Лунарія* в міжзірнім океані -
відлунює прапервісні світла
на ті сніги - полотна
зимоткані,
та на сліди, протупцяні здалля -
переливає срібне колихання.

Ми ще малі - нам байдуже, що холод
крижинами пів світу обснував.
Йдемо червонощокі через поле
до тітки Дарки - в хату повну барв,
де Рід увесь збирається до столу.

Оксана, Галя, я, Мар'яна, Любця,
Назар і наш маленький Крук Михась
( не знаєм ще, що в двадцять п'ятім році
за Україну він життя віддасть)
Михасю, - кличе тітка - хойці- хойці...

Ми грієм колядою зимний простір,
ми світимось дитинністю сердець.
Здавалось, все у світі просто - просто -
пощипує надворі морозець...
ми вертепуєм - ми ж не прóсті гості.

Лунарія лунає синім дивом,
світінням пружить ночі оксамит.
Між "нині" та " тоді" - глибока прірва.
Між хвилями життя - високий спит*...
Моє Комарно, де ж ти - мить щаслива?

Лунарія* - відповідник до Місяць за семантичним поняттям відлунювати світло.
Спит* - іспит