Той, з ким умовилися стрітись
багато тому ще віків,
лишивши ключ на ґанку
літа,
знамення тайне на вікні;
з ким обіцялися впізнатись
помежи всесвіту шляхів,
перетекти міжсвітні ґрати,
сердець діставшись колихких.

Отой - прийшов прозоро - словом,
а я прийшла маєво - днем.
Земські надтріснули основи,
розбивши марево скляне.
І захотілось відчувати
глибокі поклади душі,
а значить, вивітрились шати,
що світ ділили і криши...

кришили цілісні картини
усіх подійностей буття.
Сіклась межа і тля рутинна,
звільнялась пісня золота.
Ми ізторкнулися, злетілись,
одне крізь одне пронеслись
і знову, мов у леті, стріли
врізнобіч зникли - до колись.

Тоді, як дня стихає накип,
розпелюстковується даль,
(ще тиша не почезла заки,
й не втяла окіл марнота) -
донебно думаю про тебе
крізь хилитання мрійних рож...
і знаю - й ти в цю мить велебну
про мене думаєш також.