ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
СКІЛЬКИ КОШТУЄ ТЕ, ЧОМУ НЕМАЄ ЦІНИ?
Чому в нашій країні йде постійне та неухильне зростання цін?
Бо це комусь потрібно.
Комусь потрібно, щоб невиправдано високі ціни ніколи не знижувались, не ставали доступними для так званих пересічних громадян, маленьких українців, як полюбляє говорити наш новий, по-старому ненадійний гарант.
Комусь (невже ми не знаємо – кому?) вигідно, щоб основна маса населення, як у селі, так і в місті, усе більше й глибше впадала у злигодні та кабалу. Зубожіння мас – карколомне зростання достатку й добробуту окремих «обранців долі», численних сімей олігархів і політиків, бізнесово-кримінальних та й чисто бандитських кланів.
Цікаво: а кому вигідне масове вимирання нації – сотні тисяч далеко не гірших її представників полишають наш прекрасний і буремно-безжальний світ?!
Я мало не щодня гірко оплакую своїх друзів-ровесників, яким не знайшлося «прописки» у незалежній і суверенній Українській державі. Гірко шкодую, що нічим не зміг допомогти чудовим письменникам і поетам Олександрові Зайвому, Володимиру Затуливітру, Анатолію Романенку, Івану Іову, Вадимові Бойку, Миколі Даньку, Миколі Погромському... Художникам і скульпторам Василю Орлову, Миколі Щербакову, Іванові Чумаку... Драматичному актору Янові Тимошенку, дивакові-філософу Петрові Глузданю, колегам-журналістам Юрію Бистрюкову та Петрові Шевченку... Усі вони пішли за обрії уяви, не зігріті й не захищені рідною українською владою. Я сам – злидень із-поміж злиденних і беззахисних. Захисту й прихисту не знайшли в кравчуківсько-кучмівській комуністично-бандитській України навіть такі велети національного духу, як Анатолій Солов’яненко, Броніслав Брондуков, Костянтин Степанков, Роман Андріяшик, Борис Нечерда, Анатолій Таран, Роберт Третяков...
Видається мені, що доля вже названих (ой, далеко не всіх!) чекає й на багатьох інших, далеко менших за геніального Миколу Вінграновського, – імен називати не буду, боюся наврочити, боюся помилитися. Але знаю, що й нинішня влада, нібито вже й народна, демократична та національно визначена, не захистить справжню еліту. Бо «справжньою елітою» вважають себе якраз гнобителі всього чесного, порядного і світлого. Ім’я їм – легіон. На покуті в них – Бог, а в запічку – Сатана. Бог у кожного свій: київський, московський, юдейський, мусульманський, єговістський, а Сатана – один на всіх. Плотолюбний і кровожерний. Підлий і життєрадісний.
Хто й коли підраховував, скільки пропадає-гниє на численних базарах і базарчиках тих же м’ясопродуктів, овочів усіляких та фруктів? Скільки сотень і тисяч тонн життєдайного народного харчу щовечора (особливо ж у літню спеку) викидається на смітники або потай закопується в землю на пустирях і лісосмугах?
Ще не зовсім згниле, не вельми сморідне та смертельно шкідливе для людського (і собачого також!) здоров’я підприємливо перероблюється на фарш, котлети, ковбасу, різні копченості. Ціна цим вторинним продуктам теж не надто низька, і ми, пересічні, маленькі українці, на свої жалюгідні зарплатні та пенсії, вимушені купувати цей «гриль-гниль» і споживати чи то харч, чи то отруту.
Їй-богу, хоч воно й гріх, хотілося б знати: як швидко зогнивають у могилах годовані гнилизною маленькі українці та як довго не гниють у землі великі громадяни з голубою кров’ю і білою костю, які харчуються вишуканими та мало не святонебесними стравами-делікатесами? Хто більше до смаку гробакам – бомжі чи олігархи, чесні трудоголіки чи веселі крадії в «законі»? І кому затишніше спиться вічним сном: Доброславському – під гранітним левом чи безіменному бомжеві в нічим не відміченій, забур’янілій могилі? І про кого пам’ять у народі житиме довше: про видатного скульптора Ілька Овчаренка, який сьогодні лежить під розваленим пам’ятником, чи про нічим не уславлену дружину колишнього бездарного комуністичного керманича області – під мало не фараонським надгробком?
Скільки взагалі коштує людське життя? Моє життя, наприклад? Мені незабаром виповниться шістдесят років, а я досі не знаю, чого я вартий. Невже отих триста сімдесят шість гривень на місяць, що мені приносять з пенсійного фонду, – повна вартість усього, що я зробив більше як за півстоліття? Може, працював я погано, може, лінувався, може, зрештою, усі написані мною книжки геть на варті уваги? Може, мені ще й переплачують? А певне, що «переплачують», а я, невдячний, проїдаю дармову державну подачку й недоплачую за дармову квартиру і напівдармові, чисто символічні комунальні послуги! Я – невиправний боржник, винний державі, приватному капіталу, суспільству, своїм дітям. Мене страхають судом, реквізицією майна рухомого й нерухомого... То нехай заберуть мої невидані рукописи, невиліковні хвороби: цього добра в мене вистачає.
А що було би, якби я зробив судовий позов державі й суспільству: мовляв, поверніть мені, рідні-дорогесенькі, землю і все розкуркулене господарство мого діда Гната; заплатіть за вкрадених у мене радвладою батька-комуніста Данила і матір-колгоспницю Настю (я ж сиротою став круглим у півторарічному віці!); виділіть бодай по одній акції з фондів шахти, заводу, двох електростанцій, які я споруджував у свої комсомольські літа; нагородіть, будьте справедливі, хоч якоюсь медалькою за вірну трирічну солдатську службу, за журналістську принциповість, за невтомний безоплатний літературний труд. І все, і більш нічого. За любов до України я нічого не прошу, за вірність національним святиням та ідеалам – теж... то моє, і лише моє, і вас не обходить, панове-скоробагатьки!
Не я боржник – мені заборгували космічно-невимірно, галактично-неоплатно вовіки віків!
Мене використовували, як тільки могли, а коли я чинив хоч якийсь моральний спротив, то мене, маленького та худенького Низового, виганяли звідусіль: із шостого класу середньої школи, з третього курсу університету, з останнього курсу інституту... Виганяли (робили це так, ніби я сам захотів звільнитися) з роботи в редакції газети, у технічному вузі, з культурно-просвітницьких закладів, зі Спілки письменників... Я все це мужньо пережив, бо загартувався ще в ранньому сирітському дитинстві. Комусь здавалося, що я переможений і повержений, а насправді перемагав я! Худенький, хворенький Низовий перемагав товстомордих і гладкопузих верхових... Нонсенс? Ні, аксіома!
У математиці, зізнаюсь, я ніколи не був сильний. Отож теорему, закладену в основу (тему) цієї статті, вирішити (розв’язати) я не можу, не беруся. Але думаю, що ціни безцінному немає, а те, що не має ніякісінької вартості, не може бути предметом дискусії.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СКІЛЬКИ КОШТУЄ ТЕ, ЧОМУ НЕМАЄ ЦІНИ?
Чому в нашій країні йде постійне та неухильне зростання цін?
Бо це комусь потрібно.
Комусь потрібно, щоб невиправдано високі ціни ніколи не знижувались, не ставали доступними для так званих пересічних громадян, маленьких українців, як полюбляє говорити наш новий, по-старому ненадійний гарант.
Комусь (невже ми не знаємо – кому?) вигідно, щоб основна маса населення, як у селі, так і в місті, усе більше й глибше впадала у злигодні та кабалу. Зубожіння мас – карколомне зростання достатку й добробуту окремих «обранців долі», численних сімей олігархів і політиків, бізнесово-кримінальних та й чисто бандитських кланів.
Цікаво: а кому вигідне масове вимирання нації – сотні тисяч далеко не гірших її представників полишають наш прекрасний і буремно-безжальний світ?!
Я мало не щодня гірко оплакую своїх друзів-ровесників, яким не знайшлося «прописки» у незалежній і суверенній Українській державі. Гірко шкодую, що нічим не зміг допомогти чудовим письменникам і поетам Олександрові Зайвому, Володимиру Затуливітру, Анатолію Романенку, Івану Іову, Вадимові Бойку, Миколі Даньку, Миколі Погромському... Художникам і скульпторам Василю Орлову, Миколі Щербакову, Іванові Чумаку... Драматичному актору Янові Тимошенку, дивакові-філософу Петрові Глузданю, колегам-журналістам Юрію Бистрюкову та Петрові Шевченку... Усі вони пішли за обрії уяви, не зігріті й не захищені рідною українською владою. Я сам – злидень із-поміж злиденних і беззахисних. Захисту й прихисту не знайшли в кравчуківсько-кучмівській комуністично-бандитській України навіть такі велети національного духу, як Анатолій Солов’яненко, Броніслав Брондуков, Костянтин Степанков, Роман Андріяшик, Борис Нечерда, Анатолій Таран, Роберт Третяков...
Видається мені, що доля вже названих (ой, далеко не всіх!) чекає й на багатьох інших, далеко менших за геніального Миколу Вінграновського, – імен називати не буду, боюся наврочити, боюся помилитися. Але знаю, що й нинішня влада, нібито вже й народна, демократична та національно визначена, не захистить справжню еліту. Бо «справжньою елітою» вважають себе якраз гнобителі всього чесного, порядного і світлого. Ім’я їм – легіон. На покуті в них – Бог, а в запічку – Сатана. Бог у кожного свій: київський, московський, юдейський, мусульманський, єговістський, а Сатана – один на всіх. Плотолюбний і кровожерний. Підлий і життєрадісний.
Хто й коли підраховував, скільки пропадає-гниє на численних базарах і базарчиках тих же м’ясопродуктів, овочів усіляких та фруктів? Скільки сотень і тисяч тонн життєдайного народного харчу щовечора (особливо ж у літню спеку) викидається на смітники або потай закопується в землю на пустирях і лісосмугах?
Ще не зовсім згниле, не вельми сморідне та смертельно шкідливе для людського (і собачого також!) здоров’я підприємливо перероблюється на фарш, котлети, ковбасу, різні копченості. Ціна цим вторинним продуктам теж не надто низька, і ми, пересічні, маленькі українці, на свої жалюгідні зарплатні та пенсії, вимушені купувати цей «гриль-гниль» і споживати чи то харч, чи то отруту.
Їй-богу, хоч воно й гріх, хотілося б знати: як швидко зогнивають у могилах годовані гнилизною маленькі українці та як довго не гниють у землі великі громадяни з голубою кров’ю і білою костю, які харчуються вишуканими та мало не святонебесними стравами-делікатесами? Хто більше до смаку гробакам – бомжі чи олігархи, чесні трудоголіки чи веселі крадії в «законі»? І кому затишніше спиться вічним сном: Доброславському – під гранітним левом чи безіменному бомжеві в нічим не відміченій, забур’янілій могилі? І про кого пам’ять у народі житиме довше: про видатного скульптора Ілька Овчаренка, який сьогодні лежить під розваленим пам’ятником, чи про нічим не уславлену дружину колишнього бездарного комуністичного керманича області – під мало не фараонським надгробком?
Скільки взагалі коштує людське життя? Моє життя, наприклад? Мені незабаром виповниться шістдесят років, а я досі не знаю, чого я вартий. Невже отих триста сімдесят шість гривень на місяць, що мені приносять з пенсійного фонду, – повна вартість усього, що я зробив більше як за півстоліття? Може, працював я погано, може, лінувався, може, зрештою, усі написані мною книжки геть на варті уваги? Може, мені ще й переплачують? А певне, що «переплачують», а я, невдячний, проїдаю дармову державну подачку й недоплачую за дармову квартиру і напівдармові, чисто символічні комунальні послуги! Я – невиправний боржник, винний державі, приватному капіталу, суспільству, своїм дітям. Мене страхають судом, реквізицією майна рухомого й нерухомого... То нехай заберуть мої невидані рукописи, невиліковні хвороби: цього добра в мене вистачає.
А що було би, якби я зробив судовий позов державі й суспільству: мовляв, поверніть мені, рідні-дорогесенькі, землю і все розкуркулене господарство мого діда Гната; заплатіть за вкрадених у мене радвладою батька-комуніста Данила і матір-колгоспницю Настю (я ж сиротою став круглим у півторарічному віці!); виділіть бодай по одній акції з фондів шахти, заводу, двох електростанцій, які я споруджував у свої комсомольські літа; нагородіть, будьте справедливі, хоч якоюсь медалькою за вірну трирічну солдатську службу, за журналістську принциповість, за невтомний безоплатний літературний труд. І все, і більш нічого. За любов до України я нічого не прошу, за вірність національним святиням та ідеалам – теж... то моє, і лише моє, і вас не обходить, панове-скоробагатьки!
Не я боржник – мені заборгували космічно-невимірно, галактично-неоплатно вовіки віків!
Мене використовували, як тільки могли, а коли я чинив хоч якийсь моральний спротив, то мене, маленького та худенького Низового, виганяли звідусіль: із шостого класу середньої школи, з третього курсу університету, з останнього курсу інституту... Виганяли (робили це так, ніби я сам захотів звільнитися) з роботи в редакції газети, у технічному вузі, з культурно-просвітницьких закладів, зі Спілки письменників... Я все це мужньо пережив, бо загартувався ще в ранньому сирітському дитинстві. Комусь здавалося, що я переможений і повержений, а насправді перемагав я! Худенький, хворенький Низовий перемагав товстомордих і гладкопузих верхових... Нонсенс? Ні, аксіома!
У математиці, зізнаюсь, я ніколи не був сильний. Отож теорему, закладену в основу (тему) цієї статті, вирішити (розв’язати) я не можу, не беруся. Але думаю, що ціни безцінному немає, а те, що не має ніякісінької вартості, не може бути предметом дискусії.
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію