Лелійне слово материнське чую,
А з ним любов і велич простоти.
Це слово кріпить, слово це лікує
Від ницих сліз, від темних днів тяжких.

У моїй мові передзвін недільний
І пломінь сонця, вмитий у росі,
Це кращі квіти, це вінок весільний,
Це труд селянки, урожай землі.

Читаю книжку, що співа натхненно,
По нотах слова грає, мов жива.
Це моя мова, ніжна і вогненна,
В котрій молитва й золотом жнива.

Рушник стелився словом цим священним,
Коли лишав лелекою поріг
І йшов я в світ, колись лихий, нечемний,
Щоб повернуться при новій зорі.

Тепер я мрію мовою про далі,
Думки словами шлю на небеса.
Ця мова була паростком прив’ялим,
Тепер розквітла вже її краса.

А скільки покручів її вбивали:
Ненависть шляхти, ниций страх царів.
Вони боялись, адже добре знали,
Що корінь нації – насіння з слів.

З боїв козацтва, що платило кров’ю
За нашу долю, мову й майбуття.
Із слів Тараса, що страждав за волю,
І в боротьбі провів важке життя.

З плачів дітей, від голоду попухлих,
З молитв батьків за змученим життям…
Вже досить розбрату, візьмемося за руки:
Ми ж нація і мова в нас одна!

Й ту мову рідну, пращурами дану,
Плекаймо щиро й бережім, як скарб.
Вона, як велич, світить нам віками,
Вливає сили в молоді серця.

Вони прославлять гідно Україну
І справедливо прийме її світ.
Міцну і сильну, в прагненнях єдину,
Задля співпраці й миру на Землі.

04.05.2007.