ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нінель Новікова
2019.01.18 17:10
Не дай Вам Бог життя своє покласти
На ниву творчу в прагматичний час!
Життя Петренка*, як за приклад взяте,
То – засторога, не дороговказ.

Ніхто тобі ніде не допоможе
І доброзичливо не прийме твір –
За все платити треба гроші, гроші,

Олександр Бобошко Заколотний
2019.01.18 13:30
Може, хтось запопадливий
здогадається й постелить соломи.
Втім, якщо вже оступиться –
червонітиме перед ровесницями.
Навіть Бог заколисаний

Іван Потьомкін
2019.01.18 11:48
Якщо хочеш мене затримать (поглянь відходжу) подай мені руку
іще може мене затримать тепло твоєї долоні
усміх теж має магнетичні властивості, слово
якшо хочеш мене затримать, вимов моє ім’я

слух має гостро окреслені межі
і плече набагато коротше н

Олександр Сушко
2019.01.18 09:25
У дитинство вже не повернути,
Дідуган зробився з хлопчака.
Бо в душі не червень - місяць лютий,

І горить кровиця на руках.
Все було - дружина і робота,
А тепер забризкав рай кармін.

Віктор Кучерук
2019.01.18 09:12
Морозним вітром дихає зима,
Рясні сніжинки сіються на стежку, –
Звисає із ялинки бахрома,
А сосонку оздоблює мережка.
Мов білий килим виткало життя, –
Без пагорбів, улоговин і ліній, –
На ньому чітко бачу відбиття
Кружляння маячливих світлотіней

Катерина Теліга
2019.01.17 21:16
паломництво
дорога до серця твого
пахне полинами і
обвітреною стернею
скошених трав

куди не поглянь пшениці й ковила
чіпляється лініями долі

Ігор Деркач
2019.01.17 12:00
Коли одного пам'ятаєш,
тоді усе – ніщо навкруг.
Іде у небуття товариш.
Лишається у серці друг.

Йому не снились лаври слави,
але займав свої щаблі,
любив поезію і барви

Нінель Новікова
2019.01.17 10:22
И куда не иду, что ни делаю,
То виденье забыть не могу:
Словно вышивка – белым по белому,
Две берёзки на белом снегу…

2017

Віктор Кучерук
2019.01.17 09:27
Проти ночі обмінялись
Номерами телефонів, –
І тепер щоніч зухвалість
Нищить скромності кордони.
Услухаюся терпляче
В монологи безупинні –
То у розпачі ти плачеш,
То смієшся безпричинно.

Олександр Сушко
2019.01.17 05:42
Дзвінок по смартфону відволік мою увагу від написання чергового опусу про кохання. Шукав риму до слова «циці». А це потребує особливої концентрації уваги. Уява мусить виразно виопуклити ті бездоганні витвори мистецтва, якими обдарувала жінок щедра природа

Віктор Кучерук
2019.01.16 22:52
Не так, як думаю, роблю,
Не так, як хочеться, буває,
Коли, подібно ручаю,
Ніде калюж не оминаю.
Та не спроможна жодна з них
Мій неугавний біг спинити
Ані далекістю доріг,
Ані ціною вічних витрат.

Іван Потьомкін
2019.01.16 18:22
Москві, а за нею й Києву привиділось,
Що в горах, неподалік таджицької столиці,
Не знаючи, що їй робить, ходить «сніжна людина».
Які там «єті », думалось, як опинився там,
Де скорш ведмедя стрінеш біля аличі,
Ніж звичайнісіньку людину?
Зрештою,

Марія Дем'янюк
2019.01.16 14:07
А Він переступив спокуси земних втіх,
І Боже Слово ніс безмірності доріг.

А Він ступав тихенько на поріг
І стукав кожному: у ношу збирав гріх.

Не всі оселі двері відчиняли,
Не всі миряни радо зустрічали...

Ігор Деркач
2019.01.16 12:14
Вичунюю. Перед очима – бісики,
якась церата лізе на батут...
Не вистачає хроніки і містики,
а фея, відчуваю, тут-як-тут.

Вирулюю оазами та плесами,
провалююся думкою у час...
Як силосують люди непричесане!

Олександр Сушко
2019.01.16 09:24
Ось сиджу і думаю - чи все склалося б інакше, якби після армії не втелющився вчитися у швейне СПТУ №42 імені Лілі Карастаянової. Нині там такий собі ” Dream House Hostel» для бідних мільйонерів та крамниця з продажу граніту для пам’ятників собачкам та кот

Вячеслав Семенко
2019.01.16 00:44
З Томаса Венцлова

Патетика, здавалось, нам не знадобиться,
та цей сюжет цікавить знов і знов -
яку художник приховав тут таємницю,
що як багаття палить полотно!

Над барикадою з туману квітне заклик,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Костянтин Головко
2018.09.05

Томаш Кучерук
2018.06.04

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Сергій Булат
2017.09.17

Роман Сливка
2017.06.14

Ірина Вовк
2017.06.10

Гористеп Іван Кирчей
2017.04.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Поеми

 Рапсодія танучої свічки, або Галицька елегія
Я впізнала т е б е –
в мою уяву ти врісся
корінням старезного дуба,
дупло якого поросло мохом
і здивовано дивиться
широко розплющеним оком
на цей звичний
і щоразу новий світ.

Я впізнала т е б е –
в мої груди ти влився
запахом полину і м’яти,
що сплели свої долі
на узбіччі крутої стежки.
Я впізнала т е б е,
але ти…
Чи впізнав ти мене
в мовчанні?

* * *
«Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам воротонька.
- А хто там, а хто там за пан іде?
- А що там, а що там за дар несе…»

Прибились онуки-безбатченки,
немає куди їм подітися.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти до вогню нас
погрітися.
- Ви звідки, онученьки-старчики?
- Ми з віку прийдешнього, злотенький.
Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам свої воротонька.
- Ідіть же, онуки-безбатченки,
хай ноги спочинуть натомлені.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти нас під Хорсові промені.

«А був той Хорс владним а добрим,
і щедроти його восхваляв люд галицький,
аж поки не приїхав на буй-коні Перун,
і не зламав списа кирвавого на рамені Хорсовім,
і не вдягнув його у шати з каменю…»

Оживає дух предків,
розсуваються стіни порушені,
і чийсь профіль суворий
виринає і кличе до себе.
Твоя мова співуча
закодована в камені, русине.
Камінь – слово, і слава, і сила, і зморене небо.

ЛОВИ

Засурмили сурми. Заревли.
«Осмомисл збирається на лови
до густого праліску Діброви», -
сповістили галицькі посли.
І тріщать налякані гілки,
скаженіють коні залюбки,
сарни стогін, та зникає сарна.
Марні лови. Сарна – річ не марна.
Ось уже і Лімниця-ріка.
Здобич утіка та й утіка.
У нестямі кинулась в Дністер,
де вшамрілий очерет росте.
І стояв, і думав Ярослав.
Перевізника гукав-благав.
А в човні з’явилася чарівна
Настасія… Настонька… Чагрівна.

Латане мереживо Золотого Току.
Юрба, одурманена літньою спекою.
Багаття очей твоїх, тихо тліючих.
Аромат меду в повітрі загуслому.
Вологі коси осики тремтячої…
О русинко, дике сарня втікаюче.

А її впіймали й повели
на узвишшя Золотого Току.
Всемогутній Хорсе, як жорстоко
від твоєї гинути стріли!
Грубі жарти грубої доби:
то ж кохана князя – не шептунка.
А жертовник – доленька-пустунка:
ти не князя, бога розлюби.
Наречена Хорса – дивний шлюб.
За короткі ласки – вічна кара.
На землі – одна, а в небі – пара…
Плакав, як дитя старезний дуб.

«На жертовник ступила наложниця князева Настя Чагрівна,
багряниця огненна їй пишні уста випивала,
і сказав Ярослав, обіймаючи сина Олега:
сиротою єси, головонько моя безталанна».

Шептали шептунки. І сіті плели з поторочі:
- Олегові отрочі очі – не князеві очі!
Плели з поторочі на отрочі очі провину:
- Настусині… сині, як ночі, дісталися сину.
А ночі ті сині розкажуть Олегу про вроду…
Ті очі – провинні. Ті очі – не княжого роду.
Чагрового роду! Такому престольним не бути,
бо Настину вроду нікому не зволить забути.
Не зволить забути і Лада за люби любити…
Шептали: не бути! І люди шептали: убити!
Ой, Леле! Убити? Твою, Осмомисле, розраду…
І мислять любити?! І мислять молитися Ладу?!
О мисле зміїна! О каверзна гадино-зрадо…
Моя ти провино, мій сину… Ой, Леле! Ой, Ладо!
Моя ти кровино, ти – небо моє невеселе…
Насту… сині-сині… у сина… Ой, Ладо! Ой, Леле!

«Вже полоз отрути вповзає у чару медову
і зуро* сичить на Чагренка, на княжеє чадо,
стікає на мариці меду густа поволока,
і світить супроти Олега свічею свічадо…».

- Засвічу свічу проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…
Не горить свіча проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…

Ходила Обида**, збивала о камені ноги,
пристала спочити на згарищі серед дороги,
змахнула косою, присипала попелом очі,
бо хоче сліпою, бо зрячою більше не хоче.
Зобидили люди Обиду, зобидили люди,
коли проминуться вони, що з них буде, що буде?
Чи лози хиткі, чи квітки, чи зірки, а чи древа?..
У кого постава від гадини, в кого – від лева.
Десь острів Останнього Вечора там, у вираю,
збирає вечеряти всіх, хто колись проминає,
збирає на трапезу всіх многолика оселя,
справляє-гуляє своє споконвічне воседля.
О квіти, о древа, чи вас хтось людьми пригадає!
Людино… Минула… Як звуть тебе там, у вираю?
Людино… Минула… Що станеться з тебе?
- Не знаю.
Я зірка. Я квітка. Я древо. Впізнаєш?
- Впізнаю.

Коли у вирай оселяються він чи вона,
вони забувають стражденні земні імена,
у краю тім князя і Насті ніхто не впізнає,
там житиме Кай, а поблизу ще житиме Кая.
Там сива Обида колись їх обох поєднає:
де втрачена Кая, там затишно буде і Каю.
Той острів смиренний, гамірно-блаженний вирай.
Де Кай, там і Кая. Де Кая, там Кай.
- Кає, обличчя твоє рум’яне
обрієм стане…
- Каю, ти в усмішці спраглого гаю,
я тебе знаю!..
- Кає, наймення твоє ласкаве
вистелять трави…
- Каю, ти в пружнім стеблі молочаю,
Я тебе знаю!..
- Кає, відлуння твоє прозоре
згубиться в зорях…
- Каю, ти в дзвонах ручного ручаю,
я тебе знаю!..

ОЛЬГА

Де Лиса Гора випинається на городищі,
Духова криниця, а в неї студена вода.
Тут Ольга вслухалася в тишу і тішилась тиші,
удруге непраздна, але ще така молода.
І вірила Ольга у лада, у світ-Ярослава,
у воя і стольного мужа, бо все-таки князь.
І тільки не вірила Ольга у зраду й неславу,
а зрада й неслава, як крук, понад нею знялась.
А поки що Ольга – жона, у хоромах заглавна.
Непраздна, в потугах чекання нащадків своїх.
Дарма, що під серцем не син, а донька Ярославна.
Донька Ярославна – твій світоч у терні доріг.
Вона ще затужить за Ігорем, яко зигзиця.
Вона зрозуміє: розлука – то завше біда…
Де Лиса Гора, задихається диво-криниця,
Духова криниця, а в неї студена вода.

«І покинула Ольга Духову криницю, колиску поганськую,
і пішла в наречені до бога, спасенного Йсуса:
не клени її Хорсе, відступну сестру Євфросинію,
а пошли їй прозріння, а пізнє пошли покаяніє…».

(молитва):

- Зацькований звіре ночі,
в своїй передсмертній агонії
яви мені спокій урочий
на муки мої безсонні
на роки мої не канучі
ні в Стікс, ні у світлу Лету,
на душу освячену, прагнучу
небесного вищого лету.
Як тільки народиться ранок,
душа втихомириться зранена,
і ступить на батьківський ґанок
віддалена постать прочанина.
О небо, помилуй відступницю,
я, мабуть, приймаю і досі
мирську суєту – принаду цю
і співи дзвінкоголосі.
Та вкриті важкою сутаною
здичілі дороги немощені…
Як тільки розсіється ранок,
о небо, пошли мені прощення.

«І преставилась Ольга, законна жона Ярославова,
у славному граді Володимира Суздальського,
у монашім облаченні келії дому обітницького,
не простивши супругу перелюбства содіяного…»

Я – тануча свічка,
свічадо померклої пам’яті,
з рабами-думками
і вольного духу поривами.
Ось тіло моє. Не шкодуйте,
а спалюйте. Спалюйте!
Над чорними днями
І ранками сивими-сивими.
Я – тануча свічка,
сльоза на розпутті беззахисна.
Чого ж я палаю
над згарищем і порожнечею?
Звучить – не змовкає
рапсодія темного хаосу,
звучить – не змовкає
рапсодія світлого вечора.

* * *

… Колись було тут місце «Церковці».
Тепер собі звичайне пасовище.
А вітер свище, вітер свище, свище…
Ідуть та йдуть на випас табунці.
Толочать ґрунт. Хіба від того зло?
Скотині б їжу, віру – до нічого.
О велемудре стадо, чи на бога
ти б проміняло крихітне зело?
Колись було тут місце «Церковці».
Від каменю – ні крику, ні огуди.
Не винні ж коні, винні тільки люди.
Сліпі і зрячі людоньки. Людці…

* * *

«МАТИРСВА», СЕБТО «МАТИРЕСЛАВА»…***

Не бий крилом, Матирсво – Птахо Слави,
вертаєш, певно, з Ірію від нави.
І я вертаю на сварожі кола,
б’ючи крихкі дзеркальні виднокола, -
усе вертає на круги своя:
це – видиво, це – марево, це – я!

Куди летиш, Матирсво – Птахо Слави?
До Ра-ріки, у день моєї яви,
де Числобог налічує мені
купало, ладо, дажбо, яро дні…
Усе вертає на круги своя –
це – видиво, це – марево, це – я…

І що несеш, Матирсво – Птахо Слави,
літаючи від яви і до нави:
молитву, суру питну, чи офіру,
чи на крилі вернеш на Ірій Іру?
На видноколі – дзеркало свароже.
Це – видиво, це – марево, це… Боже…

*Зурий: архаїчне – суворий.
**Обида – у стародавніх слов’ян богиня Злої Долі.
***Матиреслава (Матирсва) – міфічна Птаха Слави полеглих предків, персонаж слов’янської міфології.

Я дитина Галича. Воістинно, так! У моїй долі була щаслива година зустрічі з Юрком Лукомським, який упродовж багатьох років керував розкопками княжого Галича (Крилоса, зокрема) у складі Карпатської архітектурно-археологічної експедиції. Він завжди збирав довкола себе молоде, небайдуже товариство. Я теж іскорка з цього багаття: топтала стежки Галича влітку 19.. року, відбувши нелегкий перший рік вчителювання по закінченні філологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка. Здобута вища освіта дала мені змогу стати старшим лаборантом і щоднини, відпочиваючи після розкопок, шифрувати археологічні знахідки. Як ця робота припала мені до душі! Яка романтика – спати у розкидних похідних мішках, мити волосся просто у хвилях Лукви, гріти руки і обличчя біля вечірнього вогнища, сьорбаючи духмяний чай, заварений на ромашці, чебреці та м’яті, і ласувати бородинським хлібом, вимоченим у молоці, запеченим і политим свіжозібраним медом (ото ще забагається “печеного меду”!..).
А пісні біля вогнища під гітару Юрка – це щось фантастичне:

“Пісня бринить аж до світанку
Про галичанку, про галичанку”.

В той рік зі мною поруч копали Крилос дівчатка з музичного училища – Оленка Сеник (експедиційний старожил) і Оксана Щигельська, що розділила зі мною тягу до фольклорних шукань у мальовничих місцинах княжого Дитинця. Оце з нею ми пробиралися вузькими непролазними лабіринтами пралісу Діброви, переходили через джерельний Чистий Потік, а там і через болото, прозване нами “Зміїним”, бо там направду водилися галиці, і підступне мале змієня мене врешті-решт ужалило. А далі – попри пасіку, попиваючи медовий нектар з води Чистого Потоку (дарунок щедрого пасічника), піднімалися на узвишшя Золотого Току, по дорозі спостерігаючи, як у куренях пралітніх дерев, що вросли у камінні мури, гніздяться кури, а старі господині, помережані зморшками, як століттями історії, зітхають співомовками:

"...Васильку-Васильку,
повісь ми коралики на білую шийку"!

…Крилосе, Галичу… Перемліла я вашими овидами, коли знімали фільм “Данило Галицький”. Таке все рідне, знайоме – на запах, на дотик, на відчуття простору і середовища: те залите багряницею призахідне сонце, що сповзає по верхів’ях дерев і поволі окреслює рельєфну панораму неторканої первісної природи…
Натомість місце наших розкопок – “Церковці”, де у княжий період зосередилися храмові забудови – тепер запущене пасовище, де привільно пасуться корови, мудро зглядаючись на незнайомих їм прибульців, довірливо підходячи до нетривких “заборол”, якими слугують звичайні стрічки і шнури, натягнуті на кілки. Свята простота!
Ці враження не померкнуть ніколи. Ця любов до Галича захована в найглибших закамарках пам’яті, і коли на душі стає смутно і тривожно, піднімається така нестримно тепла, така світла хвиля ностальгії – немовби Луква і Лімниця разом узяті виходять з берегів. І хочеться повернутись – і двічі ступити в одну і ту ж ріку…
Так виник задум опублікувати “Галицьку елегію”, що увійшла до моєї першої поетичної збірки “Дзеркала”, без заспіву, скороченого редакторською рукою, під метафоричною назвою, навіяною юначою уявою – “Рапсодія танучої свічки”.
До теми князя Осмомисла, його коханої Насті Чагрівни та синів, що по материнській лінії стали одвічними ворогами, я повернуся ще пізніше в циклі історичних портретів «Праотчі лики з обрисом Русі». А поки що – вона, «ГАЛИЦЬКА ЕЛЕГІЯ», чи то галицька журба «РАПСОДІЯ ТАНУЧОЇ СВІЧКИ».

1989 рік.

(З двотомника зібраних творів "Сонцетони. Тон ІІ Драматичний". - Львів:Сполом,2017)





Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-06-17 08:40:07
Переглядів сторінки твору 412
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.308 / 5.5  (4.943 / 5.55)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.826
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2019.01.15 12:16
Автор у цю хвилину відсутній