чорнило ми оцтом розводили. з ним воно не тягнулось за пером. взимку чорнильниці ми з собою не носили. шкода чи не шкода, а залишали у класах. там були невеличкі шафи. 11 і 13-тий номер і "рєдіс". м'яке і більш довговічне. і без чорнильниць було що носити. спортивні туфлі на твердій підошві. вона не згиналась - особливо, після висихання. дощ чи не дощ, а спортивна зала одна, а класів більше. а що могло бути у 50-ті роки? опалення, щоправда, було. носили вугілля, коли клас чергував. ранкова фізична зарядка на подвір'ї за півгодини до занять. залізний стіл, на ньому вчитель. тапер з баяном збоку. його так і називали. вчителі співів - то окрема історія, схожа на сказ.

А що з учителями співів? Я нашого тільки добрим словом згадую. Що ми там на уроках вчили - давно забула, але щоразу після "обов'язкової" програми він нам влаштовував "концерт за заявками" - хто що хотів, те і замовляв. Правда, не все з тих заявок він умів утнути, про що чесно і казав :))

веселощі були. бо ні таблиці множення, ні відняти-додати. вищим матеріям математики не вчили. то що робити? невже оті програмні дурниці співати? співали б, але не соло, щоб ти один співав, а клас давився сміхом? я відмовлявся, отримував свого "неуда", але не дуже переймався, бо співав хтось інший. ото був концерт. ми ж його смішили. то як йому співати? вчителька-фронтовичка, від неї тютюном тхнуло. то й співали, тільки щоб не вона. дитячими голосами. у 12 років вони які?
це вже у "Приключениях Электроника" "крылатые качели", а пісні нам, отрокам, інші давались.

Да-а-а... Щоб відхопити "пару" зі співів, треба було добряче постаратися. Характер, бачу, у вас уже тоді був заповзятий ;))

природна сором'язливість. я досі не можу не можу забути свою відповідь - що я не до філармонії записувався ходити, а до школи. той "неуд" я так і не виправив. сама, бо таки не треба було примушувати. то в Одесі "белеет парус одинокий" нехай співають, а про "падал с опущенных плеч" - тодішні зірки. кобзонами тоді не пахло. вчились, мабуть.

Ага, репертуар у ті роки був специфічний. Мама у вчительському хорі співала, і мене, малу ще зовсім, на репетиції з собою волочила - не було на кого лищити. То я в куточку сиділа, великими очима дивилась і великими вухами слухала )) А слова в пам'ять врізались назавжди: "...а ми вперед і вгору, звеличені й натхненні, від крейсера "Аврора" до криголама "Ленін" )) Або ще щось там про полонину й Верховину: "...перетворюють в нас люди і край свій, і життя", і т.д., і т.п. Комуністична пропаганда в чистому вигляді - а тоді ж тільки пісню гарну чула, і все. Що з дитяти візьмеш. Отак мозги змалечку й задурювали :))

для мене це відкриття. мій батько любив цю пісню співати, коли як слід набереться. "Верховино, мати моя, вся краса чудова твоя" і т.д.
(слова і музика М.Машкіна, півця з народу).
закінчення рядка співав лікар (про чиюсь красу чудову у нього на виду). і це не жарт. таке співали деякі лікарі і у столиці. моя Уляна, коли була на прийомі у такого пісняра, одного разу змушена була відреагувати на такі пісенні жарти. можна здогадатись, що то був за лікар - на рентгені чи в пологовому будинку. сміх допоміг.

Рядок про "красу чудову на виду" я спеціально не наводила, бо з нього лікарі певної спеціальності таки дійсно анекдот зробили )) У медиків почуття гумору взагалі специфічне, причому незалежно від спеціалізації - батько терапевтом був, то я в курсі ;))

тим не менше - де Ваші краї, а де Київ, і звідки автор. а нам з Вами відоме однакове, і обидві правди збігаються.
ось третя:
http://www.pisni.org.ua/persons/1992.html

О, спасибі, тепер буду знати хоч трохи про автора цього шедевра. А я "Верховину" ще й в ютубі знайшла, Закарпатський народний хор співає: http://www.youtube.com/watch?v=fj7fZ_6Vy-s

той народ має тяму у високій ліриці.

дядько Василь так і не став митцем. митці де? по філармоніях, а не по СШРМ, яка випускала зі світу знань у світ реалій майбутніх залізничників. нині, може, був би він митцем. ми б його записали на свої смартфони, а там, дивишся - і знайшлись би автори текстів.
сміялись чому? бо він допомагав плечима. чи ремінець сповзав, чи якась інша причина, але ремінь спадав у такт. дядька Василя можна було б призначити диригентом, бо грати в такт - це таки щось більше, ніж мистецтво. епоха акордеонів прийшла пізніше. з учителькою співів. якийсь німецький. крадений чи трофейний, бо на вигляд недешевий.
сміялись і тому, що собака за тапером бігав, наш шкільний Тарзан, чорнявий такий собі собака з жовтими краплинами над очима. напевне, кожному з нас здавалось, що Тарзан впізнає саме свого учня-хазяїна - настільки він був готовий виконувати команди. і оте одне яйце, засмажене матусею так, щоб не витікало, йшло, природно, йому. а нам залишались скибки, які лише пахли тим, що між ними лежало. хліб Тарзан не їв. а що любив - то це підспівувати таперу. оце було реготно. яка там могла бути фізична зарядка або урочиста лінійка...

з якого про себе сміялися ми,(с) - нагадало слова класика: над ким смієтеся? над собою смієтеся!))

про "про себе" я зрозумів, але хотілось знайти щось краще, ніж знайшов.
danke schön.

прошу)

це пісня чорнила тягуча, якщо так можна висловитись. бо ним, так само як і олівцями, смертні вироки підписувались, як і накази про наступи за вірною смертю або по чиєсь життя.