рятую радість… з хащі небуття…
виманюю своїм арфічним співом
схиляючись над родовим архівом –
сувоями життя і маяття…
протоптую стежини в чагарях
до світлої галявини з озерцем…
учитуюся спорожнілим серцем
у літери в далеких букварях…
мені шість років… і усі живі…
ні порівнянь… ні спогадів… ні часу…
лише сюрчання коника в траві…
і Еллі ще вернеться до Канзасу…
і Пітер Пен здорослішає ще
Котигорошко ще покаже змію…
… шукаю радість жа́хно і натще́
у заростку хмільного деревію
і море – пес кудлатий і старий
незрадно лиже босі мої ноги…
я падаю лицем у деревій
у стогін прохолодної вологи
і п’ю росу як сльози із очей
у мами що мене чекала марно…
ранкове сонце гріє… не пече…
і в небесах і на душі – безхмарно…