Пересилимо, вовче- брате,
чорні смуги, високі врата,
розпульсований гул артерій,
голод ночі - між реп'яхів.
Не дадуть собі з нами раду :
ні зневіри - угрузла арта,
ні війна - до дірок обдерта,
ні безводдя - ковтки сухі.
Нам з тобою іти- блукати
попри втомленість, вовче- брате,
попри струджений біль у лапах
і обвітрений погляд вдаль.
Все що треба нам справді знати:
поки йдем - буде шлях зростати
і якась надпрозора зваба
влиє в вени - не кров, а сталь.

Подолаємо повню люту,
в солодкавих словах - отруту-
нам ще ж іклами рвати вузди,
розгризати загуслу тінь.
Глянь, як світ на каркас напнутий -
мов на п'яльця канва,
мов люди
на системи - старі до хрусту,
мов на хрест жертвосяйний син.
Не спинити нас, вовче- брате
ані білим, ні чорним ґратам -
нам солити знаннями простір,
нам топити серцями лід
і творити любов'ю ватру...
Те, що й справді нам знати варто:
Сили ходять до нас не в гості -
ллються з нас у безмірний світ.