Міні-повість

* * *

Я не такий, як усі.
І це добре, бо я не хочу бути таким, як усі.
Бо я не боюся бути винятковим.
У мене немає батьків, немає їхніх могил. І жодної фотографії батька-матері.
Навіть батьківщини у мене немає і живу я в чужому краю, далеко від місця мого народження. Але велика Батьківщина є і буде вічно. Вона була у моєму серці та моїх думках скрізь, де б я не жив: у Казахстані, на архангельській півночі, у московському мегаполісі.
Щоб мене дуже любили, не скажу, бо і сам я вчився не любові, а ненависті. Зрештою, нічого так і не навчився.
Я мав би орати і засівати рідну землю, а я, безпутній, пишу недолугі віршики, кому вони потрібні, не знаю, та і знати не дуже хочу.
За віком я мав би няньчити онуків та навчати їх якогось потрібного діла, а насправді я сам і досі, як мала дитина: ні ради собі дати, ні поради.





* * *

– Іване, будеш сало їсти? Не будеш – не треба...
Отаким було все моє життя. Сала я хотів, та воно було не по моїх зубах. А зараз сало є, але зуби геть повипадали. Хоч сядь та й плач.
Я ж не плачу – розучився. Розучився ще в ранньому дитинстві, оскільки оплакувати було нічого: ні рідної хати, ні могили.
Як і сьогодні. Маю паспорт громадянина країни без зазначення моєї національності. Можу називатися або ж донбасівцем, або ж всесвітнім пролетарієм.





* * *

Людей я насправді люблю і жалію, як усе живе. Вони мені великого зла не заподіяли, принаймні свідомо. Просто багато хто не любить мене за те, що я винятковий: по мові, культурі, ідеології. Комусь я – бандерівець, а комусь і на фашиста схожий. Дурні! Я ні те, ні се... Я просто Іван, який пам’ятає своє «родство».
...Земля вже відтанула, набирається сонячного тепла. Ще трохи – і я посію в глибині саду зернята соняхів і кукурудзи, які мені прислав товариш дитячих літ із Сумщини. Влітку ховатимусь від чужого світу в заростях рідної природи. І думатиму про майбутнє, якого в мене немає. А наді мною джмелі гудітимуть – маленькі гелікоптери. І по мені повзатимуть «божі корівки».
А донька приноситиме мені в сховок ліки: «Пий, тату, проживеш іще сто літ...».
І питиму, хоча й знаю, що безсмертя є лише у богів. А всі люди – смертні. Навіть генії. А що вже я, пігмей, і куди мені зазіхати на вічність?!
Вічність – це ж фантастика, фантасмагорія! А я фантастики давно вже не читаю. І в містику перестав вірити.
Може, дарма?





* * *

Не піду сьогодні нікуди – холодно.
Холодно й у серці, вистудженому вітрами.
Снилося, що я знову молодий-зелений і чекаю в темному завулку на свою Катю. Та вона так і не прийшла на побачення, зрадивши всі мої сподівання.
Юна вишенька, жаліючи мене, тихо поплакала круглими слізьми. З холодного неба падали крижані зорі...
Краще б цього не снилося!
...У моїй міні-повісті немає нічого нового – про все я вже написав у багатьох ліричних віршах і багатослівних поемах. Після Каті приходила Марічка, за нею – Мирося, Людмила, Люба, Ганя, Оленка... Усіх я любив і від кожної мав теплі цілунки, які відігрівали мене у найхолодніші періоди мого життя.
А сьогодні мені холодно. Холодніше, ніж узимку. Бо я – один. І мені болюча ця одинокість, помножена на всі інші хвороби, якими я збагатився на краю своєї виняткової долі.
...Одинадцятого квітня потелефоную до Львова, попрошу першу свою дружину Людмилу, аби передала мої привітання синові Ігорю з сорок п’ятим днем його народження.
Син – мій холодний біль з 1966 року, відтоді, як я розлучився з Людмилою і виїхав на Луганщину. І все одно я його люблю і бажаю йому щастя.
...Через мою винятковість жінки ніколи до кінця не розуміли мене і намагалися зігріти лише обіймами та поцілунками. І лише одна кохана жінка (ім’я її заховаю глибоко в душі) розуміла мене і сприймала таким, яким я був.... Вона і досі розуміє і сприймає мене у всій моїй винятковості. Їй завдячую поверненням втраченого зору, піклуванням про моє здоров’я і сьогодні, у найхолодніший період самоти-винятковості.
Цілую твої сліди, Подруго!





* * *

По всій Україні потеплішало, і лише в Луганську дмуть холодні вітри.
Вони видули весь достаток (хвала новій когорті народних здирників!), залишки віри в настання кращого політичного клімату.
Мені має бути все одно, та я переживаю за свою рідню, за своїх коханих і друзів у Луганську і Сватовім, у Харкові та Сумах, у Львові, Рівному, у стольному Києві. Їм ще жити і жити! Наперекір усьому...





* * *

Холоднеча на Луганщині – розплата за наш сепаратизм, за нашу надмірну пиху. Правди ми не любимо, а брехати вміємо ще й як! Тоді, як столичні метеорологи обіцяють по Луганщині до восьми градусів вище нуля, наші брехуни запевняють, що буде не менше п’ятнадцяти градусів тепла. На цілих сім позначок перебріхують правду!
Усі телеканали – брехливі, майже всі газети – препадлючі та продажні. Якщо хочеш вижити – не вір нікому, окрім Бога. Та не московського (він теж брехун), а свого, правічнослов’янського. Я особисто вірю лише йому. Та ще народним прикметам.





* * *

І ще – про винятковість. Так, я є винятком із правила, вигнанцем звідусюд: з любої серцю Комуни, зі школи, університету, радянського суспільства. Фактично я жив у якомусь вигаданому космосі, звикаючи до своєї винятковості. Ждав, що мене колись покличе архангельська труба. І ось вона покликала. Але не в майбутнє, а на той світ. Виявляється, там я потрібніший. Там оцінять мої здібності, відпустять земні гріхи й нагородять безсмертям.
У батька мого немає могили – це значить, що він безсмертний. Мамина могила знищена – це означає, що мати перебуває на небі. Бабуся має могилу, але душа її давно біля Божого престолу.
Мені земна могила гарантована на двадцять п’ять років, а от про душевний прихисток не відомо нічогісінько. Виняткова невідомість поза всілякими правилами.





* * *

Добрі люди, агов! Мені холодно! Де ж ви поділися, добродійники?
Де ви, дядьку-жалільнику, який віддав мені свою зеківську куфайку на Ярославському вокзалі у Москві далекого п’ятдесят сьомого року?!
Де ви, дорогий Микито Антоновичу, поете і прозаїку, який вчив мене не матюкатися привселюдно і не плювати на асфальт?!
Де ти, любий Адольфе Павловичу, котрий навчав мене бути гордим і незалежним, себто винятковим?!
Отож-бо, ви всі на небі, у Божім раю, і ждете мене. Знаю, біля вас мені буде тепліше. Та не поспішаю до вас, бо земній моїй рідні без мене буде холодно. Особливо доньці та дружині. Як я їх залишу без захисту?!
...Моє минуле – суцільні втрати. Загибель батьків, кровної рідні та близьких друзів. Усіх пам’ятаю та всіх оплакую безслізно. Нині вони мені часто сняться. Частіше, аніж ті, хто ще живий-здоровий.
Мертві приходять до мене у хворобливих снах. Вони говорять зі мною, цікавляться моїми справами, співпереживають. І я сприймаю їх як живих, а вони, можливо, вважають мене вже покійним, як і вони самі. Не знаю...
Може, мертві здаються мені живими тому, що я не хотів сприймати їхню смерть дійсною і завжди говорив з ними, як із живими: у снах, віршах, у час виняткової самотності...
А деякі з живих мені видаються мертвішими за мертвих, і мені немає про що з ними говорити. Вони самі щось кричать, але я не чую їх. Бо вони для мене насправді мерці. Навіть більше – їх просто немає, просто вони й не існували на цьому світі.
...Що мені до тих, кого я не любив, із ким не ділив останній шматочок хліба, не ходив на барикади голіруч, не хоронив кращих, не вмирав удосвіта на червоній від крові стерні?!





* * *

У молодому віці писати хороші вірші мені заважала злободенна журналістика. Нині хороші вірші заважають писати добре освоєне ремесло віршувальника та виняткові лінощі. Отож і пиши, як прийдеться, аби не нудьгувати без діла.
Пам’ятаю, мене деякі колеги звинувачували в тому, що я видаю свої збірочки за казенні гроші, користуючись своїм становищем керівника письменницького осередку. Отож, коли я лишився без посади й сякої-такої зарплатні, я в піку своїм хулителям почав «пекти» книжку за книжкою. Спонсорували видання друзі. Гонорарів я, звісно, не отримував нізвідки. Жив по інерції, писав по інерції. Це триває і по сьогодні. Допомагає жити. Щось лишиться посеред словесного мотлоху і путнє. Можливо...





* * *

Щойно був у мене Володя Ширяєв – привіз збірку віршів Вадима Рибальченка. Я проглянув... Є вірші часом непогані, але це ще не поезія. Рідну мову автор забув, а російська таки йому чужа. Журналістська вправність і добра життєва школа – це ще не все, що потрібне справжньому поетові. Не кожен хороший танцюрист може стати болеро, не кожен маляр дорівняється до Леонардо да Вінчі...





* * *

Щось повість у мене не витанцьовується. Якісь розхристані начерки – і тільки. Упевнююсь: я не прозаїк, я читач хорошої (чужої) прози. І не більше. Кожному, як мовиться, своє. Журналістика вбила в мені прозаїка і не дала розвинутися як поетові. Це слід визнати. І я, грішний, хоч і неохоче, це визнаю.
...Добра віддушина – потелефонувала Олена з Києва. Поділилися останніми новинами. Своїми і планетарними. Однаково захоплювались рішучими діями опозиційних сил у Киргизстані та в Таїланді. Нам би повчитися в азіатів, як треба відстоювати перед імперською владою свої права та інтереси!
...Ніяк не можу встановити мобільний зв’язок з Анатолієм Назаренком. Було ж заплановано поїздку Станично-Луганським районом. Одразу після великодніх днів. Може, він забув за домашніми клопотами?
...Компоную нову книжку (збірник віршів, малої прози і перекладів із російських поетів), для цього видання пишу й міні-повість «Винятковість». Нічого нового мій пильний читач там не знайде, але, надіюсь, зрозуміє мене і пробачить моє надокучливе нагадування про себе.
Друзі вміють пробачати, а вороги мене аж ніяк не цікавлять.





* * *

Немає тепла – немає добра.
У ранковому тумані мокрою від нічного дощу стежкою сходив до найближчої аптеки. Придбав найнеобхідніші ліки. Вони помітно подорожчали за останні дні.
А пенсії все ще немає...
Мимоволі пригадався сакраментальний вислів «батька всіх народів»: «Жить стало лучше, жить стало веселей!».
Чому ж народ не радіє?
...Хотів би я написати кумедну повістинку про кумедні пригоди «виняткового» чоловіка на винятково-театральній сцені реалістичного буття. Та рука не слухається і «витворяє» казна-що, повторюючись і повторюючись, немов приспів безкінечної пісні.
Пиши, чоловіче, як на незіпсоване серце лягло: чесно і відверто, не соромлячись своїх тихих плачів у самоті сивій. Не бреши собі та людям довірливим, бо то є превеликий гріх!
Усе минеться, травою поросте, забудеться. І кумедне з трагічним так переплетуться, що годі буде й розібрати, де сцена, а де глядацький зал. Де комедіянти, а де трагіки, де актори, а де глядачі.
По суті своїй життя – туманний ранок і мокра стежина в нікуди.





* * *

10 квітня. Жахлива авіакатастрофа під Смоленськом – розбився польський урядовий літак, на борту якого були Президент Польщі Лех Качинський із дружиною та десятки високих урядовців, політичних діячів, священиків, письменників. Усі вони летіли в Катинь, аби пом’янути своїх співвітчизників, знищених енкаведистами напередодні Другої світової війни.
Низько схиляю голову, висловлюю співчуття всьому польському народові...
Польща, велика Польща – наш єдиний вірний союзник, на відміну від лицемірних північно-східних сусідів. Її трагедія – це і наша трагедія . Моя особиста трагедія.
«Як довго триває ця війна, – іноді думаю я. – Їздимо одне до одного з візитами ввічливості, а самі ховаємо ножаки за пазухою та мріємо відшматувати частину сусідської території – по Дніпро, по Збруч, по Сян, по Одру. А мені особисто не треба ні Поволжя, ні Уралу, ні тим паче Магадану, хоча там повно-повнісінько наших українських кісток – від козаків-першопрохідців до їхніх прапрапраправнуків-шістдесятників. І ті наші рідні кості лежать упереміш з кістьми польських братів-вільнолюбців».





* * *

Я борюся зі своєю страшною недугою, намагаюся не думати про її висліди...
«Я ще потрібен тут, на землі!» – кричу ві сні. Мене, звісно, ніхто не чує, та чує, сподіваюся, Господь-Бог. Нехай розпоряджається моїм життям, долею моєю.
...Сьогодні я з’їздив на зарічанський ринок, де накупив свіжої зелені для приготування салату. Пройшовся межи ятками – знайомих не здибав. Але придбав собі на літо джинсові штани та блакитну кепочку з сонцезахисним козирком. А завтра з донькою думаємо з’їздити на центральний ринок – хочемо купити мені легенькі черевики з дірочками, м’якою підошвою й обов’язково елегантні. Пройдемося Совєцькою, може, хороших знайомих зустрінемо, поспілкуємося. Я так давно не бачив приємних облич, не чув щирих слів! Не треба мені ніякої винятковості – хочу щирості й взаєморозуміння. Того, чого не купиш ні за які гроші.
...Оце доведу до ума книжку діда Івана Дробицького і впритул підійду до завершення своєї, можливо, уже останньої оригінальної книги. Нехай вона буде сумна, невиняткова (пересічна), але те, що буде вона щирою, я обіцяю...





* * *

Гласність – річ жорстока. Нонсенс, але це саме так. За радвлади, особливо на союзній території, усе було гладко і наперед спрогнозовано. За рубежем щось відбувалося, але ж то – гнилий Захід!
Сьогодні серце розривається від жахливих повідомлень звідусюд. У Бразилії зливи та зсуви грунту хоронять живцем сотні людей; у Киргизії гинуть десятки незгідних з владою опозиціонерів; у Таїланді йдуть вуличні бої з жертвами з обох боків; у Росії розбивається літак з елітою польської нації... А що може статися завтра, позавтра? Від чого серце моє знову стиснеться пекучим болем? Що повториться в нічних кошмарах? Боюся заплющувати втомлені від невиплаканих сліз очі...
Хочу спокою. Іще на цьому світі, поки живий, хоча й нездоровий.
Лягаю на спочинок – перевтомився.


2010