Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Вовк (1973)
Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.




Поеми ⁄ Переглянути все відразу

  •   «Кроковеє колесо». Фінал
    О Колесо Кроко́веє*, на диво,
    в тобі ще є кресало і огниво,
  •   "Кроковеє колесо: дорога"
    … Рятуй мене, Дорого, від голгоф!
    – Тобі куди?
  •   Драма "Горизонт Хуфу". Візія VІІ "Оселя Хет-Ка-Пта"
    (Панорамний вид лівого берега Нілу - усипальниці єгипетських фараонів. Над Єгипто
  •   Драма "Горизонт Хуфу". Візія VІ. "Червоний Ніл "
    (Над "Оселею бога Птаха" зависло понуре дощове Сонце.
    Ра-Атум у зажурі. Важкі непрозорі с
  •   Драма "Горизонт Хуфу". Візія V. "Поля Іалу"
    ("Злетівши у Небо, Ра-Ату́м* 82 продовжував т в о р и т и світ, бо сотворене було щ
  •   Драма "Горизонт Хуфу". Візія ІV "Пісня Семи Хатхор"*64
    (Родюча Чорна земля "Та - Кеме́т" в очікуванні свята врожаю. "Пе́рт"*65
  •   Драма "Горизонт Хуфу". Візія ІІІ."Хеб-Сед"
    (Правий берег Нілу недалеко від Мемфіса -- "Хет - Ка - Пта". Велелюдна юрба єгиптя
  •   Драма "Горизонт Хуфу". Візія ІІ."Шему"*
    (Лівий берег Нілу, біля самої пустелі. Тут визначене місце для майбутньої усип
  •   Драма "Горизонт Хуфу". Візія І."Під знаком Життя"
    "Після того, як Птах*1 сотворив світ, він сотворив божественні чудодійні слова -
  •   "В садах Семираміди" (драматичний етюд)
    (Підслухані голоси Стародавнього Вавілону)
  •   Маскаради Історії (драматичний діалог)
    (драматичний діалог, навіяний знаменитим
    вальсом Арама Хачатуряна)
  •   Епоха новітніх динозаврів. Країна Плазунів.
    РАДІАЦІЙНА АЛЕГОРІЯ
    З ЧАСІВ НЕЩОДАВНО МИНУЛИХ
  •   Рапсодія танучої свічки, або Галицька елегія
    Я впізнала т е б е –
    в мою уяву ти врісся

  • Поеми

    1. «Кроковеє колесо». Фінал
      О Колесо Кроко́веє*, на диво,
      в тобі ще є кресало і огниво,
      і ти стоїш – і бачиш вище тину,

      чи ти згори розгледіло людину?

      Яка вона на відстані космічній,
      І хто вона в дорозі пересічній:
      піщинка пилу, спора в оболонці?..
      - Вона – це ти… А ти – промінчик сонця!
      Тебе поглине Всесвіт, світла глино,
      А в тім твоє призначення, людино!

      ...Поглине Космос частку мого « я»,
      зачинить невагому світобраму,
      важка вона – дорога пізнання,
      як страдницьке паломництво до Храму!

      Не зупинити русло споконвічне
      між берегів заздравних, проминальних,
      поміж ікон приземлено-величних
      і між людей піднесено-страждальних…

      О люди, люди – в Божій іпостасі,
      омиті кров’ю і до крові ласі –
      ми у житті усі немов на пласі,
      в Минулім Часі і в Майбутнім Часі!

      … І лиш вгорі – невинне і незмінне
      над нами сходить Колесо Промінне –
      омите кров’ю та на кров не ласе –

      під твою милість прибігаєм, Часе!

      1989 р.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. "Кроковеє колесо: дорога"
      … Рятуй мене, Дорого, від голгоф!
      – Тобі куди?
      – Туди, де Саваоф! …

      Країнами, епохами, віками –
      з гори в долину, де біліють Храми.
      Продовж дощу, вітрів і снігопаду
      ховають Храми стежечку до Саду.
      А я блукаю – Стежечку шукаю,
      І не знаходжу і назад вертаю –
      Туди, де площі, вулиці і брами…
      О, суєта суєт! …І нишкнуть Храми.
      І тільки зорі моляться ночами
      на небо журавлиними ключами,
      і дивиться на мене Око Неба:
      прийшла таки… - Я йшла віки до Тебе!

      Все ближче, ближче… Блисне позолота,
      відчинить Небо Зоряні Ворота
      отими журавлиними ключами,
      котрі не сплять, а моляться ночами.
      Засліпить очі стежечка ося́йна.
      Посеред ночі – Сонця лик… Осанна!

      Розвиднюється… Бачу риси Божі:
      Предивні риси – на людину схожі.
      Боги як люди. Люди як боги.
      Земля і Небо – вічні береги.
      Крилаті люди і горбаті люди…
      Від Бога – крила. А горби – від Юди.
      Від пелюшо́к Історії до скону –
      Боги як люди. Люди як ікони.

      І кожна мить чекає зорепаду.
      І кожна віть шукає свого саду.
      І я блукаю – Білизну́ шукаю
      і не знаходжу, і назад вертаю…

      Країнами, епохами, віками
      блукаю і шукаю Білий Камінь –
      Робочий камінь часу і культур,
      що зростить Сад Нетанучих Скульптур,
      Коштовний камінь мови… Діамант,
      що зростить Сад Нев’янучих Троянд!..

      У тім Саду Троянд – Саду Любові
      пройшли дощі пречисто бурштинові.
      У тім Саду блукає Блудний Син,
      збирає там розсипаний бурштин.
      Блукають двоє… і благають руки…
      і вогнище… і дощ… Зірки і звуки.
      І пісня жайвора… і спалах… і слова…
      Хмеліє і злітає голова…
      Та враз – кудись зникає Блудний Син. …
      І лиш бурштин. І лиш один бурштин…*

      «Два слова… У дзеркальний дім звели обох вони.
      Ти відображенням моїм стоїш закоханий.
      «Вона чудова, - говориш ти, - вона чудова».
      О, як мені перемогти лиш два ці слова?»**

      Загусне час у краплях бурштину.
      Шукав чудову, а знайшов чудну.
      Тернова ружа – не чудова, де там!
      Шукала Мужа, а знайшла Поета.
      І ось вони одні в дзеркальнім домі:
      Свіча… дзеркала… душі невагомі…
      Він їй казав: «Не гідний я любові.
      Мої літа – то краплі бурштинові.
      Мій вік фатальний – карколомний вік.
      В мені живе Поет, не Чоловік.
      Я вас зламаю, руженько тернова…
      Мене кохає Муза бурштино́ва».

      … І плакала свіча, бо барв задуже:
      «О жаль мені тебе, тернова руже!
      Байдуже. Ти – не Муза бурштинова…»
      - Вона чудова? - Так. Вона чудова…

      Посеред літа – руженька розквітла.
      Посліпли сови, стільки було світла!
      Кричали сови… Досі їх бентежить,
      чом ружа та нікому не належить,
      і чом така чудна у неї мова:
      - Не бурштино́ва я, бо я… терно́ва.

      Один бурштин – від року і до року.
      Довкола ружі – терен теж нівроку.
      Мовчать дзеркала. Терен і бурштин…
      Який високий непролазний тин!
      Чи хто живий ще є в дзеркальнім домі!
      Свіча горить… А душі – у Содомі.

      «Я вас зламаю, руженько терно́ва…»
      - Мені байду́же, - скаже самота.
      Аж тут озветься Муза бурштино́ва:
      - Вона чудова… Так.
      ... І САМЕ ТА !..

      З раннього, кінець 80-их.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Драма "Горизонт Хуфу". Візія VІІ "Оселя Хет-Ка-Пта"
      (Панорамний вид лівого берега Нілу - усипальниці єгипетських фараонів. Над Єгиптом прослалася Небесна Зоряна Корова - Нут і огорнула "Та - Кемет" м'якими, теплими сувоями Ночі. Спочиває "Та-Кемет", розкривши своє плодоносне, удобрене мулом лоно, для пристрасних, запальних цілунків легковійного коханця -- бога Шу. Таємні пристрасті єгипетської ночі. ... На ранок Зоряна Корова Нут зродить від Геба*106 Золоте Сонценосне Теля.*107
      На тлі зір досить чітко проглядаються колонади напівзруйнованого заупокійного храму фараона Хуфу.*108
      Сюди щоночі прилітає його КРИЛАТА "БА", розпачливо шукає і мумію, і величне скульптурне "Ка" -- і не знаходячи, б'ється крильми об холодні храмові стіни та слізно жаліється про щось Мовчазному Сфінксу,*109 що непричетно споглядає її на алеї собі подібних.
      Жалі крилатої "Ба" і лопотіння її крил напочатку відлунюють Алеєю Сфінксів, далі приглушено проминають вузькі тунелі "пілонів" -- плоских похилених храмових веж. Крилатій "Ба" байдуже до розкошів - розписів у проходах, вона, одержима летом, в розпачі натрапляє на погрозливі тверді культових обелісків і все вдивляється в обличчя статуй упокоєних ранньо-династійних*110 фараонів та їх почту, а також божественного сонму богів Великої і Малої Еннеади. Між богами Малої Еннеа́ди виринає благородне обличчя Імхоте́па*111 -- сина Птаха -- покровителя мистецтва храмобудови. Недалеко, поруч нього -- скульптурне "Ка" царевича Хеміу́на, великого Будівничого "Епохи будівників пірамід". Тут КРИЛАТА "БА" ХУФУ сповільнює літ, торкається крилами голови статуї і ронить сльозу, промовляючи;

      "Крилата Ба шукає зникле Ка,
      мій Будівничий, чи впізнаєш Ху́фу ..."

      КРИЛАТА "БА" ХЕМІУНА німує. Треба летіти далі ...
      За пілонами -- колонний двір для творців безкоштовної молитви*112 -- він відчутно пошкоджений, довкола сліди р у й н а ц і ї, а отже -- з н е в а г и.
      Крилата "Ба" Хуфу заходиться голосним плачем ...
      При завершальних колонах двору окреслюється вхід у "гіпостильну" колонну залу -- тут порядкують жреці і моляться нащадки царського роду -- молода парость "Дерева Ішед, або Хатхор".
      У залі -- порожньо, тьмяне зоряне світло проникає через вікна у стелі, залишаючи на розписаних стінах ілюзію кольорових світлових фресок. Капітелі колон прикрашені в'язками папіруса і пуп'янками божественних лотосів. Стиль колонної зали ніби відтворює плавні Небесного Нілу: розвиті стебла папірусів підводяться над пуп'янками квітів, що розкриваються. Такий глибинний зміст символіки Дому Молитви -- молитва, породжена богом, як і бог, народжений із квітки лотоса.*113 Крилатий Сонячний Диск, зображений над дверима колонної зали, немовби вилітає із Очеретяних Небесних піль. І крилата "Ба" Хуфу щосвітанку теж вилітає звідти. Вона -- промінчик Сонячного Ра - Атума, знак в о с к р е с і н н я по смерті, умиротворення і в с е п р о щ е н н о ї божої благодаті. На які ж поневіряння приречена вона тепер: шукати і не знаходити, і бути як неприкаяній ...
      Крилата "Ба" Хуфу досягає заповітної кімнати, де у священній Ладді Вічності -- "Ладді Мільйонів Літ" утаємничено возвеличується бог Птах, що с о т в о р и в світ зі с л о в а. Се ж його олюднене "Ка" охороняє оселі богів і людей у місті "Хет - Ка - Пта". Поруч нього -- ... порожні місця царственних володарів "божественних одкровеній" (статуї "Ка" Хуфу і Хафрі, ясна річ, відсутні). Серед "присутніх" у заповітній кімнаті -- скульптурне "Ка" Менкаури,*114 сина Хафрі, внука Хуфу, спадкоємця "тронного імені Ра": вслухайтесь бо "Хаф - Ра", "Менкау - Ра", "Небмаат - Ра", тощо ...

      КРИЛАТА "БА" ХУФУ, помітивши "Ка" Менкаури,
      подає голос удруге:

      "Крилата Ба шукає зникле Ка,
      внук Менкау́ра, де ховаєш Ху́фу ..."

      І знову у відповідь -- мовчання. Утомивши крила, "Ба" Хуфу сідає на корму Ладді Вічності -- і завмирає.

      ... Поволі світає. Заупокійний храм Хуфу і таємна кімната "Ка" бога Птаха наповнюються духом життя. Сюди прямує Менкау - Ра з жрецями, аби віддати шану померлим і проспівати хвалу Сонцю, що допіру народжується.
      МЕНКАУ-РА переступає таємничу кімнату у розпалі краси і сили. Молодий, вродливий, повний щиросердних задумів служіння богам обох Еннеад і народові "Та - Кемет". У його руках -- згорток папіруса з ієрогліфом "Хуфу" і букет свіжозірваних лотосів.
      Перед величною постаттю "Ка" бога Птаха у Ладді Вічності Менкау - Ра упадає доземно, потім привстає, клякаючи на одне коліно ...

      МЕНКАУ-РА:

      Мен - Ка́' - У - Ра́' в Оселі "Хет - Ка - Пта́" ...

      ... Піднімається, наближається до скульптури бога і кладе згорток із квітами до Ладді, поруч із непоміченою Крилатою "Ба" Хуфу.

      (МЕНКАУ-РА до "Ка" бога Птаха):

      ... У Барці Ра -- завітне ймення ... Хуфу ...

      Крилата "Ба" ніби прокидається від тяжкого, химерного сну, а чи скидає із себе непосильну жалісливу ношу. Легко і радісно відривається вона від корми Ладді, підлітаючи вгору, ген аж під стелю заповітної кімнати, у косий просвіт прорізаного вікна.Вона поспішає у розчинені "Д в е р і Н е б е с н о г о Г о р и з о н т у", вона летить назустріч Сонцю - Ра "Хепрі", себто "Сонцю, що виникає" ...
      Озирнувшись востаннє на внука Менкау - Ра у просвіті храмового вікна, Крилата "Ба" Хуфу втретє промовляє луною:

      "Крилата Ба шукає зникле Ка!
      Твоє ім'я -- це я!.. Промов: я --
      Х у ф у ... у ... у ..."*115

      ... "Я -- Х у ф у - у - у", -- промовляє Менкаурі голос пташки із Неба.

      ... "Я -- Х у ф у - у - у", -- відлунює заупокійний храм.

      ... "Я -- Х у ф у - у - у", -- повторює "Горизонт Хуфу".

      ... "Я -- Х у ф у - у - у", -- гуде кам'яними устами пересохла криниця.

      ... "Я -- Х у ф у - у - у", -- вишумовує очеретами Хапі-Ніл. Вода у Нілі п р о з о р о - г о л у б а.

      Ще мить -- і відлуння Крилатої "Ба" Хуфу поглине молитовний багатоголосний хор Землі "Та - Кемет", що співає гімн життєдайним променям Сонця.
      Воно вже н а Г о р и з о н т і ...

      9 липня - 19 серпня 2002р.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Драма "Горизонт Хуфу". Візія VІ. "Червоний Ніл "
      (Над "Оселею бога Птаха" зависло понуре дощове Сонце.
      Ра-Атум у зажурі. Важкі непрозорі склепіння його небесних володінь, здається, усім тягарем лягли на плечі виснаженої хамсином землі "Та-Кеме́т". Крилатий Сонячний Диск покрили темні плями. Єгипетський люд вірує -- така ціна перемоги Ра над Апо́пом, Світла над Темрявою, Добра над Злом. Темні плями на Сонці згустки крові. Їх змиє хіба що дощ! Бо лише дощ змиває усі сліди, як на землі, так і на небі ...
      І рятівний дощ паде на землю "Та-Кемет", захоплює в обійми Оселю "Хет-Ка- Пта" на правобережжі і фантоми Холмів "Бен - Бен", Пустелі на лівобережжі, з розмитими, нечіткими обрисами пірамід-усипальниць фараонів Хуфу та його сина Хафрі.
      ... Бунтує, воловодить Хапі - Ніл. Багато він бачив на своєму віку, ой багато! Розпирає його від побаченого, підіймає він бруд із затаєних сховків - глибин і жбурляє ним вгору. Бурхливі потоки гидкої, каламутної води, з е л е н о ї від перегнилих рослин, наповнюють річку і ринуть на північ, униз за течією, до Середземного моря. Це період "З е л е н о г о Н і л у". Він швидко промине, вода набуде г у с т о - ч е р в о н о г о кольору. Виходить, Хапі - Ніл теж у згустках крові. Ох, недаремно все це ... недаремно ... Достеменно, щось має статись і з землею "Та - Кемет", і з мешканцями "Оселі бога Птаха".
      Коли що це? Галасливий, озлоблений натовп з рабів і простолюддя,примітивно "озброєний" знаряддями праці, поривається у напрямку царственних пірамід. Засліплений ненавистю до "сонцесяйних" можновладців, людський вир насолоджу-ється хвилею безтями, настроєм р о з р у х и. Натовп порушує божественну заборону п о м е р л и х та н а б у т и х по смерті д у ш фара онів Хуфу та Хафрі, натовп настроєний громити і трощити: мумії "Ах", скульптурні фетиші "Ка",*101 амфори-нутрощі з масками богів "Синів Гора".)*102

      ГОЛОСИ РАБІВ-БУНТАРІВ
      (що охмеліли з буєсті):

      ШЕПСЕСКАФ:
      Сохме́т - левице,*103 Око відверни ...

      УСЕРКАФ:
      ... але роззяв, незряча, темну пащу ...

      НЕФЕРІРКАРА:
      ... на "Ах" владик, чиє вже "Ка" п р о п а щ е ...

      НІУСЕРРА:
      ... що їм н і к о л и не зустріти "Ба" ...

      МЕКАУХОР:
      ... оце - сівба, оце і молотьба.
      пізнайте на собі к а м і н н і жорна ...

      ДЖЕДКАРА:
      ... бо царське тіло - "сах" С в и н я та Ч о р н а,
      ну, себто нечисть, Магові на зуб ...

      УНІС:
      ... трощи, трощи -- "блаженних" душегуб,
      топчи, міси -- пелени на сирицю ...

      ДЖЕДЕФРА*104 (розглядаючи статую "Ка" фараона Хуфу):
      ... Куди ц ь о г о А п о п а ?

      (Пауза. Мить вагань)

      ХОР ГОЛОСІВ:
      У криницю!..

      (Відгомоном "у криницю ... у криницю ... у - у - у ...")

      ДЖЕДЕФРА (заохочено):
      ... на стіл до Амт, що любить попоїсти,
      щоби не зміг ні встати, ані сісти --
      розбите "Ка" мерзенного раба,
      забуте "Рен", розмите царство тіней ...

      (при цих словах раби трощать обличчя царственної статуї Хуфу і перекидають її у криницю, що поруч, вниз головою.*105)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Драма "Горизонт Хуфу". Візія V. "Поля Іалу"
      ("Злетівши у Небо, Ра-Ату́м* 82 продовжував т в о р и т и світ, бо сотворене було ще не все. Він промовив таємне:

      -- Упокоється Поле Велике!

      І вийшли Поля Упокою -- Загробнеє Царство.

      -- І будуть для мене рости очерети між трав соковитих! -- і вийшли Поля Очерету.*83

      -- Сотворю я тутечки речі для піль всеможливі, -- і с у м е р к и вийшли.

      -- Хай змії і всі вороги споглядають творіння, бо хоч я віддаляюсь невпинно, усе ж возсіяю над ними".
      (Фрагмент ієрогліфів "Книги Корови")*84

      "Поля Іалу" з видом Нічного Нілу, оточені "З а х і д н и м" гірським краєвидом.
      Ось перший Нільський "п о р і г" -- Ворота в Дуа́т*85 -- у фіолетово-голубо-рожевих сумерках. Тут зійшлися дві барки (денна і нічна) Ра - Атума. Денна -- осяяна жовтогарячими відтінками сонця в з е н і т і, нічна, відповідно, пригашена багряним відсвітом З а х о д у.
      На З а х і д н і й стороні барку Ра виглядає о д в і ч н а Сторожа Д у а т у, сотворена ним же: бог Розуму - Сіа, Гірські Павіани; персоніфіковані Уреї - Сонячні Ока та Змії, за йменнями "Сторож Пустелі", "Той, хто світить для Ра", "Той, чиє Око спалює ..."*86
      Під урочисті піснеспіви Гірських Павіанів, Ра - Атум покидає барку денного Нілу - "Мандже́т" і переходить у барку Нілу нічного - "Месекте́т". Вона вестиме Ра - Атума "Полями Іалу").

      ХОР ГІРСЬКИХ ПАВІАНІВ:

      "Хвала тобі, боже богів, Ра - Атуме,
      що нас сотворив ти.
      Вітаєм тебе у Ладді Віковічній,
      зі світла у тінь приходящій.
      Кинь Око своє на пустелю,*87
      дихни -- й відгукнеться!
      До тебе прилинуть усі,
      чиє тіло в пеле́нах".*88

      (На цей раз спів набуває особливого звучання. У Ладді Вічності поруч Ра перепливла в Нічний Ніл і душа "Ка" фараона Хуфу. Перепливла, аби відкрилися для неї запашні та затишні "Поля Іалу", а душа "Ка" поєдналася з душею "Ба".
      Але попереду -- грізна і невмолима С т о р о ж а Д у а т у та єдиносправедливий Суд Озіріса.)

      БОГ РОЗУМУ-СІА (до змієголового "Сторожа Пустелі"):

      -- "О, Стороже грізний Пустелі,
      отверзни своє Царство для Ра,
      відкрий Ворота свої,
      пребуваючому на Г о р и з о н т і".

      "СТОРОЖ ПУСТЕЛІ" ("відкриває" Ворота Дуату).

      (Барка "Месекте́т" минає "поріг" і пливе уздовж полів бога урожаю Не́прі та його дружини Непі́т. Божественна пара на відстані вітає прибульців. Тіло Непрі увито пшеничним колоссям, він годує померлих в Дуаті. Його епітет -- "Той, хто живе після смерті".
      Із пшеничних піль бога Непрі виходять до Нічної Ладді мумії померлих єгиптян, і Ра - Атум посилає їм ж и в о т в о р я щ е сяєво своїх променів. Серед мумій померлих -- "Ка" фараонів Нармера, Мини, Джера, Уаджи, Аджиба, Семерхета, Каа, Ранеба, Сенда, Джосера, Сехемхета та Снофру.*89 Померлі насолоджуються присутністю Сонця, осяяні, о т в е р з а ю т ь устами).*90

      ХОР "КА" ПОМЕРЛИХ ФАРАОНІВ:
      "Слава тобі, Ра - Ату́ме, восходим до тебе,
      клонімося низько тобі у колоссях Дуа́ту.
      Утішені серцем, у час, як тебе споглядаєм.

      Нам очі -- відкрили небачене, з серця уста
      промовляють.
      Тобі, Ра - Ату́ме, возносим молитву успення.
      Почуй упокоєних в тінях, повергни печалі.
      Діткни наші лиця, нехай опроміниться врода,
      Насититься світлом -- бо далі пітьма сновидіння,
      Допоки, Промінний, ти знову до нас не прибудеш".

      РА-АТУМ (до "Ка" померлих фараонів):

      "Утіштеся, сильні, в жертовних молитвах
      у с п і н н я !
      Узлийте, блаженні, питво у Ріку
      Подаяння !
      Не будуть погублені душі, де Рен, там і Ша́і.*91
      Підносини ваші в Дуаті прийму і примножу.
      Воістину знаю, Поля вам належать по праву,
      Бо хто ж би мені допоміг у борні із Апо́пом,
      Що з ним я опівночі в Царстві Підземнім
      в о ю ю ..."*92

      (Барка "Месекте́т" з Ра - Атумом і "Ка" фараона Хуфу підпливає до Воріт "Владики Часу - Озіріса". Їх охороняє с т о р о ж а: "Правдивий Серцем" і "Сокровенний Серцем", а також два У р е ї - б л и з н ю к и з іменами "Той, хто світить для Ра").

      СТОРОЖА та УРЕЇ-БЛИЗНЮКИ (закликають Ра-Атума):

      Прийди до нас, Боже Великий, у тайни входящий!
      Ти перший -- на Г о р и з о н т і -- скажи заклинання,
      Подумай уголос -- і двері таємні
      п р о ч и н и ш !

      БОГ РОЗУМУ-СІА (до Сторожі Воріт "Владики Часу"):

      Це Ра - Атум і його Ка!

      (вказуючи на "Ка" фараона Хуфу):

      Це фараон Ху́фу і його Ка!

      РА-АТУМ (проголошує заклинання):

      Хай споглядає присутність
      Озіріса м і с я ч н и й "А х"! *93

      (Сторожа "прочиняє" Ворота "Владики Часу". За Ворітьми в ореолі сліпучого м і с я ч н о г о сяйва персонажі "Таємного Суду Озіріса"*94 у Великій Залі "Чертозі Двох істин *95 на чолі з Озірісом і богинею Істини -- Маа́т.
      У руках Маа́т несхибна, правомірна Вага Істини.*96 Голови всіх Суддів Великої і Малої Еннеа́ди прикрашає "перо Маат" -- перо Істини).

      ХОР БОГІВ-СУДДІВ:
      Хто ти? Промов імена, назовися ...

      "КА" ФАРАОНА ХУФУ":
      "Я нижній росток від папіруса.
      Той, хто в своїй Оливі.
      Я -- Хуфу.

      ХОР БОГІВ-СУДДІВ:
      А звідки прибув ти?

      "КА" ФАРАОНА ХУФУ":
      ... Прибув я із міста,
      де Птах у верхах пребуває,
      воно від Оливи на пів-ніч *97 ...

      ... Я чистий, я чистий, я чистий!
      Моя чистота -- перед вами ...

      ХОР БОГІВ-СУДДІВ:
      Кому возвістити її?

      "КА" ФАРАОНА ХУФУ":
      ... Тому, в Кого стелі -- з вогню,
      Чиї стіни -- зі змій живих,
      під ногами у Кого -- вода тече ...

      ХОР БОГІВ-СУДДІВ:
      Хто це?

      "КА" ФАРАОНА ХУФУ:
      Озіріс, в устах Ра - Атума!
      Той, Чиї Ока - Уреї, Владика Двох Істин!

      (безпосередньо до Озіріса):

      Я знаю Тебе і наймення богів Еннеа́ди,
      я прибув до Таємної Зали на зустріч з Тобою,

      я приніс тобі Істину двічі, і серце - на Вагах -
      подаруй мені "Ба", схорони, пропусти мене далі,
      у гріхах -- сповідаюся, починаючи словом
      "я ч и с т и й"!*98

      ... Я не притісняв ближніх!

      (Вага Істини перехиляється в бік "пера Істини", що свідчить
      про гріховність Хуфу).*99

      БОГИНЯ ІСТИНИ-МААТ:
      Маат важить більше!

      "КА" ФАРАОНА ХУФУ:
      ... Я не грабував бідних!

      (Вага Істини перехиляється вдруге в бік "пера Істини", що знову потверджує гріховність Хуфу).

      БОГИНЯ ІСТИНИ-МААТ:
      Маат важить більше!

      "КА" ФАРАОНА ХУФУ:
      ... Я не чинив несправедливості супроти людей!

      (Вага Істини втретє перехиляється в бік "пера Істини", що остаточно переконує Суд у гріховності Хуфу).

      ОЗІРІС (проголошує Істину):

      - М а а т важить б і л ь ш е !

      (Таємну Залу -- "Чертог Двох Істин" стрясають підземні двигтіння. Панорама світла у Залі щоразу міниться: то спалахує болісним, ріжучим, неймовірно яскравим блиском, то майже зовсім пригасає. Врешті западає суцільна темрява. Наближається п і в н і ч. Час боротьби з Апопом).

      ГОЛОС БОГА РОЗУМУ-СІА(з темряви):
      Озовися, Володарю Жаху, чиї стіни - високі!
      Твоє ймення -- зловісне, а дія одна --
      п о г у б и т и !

      (Простір Дуату і Нічний Ніл наповнюється ч а д о м і п о к р и к о м голодної дикої утроби. Це гігантський змій Апоп нагадав присутнім про себе. Мить -- і течія Нічного Нілу зникає у розчахнутій зловіщій пащі.
      Всі сили світла, всі мешканці Дуату -- "Очеретяних піль Іалу" об'єднуються довкола Ра, супроти змія Апо́па. На устах в усіх -- м а г і я божественного з а к л и н а н н я. В руках богів - змієборців гостроконечні списи; близнюки Уреї - Ока Ра озброєні вбивчим світлом божественних променів; змій Мехен - Та впивається в тіло Апопа своїми отруйними сон-зубами).

      ХОР БОЖЕСТВЕННИХ СИЛ СВІТЛА,
      УСІХ МЕШКАНЦІВ ДУАТУ!
      "Повстань, Ра - Атуме, у святилищі своїм!
      Сильний Ра --
      слабкі вороги!
      Високий Ра --
      низькі вороги!
      Живий Ра --
      мертві вороги!
      Ситий Ра --
      голодні вороги!
      Напоєний Ра --
      спраглі вороги!
      Вознісся Ра --
      пали вороги!
      Допоки є Ра --

      не живе Апоп!
      Згинь, Апоп!
      Пропади, Апоп!"

      (При словах магічного з а к л и н а н н я, що смертельно ранить Апопа, нічна барка Ра - Атума "Месектет" запливає у тіло г і г а н т с ь к о г о змія і, пройшовши через його утробу, виходить до підніжжя С х і д н и х гір. Потім через печеру, що проглядається в одній з гір, Ладдя Вічності випливає н а небесний г о р и з о н т. Розкриваються "Д в е р і Г о р и з о н т у", Ра переможно умивається і урочисто переходить у д е н н у Ладдю -- "Манджет").

      Хор мешканців Дуату(проводжає Ладдю):
      "Пали підлі під ножем бога Ра,
      і змій ізригнув води Нілу!
      Мир тобі, Володарю Життя,
      пливи з миром ..."

      (У хорі Мешканців Дуату не чути голосу душі "Ка" фараона Хуфу. Поля Упокою не для неї. Змій Апоп потягнув її у безодню, у нетрі під назвою "А м д у а т".*100 Але про це мешканцям Дуату не відомо).



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Драма "Горизонт Хуфу". Візія ІV "Пісня Семи Хатхор"*64
      (Родюча Чорна земля "Та - Кеме́т" в очікуванні свята врожаю. "Пе́рт"*65 добігає кінця, за ним знову настане "ше́му" -- і все повториться з початку. "Білий Ніл" стане "Зеленим", а далі "Червоним" і, нарешті, "Голубим" ...
      А поки що "перт" -- золотий, як тужаве зерно.

      Дія відбувається на одному з піль Нільського правобережжя. Фараон Ху́фу (огорнутий у тонку льняну набедренну спідницю")*66 у супроводі сина Ха́фрі*67 і жриць храму богині Рененуте́т*68 виконує обов'язковий ритуал жнивного обряду. Його "богами ведена" десниця, озброєна звичайним, земним с е р п о м, торкається перших колосявих стебел, що сягають фараону замалу до підборіддя. Хуфу зрізає П е р ш и й С н і п, що його власноручно має принести, як жертву, плодоносній богині -- Змії. Змія-Ренену́т любить Золото, тому її дароносні хранилища повні зерна і амфор золотого, тягучого, як мід, пива."*69 Рененутет насититься, здобріє, і поруч з Володаркою "Небесної Сикомори" Хатхо́р, дарує єгипетському люду достаток і "многая літа" Хемсу́т*70 та Ка благословенній "Оселі бога Птаха".
      Свято Врожаю -- одне з найулюбленіших у Єгипті. Єгиптянки, що "на порі", виплітають подвійні вінки: ті перші -- на голови жриць-"плодоносиць", (а то й у дар "живородним" богиням -- Ренену́т і Хатхо́р), ті другі -- на голови собі, аби і їх не минула участь "священного шлюбу", сокровенного таїнства народжень.
      Ху́фу і Ха́фрі (підтримуючи Перший Сніп) -- в оточенні храмових жриць, молодих єгиптянок -- немов два символи божественно - земного Чоловічого Начала. Довкола них, вигинаючи "стеблами" - тілами, жіноцтво виводить п е р ш и й обжинковий х о р о в о д. Звучить "Пісня Семи Хатхор").

      "Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
      Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
      Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
      Владичице музики серця, божественних знаків.

      Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
      Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
      Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
      Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

      Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
      Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
      Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
      Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.

      Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
      Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
      Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
      Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів".*71

      (Починається ритмічний танок. Спочатку повільний, схожий на хвилювання збіжжя на вітрі. Ритм наростає, супроводжуваний пришвидшеним плесканням розцяцькованих коштовними браслетами і намистами жіночих рук, і потупуванням ніг, перев'язаних кольоровими шнурами від сандалій. Ритм набирає шаленого темпу. Перед очима миготять лише яскраві кольорові плями, наче язики жертовного вогнища. Танцівниці припадають до землі, рухають тілами, наче змії, розкидають руками і ногами, наче променями живого сонця Ра - Атума, чи, може, імітуючи Птаха, що ширяє у висотах небесних піль Іалу.*72 Рухи супроводжуються спонтанним, уривчастим звукописом.
      Коли танок доходить апофеозу, він створює відчуття хамсину, неприборканої стихії. Захоплений безумством цієї Стихії Танцю, Хуфу раптово похитується, хапаючись серця).

      ХУФУ: Хафрі!

      ХАФРІ (помічає болісний жест, підхоплює батька):

      Отче ... Володарю "інсі́бйа" Та - Кеме́т!

      ХУФУ (промовляє майже беззвучно, одними устами):

      Пошли по Хеміуна ...
      Слабну ... Слабну ...

      (сповзає під Обрядовий Сніп)

      ... ще трохи -- й відійду ... за г о р и з о н т !

      (Танцівниці уривають танок. Побачене неприхованим гучноголосим стогоном прицвяховує їх до землі. "А - а - а" -- вибухає зовсім не святочне голосіння. Щойно вродливі, уквітчані жінки обмащують обличчя і груди брудом.*73 Так велить інший обряд -- "Обряд Анубіса". Обжинкові вінки -- у піску і в болоті.
      Натовп, що на відстані, завмирає вражений. З натовпу, заточуючись, стрімголов до Хуфу й Хафрі біжить Хеміун).

      ХЕМІУН
      (мовчки припадає до брата, підважує голову, даючи пити)

      ХУФУ(до Хеміуна):
      ... У храм зі снопом йтиме першим Хафрі*74 ...

      (Пауза. Ковтає повітря)

      Мене ж візьмуть ... Інпут*75 та Іміут*76 ...
      На Дереві Хатхор забракло листя*77 ...

      (До Хуфу наближаються раби з ношами. Хеміун дає знак зупинитись).

      ХАФРІ(з острахом, тремтить всім тілом):
      Отче ... Не накликай провісників Дуату.

      Твій Г о р и з о н т ще не ковтнув Індіф,*78
      ще барка Ра застигла в деннім Нілі ...

      ХУФУ:
      Мужайся, Хафрі, близько ... близько ніч ...
      Мій Г о р и з о н т розкрився наді мною ...
      От-от Крилатим Диском*79 упаде ...

      (Хафрі і Хеміун переглядаються).

      ХУФУ (до Хеміуна):
      Чи знаєш, Хеміуне, як веде
      змій "Мехен - Та"*80 до підступів Дуату,
      до Зали Правди, що у ній ...

      (Довга пауза. Хуфу задихається, тяжко вихоплює повітря, потім нараз широко розкриває очі.)

      ХЕМІУН (довершує фразу)

      ... О з і р і с !

      ХУФУ (підіймаючи голову з безумними очима вмираючого):

      ... Кро ... ко ... дил ... М а г а *81 ...

      (Хеміун і Хафрі переглядаються. Потім пластма упадають перед
      у п о к о є н и м фараоном).

      (Весь натовп, немов О б р я д о в и й Обжинковий С н і п, допіру зрізаний с е р п о м всевидящего Ра - Атума, похиляється до Чорної, родючої землі "Т а - К е м е т").



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Драма "Горизонт Хуфу". Візія ІІІ."Хеб-Сед"
      (Правий берег Нілу недалеко від Мемфіса -- "Хет - Ка - Пта". Велелюдна юрба єгиптян зібралася святкувати "ХЕБ-СЕД" *39, оте "30-ліття царювання" фараона Хуфу, що призначене на період "ахе́та" -- часу, коли розливається Ніл і оживає Природа.*40
      Наближається процесія. Попереду несуть статую бога Нілу-Хапі. Ліворуч від неї нависає Стовп "Джед"*41 -- символ Дерева Життя. За ними поволі насувається заквітчана лотосами колісниця л і т н ь о г о уже фараона Хуфу у золотому вбранні, короні "Пшент",*42 зі скіпетром і каучуком у руках.
      Далеко, серед піщаних краєвидів лівого берега Нілу, велично окреслюється контур огроми-піраміди.
      Лунає обрядовий "гімн Хапі".)


      БАГАТОГОЛОСНИЙ ХОР ЖИТЕЛІВ "ХЕТ-КА-ПТА":
      "Слава тобі, Хапі - Ніле, що з тої землі виходиш,*43
      а приходиш сюди, аби Та - Кеме́т*44 оживити.
      Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
      риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
      що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
      що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.
      Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
      Ти -- улюбленець Нуна,*45 веселій же благою ходою.
      Хай тварини ситніють травою,а поле розродиться в зерня.
      Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
      Як підніметься Не́прі,*46 прийми сонцеглавий сувій.
      Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
      Зеленій! Зеленій! Зеленій!"*47

      (Фараон сходить з колісниці. У супроводі жреців стає на краю побережжя. Верховний Жрець тримає у руках "сонцеглавий" сувій, урочисто розгортає його, зачитує).

      ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ ХРАМУ "ХЕТ-КА-ПТА":
      "Хапі, отче богів і Дев'ятки*48 у хвилях,
      при ході твоїй впевненій
      на жертовниках більшає ноша,
      вдвічі важчі стають вівтарі,
      Уподібнися Ра, упокой нині Хаоса - Нуна,
      благодаттю розлийся на Возлюбленій "Чорній Землі".


      ... Ось, його величність Хуфу, улюбленець Птаха,
      Сокіл, що прослав крила і кігті, прихиляється
      до тебе, о Хапі, і мислить, як Тот*49 велемудрий,
      про ту радість, що ти учиняєш.
      Не протився ти Раді великій, Дев'ятці могучій -
      богам Еннеа́ди, підкорися велінню царя і володаря
      Хуфу, що корона його Дві Землі "Та - Кемет" осіяла ...

      Великий цар Хуфу, що титул "інсі́бйа" вживає,
      тобі, Ніле - Хапі, велить Дві Землі оживити,
      на праву і ліву обитель прудкі свої води розлити"*50

      (народ "Та́ - Кеме́т" при цих словах падає ниць перед богом Нілу - Хапі, торкаючись обличчям землі, заховавши очі, аби не пошкодити священодійству. Фараон Хуфу, що то йому Верховний Жрець передав заповітний сувій, входить по коліна у Нільську воду, кладе згорток за течією і промовляє заклинання).

      ХУФУ:
      ... Хапі, вийди з подвійних печер,
      розлийся!
      Ра - Ату́ме, вмочи своє Око, Нове і Старе,
      умийся!

      (вмивається "живою" водою Нілу)

      (Народ переповнений радістю. Починається "біг фараона Хуфу по колу" -- традиційний на святі "Хеб - сед". Посередині місцини встановлений Стовп "Джед", фараон має обійти довкола нього, віддаючи таким чином почесті Ра - Атуму. У його руках гілочка верби - символ Дерева "Ішед"*51 -- "воскресіння" і омолодження. Оббігши довкола Стовпа, фараон "садить" вербичку поруч нього. Жреці під нею закопують маленьку статую "Хуфу" - фетиш*52 його "Ка". Вербичку і місце сховку поливають водою з Нілу.
      Після виконаних обрядодій, Хуфу сідає знову у колісницю і їде зворотньою дорогою у царський палац. Тут сьогодні буде учта, гучна, весела, велелюдна. Будуть грати арфи і флейти, і ліри, і лютні покровительки музики Мерт,*53 в парі з улюбленими систрами богині веселощів Баст.*54 І, звичайно ж, сповнятимуть жриці обітниці шлюбного культу. Свято є свято!
      Проте Хуфу не в настрої. Потаємні думки, наче львиноголові Сохмет, Тефнут і Хатхор,*55 терзають його).


      ХУФУ (зійшовши з колісниці):
      Покличте, Хеміуна!

      ХЕМІУН (цілує "порох" біля стіп фараона):
      Прийми вітання роду "Хет - Ка - Пта"
      і побажання житниць многолітніх.

      ХУФУ:
      Спасибі, Хеміу́не, я втомився ...
      Мене тривожать мислі невситимі,
      неначе лоно юної Сохмет.
      Ставай у колісницю, Будівничий,

      мені перед очима -- піраміда,
      допоки я сповняв обряд "Хеб - седу",
      мій зір її невпинно обіймав.

      До тебе маю прикрі зауваги!

      ХЕМІУН (остовпіло):
      ... А як же учта!

      ХУФУ:
      Збудеться без мене ...
      Наповнювать нутро своє, неначе
      Таурт*56 приплідна -- радість невелика.

      ХЕМІУН (покірно, споглядаючи настрій Хуфу):
      Сьогодні вуха на моїй спині.*57
      Чекаю зауваг, премудрий Хуфу.
      Я тридцять років плити укладав,
      аби твій "Горизонт" діткнув Дуату*58 ...

      ХУФУ (нервуючи):
      Царевичу, ти мав хвалу і плату,
      мою довіру, лестощі у жриць,
      і прохолодні Мемфіські палати ...

      ХЕМІУН:
      Твої уста, мов кігті у тигриць,
      мене обрали, як святкову жертву,
      у час, як Непрі, до верхів'я йде.

      ХУФУ (погрозливо):
      На тебе упаде його десниця!

      ХЕМІУН (у пошуках захисту):
      А я впаду у затінок Мафдет, *59
      вона убила змія Джесерте́па *60
      при сикоморах Нільських берегів.

      ХУФУ (вражаючи жалом, наче "уреєм"):
      Мій "Горизонт" занизько від богів!
      Далеко буде "Ка" до Ра летіти!

      ХЕМІУН (уражений падає і, молитовно піднявши долоні і стопи "до сонця", гойдаючись "наче барка на хвилях", промовляє):

      "Тремти, отруто зміїна, тремти, відступися.
      Піднімається Ра, на чолі в нього Око несхибне.
      Воно мітко влучає в отруйне жало скорпіона,
      Повертає отруту у зуб, що її випускає,
      Порожденний Апо́пом,*61 підступний у намірах темних ...
      Відсахнися, отруто, вже близько Мафде́т змієборча,
      Що у неї є спритність Кота, а відвага Мангуста,*62

      Що у неї є ніж відворотний супроти сичання,
      На зміїнім загривку -- нещадний удар -- ...

      (зойком "в небеса")

      с п р а в е д л и в і с т ь ! 63



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Драма "Горизонт Хуфу". Візія ІІ."Шему"*
      (Лівий берег Нілу, біля самої пустелі. Тут визначене місце для майбутньої усипальниці Хуфу. Вже закладений фундамент, зводяться стіни піраміди. Глибоко, під фундаментом, у скелі висічені склепіння для саркофага і підземний коридор до нього.
      Майданчик будови розчищений. По укатаній дорозі, що то її втрамбовували 10 років, десятки людей волоками тягнуть вже відшліфовані до блиску, величезні вапнякові плити прямокутної форми, з охристими написами імені фараона.
      Біля піраміди -- похилий насип. Знеможені раби натужно витягають кам'яні плити угору. Хеміун із десятником пильно приглядаються, як іде робота. От щойно підняту плиту укладають на місце за допомогою важеля.
      Яка відповідальна, довгождана мить: камінь лягає впритул до інших без найменшої щілини. Юрба будівельників полегшено видихає слова подяки Ра-Атуму і душі "Ка" бога Птаха. Цей камінь не останній ... Попереду -- інші. Немилосердно палить єгипетське Сонце Пустелі. Не дивно, то ж час "шему" -- безвіддя, гнітючої посухи, від якої гинуть і рослини, і люди).

      ХЕМІУН (з молитвою до Ра-Атума):

      "Ра всеосяжний, Атуме!
      Ти воссіяв ликом Бену *23 на Холмі предвічнім *24.
      Ти обійняв младих Шу *25 і Тефнут *26 обіручно,
      і надихнув їх Божественним Ка життєдайним.
      Дивний ти образом, дивний обрядом у храмах,
      дивний таємністю духа твого серед духів.

      Дивний у Мемфісі, у "Хет - Ка - Пта" сонцесяйнім,
      і поминанням в Чертозі Двох Істин *27 несхитних ..."

      (до десятника)

      ... Нестерпно як! Я вас полишу нині
      до стіп царевих ще припасти мушу --
      шепнути вухам, як іде будова ...

      ДЕСЯТНИК:
      Благаю, Хеміуне, ані слова
      про бунт поміж тих злиднів -- не кажіть.
      У Хуфу норов, знаєте ж, лукавий ...

      ХЕМІУН (з розумінням):
      Важка то ноша -- камені носить ...

      ДЕСЯТНИК (з довірою):
      Важка то ноша -- людська хіть до слави.

      (утаємничено)

      Задушний "ше́му" бродить між рабів.
      (Я їх кнутом: мовляв, цей камінь, двигни!),
      а раб мені підступно, наче Сет,
      задумуючи помсту небувалу, прорік:
      "Верне ще, Горахте́ *28 , сандалю
      на голови невдячні ворогів".

      (з притиском)

      Сандаля Горахте -- супроти Хуфу!

      ХЕМІУН (сміючись):
      Ото вже й Ху́фу, мо', супроти нас!
      Минеться "ше́му". Всіх Розсудить Час.
      Несхитний серцем, все в межу помістить
      На Терези́ *29 у Істини - "Маа́т" ...

      От чув я жарт сьогодні поруч себе:
      невдячна справа -- стіни будувать,
      бо будівниче тіло, наче лотос,
      розкрите для цілунків бога Шу ...

      ДЕСЯТНИК (підхоплює):
      ... а тіло рабське -- "сах" *30 -- Свиня,
      та й годі, --
      впосліджена, смороджена, брудна *31 ---
      загрузло, наче лотос, у болоті ...

      Не вилізало б звідтіля повіки!

      ХЕМІУН (на противагу):
      Не стулить Ра-Атум свої Повіки,
      омиє "сах" -- від шиї до ноги ...

      ... Уста ж людини -- просвіт, дар богів.
      Коли виходить Ха́пі *32 з берегів,

      то для знемоги -- духотворні ліки:
      "Зелений Камінь",*33 зелень, що росте ...

      Уста людини -- зброя, а проте ...

      (з натяком на десятника)

      ... з л о в і с н а зброя може й п о г у б и т и!*34

      (відходить)

      ДЕСЯТНИК (вертаючи до рабів):
      А так, нечисті свині, до роботи!
      Мене нема -- уже й роззули роти,
      пильнуйте волок, щоб не увірвавсь ...

      РАБ І (притишено до сусіда):
      ... Дивися, Рахоте́пе, як допавсь
      Баба́н бездушний *35 ...

      РАБ ІІ :
      ... ні, Себе́к голодний, *36
      і все йому живого м'яса тра' --
      такий закон неситого нутра:
      цькувати жертву на краю безодні ...

      ГОЛОС РАБА (раптово зриваючись з висотної стіни піраміди):
      Рятуй, Уді́ - Несе́ре,*37... а -- а -- а ...

      (раби гуртуються довкола нагло погиблого, б'ють себе у груди і проказують "сповідь заперечення")

      БАГАТОГОЛОССЯ РАБІВ:
      "О, Уді́ - Несе́ре, що являєшся в Мемфісі,
      я не крав їстивного!
      Я не піднімав руку на слабкого.
      Я не гнітив раба перед обличчям господаря.
      Я не творив ницого перед богами.
      Я не здійснив гріха у місці Істини.
      Я не привласнював хліба померлих.
      Я не віднімав молока від уст дітей.
      Я не зупиняв воду в пору її.
      Я не гасив жертовного вогню у час його.
      Я не зупиняв бога в ході його.
      О, Нефертуме, що являєшся в Мемфісі,
      на мені немає плями.
      Я не вбивав. Я чистий, я чистий,
      я чистий" *38...

      (при останніх словах обрядово проливають на тіло - "сах" покійного священну Нільську воду, омиваючи його від "скверни").



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Драма "Горизонт Хуфу". Візія І."Під знаком Життя"
      "Після того, як Птах*1 сотворив світ, він сотворив божественні чудодійні слова - заклинання і встановив справедливість на землі."

      "... І було подароване життя миролюбному, і була послана смерть злочинцеві, і були освоєні всіляки роботи і мистецтва, труди рук, ходження ніг, рух усіх членів згідно із цим повелінням -- задуманому серцем і висловленому вголос, і сотворящему призначення усіх речей на землі.
      А вийшли із Птаха всі речі: страви людей і поживи богів ... і все інше прекрасне і досконале. І так було визнано, що його сила більша, ніж сила інших богів".

      (Мемфіська космологія.
      Фрагмент ієрогліфів "Стели Шабакі").

      МОЛОДИЙ ХУФУ(входячи до тронної зали у короні
      Об'єднаного Єгипту):
      Ти, Хеміуне, брате найдорожчий,
      залишся на хвилину. Маю справу,
      до твого серця звернену, відкрити,
      як Око боже Сонячне Ату́ма ...*2

      ХЕМІУН(з глибоким поклоном):
      Тобі, о Ху́фу, вдячний за довіру!

      Тобі служити прагну,
      Володарю Оселі бога Птаха,*3
      як скарабей, що двигне сонця ношу
      від сходження і аж до горизонту.*4

      ХУФУ(до рабів):
      Всі решта -- вільні ... Чару прохолодну
      подайте нам з царевичем і тацю
      потрав солодких ...

      (раби зникають мовчки, миттєво виконуючи службу.
      Залишаються поруч лишень два -- з опахалами).

      ... Понижте опахала ...

      (раби заходяться старанно обмахувати фараона. Прекрасні рабині з гнучкими таліями і очима єгипетських звабниць подають чари з питвом і солодощами).

      Послухай-но, правителю палацу,
      що маю в мислі ... Бачиш, "анх"*5 могучий,
      всевладний Знак Життя на обеліску,*6
      дарований, як мітка, на безсмертя ...

      Той Знак Життя -- ознака досконала
      земних орбіт, що сходяться докупи
      і нас в родючі тверді повертають
      для дальших мандрувань в шарах небесних,
      коли вже "ка" утратим,*7 "ах"*8 набудем,
      як наше "рен" - ім'я*9 сини причислять
      до п'ятикратних звернень фараона ...

      Де має тіло царськеє спочити?

      Задумав я ... гробницю-піраміду,
      "Будинок Вічності" звести над прахом власним ...

      Ти ж, Хеміуне, станеш Будівничим!

      ХЕМІУН (подивовано):
      Благословить Атум твої діяння.
      "Урей"*10 Сохме́т *11 всі підступи поборе,
      а Неферту́м*12 зросте зерном пшениці,
      як "ба"*13 крилата прилетить до тебе

      і воскресе Озіріс в залі Правди ...*14

      ХУФУ:
      ... Назвемо усипальню -- ...

      (задумується у пошуках назви, погляд звернений кудись
      на північ).

      ХЕМІУН (підказує, перехоплюючи погляд фараона):

      ... "ГОРИЗОНТОМ",*15

      куди відходить с о н ц е на с п о ч и н о к ...

      ХУФУ:
      ... і ми відійдем, сяючи, мов сонце,
      в Нічного Нілу прілі очерети,
      туди доправить Месекте́т*16 на хвилях
      і Око непомильне Уадже́т ...*17
      Відійдем тріумфально, як і жили,
      нам буде тепло т а м, за г о р и з о н т о м
      там Птах витає у просторій кліті,

      а очерети не збива хамсин ...*18

      ХЕМІУН (значуще):
      ... Назвемо усипальню -- "ГОРИЗОНТОМ".
      де води Нілу -- кольору блакиті *19

      де розквітає снів блакитний лотос ...

      ХУФУ (зненацька, про щось своє):
      ... і не чатує Сет *20
      у лігві Амт ... *21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. "В садах Семираміди" (драматичний етюд)
      (Підслухані голоси Стародавнього Вавілону)


      СПІВРОЗМОВНИК І

      - А й справді, диво: на камінні – сад!
      Сяга на кілька ярусів угору…

      СПІВРОЗМОВНИК ІІ

      - Чи ж має він яку живу опору,
      той диковинно врощений фасад?

      СПІВРОЗМОВНИК ІІІ

      - ... Вже Світ Старий побачив піраміду,
      в Єгипті не одну її звели,
      коли Євфрат пізнав Семираміду *1,
      що ми про неї мову завели…

      ГОЛОС СЕМИРАМІДИ

      - Спинися мить… Я марю крізь століття
      побачити гінке зелене віття
      крізь непроглядну вежу кам’яну…
      Коли й не сад – хоч гілочку одну –
      в краю багряних сонць, піщаних відій…
      Усі кладовні – бронзи, срібла, міді – *2
      за розкіш цю незміряну віддам.

      ГОЛОС НАВУХОДОНОСÓРА

      - Семираміді сад я зрощу сам!

      Коли жива моя любов до тебе,
      із ласки Неба й зоряних богів
      між кам’яних безмовних берегів
      пущу тендітний пагінець тремтячий –
      у помислах освідчень і освячень.
      Між пальм зародить гроном виноград,
      між міртами – горіх… усякі сласті… *3
      Це буде чудо – Сад.І ми у щасті
      наш вік земний по-царськи проживем.

      ГОЛОС СЕМИРАМІДИ

      - Це буде наш Еку́р,*4 … Екур-Еде́м.*5

      Вели скликать умільців і рабів,
      встилати ґрунт, підводити канали.*6
      Царі до нас лиш вежі будували,
      дерев ніхто садити не велів.
      Хоча й ростуть в Єгипті пшениці́,
      поміж пісків – розквітлі є оази,
      у мемфіських палатах пишні вази,
      а у цариці – лотос у руці…*7

      ... Я задихаюсь… Я про інше мрію:
      серед Ніну́три*8 злого буревію
      сховатися у затінку дерев,
      духмяних трав, повислого чар-зілля…
      Так просить божу Ма́мі*9 породілля
      серед пологів живоплодних сил!

      ГОЛОС НАВУХОДОНОСОРА

      - Євфрат, - царице, - Нілу менший брат.
      Подбає Е́нкі*10 – він заповноводить.
      Новий відлік життя заколобродить –
      і кожен буде вдячно младомлад:
      людське дитя, звірятко і росточок –
      і перший наш сподіваний листочок,
      з листочка – деревце,
      з деревця – сад.

      ГОЛОС СЕМИРАМІДИ

      - Аби лиш мир і світло між богами.
      Світ повен смути поміж ворогами,
      та повен світ божественних принад.

      ГОЛОС НАВУХОДОНОСОРА

      - Ти про любов Іна́нни до Думу́зі?..*11

      … Летім, летім у шлюбному чар-крузі,
      відпиймо й ми божественний нектар…

      ГОЛОС СЕМИРАМІДИ

      - Мій повелитель! Серця волода́р!
      Завдай-но ритму, я тобі станцюю…

      (жартуючи)

      ... скажімо, за коня й коштовну збрую… *12

      (Навуходоносор відбиває такт на тимпанах,
      а музи́ки підігрують на флейтах і сурмах.
      Семираміда танцює.У розпалі танцю Навуходоносор
      перехоплює її).

      ГОЛОС НАВУХОДОНОСОРА

      - Кохана… Я тебе боготворю,
      немов Обранець - Вранішню Зорю. *13

      (ласкаючи, нашіптує їй молитву до Інанни-Іштар)

      « Тобі – моління мої,
      володарів володарко, богинь богине!
      Ти царюєш повновладно, ти заступнице людська!
      Ти – могутня, ти державна, ім’я твоє – над усіма!
      Ти – світоч землі і неба,ти несхитна дочка бога Сіна!

      Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву!
      Ти пожинаєш все суще, мов колосся, -
      тебе вінчано тіарою влади.

      Господине!
      Чи піднесена, чи забута, велика влада твоя,
      Всемогутня Жоно!

      (Семираміда з насолодою дослухає).

      ГОЛОС СЕМИРАМІДИ

      - Небесних Надр склепіння неозоре
      нам зростить сад, Навуходоносо́ре,
      добірним сім’ям божої утроби,
      сапфірним блиском царської оздоби –
      і сад зросте, зав’юниться. Збуяє…

      ГОЛОС НАВУХОДОНОСОРА

      - Сіяє Сін…*14 Душа моя сіяє
      надлунним Оком років світлових!
      Це диво з див зостанеться в живих,
      коли і ми ввійдемо в Царство Тіней,
      в Еку́р надземний, схований в Ніппу́р…*15
      Уламки кам’яні, борольний мур
      обвіє Час, а Час – в пісках потоне…
      «Ворота Божі», місто Вавілоне,*16
      що по собі нащадкам лишиш ти?

      Хисткі Семирамідині сади…

      ГОЛОС СЕМИРАМІДИ
      (підхоплює)

      - … Смарагдом мірти стежечку повиту…
      В повітрі – Сад!З е л е н е Чудо Світу!

      ____________
      *1 С е м и р а м і д а (Амітіс-Шаммурамат) і Н а в у х о д о н о с о р - царське подружжя Стародавнього Вавілону(6 ст. до н.е.). Амітіс-Шаммурамат була донькою мідійського царя і дуже сумувала за гірськими лісами своєї батьківщини в рівнинній і безлісній Вавілонії.

      *2 У царських скарбницях Вавілону с р і б л о зберігалося у вигляді зливків та каблучок. Ним розплачувалися мірами на вагу.

      *3 Вчені-археологи довели, що у «висячих садах» Семираміди з-поміж інших росли саме г о р і х о в і дерева.

      *4 Е к у р (шумерське, буквально «гора») – одна з назв Підземного Світу. Туди не тільки спускаються і піднімаються, а й провалюються. За віруванням вавілонян, умовно Екур віддалений від «центру світа» - міста Ніппур – на 3600 двійних годин.

      *5 Е д е м – інша назва підземного світу: «едем» - степ», в цілому – «трав’яниста чужоземна країна», праобраз християнського райського «Едему».

      *6 В и с я ч и й сад С е м и р а м і д и був влаштований на багатоповерхових вежах – пірамідах. Усередині кожного ярусу зведені міцні цегляні склепіння, а зверху на всю споруду покладені уступами кам’яні плити, залиті асфальтом і перекладені шарами очерету. Поверх цієї підкладки насипано товстий шар землі – і розбито сад. Воду підіймали з Євфрату за допомогою величезного водопідйомного колеса, шкіряними відрами на канатах.

      *7 Л о т о с у Єгипті квітка бога Сонця-Ра. За міфами, Сонце народжується з лотоса, і лотос стає «Оком» бога Сонця. Лотос – символ царської величі і божественного «сонцесяйного» ореолу.

      *8 Н і н у т р а – «володар землі». Бог-покровитель плодючості полів, тварин, риболовлі. Бог рослинності. Водночас – бог війни та буревію. «Владика, чий блиск жахливий».

      *9 М а м і (шумер. «Намму») – богиня-прародителька, «мати, що сотворила небо і землю»; «та, що дала життя всім богам». Уособлення підземних світових вод. Мати бога Енкі.

      *10 Е н к і – бог, що сотворив людей, тварин і зерно, хранитель основ цивілізації, творець світового порядку, винайшов садівництво.

      *11 І н а н н а та Д у м у з і – міфоподружжя, що мало зв’язок з обожненням царів ІІІ династії м.Ура (21 ст. до н.е.). Цар – Думузі, жриця – богиня Інанна. Існували любовні пісні, присвячені їх передшлюбному періоду. Міфологізо-ваний обряд святкування першого дня нового року, пов’язаний з культом плодючості.

      *12 К о н е й приганяли у Вавілон купці з Мідії аж із загір’я Вірменії або Ірану.

      *13 Так називали Думузі та Інанну в контексті зороастризму. У царському списку ІІІ династії м.Ура Думузі -- «пастир часів до потопу», бог плодючості в широкому змісті слова, бог весняного запліднення степу, коханець богині любові і родючості – Інанни. Цикл «Інанна – Думузі» входив у коронаційний обряд (21-19 ст. до н.е.) ритуалом священного шлюбу. Інанна (шумерське), Іштар (аккадське, від «астар», себто «богиня») – уособлення планети Венери.

      *14 С і н (староаккадське, місяць) – «Той, чий підйом – сяєво». Подорожує «баркою» вночі – по небу, вдень – по Підземному царству. «Барка» асоціюється з биком, роги якого є півмісяцем: «бик з лазуритовою бородою» - епітет царських гробниць.

      *15 Н і п п у р - реально існуюче в Шумері місто, що згодом було міфологізоване. За уявленнями вавілонян, у Потойбіччі Ніппур вважався «центром світу».

      *16 Первісна назва «Б а б – і л і», себто «Ворота Божі»,
      у грецькій транскрипції "В а в і л о н".

      2002 рік.

      (Зі збірки авторських портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

      (З авторського видання циклу "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів:Логос,2013)

      Цикл "Міфологія Стародавнього Сходу". http://irynavovk.blog.net.ua



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Маскаради Історії (драматичний діалог)
      (драматичний діалог, навіяний знаменитим
      вальсом Арама Хачатуряна)

      ВОНА:
      - Всі драми починалися з любові…

      ВІН:
      - … І врешті доходили до безумства –
      згадай безумну з горя Клеопатру,
      коли убили Цезаря, а втім –
      вона привела в світ Цезаріона…

      ВОНА:
      - Був першим – Юлій, далі йшов – Антоній,
      а третім стати мав – Октавіан…
      І лиш за тим, щоб взяти перемогу
      над жінкою, царицею Єгипту,
      що владою зрівнялася Ісіді,
      котру безмежно полюбив Озіріс.

      ВІН:
      - Озіріса підступно теж убили…

      ВОНА:
      - Трагічна колісниця Часу Смерті
      споконвіків зненацька настигає,
      не промина ні царственновеликих,
      ні сонцеликих, ні рабів німих…

      ВІН:
      - … Та Колісниця відпускає людям
      і час тріумфу, і часи вигнання,
      і кам’яне заточення зневаги,
      і моровé пустелі забуття –
      Цезаріон лишився сиротою,
      пірнув у світ слідами каравану –
      не тим ким був, а в масці чужоземця…
      Антоній згинув не на полі бою,
      один супроти військ Октавіана,
      а втікачем ганебним, безталанно –
      в гробниці, у цариці на руках…

      ВОНА:
      - А все ж сліпуча Доля Клеопатри
      принесла в Рим огненну Колісницю,
      повергла ниць свободолюбних римлян
      красою тіла в золоті одеж!
      О… це була небачена поява,
      відколи, кажуть, Рим стоїть наземно,
      щоби схилявся на коліна Цезар
      в тенетах у наложниці-жони…

      ВІН:
      - Тенета ті звели його в могилу…
      А Клеопатрі готувався інший,
      не менш блискучий в’їзд у царський Рим –
      позаду колісниці, в дранім шматті,
      босоніж, із запиленим лицем.

      ВОНА:
      - Ісіда би цього не допустила!
      Вона величну вготувала смерть,
      пославши Клеопатрі в винних гронах
      змію-Рененутет… і та богиня
      в облаченні зміїної отрути
      царицю від зневаги врятувала,
      вона її босоніж привела
      у царство Ра, що на полях Іалу –
      в Ладді безпечній Вічності…

      ВІН:
      - Туди ж
      в свій час прийшла цариця Ніфертіті,
      дружина фараона Ехнатона…

      ВОНА:
      - Ах, Ехнатон, направду, був огидним:
      яйцеголовий, з дутим животом
      і куцими ногами… епілептик…
      та ще й єдинобожний єретик,
      що кинув виклик святищу Амона
      і, наче змій юродивий – Апоп,
      порушив богом вкладений порядок!

      ВІН:
      - За це богиня істини – Маат
      його скарала неміччю і смертю,
      а його доньок наділила теж
      юродивим вінцем «яйцеголових»…
      Отак, мовляв, воздасться боголюдям
      за грішних тіл кровосумісний шлюб!

      ВОНА:
      - До чого ж тут красуня Нефертіті,
      що проводжала Сонце на спочин
      у храмі надвечірньої молитви*1 –
      могутня жриця, праведна жона,
      додам іще… багатодітна матір…
      Який хосен в каліцтві віднайшла:
      чи ж тільки місце поруч фараона,
      чи, може, й тут замішана любов?!

      ВІН:
      - Назвемо так: це «драма полювання»…

      ВОНА:
      - (Подумати, звучить майбутній Чехов!
      Він влучно теж цей термін обіграв).


      ВІН:
      - ...Сам Ехнатон дружину вибирав,
      а Нефертіті не була донькою
      царя Аменхотепа Третього, престол же
      в Єгипті успадковують жінки…

      ВОНА:
      - До речі, фараон Аменхотеп
      дав сину приклад власним вільнодумством:
      у «Сінях Ра» йому була жоною*2
      не царська спадкоємиця, а Тія,
      сама із роду провінційних жриць,
      у шлюбі – лучезарно можновладна…

      ВІН:
      - А Нефертіті була «дуже знатна»,
      хоч зовсім юна як на вік цариць,
      коли її уклали в шлюбне ложе,
      сповняти материнський заповіт…
      Нести життям оновлений живіт
      в небесну тінь склепінь Ахетатона*3 -
      плодюче сім’я мужа Ехнатона.

      ВОНА:
      - Хвала богам за дар земного плоду,
      за парний знак життя, за насолоду!

      ВІН:
      - … Отак молилась, певне, Нефертіті…

      ВОНА:
      - ... Та, що ніколи не булла в лахмітті…

      ВІН:
      - Юродиві любовних зазіхань
      у масках мумій древнього Єгипту,
      міфічні тіні в нетрях манускрипту –
      обривисті історії кохань –
      пожадливі на кров, як рик Махеса*4,
      усі – від Мини, Хафрі – до Рамзеса…

      … Вселенська тризна запалила свічі!!!

      ВОНА:
      - Облишмо, любий! Йдім в середньовіччя.

      А там своє: «Ізольда і Трістан»,
      постава честі, рицарські романи,
      підспудні ігри, в’їдливі омани…

      ВІН:
      - ... а понад тим – жіночий ніжний стан…

      ВОНА:
      - І тут трагічний маскарад, Романе –
      двобій душі і тіла, похіть, лють,
      двірські інтриги і малі інтрижки…

      ВІН:
      - … щось на зразок моральної відрижки –
      любовних драм дражлива каламуть…

      ВОНА:
      - … «Плащі і шпаги», святості, сутани…

      ВІН:
      - А серце де ж?

      ВОНА:
      - Воно повсюди, пане,
      його проймає безустанна дрож!

      ВІН:
      - ... Потьмарення ума, шляхетна лож!
      Очей і губ сценічні феєрверки –
      примарні пухи рваної ковдерки…

      ВОНА:
      - А як же дів сяйних надхмарний хор?
      А де взивання Данте Беатріче,
      а ще благальний погляд крізь сторіччя
      на Есмеральди вкрадений Собор.
      що там і досі дзвонить Квазімодо,
      явивши світу тіл криву природу
      і лиш душі невинну чистоту…

      ВІН:
      - Невинність обирає самоту –
      і німоту Сікстинської Мадонни,
      а блуд пасе похилі плечі донни,
      що знемагають поруч чоловіка.
      Мовляв, нащо мені цей недоріка,
      коли чатує нишком Дон-Жуан,
      що кинеться на лоно шлюбних Анн,
      забувши віщий поклик правди-месті…

      ВОНА:
      - … Надгріб’я суть найвища поза честі…
      (О каменя застиглий стигматизм)!

      Ти вихором промчав повз класицизм,
      А там уже й Відродження, мій друже!

      ВІН:
      - Хай згине блуд в пекельнім осоружжі!
      На добрий день, епохо почуттів,
      Експресії, натхнення і польоту…

      ВОНА:
      - А все ж не застраховані від льоду
      ні грації, ні німфи, ні зірки –
      у шалах віхол скупані жінки…

      ВІН:
      - … То пропікає простір крізь віки
      маною криги посмішка Джоконди…

      (Поза шкалою вимірів і моди
      жага митця, що світоч упіймав!)

      ВОНА:
      - … Чи ж він кохав Її, чи ж він кохав?

      Фантазія, облуда, повнолуння –
      У задзеркалля вкраплений сатир!
      Відкинь рум’янець, залиши пунктир –
      і в красеня обернеться красуня –

      чи сам себе увіковічниш ти?!

      (Метаморфоз несходжені світи –
      дурман, чи ні?.. А й публіка свідома:
      це Оргія, Содом, Цоар, Гоморра…)*5

      ВІН:
      - Можливо й так… А, може, просто втома,
      роздвоєння у пошуках мети –
      проміж кінцем початку Я і Ти,
      а на часі – «Останній день Помпеї»,
      Везувію бурлящеє нутро…

      ВОНА:
      - Кров стигне в жилах… Здиблене перо…
      Атлантами розчавлені алеї…
      Слова признань… Конвульсії конання…
      Це оргія!..

      ВІН:
      - … Це маскарад кохання –
      Киплячих магм нестерпні почуття!!!

      ВОНА:
      - … Плакуча крапля… Воля до життя –
      могучий зойк чийогось безталання
      крізь призму часу чутний – дивина!
      Оглянешся: вогонь… пітьма… руїни…
      Ось дим – чужий. А ось де – з України…
      Тут полини’, козаччина, війна,
      вродливої вдови сльоза совина…
      Співає «Засвіт встали» Чураївна,
      а Гриць собі із Галею гуля…

      ВІН:
      - … Коли ж то радість рветься – «ой-ля-ля!» -
      бо ж незабаром гратимуть весілля…
      Похміллю – гімн! Нехай живе похмілля,
      Допоки виїсть скроні сивина…
      Хутчій вина! Хутчій сюди вина!
      (Здоровну чару виллю позад себе!)…

      ВОНА:
      - … Тш-ш-ш!...
      … Стуліть уста плющем увиті склепи –
      он Мотря похилилася сумна
      до пліч старечих гетьмана Мазепи –
      і, боже збав, хіба ж то їх вина,
      що Доля ними завертіла круто?..
      Похміллю – гімн… Хоча воно й отрута,
      Любовним чаром випита до дна…

      ВІН:
      - … Весілля, кажеш – он труна стоїть!..

      ВОНА:
      - Утішся, душе, поки лихо спить,
      допоки ще снують блаженні тіні…

      Маруся Гриця також отруїть…

      ВІН:
      - … Предивний світ у луннім мерехтінні,
      предивних рис зчудований парад
      із пристрастей людських, порочних вад –
      підступності, і підлості, і зради,
      і цівки запізнілої досади,
      що Бог тебе намарне покарав –
      украв твоє єдине тихе щастя…

      ВОНА:
      - Стражденному на небесах воздасться!

      Він попливе на райській каруселі
      у Сад Пісень, до щасної оселі…
      Так урядив Великий Щезник – Час!
      Ми смертні – в Нім, та Він – воскреслий в нас!

      ВІН:
      - … А я волаю щастя на землі!
      Я йду на Ви… Я так тебе кохаю…

      Я викликаю час на топірці!..

      ВОНА:
      - …Утишся… Бачиш перстень на руці…
      Магічне коло – ми зайшли у темінь…

      ВІН:
      - Яка печаль… Яка на серці щемінь…

      ВОНА:
      - А ти – бунтар… розбитий князь Арбенін…
      Твоя душа – сум’яття і безлад…

      ВІН:
      - … За вікнами рясніє снігопад,
      і б’ється в шиби Доленька лукава,
      чиясь тендітна постать, чи мара…

      ВОНА:
      - Історія, як плин віків, стара –
      і маски ті ж, і та ж забава…

      ВІН:
      - Почнім спочатку! Буду вельми рад
      згадати тексти давніх серенад:
      «Прилинь, прилинь, княгине величава!»

      Життя – то гра…

      ВОНА:
      - … Всесвітній Маскарад!...

      (Голосу набирає однойменний вальс
      Арама Хачатуряна).

      22.Х.99

      __________
      *1 «Проводи Атона на покій» - сонцепоклонник храм Атону в місті Ахетатоні, збудований Ехнатоном, де головною жрицею була Ніфертіті.
      *2 «Сінь Ра» - храм в Ахетатоні, присвячений матері Ехнатона – Тії.
      *3 Місто Ахетатон – «Небосхил Атона», столиця культу сонцепоклонників бога Атона при царюванні Ехнатона і Нефертіті.
      *4 Махес – кровожадібний бог, син Баст – бог грози, бурі, тьми, вітру. Зображався левиноголовим чоловіком з короною на голові.
      *5 Міста в Сенаарській долині, заселені нечестивими людьми, стерті Господом з лиця землі.


      (З двотомника зібраних творів «Сонцетони. Тон ІІ Драматичний». – Львів:Сполом,2016)



      "ІРИНА ВОВК. АРТБЕСІДА."

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Епоха новітніх динозаврів. Країна Плазунів.
      РАДІАЦІЙНА АЛЕГОРІЯ
      З ЧАСІВ НЕЩОДАВНО МИНУЛИХ

      «Менé, текéл, – о горе! – ве-парсин»…
      О, Батьку-Атом, де твій Блудний Син?
      В якій водневій, чи безводній аурі
      виводить він Новітніх Динозаврів!

      Отой найбільш облудний із синів
      обрав собі Країну Плазунів,
      піймав хмарину – і пускає дощ.
      Чекай, країно! Буде тобі борщ…

      «Іди, іди дощику,
      зварим тобі борщику,
      поставим тя в кутику
      на вербовім прутику,
      прутик буде ся вгинати,
      дощик буде виливати…
      Хлюп!»

      – Моя дитино, чи смакує борщик?
      (…Паде на спини Стронцієвий дощик…)

      Хлюпоче радій, стронцій та уран,
      Регоче Блудний Атом – Лжетитан:
      Падуть краплини – сіра… жовта… біла…
      А на спині у “homo” – Горб Дебіла.
      О, “homosapiens”, о ким ти будеш завтра?

      – Людиною?..
      – Ні, тінню… дино… завра.

      Зловіща тінь Новітнього Дебіла
      утішить Лжетитана – і до біла
      натрудить Атом велетом-Грибом
      спину людиновиродка з Горбом.

      ОДА ЛЖЕТИТАНОВІ,
      ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ БЛУДНОМУ АТОМУ:

      «Відміряв, зважив – красота!
      Десятки тонн – не на кита,
      на Динозаврисько-людину,
      на глиносвіт, на світо-глину…
      І ось за кільканадцять днів
      на цім всесвітнім попелищі
      велика армія Щурів
      свій гімн урочисто просвище.
      І, згрібши попіл від людей
      в помийно-смітникову яму,
      Потрійний Щур пискне : «Гряде!
      Епоха з нами, Пацюками!»
      А потім атомний бенкет
      в нужді потопить, мов у річці,
      і прорече гризун-поет
      відоме: «Veni, vidi, vici»!
      І будуть щуритись Щурі
      і лізти з шкіри – підлі душі! –
      а ще щербити пазурі
      до новозмоченої суші,
      а в підземельний свій архів
      внесуть події знамениті –
      Цивілізацію Щурів,
      що вижила у цьому світі».

      Хвалу Блудному Сину вознесімо –
      він цілий світ поставив на коліна!
      А ту країну, де він побував,
      він тільки взяв – і п е р е п л а з у в а в:
      Потрійний Щур… Дебіли-Динозаври…

      (… і Леді й Сери з Мишачої аури).

      МАРШ КРАЇНИ ПЛАЗУНІВ

      «Леді і Сери з пухкенькими лапками,
      досить махати тугенькими папками,
      досить бити себе у груди,
      досить бруду!

      Лексика ваша аванґардова:
      каша розрухи під сосом «будова».
      І відбудова, і перебудова,
      корінь єдиний і первооснова,
      магія звична незвичного слова,
      от вам і вийшла Перебудова!
      В горлі застрягли поширені гасла:
      в чергу за м’ясом,
      в чергу за маслом,
      в чергу за маком,
      в чергу за гра-ці-є-ю,
      в чергу за раком
      і радіацією…

      Лиш поза чергою й майже задурно ми
      станемо гуртом за здохлими курами.
      Може, хоч шлунок свій, трохи затруєний,
      Лапками й шиями синіми здуримо.
      Нумо, гастрити, шикуймось під гаслом:
      в чергу за м’ясом,
      в чергу за маслом…

      Знаки питальні за комами й крапками:
      хто там попереду з пухлими лапками,
      хто там попереду з шапками, шляпками, -
      Леді і Сери з тугенькими папками.

      Ваша розмова – вороняча змова:
      каша розрухи під сосом «будова».
      І відбудова, і перебудова,
      корінь єдиний і першооснова,
      магія звична незвичного слова,
      от вам і вийшла Перебудова»

      Колоніє Блудного Лжетитана,
      Плазуніє, яким ти Вакхом дана?..
      Мутаніє, у доблесті, чи сказі
      рихтуєш ти знамена птахоплазі,
      трубиш на збір: до зброї – пера-руки!
      Темніє бір. А там лиш Круки, Круки…

      ДЕЩО ПРО ПТАХОПЛАЗИХ:

      «Ви хто?
      – Ми – Орли!

      (а в підтексті: «ми – Круки,
      ми очі держави і вуха, і руки,
      улюбленці долі, вершків протеже»).
      Міліція наша – не нас береже.

      Вам казку про пекло:
      пройдіться проспектом,
      скажіть два-три слова
      на захист Проекту*,
      супроти політики КПРС –
      і вам не побачити більше небес
      ні жовтоблакитних,
      ні чисто червоних,
      бо ті, що в цивільних
      і ті, що в погонах,
      розсиплять на спини ґумове драже…
      Міліція наша – не нас береже.

      То дійсність, чи казка?
      Беретик, чи маска?
      Вам треба емоцій –
      на мітинг, будь-ласка:
      – Ганьба до сумління,
      що з пап’є-маше!
      Міліція наша – не нас береже.

      То хто ж ви – Орли, чи оперені Круки,
      і де ваші Очі і Вуха, і Руки…
      Невже ви і справді той «люмпен», невже
      Міліція наша – не нас береже!»

      – Нам все одно, – свистітиме в Нікуди.
      О звірино, у пір’ячку облуди!
      О годі, годі тої звірини,
      бо ще годок – і дійде до війни.
      І буде бій – запеклий і кривавий:
      заради честі – не заради слави.
      І Лжетитан оскалиться блудливо:

      (– Плазун згадав про Честь свою, о диво!)

      Блудливий Атом випотрошить Душу
      і бездиханним викине на сушу.
      О, пити, пити… Морок огорта…

      (…На Грішне Тіло сходить Тінь Хреста.)

      ДОКОРИ СУМЛІННЯ:

      «Ви не убили, ні, ви не убили!
      Ви з острахом поклони довго били.
      Кому… Йому – Розп’ятому Пророку?
      Чи згубному Всевидящему Оку,
      його Всевладі і його Всесилі…
      Такі покірні і безвинно-милі,
      і непорушні, мов би кам’яні,
      що до вподоби стали Сатані…

      О, Вакханаліє! Тепер не допоможе
      тобі ні маска, ані Око Гоже,
      тепер не лицедій, а лицезрій
      на карколомну круговерть подій,
      на суть усіх каліцтв, усіх облуд…
      Сюди ж!
      Гляди ж!
      Гряди ж, Страшенний Суд!»

      – Який той Суд і хто у ньому Судді?
      – Кому молитись, чи Христу, чи Будді?
      – А як позбутись лютих катувань?
      – А як добути святості з Писань?
      – А як хорал заграти з семи струн?

      Плазун і на Суді Страшнім – п л а з у н!

      СТРАШНИЙ СУД:

      «Ми – Язви Плоті, Думки і Душі.
      Ми – Стерви, Черви… Точим ми і гноїм.
      Не візьмеш нас на голі бариші:
      гріхи людські повернуться во зло їм.
      Воздай Вогню їм і воздай Води,
      Хай б’є, трясе, палить і морить Мором.
      Воздай за все… Ні слухом щоб, ні зором,
      Ні нюхом не занюхав їх сліди.
      Хай згине Стадо ницих П л а з у н і в:
      Безлике, Безхребетне, Без’язике…
      І нині й прісно. І во вічні віки
      Нам Дух Святий цю помсту заповів».

      О Голубе, Крилате Тіло Неба,
      карай Рабів, та не клени, не треба!
      Утіш, благослови оту країну,
      узри у ній Вдовицю-Україну,
      Самотини жалобонько вдовина…

      (– У Плазуни забрали мого Сина!)

      О, Україно, не твоя вина,
      що замість Сина – маєш Плазуна.
      «Менé, текéл», - о боже, - «ве-парсин»…

      (У спинах – Стронцій. От і сплазнув Син).

      – О, сину, сину… Де твоя спина?
      Крячàти** сину – доля П л а з у н а.
      Тобі ж рамена дала Україна!
      – Нема рамен – «крячи… рачкуй… тварино»…

      Поляки, угри, німці-прусаки,
      татари, турки, зайди-босяки…
      А ти між них – Ярмо Вола, мій сину…

      Крячати звикнеш – згубиш Україну!

      …І рушить Віл, і легко буде Возу
      котитися до вражого обозу.
      А Віл крячати – і мовчати буде,
      і ремигати під стовпом Іуди:

      Декретами, зірками, кумачами
      і збруцькими масними калачами,
      і вибухом червоних революцій,
      і хлібом черствим у брудній пилюці,
      і черепом грудного немовляти,
      яким відпила божевільна мати,
      а ще… Хрестом Берези серед бору,
      а ще… а ще… Руїнами Собору!

      Віл зареве… Спаде з очей омана:

      – Я чесний Правнук гетьмана Богдана!
      Волатиме до Неба: «да святиться»!
      Нехай святиться і нехай проститься
      моє Ярмо і тричі клятий Віз,
      якого я під батогами віз
      до божища іуд… Я провинився:
      хоч зневажав, а все-таки молився,
      і прикладався до стовпа іуд…

      Куди ж мені?

      – До МАТЕРІ – на Суд!
      А в України – прощення в очах:

      – Устань, мій Сину! Годі… на Крячах…***

      ДУША ПЛАЗУНА.ПРОЩА:

      «… І ти опам’ятаєшся колись
      ще пам’яттю загубленого русла,
      коли байдуже і безплідно згусне
      у спориші чиясь убога мисль,
      і з відчаєм загиблих поколінь
      ти зранених не підведеш колін,
      ти скованих не приховаєш рук,
      розп’ятих рук не виказаний рух.
      Тебе зігнуть, зітнуть і розіпнуть,
      і безхребетним зроблять, без’язиким, -
      іди… Куди?! З таким потворним ликом
      тобі одна вготована лиш путь:
      вперед… вперед – на дальні лісозвали,
      вперед… вперед – під кулі і мечі.
      Ти віриш у духмяні калачі,
      допоки тебе блазнем не назвали.
      Не маєш права вірити. Не вір!
      Жалоба по тобі – брудна неслава.
      Ти не людина. Ти – П л а з у н. Ти – Звір!
      на хліб і віру звір не має права!

      … І ти впадеш чи згинеш на Хресті
      під Небом неосквернено високим.
      Його блакитне непідкупне Око
      простить тобі знівечені путі.
      Простить тобі непам’ять і неславу,
      і на твоїм знекровленім плечі
      оплаче Небо жалібну оправу
      і покладе духмяні калачі».

      Голгофа Віку. Хрест для Плазуна.
      Плазун Розп’ятий – чом не дивина!
      Не за Крячі розп’ятий, за Рамена:
      болять рамена і печуть Стремена…

      Останнє слово Прощі долина:

      --Прийми, Голгофо, Тіло Плазуна.


      *Тут ідеться про всенародне обговорення Проекту Незалежності України
      **крячати – архаїчне: повзати, синонім до «рачкувати».
      ***крячі – архаїчне: рамена.

      1989 рік.

      (Зі збірки «…І все ж – неопалима». – Львів:Логос,2001)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Рапсодія танучої свічки, або Галицька елегія
      Я впізнала т е б е –
      в мою уяву ти врісся
      корінням старезного дуба,
      дупло якого поросло мохом
      і здивовано дивиться
      широко розплющеним оком
      на цей звичний
      і щоразу новий світ.

      Я впізнала т е б е –
      в мої груди ти влився
      запахом полину і м’яти,
      що сплели свої долі
      на узбіччі крутої стежки.
      Я впізнала т е б е,
      але ти…
      Чи впізнав ти мене
      в мовчанні?

      * * *
      «Ой, воротар-воротарчику,
      утвори нам воротонька.
      - А хто там, а хто там за пан іде?
      - А що там, а що там за дар несе…»

      Прибились онуки-безбатченки,
      немає куди їм подітися.
      - Ой, воротар-воротарчику,
      пусти до вогню нас
      погрітися.
      - Ви звідки, онученьки-старчики?
      - Ми з віку прийдешнього, злотенький.
      Ой, воротар-воротарчику,
      утвори нам свої воротонька.
      - Ідіть же, онуки-безбатченки,
      хай ноги спочинуть натомлені.
      - Ой, воротар-воротарчику,
      пусти нас під Хорсові промені.

      «А був той Хорс владним а добрим,
      і щедроти його восхваляв люд галицький,
      аж поки не приїхав на буй-коні Перун,
      і не зламав списа кирвавого на рамені Хорсовім,
      і не вдягнув його у шати з каменю…»

      Оживає дух предків,
      розсуваються стіни порушені,
      і чийсь профіль суворий
      виринає і кличе до себе.
      Твоя мова співуча
      закодована в камені, русине.
      Камінь – слово, і слава, і сила, і зморене небо.

      ЛОВИ

      Засурмили сурми. Заревли.
      «Осмомисл збирається на лови
      до густого праліску Діброви», -
      сповістили галицькі посли.
      І тріщать налякані гілки,
      скаженіють коні залюбки,
      сарни стогін, та зникає сарна.
      Марні лови. Сарна – річ не марна.
      Ось уже і Лімниця-ріка.
      Здобич утіка та й утіка.
      У нестямі кинулась в Дністер,
      де вшамрілий очерет росте.
      І стояв, і думав Ярослав.
      Перевізника гукав-благав.
      А в човні з’явилася чарівна
      Настасія… Настонька… Чагрівна.

      Латане мереживо Золотого Току.
      Юрба, одурманена літньою спекою.
      Багаття очей твоїх, тихо тліючих.
      Аромат меду в повітрі загуслому.
      Вологі коси осики тремтячої…
      О русинко, дике сарня втікаюче.

      А її впіймали й повели
      на узвишшя Золотого Току.
      Всемогутній Хорсе, як жорстоко
      від твоєї гинути стріли!
      Грубі жарти грубої доби:
      то ж кохана князя – не шептунка.
      А жертовник – доленька-пустунка:
      ти не князя, бога розлюби.
      Наречена Хорса – дивний шлюб.
      За короткі ласки – вічна кара.
      На землі – одна, а в небі – пара…
      Плакав, як дитя старезний дуб.

      «На жертовник ступила наложниця князева Настя Чагрівна,
      багряниця огненна їй пишні уста випивала,
      і сказав Ярослав, обіймаючи сина Олега:
      сиротою єси, головонько моя безталанна».

      Шептали шептунки. І сіті плели з поторочі:
      - Олегові отрочі очі – не князеві очі!
      Плели з поторочі на отрочі очі провину:
      - Настусині… сині, як ночі, дісталися сину.
      А ночі ті сині розкажуть Олегу про вроду…
      Ті очі – провинні. Ті очі – не княжого роду.
      Чагрового роду! Такому престольним не бути,
      бо Настину вроду нікому не зволить забути.
      Не зволить забути і Лада за люби любити…
      Шептали: не бути! І люди шептали: убити!
      Ой, Леле! Убити? Твою, Осмомисле, розраду…
      І мислять любити?! І мислять молитися Ладу?!
      О мисле зміїна! О каверзна гадино-зрадо…
      Моя ти провино, мій сину… Ой, Леле! Ой, Ладо!
      Моя ти кровино, ти – небо моє невеселе…
      Насту… сині-сині… у сина… Ой, Ладо! Ой, Леле!

      «Вже полоз отрути вповзає у чару медову
      і зуро* сичить на Чагренка, на княжеє чадо,
      стікає на мариці меду густа поволока,
      і світить супроти Олега свічею свічадо…».

      - Засвічу свічу проти місяця –
      тихо йду!
      А вода по каменю, а вода по білому –
      ще тихіше…
      Не горить свіча проти місяця –
      тихо йду!
      А вода по каменю, а вода по білому –
      ще тихіше…

      Ходила Обида**, збивала о камені ноги,
      пристала спочити на згарищі серед дороги,
      змахнула косою, присипала попелом очі,
      бо хоче сліпою, бо зрячою більше не хоче.
      Зобидили люди Обиду, зобидили люди,
      коли проминуться вони, що з них буде, що буде?
      Чи лози хиткі, чи квітки, чи зірки, а чи древа?..
      У кого постава від гадини, в кого – від лева.
      Десь острів Останнього Вечора там, у вираю,
      збирає вечеряти всіх, хто колись проминає,
      збирає на трапезу всіх многолика оселя,
      справляє-гуляє своє споконвічне воседля.
      О квіти, о древа, чи вас хтось людьми пригадає!
      Людино… Минула… Як звуть тебе там, у вираю?
      Людино… Минула… Що станеться з тебе?
      - Не знаю.
      Я зірка. Я квітка. Я древо. Впізнаєш?
      - Впізнаю.

      Коли у вирай оселяються він чи вона,
      вони забувають стражденні земні імена,
      у краю тім князя і Насті ніхто не впізнає,
      там житиме Кай, а поблизу ще житиме Кая.
      Там сива Обида колись їх обох поєднає:
      де втрачена Кая, там затишно буде і Каю.
      Той острів смиренний, гамірно-блаженний вирай.
      Де Кай, там і Кая. Де Кая, там Кай.
      - Кає, обличчя твоє рум’яне
      обрієм стане…
      - Каю, ти в усмішці спраглого гаю,
      я тебе знаю!..
      - Кає, наймення твоє ласкаве
      вистелять трави…
      - Каю, ти в пружнім стеблі молочаю,
      Я тебе знаю!..
      - Кає, відлуння твоє прозоре
      згубиться в зорях…
      - Каю, ти в дзвонах ручного ручаю,
      я тебе знаю!..

      ОЛЬГА

      Де Лиса Гора випинається на городищі,
      Духова криниця, а в неї студена вода.
      Тут Ольга вслухалася в тишу і тішилась тиші,
      удруге непраздна, але ще така молода.
      І вірила Ольга у лада, у світ-Ярослава,
      у воя і стольного мужа, бо все-таки князь.
      І тільки не вірила Ольга у зраду й неславу,
      а зрада й неслава, як крук, понад нею знялась.
      А поки що Ольга – жона, у хоромах заглавна.
      Непраздна, в потугах чекання нащадків своїх.
      Дарма, що під серцем не син, а донька Ярославна.
      Донька Ярославна – твій світоч у терні доріг.
      Вона ще затужить за Ігорем, яко зигзиця.
      Вона зрозуміє: розлука – то завше біда…
      Де Лиса Гора, задихається диво-криниця,
      Духова криниця, а в неї студена вода.

      «І покинула Ольга Духову криницю, колиску поганськую,
      і пішла в наречені до бога, спасенного Йсуса:
      не клени її Хорсе, відступну сестру Євфросинію,
      а пошли їй прозріння, а пізнє пошли покаяніє…».

      (молитва):

      - Зацькований звіре ночі,
      в своїй передсмертній агонії
      яви мені спокій урочий
      на муки мої безсонні
      на роки мої не канучі
      ні в Стікс, ні у світлу Лету,
      на душу освячену, прагнучу
      небесного вищого лету.
      Як тільки народиться ранок,
      душа втихомириться зранена,
      і ступить на батьківський ґанок
      віддалена постать прочанина.
      О небо, помилуй відступницю,
      я, мабуть, приймаю і досі
      мирську суєту – принаду цю
      і співи дзвінкоголосі.
      Та вкриті важкою сутаною
      здичілі дороги немощені…
      Як тільки розсіється ранок,
      о небо, пошли мені прощення.

      «І преставилась Ольга, законна жона Ярославова,
      у славному граді Володимира Суздальського,
      у монашім облаченні келії дому обітницького,
      не простивши супругу перелюбства содіяного…»

      Я – тануча свічка,
      свічадо померклої пам’яті,
      з рабами-думками
      і вольного духу поривами.
      Ось тіло моє. Не шкодуйте,
      а спалюйте. Спалюйте!
      Над чорними днями
      І ранками сивими-сивими.
      Я – тануча свічка,
      сльоза на розпутті беззахисна.
      Чого ж я палаю
      над згарищем і порожнечею?
      Звучить – не змовкає
      рапсодія темного хаосу,
      звучить – не змовкає
      рапсодія світлого вечора.

      * * *

      … Колись було тут місце «Церковці».
      Тепер собі звичайне пасовище.
      А вітер свище, вітер свище, свище…
      Ідуть та йдуть на випас табунці.
      Толочать ґрунт. Хіба від того зло?
      Скотині б їжу, віру – до нічого.
      О велемудре стадо, чи на бога
      ти б проміняло крихітне зело?
      Колись було тут місце «Церковці».
      Від каменю – ні крику, ні огуди.
      Не винні ж коні, винні тільки люди.
      Сліпі і зрячі людоньки. Людці…

      * * *

      «МАТИРСВА», СЕБТО «МАТИРЕСЛАВА»…***

      Не бий крилом, Матирсво – Птахо Слави,
      вертаєш, певно, з Ірію від нави.
      І я вертаю на сварожі кола,
      б’ючи крихкі дзеркальні виднокола, -
      усе вертає на круги своя:
      це – видиво, це – марево, це – я!

      Куди летиш, Матирсво – Птахо Слави?
      До Ра-ріки, у день моєї яви,
      де Числобог налічує мені
      купало, ладо, дажбо, яро дні…
      Усе вертає на круги своя –
      це – видиво, це – марево, це – я…

      І що несеш, Матирсво – Птахо Слави,
      літаючи від яви і до нави:
      молитву, суру питну, чи офіру,
      чи на крилі вернеш на Ірій Іру?
      На видноколі – дзеркало свароже.
      Це – видиво, це – марево, це… Боже…

      *Зурий: архаїчне – суворий.
      **Обида – у стародавніх слов’ян богиня Злої Долі.
      ***Матиреслава (Матирсва) – міфічна Птаха Слави полеглих предків, персонаж слов’янської міфології.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --