ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ночі Вітер
2018.04.24 08:21
Под глазами бессонные ночи,
На губах ледяная тоска,
И в смятенье неясных пророчеств
Замирает невольно рука.

Бьет в окно истомившийся ветер.
Скрипнет лестницы дьявольский круг.
Кто–то нижет твой разум на вертел

Ігор Шоха
2018.04.24 02:09
Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,

Ірина Вовк
2018.04.23 22:55
…Коли падають зорі, утішся, моє голуб’ятко –
бо це значить, що в світі спалахує вічне кохання,
бо ті зорі в серденьках закоханих, наче свічі
в глибокій криниці, мерехтять-мерехтять чудодійно –
і серденька проймаються жаром... А той жар
все росте – в

Василь Кузан
2018.04.23 21:38
Колиска, дорога, готель.
Світанок, розмови, вечеря.
Довірливість, ігри, фотель,
Сигара, досвідченість… Двері.

Монети, моменти, борги,
Стежина, вершина, падіння.
Лікарня. Кохання. Торги.

Сонце Місяць
2018.04.23 19:37
романтичний як той лабух
крізь будення долає свій шлях
між коліс чортових райдуг
у петлиці його реп’ях

на балансі авжеж ні цента
перспективи по собі в думках
позолочені люмінесценти

Вікторія Лимарівна
2018.04.23 15:39
Вальс долгожданный – ты приглашаешь!
Вихрь поглощает хмельной!
Как и тогда, улыбкой сражаешь.
Взгляд твой горит, озорной!
Музыка льется – миг наслажденья!
Дивный бальзам для души!
В танце вращает - взлет вдохновенья!
Дар сей принять поспеши!

Світлана Майя Залізняк
2018.04.23 14:59
Замовлю квиток у Теплівку,
там гуси на вигоні, джміль.
Зустріну опасисту дівку -
чекає Даліла весіль...

Зависли дими над кальяном.
Посходили ріпа, овес...
Налякані Тедом і Яном,

Анонім Я Саландяк
2018.04.23 12:22
Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень). II ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ СЕКЦІЯ ТРЕТЯ Дисципліна чистого розуму стосовно гіпотез Вик

Ігор Герасименко
2018.04.23 09:55
Жирголі бджолами-джмелями,
дзижчаннями печаль спиляли.
Проте вівторок змив неділю,
весняним чарам знов не вірю.

Знайшлась опора в очеретах.
Веселим шурхітом усуньте
жорстоку думку, що в поета

Олександр Сушко
2018.04.23 09:03
Ізранку написалася мура,
В сльозавому топились молодиці...
А тема є нова! Гіп-гіп ура!
Надворі пса ганяє підлий гицель.

Колошкає у реп'яхах бровка,
У сак жене блохастого барбоса.
То ж мій гавкун вступився за братка,

Ярослав Чорногуз
2018.04.23 00:33
Ти чарівний, мій вигаданий світе,
Немовби казка із дитячих літ.
Я тут живу, красою оповитий,
І небеса тримають мій політ.

Якась таємна, невідома сила
Щодня явля мені його лице.
Щось інше там вона мені відкрила,

Микола Дудар
2018.04.22 21:40
Аж по пояс відросли косички…
Бісики в очах… а ще рум’янець…
Хай село в районі й невеличке -
Супермаркет свій таки "Сан- Санич"…
Для запивки служить кока-кола
По підвалах поруч дискотеки
А бувало встрінеш богомола -
Хочеться злетіти як лелека…

Іван Потьомкін
2018.04.22 21:15
Незатишно мені бува серед ровесників,
Котрі раніше старості стають старими.
Так їх і тягне на спогади архівні:
Той, хто собі не в змозі дать ради,
Запевня, що тисячами верховодив.
Той, хто ледь чалапає з ковінькою,
Силкується довести, що рекордсмено

Сонце Місяць
2018.04.22 18:18
війна, яка вдихає те ж саме повітря, яка харчується тим, що і всі, носить такі ж самі непозірні сорочки джинси кроси
війна, яка цілує дітей чи симпатичних дівчат просто посеред юрми, дописує ліричні етюди квітневі, не позбавлені жесту, обожнює детал

Сергій Гупало
2018.04.22 16:58
Впадеш уб’ють. Іди, іди…
Позаду завжди за тобою
Постійні носії біди
І чути шепоти конвою.

До сміху серденько тули,
Тримай печаль навпроти сонця.
Чарки, не чари, на столі,

Маркіяна Рай
2018.04.22 13:41
А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося.

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і - латкою побіля серця: протяги стережи!
Тільки як коло тебе навстіж душу не прочинити?
Ти м
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Сергій Булат
2017.09.17

Роман Сливка
2017.06.14

Ірина Вовк
2017.06.10

Гористеп Іван Кирчей
2017.04.20

Микола Соболь
2017.01.25

Яна Правобережная
2016.05.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Поеми

 Рапсодія танучої свічки, або Галицька елегія
Я впізнала т е б е –
в мою уяву ти врісся
корінням старезного дуба,
дупло якого поросло мохом
і здивовано дивиться
широко розплющеним оком
на цей звичний
і щоразу новий світ.

Я впізнала т е б е –
в мої груди ти влився
запахом полину і м’яти,
що сплели свої долі
на узбіччі крутої стежки.
Я впізнала т е б е,
але ти…
Чи впізнав ти мене
в мовчанні?

* * *
«Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам воротонька.
- А хто там, а хто там за пан іде?
- А що там, а що там за дар несе…»

Прибились онуки-безбатченки,
немає куди їм подітися.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти до вогню нас
погрітися.
- Ви звідки, онученьки-старчики?
- Ми з віку прийдешнього, злотенький.
Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам свої воротонька.
- Ідіть же, онуки-безбатченки,
хай ноги спочинуть натомлені.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти нас під Хорсові промені.

«А був той Хорс владним а добрим,
і щедроти його восхваляв люд галицький,
аж поки не приїхав на буй-коні Перун,
і не зламав списа кирвавого на рамені Хорсовім,
і не вдягнув його у шати з каменю…»

Оживає дух предків,
розсуваються стіни порушені,
і чийсь профіль суворий
виринає і кличе до себе.
Твоя мова співуча
закодована в камені, русине.
Камінь – слово, і слава, і сила, і зморене небо.

ЛОВИ

Засурмили сурми. Заревли.
«Осмомисл збирається на лови
до густого праліску Діброви», -
сповістили галицькі посли.
І тріщать налякані гілки,
скаженіють коні залюбки,
сарни стогін, та зникає сарна.
Марні лови. Сарна – річ не марна.
Ось уже і Лімниця-ріка.
Здобич утіка та й утіка.
У нестямі кинулась в Дністер,
де вшамрілий очерет росте.
І стояв, і думав Ярослав.
Перевізника гукав-благав.
А в човні з’явилася чарівна
Настасія… Настонька… Чагрівна.

Латане мереживо Золотого Току.
Юрба, одурманена літньою спекою.
Багаття очей твоїх, тихо тліючих.
Аромат меду в повітрі загуслому.
Вологі коси осики тремтячої…
О русинко, дике сарня втікаюче.

А її впіймали й повели
на узвишшя Золотого Току.
Всемогутній Хорсе, як жорстоко
від твоєї гинути стріли!
Грубі жарти грубої доби:
то ж кохана князя – не шептунка.
А жертовник – доленька-пустунка:
ти не князя, бога розлюби.
Наречена Хорса – дивний шлюб.
За короткі ласки – вічна кара.
На землі – одна, а в небі – пара…
Плакав, як дитя старезний дуб.

«На жертовник ступила наложниця князева Настя Чагрівна,
багряниця огненна їй пишні уста випивала,
і сказав Ярослав, обіймаючи сина Олега:
сиротою єси, головонько моя безталанна».

Шептали шептунки. І сіті плели з поторочі:
- Олегові отрочі очі – не князеві очі!
Плели з поторочі на отрочі очі провину:
- Настусині… сині, як ночі, дісталися сину.
А ночі ті сині розкажуть Олегу про вроду…
Ті очі – провинні. Ті очі – не княжого роду.
Чагрового роду! Такому престольним не бути,
бо Настину вроду нікому не зволить забути.
Не зволить забути і Лада за люби любити…
Шептали: не бути! І люди шептали: убити!
Ой, Леле! Убити? Твою, Осмомисле, розраду…
І мислять любити?! І мислять молитися Ладу?!
О мисле зміїна! О каверзна гадино-зрадо…
Моя ти провино, мій сину… Ой, Леле! Ой, Ладо!
Моя ти кровино, ти – небо моє невеселе…
Насту… сині-сині… у сина… Ой, Ладо! Ой, Леле!

«Вже полоз отрути вповзає у чару медову
і зуро* сичить на Чагренка, на княжеє чадо,
стікає на мариці меду густа поволока,
і світить супроти Олега свічею свічадо…».

- Засвічу свічу проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…
Не горить свіча проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…

Ходила Обида**, збивала о камені ноги,
пристала спочити на згарищі серед дороги,
змахнула косою, присипала попелом очі,
бо хоче сліпою, бо зрячою більше не хоче.
Зобидили люди Обиду, зобидили люди,
коли проминуться вони, що з них буде, що буде?
Чи лози хиткі, чи квітки, чи зірки, а чи древа?..
У кого постава від гадини, в кого – від лева.
Десь острів Останнього Вечора там, у вираю,
збирає вечеряти всіх, хто колись проминає,
збирає на трапезу всіх многолика оселя,
справляє-гуляє своє споконвічне воседля.
О квіти, о древа, чи вас хтось людьми пригадає!
Людино… Минула… Як звуть тебе там, у вираю?
Людино… Минула… Що станеться з тебе?
- Не знаю.
Я зірка. Я квітка. Я древо. Впізнаєш?
- Впізнаю.

Коли у вирай оселяються він чи вона,
вони забувають стражденні земні імена,
у краю тім князя і Насті ніхто не впізнає,
там житиме Кай, а поблизу ще житиме Кая.
Там сива Обида колись їх обох поєднає:
де втрачена Кая, там затишно буде і Каю.
Той острів смиренний, гамірно-блаженний вирай.
Де Кай, там і Кая. Де Кая, там Кай.
- Кає, обличчя твоє рум’яне
обрієм стане…
- Каю, ти в усмішці спраглого гаю,
я тебе знаю!..
- Кає, наймення твоє ласкаве
вистелять трави…
- Каю, ти в пружнім стеблі молочаю,
Я тебе знаю!..
- Кає, відлуння твоє прозоре
згубиться в зорях…
- Каю, ти в дзвонах ручного ручаю,
я тебе знаю!..

ОЛЬГА

Де Лиса Гора випинається на городищі,
Духова криниця, а в неї студена вода.
Тут Ольга вслухалася в тишу і тішилась тиші,
удруге непраздна, але ще така молода.
І вірила Ольга у лада, у світ-Ярослава,
у воя і стольного мужа, бо все-таки князь.
І тільки не вірила Ольга у зраду й неславу,
а зрада й неслава, як крук, понад нею знялась.
А поки що Ольга – жона, у хоромах заглавна.
Непраздна, в потугах чекання нащадків своїх.
Дарма, що під серцем не син, а донька Ярославна.
Донька Ярославна – твій світоч у терні доріг.
Вона ще затужить за Ігорем, яко зигзиця.
Вона зрозуміє: розлука – то завше біда…
Де Лиса Гора, задихається диво-криниця,
Духова криниця, а в неї студена вода.

«І покинула Ольга Духову криницю, колиску поганськую,
і пішла в наречені до бога, спасенного Йсуса:
не клени її Хорсе, відступну сестру Євфросинію,
а пошли їй прозріння, а пізнє пошли покаяніє…».

(молитва):

- Зацькований звіре ночі,
в своїй передсмертній агонії
яви мені спокій урочий
на муки мої безсонні
на роки мої не канучі
ні в Стікс, ні у світлу Лету,
на душу освячену, прагнучу
небесного вищого лету.
Як тільки народиться ранок,
душа втихомириться зранена,
і ступить на батьківський ґанок
віддалена постать прочанина.
О небо, помилуй відступницю,
я, мабуть, приймаю і досі
мирську суєту – принаду цю
і співи дзвінкоголосі.
Та вкриті важкою сутаною
здичілі дороги немощені…
Як тільки розсіється ранок,
о небо, пошли мені прощення.

«І преставилась Ольга, законна жона Ярославова,
у славному граді Володимира Суздальського,
у монашім облаченні келії дому обітницького,
не простивши супругу перелюбства содіяного…»

Я – тануча свічка,
свічадо померклої пам’яті,
з рабами-думками
і вольного духу поривами.
Ось тіло моє. Не шкодуйте,
а спалюйте. Спалюйте!
Над чорними днями
І ранками сивими-сивими.
Я – тануча свічка,
сльоза на розпутті беззахисна.
Чого ж я палаю
над згарищем і порожнечею?
Звучить – не змовкає
рапсодія темного хаосу,
звучить – не змовкає
рапсодія світлого вечора.

* * *

… Колись було тут місце «Церковці».
Тепер собі звичайне пасовище.
А вітер свище, вітер свище, свище…
Ідуть та йдуть на випас табунці.
Толочать ґрунт. Хіба від того зло?
Скотині б їжу, віру – до нічого.
О велемудре стадо, чи на бога
ти б проміняло крихітне зело?
Колись було тут місце «Церковці».
Від каменю – ні крику, ні огуди.
Не винні ж коні, винні тільки люди.
Сліпі і зрячі людоньки. Людці…

* * *

«МАТИРСВА», СЕБТО «МАТИРЕСЛАВА»…***

Не бий крилом, Матирсво – Птахо Слави,
вертаєш, певно, з Ірію від нави.
І я вертаю на сварожі кола,
б’ючи крихкі дзеркальні виднокола, -
усе вертає на круги своя:
це – видиво, це – марево, це – я!

Куди летиш, Матирсво – Птахо Слави?
До Ра-ріки, у день моєї яви,
де Числобог налічує мені
купало, ладо, дажбо, яро дні…
Усе вертає на круги своя –
це – видиво, це – марево, це – я…

І що несеш, Матирсво – Птахо Слави,
літаючи від яви і до нави:
молитву, суру питну, чи офіру,
чи на крилі вернеш на Ірій Іру?
На видноколі – дзеркало свароже.
Це – видиво, це – марево, це… Боже…

*Зурий: архаїчне – суворий.
**Обида – у стародавніх слов’ян богиня Злої Долі.
***Матиреслава (Матирсва) – міфічна Птаха Слави полеглих предків, персонаж слов’янської міфології.

Я дитина Галича. Воістинно, так! У моїй долі була щаслива година зустрічі з Юрком Лукомським, який упродовж багатьох років керував розкопками княжого Галича (Крилоса, зокрема) у складі Карпатської архітектурно-археологічної експедиції. Він завжди збирав довкола себе молоде, небайдуже товариство. Я теж іскорка з цього багаття: топтала стежки Галича влітку 19.. року, відбувши нелегкий перший рік вчителювання по закінченні філологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка. Здобута вища освіта дала мені змогу стати старшим лаборантом і щоднини, відпочиваючи після розкопок, шифрувати археологічні знахідки. Як ця робота припала мені до душі! Яка романтика – спати у розкидних похідних мішках, мити волосся просто у хвилях Лукви, гріти руки і обличчя біля вечірнього вогнища, сьорбаючи духмяний чай, заварений на ромашці, чебреці та м’яті, і ласувати бородинським хлібом, вимоченим у молоці, запеченим і политим свіжозібраним медом (ото ще забагається “печеного меду”!..).
А пісні біля вогнища під гітару Юрка – це щось фантастичне:

“Пісня бринить аж до світанку
Про галичанку, про галичанку”.

В той рік зі мною поруч копали Крилос дівчатка з музичного училища – Оленка Сеник (експедиційний старожил) і Оксана Щигельська, що розділила зі мною тягу до фольклорних шукань у мальовничих місцинах княжого Дитинця. Оце з нею ми пробиралися вузькими непролазними лабіринтами пралісу Діброви, переходили через джерельний Чистий Потік, а там і через болото, прозване нами “Зміїним”, бо там направду водилися галиці, і підступне мале змієня мене врешті-решт ужалило. А далі – попри пасіку, попиваючи медовий нектар з води Чистого Потоку (дарунок щедрого пасічника), піднімалися на узвишшя Золотого Току, по дорозі спостерігаючи, як у куренях пралітніх дерев, що вросли у камінні мури, гніздяться кури, а старі господині, помережані зморшками, як століттями історії, зітхають співомовками:

"...Васильку-Васильку,
повісь ми коралики на білую шийку"!

…Крилосе, Галичу… Перемліла я вашими овидами, коли знімали фільм “Данило Галицький”. Таке все рідне, знайоме – на запах, на дотик, на відчуття простору і середовища: те залите багряницею призахідне сонце, що сповзає по верхів’ях дерев і поволі окреслює рельєфну панораму неторканої первісної природи…
Натомість місце наших розкопок – “Церковці”, де у княжий період зосередилися храмові забудови – тепер запущене пасовище, де привільно пасуться корови, мудро зглядаючись на незнайомих їм прибульців, довірливо підходячи до нетривких “заборол”, якими слугують звичайні стрічки і шнури, натягнуті на кілки. Свята простота!
Ці враження не померкнуть ніколи. Ця любов до Галича захована в найглибших закамарках пам’яті, і коли на душі стає смутно і тривожно, піднімається така нестримно тепла, така світла хвиля ностальгії – немовби Луква і Лімниця разом узяті виходять з берегів. І хочеться повернутись – і двічі ступити в одну і ту ж ріку…
Так виник задум опублікувати “Галицьку елегію”, що увійшла до моєї першої поетичної збірки “Дзеркала”, без заспіву, скороченого редакторською рукою, під метафоричною назвою, навіяною юначою уявою – “Рапсодія танучої свічки”.
До теми князя Осмомисла, його коханої Насті Чагрівни та синів, що по материнській лінії стали одвічними ворогами, я повернуся ще пізніше в циклі історичних портретів «Праотчі лики з обрисом Русі». А поки що – вона, «ГАЛИЦЬКА ЕЛЕГІЯ», чи то галицька журба «РАПСОДІЯ ТАНУЧОЇ СВІЧКИ».

1989 рік.

(З двотомника зібраних творів "Сонцетони. Тон ІІ Драматичний". - Львів:Сполом,2017)





Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-06-17 08:40:07
Переглядів сторінки твору 283
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.304 / 5.5  (4.935 / 5.54)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.893 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.826
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2018.04.24 11:45
Автор у цю хвилину присутній