ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Проза / "Лелечі клекоти в тумані" (2010)

 ВИНЯТКОВІСТЬ

Міні-повість


* * *

Я не такий, як усі.
І це добре, бо я не хочу бути таким, як усі.
Бо я не боюся бути винятковим.
У мене немає батьків, немає їхніх могил. І жодної фотографії батька-матері.
Навіть батьківщини у мене немає і живу я в чужому краю, далеко від місця мого народження. Але велика Батьківщина є і буде вічно. Вона була у моєму серці та моїх думках скрізь, де б я не жив: у Казахстані, на архангельській півночі, у московському мегаполісі.
Щоб мене дуже любили, не скажу, бо і сам я вчився не любові, а ненависті. Зрештою, нічого так і не навчився.
Я мав би орати і засівати рідну землю, а я, безпутній, пишу недолугі віршики, кому вони потрібні, не знаю, та і знати не дуже хочу.
За віком я мав би няньчити онуків та навчати їх якогось потрібного діла, а насправді я сам і досі, як мала дитина: ні ради собі дати, ні поради.





* * *

– Іване, будеш сало їсти? Не будеш – не треба...
Отаким було все моє життя. Сала я хотів, та воно було не по моїх зубах. А зараз сало є, але зуби геть повипадали. Хоч сядь та й плач.
Я ж не плачу – розучився. Розучився ще в ранньому дитинстві, оскільки оплакувати було нічого: ні рідної хати, ні могили.
Як і сьогодні. Маю паспорт громадянина країни без зазначення моєї національності. Можу називатися або ж донбасівцем, або ж всесвітнім пролетарієм.





* * *

Людей я насправді люблю і жалію, як усе живе. Вони мені великого зла не заподіяли, принаймні свідомо. Просто багато хто не любить мене за те, що я винятковий: по мові, культурі, ідеології. Комусь я – бандерівець, а комусь і на фашиста схожий. Дурні! Я ні те, ні се... Я просто Іван, який пам’ятає своє «родство».
...Земля вже відтанула, набирається сонячного тепла. Ще трохи – і я посію в глибині саду зернята соняхів і кукурудзи, які мені прислав товариш дитячих літ із Сумщини. Влітку ховатимусь від чужого світу в заростях рідної природи. І думатиму про майбутнє, якого в мене немає. А наді мною джмелі гудітимуть – маленькі гелікоптери. І по мені повзатимуть «божі корівки».
А донька приноситиме мені в сховок ліки: «Пий, тату, проживеш іще сто літ...».
І питиму, хоча й знаю, що безсмертя є лише у богів. А всі люди – смертні. Навіть генії. А що вже я, пігмей, і куди мені зазіхати на вічність?!
Вічність – це ж фантастика, фантасмагорія! А я фантастики давно вже не читаю. І в містику перестав вірити.
Може, дарма?





* * *

Не піду сьогодні нікуди – холодно.
Холодно й у серці, вистудженому вітрами.
Снилося, що я знову молодий-зелений і чекаю в темному завулку на свою Катю. Та вона так і не прийшла на побачення, зрадивши всі мої сподівання.
Юна вишенька, жаліючи мене, тихо поплакала круглими слізьми. З холодного неба падали крижані зорі...
Краще б цього не снилося!
...У моїй міні-повісті немає нічого нового – про все я вже написав у багатьох ліричних віршах і багатослівних поемах. Після Каті приходила Марічка, за нею – Мирося, Людмила, Люба, Ганя, Оленка... Усіх я любив і від кожної мав теплі цілунки, які відігрівали мене у найхолодніші періоди мого життя.
А сьогодні мені холодно. Холодніше, ніж узимку. Бо я – один. І мені болюча ця одинокість, помножена на всі інші хвороби, якими я збагатився на краю своєї виняткової долі.
...Одинадцятого квітня потелефоную до Львова, попрошу першу свою дружину Людмилу, аби передала мої привітання синові Ігорю з сорок п’ятим днем його народження.
Син – мій холодний біль з 1966 року, відтоді, як я розлучився з Людмилою і виїхав на Луганщину. І все одно я його люблю і бажаю йому щастя.
...Через мою винятковість жінки ніколи до кінця не розуміли мене і намагалися зігріти лише обіймами та поцілунками. І лише одна кохана жінка (ім’я її заховаю глибоко в душі) розуміла мене і сприймала таким, яким я був.... Вона і досі розуміє і сприймає мене у всій моїй винятковості. Їй завдячую поверненням втраченого зору, піклуванням про моє здоров’я і сьогодні, у найхолодніший період самоти-винятковості.
Цілую твої сліди, Подруго!





* * *

По всій Україні потеплішало, і лише в Луганську дмуть холодні вітри.
Вони видули весь достаток (хвала новій когорті народних здирників!), залишки віри в настання кращого політичного клімату.
Мені має бути все одно, та я переживаю за свою рідню, за своїх коханих і друзів у Луганську і Сватовім, у Харкові та Сумах, у Львові, Рівному, у стольному Києві. Їм ще жити і жити! Наперекір усьому...





* * *

Холоднеча на Луганщині – розплата за наш сепаратизм, за нашу надмірну пиху. Правди ми не любимо, а брехати вміємо ще й як! Тоді, як столичні метеорологи обіцяють по Луганщині до восьми градусів вище нуля, наші брехуни запевняють, що буде не менше п’ятнадцяти градусів тепла. На цілих сім позначок перебріхують правду!
Усі телеканали – брехливі, майже всі газети – препадлючі та продажні. Якщо хочеш вижити – не вір нікому, окрім Бога. Та не московського (він теж брехун), а свого, правічнослов’янського. Я особисто вірю лише йому. Та ще народним прикметам.





* * *

І ще – про винятковість. Так, я є винятком із правила, вигнанцем звідусюд: з любої серцю Комуни, зі школи, університету, радянського суспільства. Фактично я жив у якомусь вигаданому космосі, звикаючи до своєї винятковості. Ждав, що мене колись покличе архангельська труба. І ось вона покликала. Але не в майбутнє, а на той світ. Виявляється, там я потрібніший. Там оцінять мої здібності, відпустять земні гріхи й нагородять безсмертям.
У батька мого немає могили – це значить, що він безсмертний. Мамина могила знищена – це означає, що мати перебуває на небі. Бабуся має могилу, але душа її давно біля Божого престолу.
Мені земна могила гарантована на двадцять п’ять років, а от про душевний прихисток не відомо нічогісінько. Виняткова невідомість поза всілякими правилами.





* * *

Добрі люди, агов! Мені холодно! Де ж ви поділися, добродійники?
Де ви, дядьку-жалільнику, який віддав мені свою зеківську куфайку на Ярославському вокзалі у Москві далекого п’ятдесят сьомого року?!
Де ви, дорогий Микито Антоновичу, поете і прозаїку, який вчив мене не матюкатися привселюдно і не плювати на асфальт?!
Де ти, любий Адольфе Павловичу, котрий навчав мене бути гордим і незалежним, себто винятковим?!
Отож-бо, ви всі на небі, у Божім раю, і ждете мене. Знаю, біля вас мені буде тепліше. Та не поспішаю до вас, бо земній моїй рідні без мене буде холодно. Особливо доньці та дружині. Як я їх залишу без захисту?!
...Моє минуле – суцільні втрати. Загибель батьків, кровної рідні та близьких друзів. Усіх пам’ятаю та всіх оплакую безслізно. Нині вони мені часто сняться. Частіше, аніж ті, хто ще живий-здоровий.
Мертві приходять до мене у хворобливих снах. Вони говорять зі мною, цікавляться моїми справами, співпереживають. І я сприймаю їх як живих, а вони, можливо, вважають мене вже покійним, як і вони самі. Не знаю...
Може, мертві здаються мені живими тому, що я не хотів сприймати їхню смерть дійсною і завжди говорив з ними, як із живими: у снах, віршах, у час виняткової самотності...
А деякі з живих мені видаються мертвішими за мертвих, і мені немає про що з ними говорити. Вони самі щось кричать, але я не чую їх. Бо вони для мене насправді мерці. Навіть більше – їх просто немає, просто вони й не існували на цьому світі.
...Що мені до тих, кого я не любив, із ким не ділив останній шматочок хліба, не ходив на барикади голіруч, не хоронив кращих, не вмирав удосвіта на червоній від крові стерні?!





* * *

У молодому віці писати хороші вірші мені заважала злободенна журналістика. Нині хороші вірші заважають писати добре освоєне ремесло віршувальника та виняткові лінощі. Отож і пиши, як прийдеться, аби не нудьгувати без діла.
Пам’ятаю, мене деякі колеги звинувачували в тому, що я видаю свої збірочки за казенні гроші, користуючись своїм становищем керівника письменницького осередку. Отож, коли я лишився без посади й сякої-такої зарплатні, я в піку своїм хулителям почав «пекти» книжку за книжкою. Спонсорували видання друзі. Гонорарів я, звісно, не отримував нізвідки. Жив по інерції, писав по інерції. Це триває і по сьогодні. Допомагає жити. Щось лишиться посеред словесного мотлоху і путнє. Можливо...





* * *

Щойно був у мене Володя Ширяєв – привіз збірку віршів Вадима Рибальченка. Я проглянув... Є вірші часом непогані, але це ще не поезія. Рідну мову автор забув, а російська таки йому чужа. Журналістська вправність і добра життєва школа – це ще не все, що потрібне справжньому поетові. Не кожен хороший танцюрист може стати болеро, не кожен маляр дорівняється до Леонардо да Вінчі...





* * *

Щось повість у мене не витанцьовується. Якісь розхристані начерки – і тільки. Упевнююсь: я не прозаїк, я читач хорошої (чужої) прози. І не більше. Кожному, як мовиться, своє. Журналістика вбила в мені прозаїка і не дала розвинутися як поетові. Це слід визнати. І я, грішний, хоч і неохоче, це визнаю.
...Добра віддушина – потелефонувала Олена з Києва. Поділилися останніми новинами. Своїми і планетарними. Однаково захоплювались рішучими діями опозиційних сил у Киргизстані та в Таїланді. Нам би повчитися в азіатів, як треба відстоювати перед імперською владою свої права та інтереси!
...Ніяк не можу встановити мобільний зв’язок з Анатолієм Назаренком. Було ж заплановано поїздку Станично-Луганським районом. Одразу після великодніх днів. Може, він забув за домашніми клопотами?
...Компоную нову книжку (збірник віршів, малої прози і перекладів із російських поетів), для цього видання пишу й міні-повість «Винятковість». Нічого нового мій пильний читач там не знайде, але, надіюсь, зрозуміє мене і пробачить моє надокучливе нагадування про себе.
Друзі вміють пробачати, а вороги мене аж ніяк не цікавлять.





* * *

Немає тепла – немає добра.
У ранковому тумані мокрою від нічного дощу стежкою сходив до найближчої аптеки. Придбав найнеобхідніші ліки. Вони помітно подорожчали за останні дні.
А пенсії все ще немає...
Мимоволі пригадався сакраментальний вислів «батька всіх народів»: «Жить стало лучше, жить стало веселей!».
Чому ж народ не радіє?
...Хотів би я написати кумедну повістинку про кумедні пригоди «виняткового» чоловіка на винятково-театральній сцені реалістичного буття. Та рука не слухається і «витворяє» казна-що, повторюючись і повторюючись, немов приспів безкінечної пісні.
Пиши, чоловіче, як на незіпсоване серце лягло: чесно і відверто, не соромлячись своїх тихих плачів у самоті сивій. Не бреши собі та людям довірливим, бо то є превеликий гріх!
Усе минеться, травою поросте, забудеться. І кумедне з трагічним так переплетуться, що годі буде й розібрати, де сцена, а де глядацький зал. Де комедіянти, а де трагіки, де актори, а де глядачі.
По суті своїй життя – туманний ранок і мокра стежина в нікуди.





* * *

10 квітня. Жахлива авіакатастрофа під Смоленськом – розбився польський урядовий літак, на борту якого були Президент Польщі Лех Качинський із дружиною та десятки високих урядовців, політичних діячів, священиків, письменників. Усі вони летіли в Катинь, аби пом’янути своїх співвітчизників, знищених енкаведистами напередодні Другої світової війни.
Низько схиляю голову, висловлюю співчуття всьому польському народові...
Польща, велика Польща – наш єдиний вірний союзник, на відміну від лицемірних північно-східних сусідів. Її трагедія – це і наша трагедія . Моя особиста трагедія.
«Як довго триває ця війна, – іноді думаю я. – Їздимо одне до одного з візитами ввічливості, а самі ховаємо ножаки за пазухою та мріємо відшматувати частину сусідської території – по Дніпро, по Збруч, по Сян, по Одру. А мені особисто не треба ні Поволжя, ні Уралу, ні тим паче Магадану, хоча там повно-повнісінько наших українських кісток – від козаків-першопрохідців до їхніх прапрапраправнуків-шістдесятників. І ті наші рідні кості лежать упереміш з кістьми польських братів-вільнолюбців».





* * *

Я борюся зі своєю страшною недугою, намагаюся не думати про її висліди...
«Я ще потрібен тут, на землі!» – кричу ві сні. Мене, звісно, ніхто не чує, та чує, сподіваюся, Господь-Бог. Нехай розпоряджається моїм життям, долею моєю.
...Сьогодні я з’їздив на зарічанський ринок, де накупив свіжої зелені для приготування салату. Пройшовся межи ятками – знайомих не здибав. Але придбав собі на літо джинсові штани та блакитну кепочку з сонцезахисним козирком. А завтра з донькою думаємо з’їздити на центральний ринок – хочемо купити мені легенькі черевики з дірочками, м’якою підошвою й обов’язково елегантні. Пройдемося Совєцькою, може, хороших знайомих зустрінемо, поспілкуємося. Я так давно не бачив приємних облич, не чув щирих слів! Не треба мені ніякої винятковості – хочу щирості й взаєморозуміння. Того, чого не купиш ні за які гроші.
...Оце доведу до ума книжку діда Івана Дробицького і впритул підійду до завершення своєї, можливо, уже останньої оригінальної книги. Нехай вона буде сумна, невиняткова (пересічна), але те, що буде вона щирою, я обіцяю...





* * *

Гласність – річ жорстока. Нонсенс, але це саме так. За радвлади, особливо на союзній території, усе було гладко і наперед спрогнозовано. За рубежем щось відбувалося, але ж то – гнилий Захід!
Сьогодні серце розривається від жахливих повідомлень звідусюд. У Бразилії зливи та зсуви грунту хоронять живцем сотні людей; у Киргизії гинуть десятки незгідних з владою опозиціонерів; у Таїланді йдуть вуличні бої з жертвами з обох боків; у Росії розбивається літак з елітою польської нації... А що може статися завтра, позавтра? Від чого серце моє знову стиснеться пекучим болем? Що повториться в нічних кошмарах? Боюся заплющувати втомлені від невиплаканих сліз очі...
Хочу спокою. Іще на цьому світі, поки живий, хоча й нездоровий.
Лягаю на спочинок – перевтомився.


2010








Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2013-08-11 13:41:08
Переглядів сторінки твору 1864
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.065 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.264 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.812
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЩОДЕННИК
ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
Автор востаннє на сайті 2019.11.02 21:43
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Нінель Новікова (М.К./Л.П.) [ 2013-08-11 14:15:28 ]
Велике серце Поета до останнього вболівало за долю України та всього людства і прагнуло "...щирості та взаємозуміння. Того, що не купиш ні за які гроші..."
Як нам всім, часом, саме цього не вистачає!
Cхиляю голову перед світлою пам'яттю Великого Поета!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-08-11 16:15:27 ]
Спасибі Вам, дорога Ніло, за ці слова.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Сірий (М.К./М.К.) [ 2013-08-11 15:06:55 ]
Щирі слова цієї міні - повісті не залишають байдужим!
Дякую.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-08-11 16:16:33 ]
Володю, дуже рада твоїй увазі до цього твору!
Спасибі.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Мирослав Артимович (Л.П./М.К.) [ 2013-08-11 15:17:50 ]
Це відкрита рана Поета...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-08-11 16:17:07 ]
Уклінно дякую, Мирославе!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Олехо (Л.П./М.К.) [ 2013-08-11 15:21:54 ]
Життєві мініатюри-сповіді, дуже щирі, самокритичні, сповнені болем і якоюсь невимовною тугою. За мрією, за правдою, за тим, що марилось, але не сталось?...
Єдина заувага: щоб краще відчути цю прозу, треба було розбити її на дві-три публікації. Бо цікаво, а усе разом і розмивається увага.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-08-11 16:30:18 ]
Сашо, ти не виспався - тому й розмивається увага)))

Я свідомо й навіть принципово не розбивала цю повість на частини! Це було б неправильно. І це невеликий твір. Хто цікавиться особистістю Низового, той сприйме все...

Щиро дякую тобі за відгук!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Костюк (М.К./М.К.) [ 2013-08-11 18:46:36 ]
У молодому віці писати хороші вірші мені заважала злободенна журналістика. Нині хороші вірші заважають писати добре освоєне ремесло віршувальника...ДУЖЕ ЦІКАВА ДУМКА!!!!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-08-12 14:30:48 ]
Світланко, так приємно, що знайшла час прочитати цей твір і заглибитися!!!)
Дякую!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Інна Ковальчук (М.К./М.К.) [ 2013-08-12 10:00:01 ]
Чудово, просто чудово...Винятково цілісна річ!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-08-12 14:33:07 ]
Іннусю, я стрибаю!)))
Спасибі!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Адель Станіславська (Л.П./М.К.) [ 2013-08-14 16:43:57 ]
Торкає, бо щире...
Дякую!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-08-15 02:02:38 ]
Лесю, обіймаю і цілую!!!