Як довго спала дівчинка весна,
Закутана у ковдру білосніжну,
І танула зажура крижана
По краплі, неохоче і неспішно.

Бувало, серед лютої зими
Весна троянди щедро дарувала
І ледь помітним подихом одним
В мороз і хуртовини зігрівала.

Та їй ніхто не дякував за те,
А навпаки – невдячно дорікали:
То сонце не яскраве золоте,
То пролісків чомусь у грудні мало.

Терпіла всі образливі слова,
Старалася ще більше догодити,
Та марними були її дива,
І сердилися ті, хто мав радіти.

Стомилася і впала, де була,
Згорнулася клубочком і заснула.
Хтось кликав і просив її тепла -
Нічого вже не бачила, не чула.

А я її і сплячу берегла,
Та чи коли прокинеться, не знала.
Жила без неї – мов і не жила,
У безнадії доля засинала.

* * * *

Зійшла струмками снігу білизна,
І розквітають проліски і діти.
В моїй душі прокинулась весна,
Ти зміг її, коханий, розбудити.