Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.26
00:16
Ой, Сергію, Сергію,
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
2025.11.25
22:19
Безсонні ночі. Вічне катування,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.
Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.
Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
2025.11.25
18:07
Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.
ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.
ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
2025.11.25
15:00
Коли попса озвучує «шедеври»,
що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культу
що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культу
2025.11.25
13:49
Маню манюсіньке до рук…
Воно гризе, гризеться вміло,
А непомітний його звук
До нот підсунути кортіло…
Манив принаймні кілька діб
До - ре… до - мі… від дня до ночі,
А після все це тихо згріб,
Бо вічував, воно пророче…
Воно гризе, гризеться вміло,
А непомітний його звук
До нот підсунути кортіло…
Манив принаймні кілька діб
До - ре… до - мі… від дня до ночі,
А після все це тихо згріб,
Бо вічував, воно пророче…
2025.11.25
13:06
Любо жити зайчику
У лісі й на лузі –
Куди тільки не піди –
Повнісінько друзів.
Та як зайчик не хотів -
Не мав друзів між хортів.
От і зараз, як на гріх,
Гавкіт чуть неподалік.
У лісі й на лузі –
Куди тільки не піди –
Повнісінько друзів.
Та як зайчик не хотів -
Не мав друзів між хортів.
От і зараз, як на гріх,
Гавкіт чуть неподалік.
2025.11.25
12:59
А зла Феміда спати не дає
паяцу із Фортуною такою,
яка неначе є,
але його досьє
не помагає вийти у герої.
***
А кін-че-ні корейці згаряча
паяцу із Фортуною такою,
яка неначе є,
але його досьє
не помагає вийти у герої.
***
А кін-че-ні корейці згаряча
2025.11.25
10:42
Вчергове. І наче вперше.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.
Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.
Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
2025.11.25
07:19
Пробачте мене добрі люди,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
2025.11.24
22:14
Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
2025.11.24
12:28
Мій любий щоденнику!
Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Ч
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ПОЗАРОСТАЛИ СТЕЖКИ-ДОРІЖКИ
Руйнуємо Україну – аж гай шумить!
Шумить-заколисує розбуялий всіма кольорами гай, трава м’яко стелиться: хоч лягай та в тихому півсні помирай, упокорений рідними злиднями, безсиллям фізичним і моральним, звичною для нашої ментальності безвихіддю.
Де та хвалена сита Європа – далеко-далеко від славного Конотопа, від моєї збіднілої з часом ліричної уяви, від моїх зледачілих жадань і мрій.
Шумить здичавілий від безлюддя гай – над маминою могилою в колишній Комуні, над руйновищем колись залюднених співучих марківських хуторів Марусиного, Кобзаревого, Першотравневого. А мене, мов магнітом, тягне-вабить туди, де й стежки-доріжки позаростали...
Позаростали стежки-доріжки, де походили милої ніжки... Мила моя Катруся прочовгала все життя по сумському асфальту, я – по луганському. Так і не зустрілися ми знову після того пам’ятного дня шістдесят четвертого року, коли я востаннє (хіба ж гадалося, що востаннє!) поцілував її...
Позаростали й поцілунки, порослі мохом забуття. Один лиш гай здичавіло шумить – один на всю Україну несходиму.
Самосійно вродило гаєм і на довгобуді перед моїм вікном. Майже два десятки років тому звели стіни висотою в сім поверхів – мала бути поліклініка. Та – «заклинило». Недавно лише один жевжик «виграв у лотерею» цей дорогий довгобуд – хоче «витворити» з нього елітне житло для інших жевжиків. Поліклініка вже непотрібна, нікого в ній «оздоровлювати»...
Та я не про це. Я – про велику руйнацію України. Велику – від гірського Сяну до степового Дону. Руйнацію фізичну, політичну та моральну. За своїм розмахом, за масштабністю вона може перевершити всі історичні Руїни нашого національного існування. Ні президенти наші, ні уряди нічого не робили й не роблять для того, аби запобігти українському лиху. Втрачаємо археологічні й архітектурні пам’ятники сивої старовини, затоплюємо гнилими рукотворними морями першоколиски нашої древньої цивілізації, топчемо потоптом святині, традиції, звичаї. Нині катастрофічно втрачаємо вже останнє і найдорожче – мову своїх пращурів. Про загрозу знищення мови та її носія – народу «голосом волаючого в пустелі» до Президента й уряду, до Верховної Ради, до всіх державних інститутів звертаються видатні вчені, письменники, артисти, кінорежисери, освітяни, «просвітяни», зрештою прості люди-патріоти... Відгуку не чутно ось уже п’ятнадцять «незалежних» років. І навряд чи скоро пролунає той відгук, оскільки скрізь і всім заправляють або цілковиті телепні та тюхтії, або відверті україноненависники.
Триває послідовна, добре спланована й кимось щедро проплачена руйнація Української держави. Дикий гай шумить, базар галасує, юрби і натовпи кричать «Ганьба!» і «Геть!»…
Кому ганьба і кого посилаємо геть зійти з наших стежок-доріг, ми не завше й знаємо. Просто кричимо, бо мовчати вже несила.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПОЗАРОСТАЛИ СТЕЖКИ-ДОРІЖКИ
Руйнуємо Україну – аж гай шумить!
Шумить-заколисує розбуялий всіма кольорами гай, трава м’яко стелиться: хоч лягай та в тихому півсні помирай, упокорений рідними злиднями, безсиллям фізичним і моральним, звичною для нашої ментальності безвихіддю.
Де та хвалена сита Європа – далеко-далеко від славного Конотопа, від моєї збіднілої з часом ліричної уяви, від моїх зледачілих жадань і мрій.
Шумить здичавілий від безлюддя гай – над маминою могилою в колишній Комуні, над руйновищем колись залюднених співучих марківських хуторів Марусиного, Кобзаревого, Першотравневого. А мене, мов магнітом, тягне-вабить туди, де й стежки-доріжки позаростали...
Позаростали стежки-доріжки, де походили милої ніжки... Мила моя Катруся прочовгала все життя по сумському асфальту, я – по луганському. Так і не зустрілися ми знову після того пам’ятного дня шістдесят четвертого року, коли я востаннє (хіба ж гадалося, що востаннє!) поцілував її...
Позаростали й поцілунки, порослі мохом забуття. Один лиш гай здичавіло шумить – один на всю Україну несходиму.
Самосійно вродило гаєм і на довгобуді перед моїм вікном. Майже два десятки років тому звели стіни висотою в сім поверхів – мала бути поліклініка. Та – «заклинило». Недавно лише один жевжик «виграв у лотерею» цей дорогий довгобуд – хоче «витворити» з нього елітне житло для інших жевжиків. Поліклініка вже непотрібна, нікого в ній «оздоровлювати»...
Та я не про це. Я – про велику руйнацію України. Велику – від гірського Сяну до степового Дону. Руйнацію фізичну, політичну та моральну. За своїм розмахом, за масштабністю вона може перевершити всі історичні Руїни нашого національного існування. Ні президенти наші, ні уряди нічого не робили й не роблять для того, аби запобігти українському лиху. Втрачаємо археологічні й архітектурні пам’ятники сивої старовини, затоплюємо гнилими рукотворними морями першоколиски нашої древньої цивілізації, топчемо потоптом святині, традиції, звичаї. Нині катастрофічно втрачаємо вже останнє і найдорожче – мову своїх пращурів. Про загрозу знищення мови та її носія – народу «голосом волаючого в пустелі» до Президента й уряду, до Верховної Ради, до всіх державних інститутів звертаються видатні вчені, письменники, артисти, кінорежисери, освітяни, «просвітяни», зрештою прості люди-патріоти... Відгуку не чутно ось уже п’ятнадцять «незалежних» років. І навряд чи скоро пролунає той відгук, оскільки скрізь і всім заправляють або цілковиті телепні та тюхтії, або відверті україноненависники.
Триває послідовна, добре спланована й кимось щедро проплачена руйнація Української держави. Дикий гай шумить, базар галасує, юрби і натовпи кричать «Ганьба!» і «Геть!»…
Кому ганьба і кого посилаємо геть зійти з наших стежок-доріг, ми не завше й знаємо. Просто кричимо, бо мовчати вже несила.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
