Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

І

Власний будинок матері – проте Бородін ніколи не називав її матір’ю, а завжди називав «тітонькою», чи то жартома, чи то всерйоз – власний будинок матері в Ротах [2], чотириповерховий, з чавунним під’їздом і візерунковими лиштвами, виходив чисто вимитими квадратними віконцями просто у двір Ізмайловського полку, а там марширували солдати. Він подовгу стояв і дивився на їхні вправи, не чуючи команди за подвійними рамами, але чуючи барабан, звук якого дуже любив – особливо коли кватирка була відчинена і вкупі з сухим морозом той сипав у кімнату. Під барабан він западав у дрімоту на підвіконні. Челяді в домі було багато. Економка Катерина Єгорівна і фройляйн Луїзхен шукали його, а він не відгукувався за шторою. Не знайшовши хлопчика, обидві сідали в куток «зали» з в’язанням, біля свічки у бронзовому підсвічнику. З’являвся буфетник із розмовами. Одного разу Саша почув:
– А тільки подумайте: пані-бо ледве не викинула [3] Сашеньки. І не було б Сашеньки, збав Боже!
Його не було б? Як дивно і жахливо було б уявити світ без себе! Цей будинок, з левом на чавунному під’їзді, стояв би, як стоїть, і от так само падав би сніг на останнього солдата-марширувальника. І олійний ліхтар освітлював би вивіску «Тут голять і стрижуть». Так само Катерина Єгорівна і Луїзхен мили б у ночвах братиків, а його не було б, і кого б тоді вона любила? Він, злякавшись на думці, що кого-небудь іншого, зійшов з підвіконня: «Я зійшла з підвіконня», – сказав би він, бо завжди говорив про себе в жіночому роді, граючись у дівчинку; зістрибнув, побіг у спальню матері, і лише там до нього повернулося блаженство, яке не мало міри: коло дзеркала – вродливіша, миліша, розумніша за всіх – сиділа його мати:
– Моє сонечко, дорогоцінний мій котику, – сказала вона і поцілувала його в очі, і він побачив ніжний жар рум’янів на щоках матері, її тонкі, ледве накреслені брови, вдихнув запах духів, який ішов від її плечей і русявого волосся.
– Хочу вчитися на барабані, – мовив він, колупаючи якусь баночку, – я б тобі зіграла на барабані, тобі, Луїзхен і Марі (Марі була кузина, з якою він збирався одружитись).
Вона чисто, весело зареготала, і з темного кутка кімнати їй у відповідь пролунав повільний, глухуватий сміх Луки Семеновича Гедеванішвілі [4]. Він сидів там, у синьому сюртуку, зачесаний на проділ, з обличчям майже оливкового кольору і своєю зеленою сивиною, виблискуючи очима дивовижної глибини, величезними, ніби поверхня повної склянки. Таким його було зображено на портреті, який висів прямо навпроти нього, але там він тримав у сливе чорних, правильних руках Євангеліє і не сміявся. Лука Семенович мав під сімдесят і був членом Біблійного товариства.
Він приїздив щодня. Його сіра в яблуках пара пів дня і пів ночі простоювала біля під’їзду будинку. Візник і виїзний лакей – свої люди – випивали по два самовари кожен у гостях у Катерини Єгорівни. А «тітоньки», з поваги до її двадцяти п’яти років та до її трьох синів (приписаних різним кріпакам Луки Семеновича), уже давно ніхто не називав «панною». Та насправді вона саме була «панною», Дунею Антоновою, з Нарви, – яка вродою, розумом, чарівністю підкорила князя з роду Імеретинських.
Хто були ті кріпаки, котрим Лука Семенович приписував своїх синів, яких народила дівиця Антонова? Бородін, Александров, Федоров – про них ніхто й не пам’ятав у домі. Сашу по батькові звали Порфирович [5], Митю – Сергійович, Єню – Федорович, і все це було так просто і природно, як і те, що старший син, якому йшов дванадцятий рік, був смаглявим обличчям, довгими очима і лінивою ходою схожий і на Луку Семеновича, і на його таємничий синій портрет, який висів у спальні «тітоньки».
Повільний, байдужий до життя, сонний над книжками, він, граючись у дівчинку, ріс у своєму надійному дитячому раю, а з ним – Марі, тоненька, негарна, легенька, яку він саджав на піч і сам потому ліз туди само, і там вони лягали поруч і мріяли про те, що буде, коли вони стануть чоловіком і дружиною.
– Тітонько, можна нам одружитись? – запитували вони.
– Одружуйтеся собі на здоров’я, – відповідав дзвінкий, веселий голос.
Машка, Наташка, Нюшка були їхні ляльки, яких одного разу він узяв і перевішав, протягнувши мотузочку від дверей до вікна.
– Луїзхен, поглянь, будь ласка, я всіх їх перевішала за горлечко, – оголосив він, і Луїзхен охала, а прибула в гості певна Елен (у яку він був дико і полум’яно закоханий) сказала, що це жорстоко з його боку. Він дивився на високу, з величезними руками й ногами Елен, десь утричі старшу за нього, танув від почуттів і врешті скомпонував якусь польку: душа мусила вилитися у щось – у пісню, у танець. Польку зіграла на роялі Луїзхен, і Елен протанцювала її з ним – він досягав її пояса. А Марі сиділа на печі сама і ревнувала в сльозах.
І знову – зима, знову барабан на казармовому дворі. Син хоче вчитися грати на барабані. Але в дні, напханому уроками математики, латиною, фізикою, німецькою, філософією, мати викроює всього пів години – не для барабана, а – хай буде так – для флейти. І з того самого двору, засипаного снігом, де навчається полк, з’являється в домі, у скрипучих чоботях, пахнучи морозом і селом, флейтист військового оркестру. Бере полтиник за урок. Саша шаленіє з радощів. Лука Семенович від його музики затискає собі вуха, у своєму візерунчастому кріслі, відклавши Євангеліє.
Атлас і кретон у вітальні; високі свічки, дзеркала. Гравюри на стінах – похід Суворова через Альпи. Дитяча, з братиками. Офіціантська, з таємничим велемовним світом прислуги. Увесь будинок раптом наповнюється страхітливими запахами, клубками смердючої пари, яка плаває в кімнатах; на сходах, на підвіконні, на фортепіано, на буфетах, на умивальниках стоять Сашині посудини, які хрестить економка Катерина Єгорівна, – це первісток «тітоньки» зайнявся хімією. Щось учора вибухнуло і ледве не позбавило ока Луїзхен; щось загорілося – викликали пожежників. «Мій дорогоцінний котику, – каже мати, затискаючи носа хусткою, – старайся. Геть нічого не розумію в твоїй ботаніці, але покличу найліпшого професора тебе вчити. Сама нічого не навчена, але ти в мене неодмінно будеш ученим».
Отак він ні в чому не знає відмови, але ще не почувається ані чоловіком, ані дорослим: його, автора «Польки» й сміливого дослідника йодистого етилу, донині переводить через вулицю фройляйн. Зріст він має з двері, темніє під носом губа, зривається голос. «Тітонька» тепер звучить зумисно, аби омолодити красуню-матір. Аж ось у нього з’являється товариш.
Перше знайомство було сутичкою: вчепившись у чуба, вони качалися по підлозі, стараючись стусанами оглушити один одного. З підбитим оком, з закривавленим носом, потому заприсяглися у вічній дружбі один одному.
Його звали Міша Щиглев [6], він мешкав у Царському, а вчився в Петербурзі, і не вартувало сливе жодного труду вмовити «тітоньку» взяти Мішу до себе.
Обидва стали вчитися грати на фортепіано, обидва, переганяючи один одного, загрузли в науках. Але Міша більше схилявся до музики, а Саша – до хімії, тож іноді ввечері, коли залишався час до сну, належало вибирати: грати Бетговена на чотири руки або сісти за пробірки? Належало вибирати, а він ніяк не міг цього зробити. Перед фіналом «Восьмої» раптом піде милуватися на те, як щось там «кисне» біля печі. «Та куди ж ти пропав? Гей, хіміку!»
З зарозумілим обличчям він виходить – стрункий, змужнілий за цей рік, з чимось зосередженим у погляді довгих, розрізаних донизу очей. Його зосередженість – від розсіяності: одного разу Луїзхен піймала Сашу в під’їзді – він вийшов без штанів.
На фортепіано він грав зі Щиглевим; самоуком навчився гри на віолончелі; ночами просиджував над біологією Вюрца [7], а коли наставала весна, складав і складав – завжди першим, завжди найліпшим – іспити (екстерном, мати не допускала його в класи). І все це був уже не дитячий, але все той самий надійний рай, який душив його радощами: навкруги було щастя – і вештання кудись до щиглевських родичів на квартет (віолончель у байковому мішку за спиною, Міша крокує поруч, під пахвою – скрипка в газетному папері), і слова вчителів про його майбутнє, про університет, про академію («Вам, Бородіне, усе відкрите. Таких, як ви та Менделєєв, у Росії небагато») у чотирнадцять, у п’ятнадцять років. У шістнадцять мати записує його «купцем третьої гільдії», і він вступає до академії, але захоплюють концерти, опера, і бракує довгої петербурзької зими, коли він у довгій, уміло пошитій шинелі, з обпаленими кислотою пальцями, неодмінно що-небудь забувши з атрибутів одягу, поспішає кудись у буран – на лекцію професора Зініна, а подумки вже співає «соло для флейти».
– Бородіне, менше займайтеся романсами, – скрипить Зінін, – вас очікують великі праці з алкалоїдів, а ви все виводите ваші нотки. За двома зайцями поженетесь...
«Це правда, правда!» – твердить він собі, але неможливо пропустити прем’єру нової опери Сєрова (подія!), немислимо не піти на черговий щиглевський квартет, на концерт приїжджої знаменитості, не можна не програти ще раз і ще раз увертюри з «Руслана».
Тепер не лише весь будинок, але й він сам «засмердівся» – від нього тхнуло попросту анатомічним театром. До Медичної академії – маючи всього шістнадцять років – він вступив вільним слухачем. Ще рано було зважуватися: на медицину чи на хімію. Життя котилося, несло його. Що означав «час», він не усвідомлював: йому завжди було досить часу; ніхто ніколи не бачив його в поспіху, а встигав він ліпше і більше за всіх. Час плинув, захоплював кудись – у молодість, до нових людей і книжок. Інколи раптово зупинявся: сіли, приміром, за бетговенські квартети якось увечері (він – на віолончелі, Щиглев – альт, і ще два приятелі), сіли о восьмій, а схаменулися надвечір наступного дня: щось деколи брали пожувати з тарілок у їдальні, запивали теплим пивом, охололим чаєм. А з календаря злетів листок – і що за цей час сталося в лабораторії, про те ліпше було не думати!
Зміїною шкурою злізало з нього дитинство. З жіночого оточення він ішов до чоловіків-товаришів, до студентів. Був рідкісно і дивовижно здоровий, гарний, високий, з ледь-ледь сонливим і зарозумілим виразом правильного обличчя. Жінки не турбували його: мати заздалегідь найняла на свій смак молоду покоївку, Анну Тимофіївну; вона була в домі, під боком, і йому не було сенсу шукати бур серця.
Так надходила його юність, і, звичайно, не існувало на світі людини, щасливішої за нього. Якщо хто-небудь коли-небудь натякав йому, що знає щось про його темне походження, він не ображався, а ясно і просто пояснював усе, як було. Якщо хто-небудь у чому-небудь (це бувало рідко) випереджав його – він радів за суперника від усього великого серця, яке жило своєю повнотою. Його тягло до знань, до мистецтва, до цільного життя, частиною якого він був, – цільного і прекрасного; декотрі товариші, захоплені модними романами, читачі Достоєвського і Некрасова, з зачудованим захватом і страхом вдивлялися в нього.
А він часом згадував той вечір, ті сутінки, коли чув шепотіння прислуги про те, що «тітонька» могла його «викинути». «І я міг не бути? – запитував він себе. – Так само звучали б Гайдн і Мендельсон у світі; так само квітнули б ці грубі троянди в саду; так само навесні ламалася б і билася в крижинах Нева біля академії, під мостом, а я міг не бути?.. Ні, я не міг не бути!.. Не міг...»


ІІ

Карета, запряжена шісткою ще цілком бадьорих, але трохи облізлих шкап, рушила Петергофським шосе, прямуючи на Гамбурґ [8]. Два пасажири дрімали всередині, два – назовні, на високій лавочці, одначе приховані шкіряною фіранкою від мерехтливих гарнот північної природи. Кондуктор час від часу сурмив над вухом у ріжок, і тоді всі четверо дрімливих трохи розплющували хто – одне око, а хто – обидва ока, вимовляли незрозумілу лайку, подумки проклинаючи і ріжок, і жорстку лавочку, і погоду: віяв сильний вітер з моря, і повільно плинний час розмотував перед очима пласке, туманне видноколо.
Усередині карети сиділи два німецькі купці, які їхали до Гамбурґа і Маґдебурґа. На лавочці, біля кондуктора – Бородін і один молодий багатонадійний ботанік. На шосту добу, в Кеніґсберґу, нарешті всі четверо сіли у вагон залізниці, а коли надійшла година розлуки, то навіть якось жаль було розставатися з супутниками, з якими було випито чимало кюммелю [9] та з’їдено все, що дали в дорогу «тітонька» і «мамонька» (мамонькою Бородін називав ту саму покоївку, яку було взято в дім для його молодості).
З’їдено, випито; заспівано чимало німецьких пісень (на чотири голоси). Розповіли один одному все життя. Він не мав чого розповідати – по суті, ще не бачив життя, але йому було весело думати, що воно попереду. Тепер він, ординатор Другого сухопутного військового шпиталю, їхав до Гайдельберґа удосконалювати свої знання в хімії.
Професор Зінін куди більше за нього дбав про його майбутнє. Його захоплення медициною бентежило Зініна: той покладав на Бородіна великі надії; посилав його до Гайдельберґа, уважаючи, що Менделєєв і Сєченов, молоді хіміки, близькі друзі Бородіна, зуміють цілковито зав’язати його у вузол своїх робіт, відірвавши од практичної медицини. Якби ж Зінін знав! Але що саме? Адже сам Бородін ще нічого не знав про себе, либонь, лише те, що було ще щось третє, що почасти заважало і хімії, і медицині. Це третє звалося «улюбленим дозвіллям» – так-так, усього лише, але без нього яким нудотним ставало його молоде, щасливе, якесь глáдке життя! Звичайно, «улюблене дозвілля» не могло стати справою його життя: десять років витрачено на інше, і що скажуть люди? Він має двадцять п’ять, його вже знають у Парижі, Ґенуї, про Німеччину годі й казати. Його роботами над бензоїланілідом [10] недавно зацікавився сам Шутценберґер [11]. «Улюблене дозвілля» повинно залишитися дозвіллям, але чому так тривожить думка, що не всі міркують, як він, що є люди, котрі ламають долю, нищать «кар’єру» заради цього «дозвілля», роблять його метою всього?
Думка тривожить, не дає спокійно розмірковувати про гайдельбердзьке майбутнє – ані в мальпості, ані в потягу. Не заздрощі – цього гріха він не знає, та й кому може заздрити? – але якась суміш бентежності й нерозуміння охоплює його при згадці однієї зустрічі (у гостях у лікаря артилерійського училища Івановського), точніше – двох зустрічей з одним офіцериком. Ніхто ніколи не говорив з ним так про музику, взагалі так не говорив, не грав йому такого, не дивився так дивно повз нього, мовби знаючи щось, чого не знає він.

Уперше – на чергуванні. Жевжикуватий, зовсім молоденький. Говорили, палили, послали по пиво. Потому розпочалися розмови – про Маєрбера, про щось іще. «Добра річ – музика, але ж не ламати через неї життя?» Обидва погодилися на цьому.
Удруге: «Е, батечку, та ми з вами зустрічалися». Але перед Бородіним уже була інша людина: його також звали Мусоргський, Модест Петрович, і він мав ті самі очі, ті самі нервові руки, але те, як поглянув, як відійшов, як потому повернувся від пань, котрі сокотіли (й прохали вальсу), як відмовився грати і як мимохіть кинув: «Так, я вийшов у відставку, так, я все зламав. Я вирішив бути композитором», – було приголомшливо новим. Бородін тихо спитав: «То зіграйте що-небудь своє». Посмішка: «Та вам буде нецікаво! Скажіть ліпше, ви такого Шумана знаєте?» Ні, Бородін не чув про такого. «Ну то послухайте!» Це теж було приголомшливе, і кожне слово, кожен рух «відставного» будив у Бородіні сумбур закоханості, захвату, допитливості, бажання зробити щось, аби утримати при собі ці слова, ці звуки, усю струнку постать недбалої, певне, зовсім байдужої до нього людини.
«Послухати б ще», – думав Бородін про Шумана, згадуючи, як Модест Петрович сидів за фортепіано і як після Шумана почав щось своє – таке нове і чуже, – і відразу покинув. «Послухати б!» Але Гайдельберґ стелив перед ним тихі, ясні вулиці: був ранок; німкені мили швабрами будинки; студенти в різнокольорових кепі йшли йому назустріч.
– Гер Менделєєв? – запитав він, ніяковіючи, товсту господиню пансіону. А Дмитро Іванович, у широкій блузі, кошлатий, гологрудий, вже незграбно біг до нього, розкриваючи обійми.
Чи не можна в лазню? І його повели в заклад, де вкупі з милом і мочалкою можна було взяти напрокат музичний інструмент. Увечері того самого дня йому з лазні привезли додому фісгармонію.
«Будьте спокійні, душечко, я не одружений, – писав він матері через кілька місяців (була ніжна, сонячна весна, усе квітло, духмяніло, виблискувало), – я не одружений, і ну якщо дуже схочеться, себто якщо травневе повітря і добра погода нагадають про те, що “всілякий подих” і т. ін., то маємо під боком Франкфурт. Чотири гульдени (і дешево, і сердито)».
Але по платне кохання він не виїжджав.
Його день починався рано; він вставав о п’ятій годині, гуляв, до обіду працював у лабораторії, по обіді знову працював і ввечері йшов у гості до російської родини, де збиралися наші гайдельбердзці, – там була ну дуже «мила пані», а особливо мила Бородіну: помадила йому голову, пов’язувала краватку. Там музикували, ставили живі картини, бесідували до ночі; там навіть утворився квінтет, де він грав на флейті. З Сєченовим вони вкупі нажиралися вишень – по шість фунтів на день, об’їдалися кисляком...
– І це все? Ох які ж ви тут провінціали! – не вимовляючи літери «л», вигукнула Катя Протопопова, короткозоро мружачись, граючись парасолькою. Про неї, котра щойно приїхала, вже бігла слава Гайдельберґом: чудова піаністка, дівчина, яка чула «абсолютну тональність». Про неї бігла слава, але й слава Бородіна дійшла до неї – слава майбутнього великого хіміка, веселуна, красеня, найліпшого гайдельбердзького нареченого.
– То що вам зіграти? – звичайно запитувала вона, сідаючи за фортепіано і повертаючись миловидним обличчям просто до нього.
– Того самого, – відповідав він, і вона грала того самого Шумана, а він «дурів» від захвату.
– Знаєте, матінко Катерино Сергіївно, – говорив він потому, – адже ви мені з вашим Шуманом не даєте спати. – А вона сміялася, покашлюючи, і вимагала, аби він ішов з нею на Schloss [12]. Добре, він ішов на Schloss; перестрибуючи через канавки, чекав, що вона попрохає подати їй руку, але вона не прохала. І ось одного разу (роботу про бензидин було дописано) вони сиділи в пивній, біля Вольфсбруннена [13]. Стояв літній день; у басейні гралися форелі; до цього вони каталися на осликах і нині збиралися пішки повертатися додому. Він оповідав їй усілякі нісенітниці, смішив її й думав: вона – це поєднання всього, що є доброго на світі: і цього дня, і музики, і всієї радості, яка тільки можлива. Але вона, вдосталь нареготавшись, раптово стала серйозною: «Ви мусили б пізнати не лише Шумана та Шопена. Ви мусили б зайнятися музикою по-справжньому. Ну добре, розумію, ви – людина вчена, вам усе інше – дурниці...»
Вона мала добрий смак у музиці; її вчитель – учень Ліста [14] – відкрив їй сучасних музикантів. Вона була нервова, гарна, зі слабкими ознаками сухот, з ясними пошуками досконалості, з виразним чуттям влади над тим, хто мав стати її чоловіком, з трохи істеричною вимогливістю до нього. Але багато в чому довірливо і беззастережно з ним погоджувалася: наприклад, у тому, що у весільній процедурі є щось «пошленьке і натягнуте», у тому, що бути нареченим і нареченою – «безглуздо і незручно». Вона була не зовсім звичайною панною: у Москві навчала музики дворянських доньок, і серед її друзів був Аполлон Григор’єв, який писав їй довгі, п’яні листи.
Бородін слухав розсудливі слова Протопопової, і йому було так добре, як ніколи; якби вона раптом замовкла, можливо, йому було б ще ліпше. Добре було б завжди мати її при собі, з її розмовами й мовчанням, з її усмішкою й шепелявістю... «Сергіївно, люба голубонько, – мовив він тихо. – Скажу вам зараз щось страшенно смішне. Приготуйтеся: будьте ви моєю дружиною!.. А більше нічого».
Напередодні в неї йшла горлом кров – він це знав, але ж для чогось існує Італія? Добре, вона погоджується їхати туди, і аби він теж поїхав (працювати в Ґенуї). Вона погоджується лікуватись. Погоджується... ні, зачекайте... не на те, що ви думаєте. Це так скоро не робиться.
На зворотному шляху через канавку він вибив з її руки довгу блакитну парасольку зі срібною ручкою та обійняв дівчину. «Зараз, негайно одружитись. Не можна? Пробачте. Даруйте. Ненавмисно... Маенька-маенька», – казав, передражнюючи її ваду мови. Вона сміялася, клала руку йому на руку, дивилася в обличчя. Він повів її до себе і чомусь показав велику шафу для білизни у своїй кімнаті – від збентеження і щастя не знав, що вдіяти.
Рум’яний, високий, трохи погладшавши за цей рік, у пікейному костюмі й такій самі й краватці, він довго вночі гуляв берегом річки. Йому впала в голову тема, він кілька разів наспівував її подумки. Вона трохи нагадувала йому Тангойзера, недавно чутого в Мангаймі. Але записати цього він би не зумів. Заспішив додому, аби награти її. Ось вона (він усівся за фісгармонію), але що ж робитиму з нею далі? Куди її подіну? Що з неї зроблю? Як змушу існувати?.. Е, там видно буде. Видно буде, як узагалі складеться все: і як то матиму дружину, «професорку», як зінінська катедра і чим закінчиться давня, гаряча дискусія з Бутлеровим... [15]
«Мені анітрохи не дивно, що ти будеш моєю дружиною, що будемо зовсім удвох. Усе це якось дуже природно», – говорив Бородін нареченій, і справді: коли в його квартирі в академії, де він тепер мешкав, з’явилася Катя – Зозо, Клопик, Кокушка, Любовка, Ґудзик, Піп, Мозойка, Синенька, Крапка, як він називав її, – йому здалося, що вона давно-давно тут, у пилюці його паперів, у парі його колб, за його старим, кепським фортепіано, у світлі газових ріжків, у безладді й затишку його невпорядкованого і трудового життя.
Вона трохи боялася всього цього: постійної присутності якихось студентів, прохачів, дівчат, необлаштованих родичів, кухарчиних кумів, які ночували в коридорах, на підлозі в їдальні, на сходах. Вона багато і даремно турбувалася: за господарство – хоча ніхто не обідав вчасно, за гостей – хоча тут усі вважалися своїми. Мала вічний страх: кривих стель, злодіїв, собак, горобців, тарганів, п’яних мужиків, тверезих мужиків, грози, застуди, баб, розбійників, темряви й багато іншого. Але вона була щаслива його щастям, повна його повнотою та у своїй вічній нервовій турботливості, у якихось передчуттях, знала, що ввійшла до життя чоловіка, який, окрім саме цього життя, не любить нічого.


ІІІ

Милій Олексійович сидів посеред вітальні в плюшевому кріслі, склавши руки на животі; його круглі розумні очі на російському обличчі в густій бороді дивилися палко і суворо. У плюшевому кріслі, проти нього, сидів теж бородатий величезний чоловік, з лев’ячою гривою і пронизливим профілем, у модному низькому комірі й тій краватці, яку так любив писати Крамський, винагороджуючи нею і Гончарова, і Боткіна, і самого себе. Це був Стасов. Бородін знав його – не міг не знати: його знав увесь Петербург; його всюди можна було чути (мав могутній, глибокий бас); ця людина, яка замолоду знала Глинку (а в старості – Скрябіна), умістила у своєму житті всю історію російської музики, майже цілого століття. Третім у цій плюшевій вітальні був військовий непевного віку, Цезар Антонович Кюї, теж музикант, і нарешті в кутку, спершись ліктем на фортепіано, запустивши всю п’ятірню в густу шевелюру, стояв ще хтось: не два, але три роки минуло цього разу, як вони не бачилися, і знову його не можна було впізнати: жевжикуватий офіцерик, який перетворився тоді на цивільного франта, зараз дивився як завсідник пивних з Офіцерської вулиці; так, це був усе той самий Модест Мусоргський, але обрезклий, з виряченими очима і великими блідими щоками, у несвіжій білизні, у кольоровому жилеті, засипаному цигарковим попелом.
«Ми зібралися тут, – мовив Балакірєв, – аби ви познайомилися з нами». (Так, приблизно, згадував Бородін його слова, коли наступного дня розповідав Катерині Сергіївні про цей вечір.) «Зібралися всі, крім одного – нашого милого, талановитого (Стасов прогримів: геніального!) Корсиньки. Він у плаванні, моряк [16]. Але зіграємо вам його – і це буде ніби відшкодуванням (Стасов: і яким!) його самого».
Слуга запалює свічки біля фортепіано. Складає стареньку (теж плюшеву) покришку і піднімає величезну лаковану кришку. Мусоргський сідає на примо, Балакірєв – на секондо; Кюї, поправивши пенсне, складає на колінах сухі, вузлуваті руки, а Стасов, важко скрипнувши кріслом, повертає величезне вухо до фортепіано, передчуваючи «нелюдське блаженство», перед яким «Ваґнер – дурниця».
Ці вечори стали Бородіну чимось захопливим, щасливим, необхідним до душевного струсу; після них він повертався додому, наче п’яний, сідав за рояль, сидів по десять годин, усе щось награючи, обдумуючи, пригадуючи. «Ох, ну не дивися на мене, охота дивитись на подурніле обличчя!» – кричав він, коли Катерина Сергіївна здивовано підводила брови: ти ще не їв? ти ще не спав? Він прохав її постригти йому нігті (сам не вмів, стриг «городками» [17]) і знову повертався до рояля. Потому посилав по нотний папір, брав олівець і малював у лівому верхньому кутку тонкий дискантовий ключ без нижнього хвоста. Але все те складне, невиразне, важке, що билося в думках, не вміло вилитися на папір. «Так не можна. Не можна. Милію Олексійовичу, батечку, трішки повчіть мене грамоти! Повчіть ад’юнкт-професора хімії Медико-хірургічної академії музичної грамоти. Бо добряче темнота заїла...»
Це були не справжні уроки, але певного відтінку «класу» надавало їм те, що Балакірєв мав двоє учнів: Мусоргський приходив до нього по те саме. Проте Балакірєв не вчив – лише пояснював «форму музичних творів» та старався, аби з Модеста випарувався дуже-то «крайній» дух, а з Олександра Порфировича – мендельсонізм. Західництво Бородіна приводило Балакірєва в розпач, особливо він сердився, коли той брався запевняти, що навіть «міжнародна мова слов’ян – це мова німецька».
У тому, як перероджувався смак Бородіна, як від німців, котрих за останній рік так добре пізнав, він ішов до того, куди його штовхало коло людей, у яке він потрапив на тридцятому році життя; у тому, як він ішов до якогось власного Сходу, було щось таємниче і таке наполегливе і невідомо звідки плинне, що Балакірєв не міг пояснити цього ані собі, ані Стасову, ані Римському, який повернувся з плавання. «Ви почуєте, ви самі почуєте!» – казав він Корсиньці, – це – хімік, це – медик, професор, ходить в еполетах по урочистих днях. Поважного віку і з чималим черевцем. Про себе говорить: “Я – композитор, котрий шукає невідомості”...» І знову з Модестом Петровичем він сідав за фортепіано, знову горіли свічки, відбиваючись у лаковій кришці «Беккера»; слуга зупиняв годинник, аби той не бив. І Алегро Першої бородінської симфонії звучало в плюшевій вітальні. Римський сидів і слухав. Слухав самого себе й Бородін – поганенько грав на фортепіано і не міг сісти ані за примо, ані за секондо.
Акуратний олівцевий рукопис, вимазаний яєчним білком (аби не сипався олівець), висушений, мов білизна, на мотузці, простягнутій у вітальні (вікна – на Неву, через яку яликом, якщо розведено дерев’яний Литейний міст, переправлялися до нього Римський, Мусоргський, Балакірєв, Кюї); акуратний, дитячим почерком укритий рукопис, який виправив Балакірєв, стояв на пюпітрі. Сьогодні це вже був романс, і другий лежав тут само. «Страшенно багато компоную. Просто силу-силенну! Ти б заборонила мені», – казав він дружині. Тепер їх співала старша Пургольд, Олександра, Надія акомпанувала їй [18], а слухав Даргомижський: у розгорнутий комір сорочки було видно його худі темні груди.
Потому співали «Кам’яного гостя», і Стасов стогнав від якогось слізного захвату; а після вечері – щось, що приніс Мусоргський, – «Одруження» Гоголя, без лібрето, просто як є, трохи страшно, трохи дико [19]. «Далеко ви сягнули!» – мовив Бородін, з одним котом на плечі, другим на голові й третім на колінах, від хвилювання знімаючи за загривок сидячого на голові й саджаючи його серед столу, накритого до чаю. Кіт обнюхав цукорницю, молочник, задивився на самого себе в самовар. «Он як загнули», – повторив Бородін, а Мусоргський, який співав Підколесина (Даргомижський співав Кочкарьова), розводив руками.
Іншим разом то була «Псковитянка» [20], розучена тут-таки, ще іншим – «Раткліф» [21]. Хто міг – співав, хто вмів – акомпанував. І ці вечори – то в Пургольдів, то в Кюї, то в Бородіна – було зроблено з тих самих праці й натхнення, з яких були зроблені ті дні, коли кожен писав у себе, грав для себе, думав про себе.
«Ви пишете ночами? Коли всі сплять? Або вранці, коли голова свіжа? Або волієте вдень, між лекціями? Або, можливо, ввечері, коли натхнення особливо поетичне?» Він, зніяковіло усміхаючись, слухав ці запитання: сам не знав, коли пише, чи напише що-небудь, чи викроїться сам собою час для цього? Ніч уже давно було перетворено на день. Катя страждала на безсоння, мучилася астмою години до п’ятої ранку. Він, поставивши ногу в старій туфлі, котру вишила якась закохана в нього дурепа (ніколи не пам’ятав імен), на ліву педаль, щось вигадував. Симфонія, Перша симфонія в Es-dur’і. Кажуть – добре, а хто його знає, що вийде, і чи вийде що-небудь?
Квартира, повна нужденних родичів (його і дружини), пригрітих пройдисвітів, які відразу хворіють і навіть божеволіють, – населена котами всіх барв, кожен із яких має свої біографію, ім’я, по батькові й прізвище; квартира з чотирьох кімнат, вічно ремонтована, з зіпсованою каналізацією, погано пахне, повна тарганів і клопів, яких час від часу морять, і пацюків, на яких махнули рукою, віддавши кішкам одноборство з ними; ця державна кватира, яка сяк-так умістила його бібліотеку, його лабораторію, ледве вміщувала його музику.
– А що, ми сьогодні обідали? – запитував він Коко, Мозойку, Сопика, вічно застуджену, хоча вона через якусь незрозумілу впертість ходила босою (кажуть, це корисно). – Обідали? Ну, значить, я вже звик обідати й можу пообідати вдруге.
Корсаков заходив з суворим обличчям, суплячи брови.
– Милій Олексійович не хоче вас знати. Написали врешті?
– Написав (виявляється, зовсім не коду, а якогось листа.)
– Переклали?
– Переклав (з фортепіано на стіл).
– О Боже мій! – уривається терпець Корсакову. – І коли вже ви припините переливати з пустого в порожнє (натяк на гази в колбах) і займетеся своєю достеменною справою?
– І якою ж бо, диваче любий?
Але повітря бородінської квартири отруює кожного, хто сюди прийшов, і Корсаков, пообідавши об одинадцятій годині ночі, зігравши й сяк-так заспівавши другу дію «Псковитянки», залишається ночувати. А надворі вже світає.
Падає легкий сніг на зупинену кригою Неву; північне повітря перлове і свіже. На іншому березі краплиною горить гасовий ліхтар. Порожній візник дрімає, вкритий інеєм, коло мосту...
Es-dur’ну симфонію було закінчено. І Балакірєв на концерті Музичного товариства [22] продиригував нею в січні 1869 року.
«Дехто Бородін», – писала критика (а в публіці одні шикали, інші старалися викликати автора, – говорили, що він вродливий і ходить у генеральському мундирі [23]). «Дехто Бородін, котрий пише шваброю...» А він після концерту, соромлячись знайомих професорів і студентів, дивуючись, як багато, попри його неповороткість, його лінощі, з ним трапляється в житті, намагаючись урятуватися від якихось пань, тиснув руки Балакірєву, дякував, падав у обійми Стасову, вислуховував від Мусоргського якісь сильні, палкі слова.
– Бідний Дарго, – мовив хтось – завтра зранку поїхати до нього розповісти...
Даргомижський у своїй порожній квартирі, сам, хвилюючись і очікуючи, помирав того вечора від хвороби серця [24].
Він знав, що буде концерт. Чекав, що до нього прийдуть, хай пізно, розкажуть йому, але всі п’ятеро вкупі дійшли тільки до його дверей (була перша ночі) і, посперечавшись про те, чи то його вікно світиться чи не його, розійшлися. Він чекав довго. Горіла свічка в кімнаті, стара кухарка, глуха, сонна, блукала навколо його ліжка. Він чекав. Усвідомлював, що його життя закінчується. По суті, воно вже скінчилося для Даргомижського того дня, коли він видав свою Любоньку за пана Енгельгардта [25]. Голубонька була молодша за нього на тридцять років, і належало її влаштувати. Саме це він зробив. Життя закінчувалося, і тепер, згадуючи увесь свій шлях, композитор бачив – світло на його початку і світло на його кінці, а всередині була темрява: бідність, праця, поневіряння, обрáзи. І лише зустріч із Глинкою на зорі цього темного шляху осявала все, перекидала міст до останніх років, до обожнювання цих п’яти, цих нових, котрі прийшли до нього, у його старість, його забутість, з любов’ю і почестями. «Здається, стукають!» – крикнув він сонній бабі, яка дрімала на стільці. Але ніхто не стукав. Невже не прийдуть? Не розкажуть? Не попрощаються з ним?
Січневе перлове світання припало до вікон, роблячи непотрібною останню свічку. Так він помер, написавши на обкладинці якоїсь книжки: «Кюї й Корі, нехай усе моє розберуть». (Це – про чернетки «Гостя» [26].) Саме Корсаков був перший, хто з’явився того ранку з докладною розповіддю про вчорашнє: усе-таки був успіх. Олександра Порфировича викликáли після скерцо...
Труп старої, немічної людини обмивали в спальні, тож Корсинька мусив зачекати у вітальні.


IV

Проламавши два простінки, з Зоологічного музею на мотузках спустили слона. Приїхала гостювати «тітонька». Кішка Машка окотилася шістьма кошенятами. До всіх подій домашнього життя Бородін робив малюнки кольоровими олівцями, складав пісеньки, писав віршики. Домашня атмосфера – з розбещеною, злодійкуватою прислугою, з вихованицями, небогами й просто гостями – сприяла байдикуванню, сидінню в старому халаті, з «косою» давно не стриженого волосся (а над лобом уже видніла неабияка лисина), питтю чаю (по дев’ять склянок), розмовам на вічні теми – про хвороби й знегоди, які траплялися з численними родичами Катерини Сергіївни та його. Були й інші клопоти: чвари в академії, балотування до ради, студентські бродіння, безупинна (протягом п’яти років) перебудова будівлі академії. По багатьох проханнях кабінет порівняльної анатомії прибрали якнайдалі від квартири; після численних клопотів він домігся: упорядкували каналізацію – і печі менше димлять, і менше вогкості, та лише пацюки ніяк не можуть покинути цього старого холодного будинку, який руйнується в невські повені.
Тісна темна їдальня щовечора збирала різноманітний люд. «Тітоньчин» останній коханий – пан поважного віку, з бакенами, сидів тут (а вона, хоча грала ще на гітарі й навіть інколи пританцьовувала, але вже всерйоз говорила про богадільню); кілька двоюрідних і троюрідних сестер непевного віку, які десь служили гувернантками; молоді хіміки; скрипаль, який жадав консерваторської стипендії; дві-три панни-хімічки й зовсім молода, дуже бліда жінка, яка, щойно поховавши дитину, говорить про рівноправність, жіночу вищу освіту та в засічці й манерах наслідує Поліну Суслову [27].
Її місце було на лавочці, біля ніг Бородіна. Великими хворими очима вона дивилася йому в обличчя. Вона мала двадцять років, він мав під сорок. «Як донька, як сестра вона мені, матінко!» – казав він Катерині Сергіївні; та ходила кімнатами, курила без кінця, усю ніч не спала після відходу гостей. А коли наступного дня знову приходила Аня і наново сідала біля ніг, і при всіх цілувала руки Бородіну, Катерина Сергіївна, з люб’язною усмішкою, вичавленою на змученому обличчі, говорила, що, справді, вони з Олександром Порфировичем могли б мати таку доньку.
Анна Миколаївна Калініна [28] була жінка, яка в найранішій юності запалилася «ідеями», але втратила здоров’я при пологах і рівновагу після смерті дитини. Й загрожувала сліпота, вона хворіла на падучу, по кількох операціях її позбавили надії мати дітей. Виникле в Росії питання жіночої освіти розбурхало її; зустріч із Бородіним, захопленим у ті роки відкриттям жіночих лікарських курсів, зруйнувала рештки її спокою. Вона приходила в закритій чорній сукні, яка ще більше наголошувала її екзальтованість, сідала на підлогу і просиджувала весь вечір, поклавши голову Бородіну на коліна. Спочатку це бентежило його, за певний час він звик. А ще за місяць відчув: у тому, що його кохає ця навіжена, неврівноважена, скрадлива істота, є якась краса, руйнівна для його життя.
«Між моїми почуттями до тебе і до Анки величезна різниця, – казав він дружині. – Тебе люблю як мою дружину. А її люблю як дівчинку, милу, душевну, котрій можу (і навіть мушу) зробити якомога більше добра, котра потребує мене як точки опори для виходу зі свого рабського стану».
А в цей час Катерина Сергіївна, кусаючи носову хустку, виблискуючи очима, переходячи від злобних слів до істеричного розпачу, хапала перший-ліпший кошик і починала вкладати в нього... що траплялося під руку: їхати до матері, на Москву.
«Вона не зносить, – казав Бородін усі три роки, які вона прожила в Москві. — Ці тумани, ці наші вітри...»
На самоті він мав час подумати про те, що з ним відбувається.
«Зрозумій, – писав він у Москву, – Анка-бо не коханка мені, не дружина; якщо з неї й вирвалося раз бажання очікувати за кордоном часу, коли я буду вільний, то зрозумій ти, що це дитяча надія, за яку вона вхопилася, мов дівчинка, яка не мала духу прямо признатися собі, що з від’їздом за кордон усіляка надія, по суті, лусне. Зрозумій, що в наших стосунках немає нічого не лише чуттєвого, але й пристрасного. Коли буваю з нею, я цілковито спокійний, жодна грішна думка не западає мені в душу. У її товаристві освіжаюся».
«Люблю милуватися нею, люблю її тоненький дитячий голосок, її світлі оченята, які пожвавлюються, коли вона бачить мене, люблю навіть, коли вона зморщить носа в збірку. Грішна людина, люблю навіть, коли вона деколи поцілує мені руку, що робить так просто, природно, безпристрасно, що не відчуваю, щó в ці хвилини відчуває чоловік від пестощів коханої жінки. Вона говорила мені: чи винна я, що так сильно вас люблю? Зустрівши такий скарб, неможливо не любити його!»
Ніколи в житті ні в чому він не робив першого кроку. Але якщо хто-небудь штовхав його, він ішов і назад уже не повертався. На хімію його штовхнула «тітонька», до музики викликав Балакірєв, а Катерина Сергіївна закохала його й одружила з собою, і зазвичай, коли вони розставалися, вона, ревнива і неспокійна, не говорила йому: «Боюся, що захопишся, боюся, що зрадиш мені», – а казала: «Боюся, що почнуться атаки». Атаки бували, передусім тому, що він подобався всім: і ровесникам, і студентам, і музикантам, і дітям, і жінкам, які зустрічали його. Атака бували. «Але я – ні-ні», – повідомляв він звичайно в листах. «Страшенно сподобався, привабив кількох осіб», – признавався деколи, але відсутність у ньому всіляких сильних пристрастей і небажання штучно збуджувати їх залишали його байдужим, безстороннім до тих почуттів, які він викликав. Не мав часу. Не мав палу. З дружиною склалися взаємини так, що він вибовкував про себе все: де був, що робив, кого бачив. Щось приховати, про що-небудь збрехати йому було б надто складно.
Але Анка не зворушувала його. «Тільки б усе залишалося по-старому! – молився він. – І аби Катя зрозуміла, що ніхто не загрожує її інтересам». Анка компенсувала те, чого йому бракувало в житті: обожнювання молодості – не лише його як ученого, його як музиканта, але всієї його особистості, яку Анка раптом нервово і поривчасто вгадала. Одначе саме від цього до решти розладнався домашній побут. Тепер він ночував по знайомих.
То «сяючи амуніцією», в мундирі й «при орденочках», на якихось офіційних академічних прийняттях; то – у сюртуках і штанах з англійського трико, з краваткою на пружині, у шубі й баранячій шапці, яка робила його подібним до батька, князя Гедеванішвілі; то в куртці з Манчестера, обшитій тасьмою, величезний, опасистий, з сильними сивинами в бороді й лисиною, він кочував Петербургом. Сьогодні заночує в «тітоньки», завтра у приятеля (а дружина приятеля заштопає йому що-небудь із білизни); потому – десь у чужій неопалюваній квартирі (а мити руки вранці доводилося бігти в академію). Чому не вдома? Там було нестерпно: без Каті грубіянила і крала прислуга, ремонтували (чомусь без кінця) коридор, і Анка, «як донька», «як сестра», приходила зі своїми галюцинаціями ночувати – користаючи з того, що його квартира була чимось на подобу лікарні-притулку.
Він утратив свою давню здатність жити, йому бракувало звичного самовладання, твердої волі, Катиних зауваг, окриків: того не можна, це непристойно. Не можна митися голим (а він це любив) і витирати руки особистим рушником. «З непам’ятних часів збираюся в лазню», – казав він тепер сумно, і люди шепотілися про те, що Бородін старіє.
Коли він повертався до себе, то міркував сам із собою вголос про те, що, незважаючи на невиведених пацюків і розбиту шибку у вікні, Катя, власне, вже могла б повернутися: ну кабінету хай не буде. Нічого. Спати можна в їдальні, їсти – у вітальні. Так навіть ліпше. Потому він пішов до академії: читав лекції, писав «мемуари» для «Бюлетенів», перевіряв якісь господарські рахунки лабораторії: полотняних ганчірок середнього розміру – стільки-то. З Німеччини – виписати ртуть... Повертався до себе, довго стояв у коридорі, співав на різні голоси: «Пробачте-даруйте... Я ненавмисно. Ненавмисно. Не-нав-мис-но». (Катя, бувало, бурчала, коли він співав у коридорі.) Тут, як завжди, не було ані пори року, ані пори дня – було холодно, вогко, сутінково. Звідкись долинало хропіння п’яного сторожа.
Бородін заходив у кімнати. Ось стояла його конторка, за якою він писав. Стояло фортепіано. Бог з ним! Не слухати Стасова, не слухати нікого. Дуже-то багато всі вони говорять про те, що він не має в житті іншої справи, як писати музику. Носяться з начерками до «Царевої нареченої», вимагають, аби він творив, а йому не до «Царевої нареченої», та й хіба взагалі він може писати оперу? Диваки! Ось дай Бог як-небудь дооркеструвати Другу симфонію (він втратив чернетки, і ще не відомо, що буде) [29]. Від його романсів шаліють і Мусоргський, і Римський, а він сам же створив пародії на них, і, їй-богу, вийшло анітрохи не гірше за самі романси, тільки слова трішки непристойні, жаль, нікому не можна заспівати.

Туга находила на нього. Він знав її причину: його вийняли зі звичної рами, у яку колись його вставила доля. Анка з її дивацтвами, з її обожнюванням, від якого дедалі частіше стає незручно, небажання Каті збагнути, що це – донька, сестра, що нікого він не хоче кохати, що жодних тривог не шукає.
Бородін залишався в квартирі з тиждень, у нестерпному стані розбитості.
«Одного чудового ранку пролунав дзвінок. Це була А., – писав він потому дружині, бо не міг не писати їй про все, що з ним відбувається. – Передусім вона поцікавилася тобою і повідомила, що сама в Петербурзі (без чоловіка). Тоді привіталися, поцілувалися вельми кордіально [30] і просто, без усілякої пристрасті. Її обличчя дихало невдаваними радощами. Я провів її в кабінет. Вона почала оповідати свої муки. Коли скінчила, я, бажаючи врешті поставити наші взаємини на справжній ґрунт, вивантажив їй увесь запас аргументів і тез, заздалегідь обдуманих і вже давно приготованих про всяк випадок. На мої очі набігали сльози».
«Я вивантажив їй щось про fraternité [31]. Але тут вона перебила мене. Чи не однаково: сестра я вам або донька? Мені добре з вами, нічого не вимагаю та ні на що не сподіваюся. Потому міцно поцілувала мою руку, додавши: «Добрий ви мій. Ось що!»
Її молодість до болю в серці замиловувала його. Дивлячись на цю худеньку жінку, яка побачила багато горя, він згадував якісь óбрази зі своєї юності й плакав.
Плакав, коли вона пішла, довго сам, розуміючи, що з нею, молодою заміжньою жінкою, немолодому одруженому чоловікові нíчого робити, що все це повинно минути, що невичерпний запас ніжності, пестощів, турботи він не має на кого витратити, що треба повернути ту, іншу, завжди хвору, завжди всім незадоволену, так рано постарілу і все-таки вірно кохану жінку, не дозволити їй приїхати в «номери», а самому їхати по неї. Він відчинив вікно, потім – другу раму, і вдихав весняне, ніжне, майже морське повітря, і думав про дачу, яку де-небудь винайме на літо, про незручний, тісний курник із російською піччю, де, напевно, не буде навіть інструмента, де Катя дихатиме через респіратор, і все буде так важко і складно – кожна дрібниця турбуватиме і втомлюватиме, де він відвикатиме од Анкиних поривів, де забуватиме її, де родинні радощі, книжки, думки відірвуть його од туги, введуть назад у колишнє життя, яке для нього добре, лише воно добре – а жодного іншого не треба. Ані цих сліз, ані світових хімічних відкриттів, ані бур, ані подвигів, ані «Ігоря», яким віднедавна спокушає його Стасов.


V

– Безглуздя... Нема часу... Нема часу для цієї розваги! – повторював Бородін, дивлячись собі на руки, не підводячи очей на сердитого, червоного Корсакова, який роздував самовар і махав довгими руками, наче крилами. – Куди мені зв’язуватись? Приберіть це! – Олександр Порфирович відсунув од себе аркуш нотного паперу, який щойно приніс йому дбайливий Корсинька. На аркуші було виведено: «”Князь Ігор”. Опера на чотири дії О. П. Бородіна». – Приберіть. Вірите чи ні, я геть охолов до сюжету [32].
Передусім це сталося тому, що в Бородіні сиділа тверда впевненість: опери він однаково не зможе написати. До того ж було ясно: не такі нині часи, аби зображати якийсь епос, та ще свій. Чого б не говорили Мусоргський і Балакірєв, чого б не гудів йому у вухо Стасов, який подав йому першу думку про «Ігоря», – не такі часи. Вони не розуміють. От і дружина каже:
– Не такі, звичайно. Ну хто тепер такі опери пише? Треба брати драми з нинішнього життя... Та й куди тобі взагалі!
А той вечір, котрогось числа квітня шістдесят дев’ятого року, коли вперше прийшла ця думка, думка про «Слово о полку», – був звичайнісінький вечір. У вітальні сестри Глинки [33]. Музикували. Пили чай. Захоплювалися «Борисом». Була розмова зі Стасовим, і Олександр Порфирович признався, що теж не проти створити оперу, хоча нині пише Другу h-moll’ну симфонію. І Стасов загорівся, як уміє він один, не спав ніч, думав, знайшов, написав до світанку весь сценарій, уранці прийшов до Бородіна і ще з передпокою, на всю сплячу квартиру:
– Є опера! Є сценарій! Ось вам для початку Іпатіївський літопис і мій конспект. Решту – з посильним із Публічної бібліотеки доправлю до вечора.
– Вовка боятися – в ліс не ходити, – відповів Олександр Порфирович.
Але тепер усе це було забуто, і створені шматки підстилали під котячу тирсу, ними закривали кринки. Це були: сон Ярославни, половецький марш, романс Кончаківни... Він забув, що ще. Розгубив у голові все, що пам’ятав.
Безперечно, Бородіна інколи дивувало, наскільки близько до серця беруть його музичні вправи. З оперою до нього чіплялися давно; Балакірєв нав’язав йому «Цареву наречену» Мея, і він навіть почав щось, і, звичайно, кинув. Тепер – з «Ігорем»; він буквально соромиться при зустрічах їхніх питальних поглядів, їхніх запитань: ну що? Зрушили?
Винними сонними очима він дивиться на свої руки, кудись долу, як буває, коли дружина лає його за те, що він витерся її особистим рушником. Вигадали новий спосіб затягти його в роботу: писати всім п’ятьом оперу-феєрію «Млада» для Маріїнського театру, на замовлення дирекції, – Корсинька пише, і Кюї, і Модест, і Милій Олексійович. І от він сідає й пише теж. На його долю випав «Ідоложертовний хор Радегастові», треба скомпонувати його, не можна далі відкладати. А після хору він приступає до «появи тіней» і до «пристрасної сцени», творить у запалі натхнення («хворів на нежить, отож і мав вільний час») «затоплення храму і загальну загибель»... «Га? Що? Я говорив, – заливається Мусоргський, – він може лише на замовлення, з-під канчука!»
Але дирекція оголошує, що ставити феєрію надто складно і дорого, і Бородін залишається з «появою тіней» і Радегастом на руках [34].
Дні ліпилися в місяці, місяці в роки. І те коло людей, з якими Олександр Порфирович спілкувався відкрито для всіх, – коло професорів і студентів академії, коло російських учених і діячів, – нічого не чуло ані про «Ігоря», ані про «Младу», ані про вечори в сестри Глинки, ані про успіхи Корсакова, ані про повільну загибель Мусоргського, ані про релігійне безумство Балакірєва. Цей коло, де Менделєєв, Скліфосовський, Боткін, Бутлеров уважали Бородіна своїм, де в нього навчалися студенти, де росло його ім’я, сягаючи за межі Росії, зустрічаючись у дискусіях з іменами європейських хіміків, – це коло не вимагало від нього більше, ніж він міг дати. Якщо «купка» зі Стасовим чекала від нього дива, мучила його своєю вірою в нього, то тут, в аудиторіях і лабораторіях, крізь великі любов і повагу до нього, починало прозирати певне нерозуміння, яке можна було прийняти за початок розчарування – не в його таланті як хіміка, але в ньому самому; нерозуміння його байдужості не лише до власної слави, але й до самої роботи. Неначе фатум тяжів над його відкриттями: варто було йому на що-небудь напасти, як незнаний німець або всесвітня величина – французький біолог – нападали на те саме ледве не того самого дня. І Бородін лише усміхався, коли дізнавався про це, і власне ця усмішка виказувала його байдужість до всього того, що людям, котрі оточували його, здавалося найважливішим на світі.
Фатум тяжів... Він сам думав про це неодноразово. Думав особливо багато в потягу, коли серед літа раптом виривався з Петербурга і мчав до Казані, на з’їзд природничників. Бородін їхав як учений, як автор багатьох друкованих праць, як професор академії, адже всі знали, що його робота про ангідриди вийшла в той самий час, коли з’явилася про те саме знаменита нині праця Шутценберґера; усі пам’ятали, як одного разу він прибув на засідання, аби зробити повідомлення про альдоль, і вже в залі побачив у чиїхось руках допіру опубліковану роботу Вюрца – теж про альдоль; так на альдегіді він зустрівся з Кекуле і поступився йому першістю, не дискутуючи; «Ця дідькова музика заважає!» – думав Олександр Порфирович, їдучи до Казані. І робилося соромно, як у дитинстві, коли ловили на витівці, і він давав собі слово «не балуватися романсами».
У Казані – вже пів століття університетському місті – IV усеросійський з’їзд природознавців і лікарів було організовано з надзвичайною пишнотою, з комфортабельністю, якій би могла позаздрити Європа. Панам ученим належало пів вартості проїзду зі столиці й назад першим класом, розселення в казанських професорів (запашне мило на умивальнику і поштовий папір в оксамитовому бюварі); ікра і чечуга в необмеженій кількості; огляд кумисних закладів; на сніданок – раки сім вершків завдовжки. Раками, кавунами об’їдався Бородін, заселившись в одній кімнаті з Менделєєвим, – як колись у Гайдельберґу. Уранці Дмитро Іванович ходив голяка, пив квас і співав жалісливих романсів.
Засідання йшли за засіданнями. Доповіді читано за доповідями. Казанська професура ледве встигала між ранковими й денними зібраннями вшановувати столичну професуру тонкими сніданками з тостами, французькими винами. Вечорами їздили до театру, на прийняття до міського голови, у готель Желтухіна пити шампанське, співати «Ґаудеамус». А наступного дня – знову доповіді, вибори до якихось комітетів і комісій та пізно вночі – танець камаринської (без сюртуків), кадриль (один з одним, без пань), мазурка, гойдання один одного, «ура», брудершафти. Спершу пили за такого-то як ученого, потому – за нього ж як за «чесну людину» (було багато відчайдушних лібералів), потому – за всіх узагалі, за вищі жіночі курси, за жінок як таких...
Розтріпані бороди, червоні обличчя, лисі голови, веселощі, стукотіння штиблетів, хоровий спів, палкі промови й Бутлеров, який мчить у першій парі в мазурці, о п’ятій годині веселої, п’яної, шумливої ночі.
На честь Бородіна та його любові до музики («Так-так, батечку, не відбріхуйтеся, знаємо ваші грішки на цій ниві») було влаштовано два квартетні вечори. Знайшлися музиканти – Казань нізащо не хотіла осоромитись. Знайшовся дехто, хто чув про Мусоргського. І розчуленого Бородіна всадовили за вечерю між молоденькою телеграфісткою та казанською пані, яка багатозначно тиснула руку Олександрові Порфировичу і дякувала йому за співчуття «жіночій справі».
Він повернувся до Петербурга. Чомусь найбільше запали в душу саме ці два квартетні вечори. Грали поганенько, і не бозна-що, але все-таки це була музика, себто те, що він любив найбільше на світі, і ніхто – ані Шутценберґер, ані Вюрц, ані Кекуле – не міг випередити того, що зробив Бородін у музиці. Знову на нього набігала зима, з лекціями, з жіночими курсами, яким він тепер віддавав усі свої сили – майже всі, бо дещо зберігав для себе: ночами виходив зі спальні, де скаржилася на їхнє спільне безсоння дружина, сідав за фортепіано...
Приходив Корсинька – по-старому грали на чотири руки, захоплювалися нині вкупі духовими, записували за покоївкою Дуняшею вологодські пісні, каламбурили; часто утрьох із Мусоргським вели довгі, лише їм трьом зрозумілі й потрібні бесіди, де всім трьом було видно, як вони розходяться врізнобіч і як наново в дечому сходяться, нерозривно і таємничо. Знову з’явилися на його столі, між останніми дисертаціями студентів, книжки Тихонравова і Срезневського про давні звичаї слов’ян. «Усе, що я написав для “Млади”, не пропадає, – мовив він одного разу, – усе це сховаю куди-небудь». («Імовірно, у Другу симфонію?» – запитав хтось.) Бородін уже твердо знав, куди саме. Якось він прийшов до Корсакова ввечері, зібралися всі. Стасов, зібравшись, старався не дивитись на нього питально. «А ось і хорик», – сказав він, виймаючи з кишені щось складене, прим’яте. – «Володимире Васильовичу, не дивіться звіром, повертаюся до “Ігоря”».
Це був жіночий хор у половецькому стані, а з ним начерк «чогось дикого – пробачте-даруйте, ненавмисно – танцю, на подобу лезгинки» – начерк половецьких танців у стані Кончака.
Олександра Порфировича ледве не задушили в обіймах.
Так, це було свято. Ті два-три десятки людей, які бували у Стасова, у старої Шестакової (сестри Глинки) [35], вже наступного дня знали цю новину, на яку чекали так давно. Знали, що це буде щось, більш подібне до «Руслана і Людмили», ніж до «Життя за царя», дещо вороже і Ваґнеру, і італійцям. Він сам пояснював, як умів, з видимим старанням, щó, власне, хоче зробити. Схід, близький Бородіну за кров’ю, спокушав і мучив його. Обережно і повільно виникала сцена Скули та Єрошки, з якоюсь шаленою жадобою він накидався на постать Володимира Галицького, і манив, і чарував його Кончак і весь половецький акт. «Самого Ігоря ще немає, – писав він тієї пори, – тому й увертюри теж немає». І було таке відчуття, що ніколи й не буде, що все створене само випадково створилося, і, напевно, нічого не вийде, не встигне вийти, але так хотілося творити – і все, що приходило до нього, приходило нині бурхливо й раптово.
Бородін писав багато, а головно тому, що багато хворів. Порушення травлення, ангіна, простий нежить утримували його вдома, і він мав час писати. Навчився виривати в життя блаженні години, коли звуки, які душили його, нарешті знаходили собі вираження, і обписував акуратно і дбайливо – не маючи справжньої звички писати ноти, а тому не маючи й музичного почерку – аркуші нотного паперу, які потому спільно виправляли Корсаков і Балакірєв. Він сидів за фортепіано, з компресом на шиї, щохвилини шмаркаючись, кашляючи. Приходили якісь прохачі, дами, студенти, видавці, секретарі, бухгалтери, скаржники... «Ось був нежить», – усміхнено казав він потому і ставив на пюпітр балакірєвського «Беккера» «Плач Ярославни». «Слава Богу, хворів на розлад», – і з’являлася арія Володимира Галицького.
І в плюшевій вітальні змужнілий за ці роки Корсинька, так само акуратний і сумлінний Кюї, повернений з релігійної самоти Балакірєв та загублений, опущений Модест Мусоргський слухали ці чернетки. І така інколи дитяча радість охоплювала всіх п’ятьох від того, що нарешті, по стількох роках невідомості й вагань, народжувався «Князь Ігор», що вони буйно кричали, і співали, і цілували один одного, не соромлячись ані слів, ані обіймів.


VI [36]

Тихим Ваймаром, зеленим Віландплацом, повз бронзову праву ногу Віландового монумента, униз по Марієнштрассе.
– Тут мешкає Ліст?
Маленький двоповерховий будинок із чистим садком належав садівникові ваймарського гросгерцога 37.
– Гер доктор Ліст? Це тут, увійдіть. – І Бородін подає свою картку.
Вузькі сіні, сходи нагору, вкриті олійною фарбою. І так стріляють скрипучі східці під широкою, важкою ногою Бородіна.
Першу звістку про прихильність Ліста до гуртка було отримано незадовго до того: він захоплювався музикою «купки». Як завжди, не для власних справ, а для того, аби влаштувати в Єнський університет двох молодих хіміків – поповича Діаніна й одесита Гольдштейна – Олександр Порфирович виїхав за кордон. З Єни до Ваймара прибув уранці потягом, оглянув будинок Ґете, будинок Шиллера, будинок Гердера, уклонився дорогим могилам на ваймарському цвинтарі. (А Олександрушка Діанін і Міша Гольдштейн, які залишилися в Єні, від нетерпіння не знали, що їм учинити.)
– Vous avez fait une belle symphonie ! [38] – хтось каже гучно і швидко над Бородіним, і сивий, з довгим волоссям і гострим носом, у чорному довгополому сюртуку, у чорній краватці, виростає над ним Ліст. – C’est ravissant, c’est ingénieux ! [39] – говорить він, міцно стискаючи тонкою рукою товсту руку Бородіна, і веде його до свого кабінету.
Олександр Порфирович мовчить і слухає швидкий потік відмінної, чіткої французько-німецької мови; перед ним фігура старого абата, який то сідає на диван, то крокує між роялем та етажеркою, повз три вікна, які виходять у трояндовий сад.
– Sie sind wohl weit gegangen, sie haben aber nie verfehlt! [40] – кричить Ліст. – Нікого не слухайте, ідіть своєю дорогою, будьте оригінальні...
Зрештою він сідає; слуга-чорногорець вносить пляшки й чарки. Тепер розмова йде про Корсакова, про Мусоргського. На пюпітрі відкритого «Бехштайна» розгорнуто балакірєвський «Ісламей», і опера Антона Рубінштейна «Нерон» лежить на столику біля чарок.
– Слава Богу, – каже Ліст, – ви не вчилися в консерваторії. Майбутнє належить російській музиці, вашій музиці... Мосьє Бородіне, я надто старий, аби говорити компліменти...
Мотаючи своє скельце, яке висіло на шнурку, відкидаючи волосся, у тому суцільному, спереду крохмальному комірці, який носив через сан, він рухався кімнатою просто і легко, брав акорди, зупинявся, знову сідав, говорив, карбуючи слова; його рот широко розсувався і з силою закривався, очі витріщалися на співрозмовника. А його мова лилася про все: про музику, про Росію, про «Садка», про романси Кюї, про тріо Направника – і знову поверталася до Першої симфонії Бородіна.
– Мусимо зіграти її вкупі, – повторив Ліст кілька разів, а Бородін, боячись, гублячись, запевняв, що не вміє, не може, не сміє грати...
Він пішов надвечір, запрошений на сніданок, на обід, на «матіне» 41], на урок з ученицями, на вечір із гросгерцогом. Усі запрошення в нього сплуталися. Він повернувся до Єни й міг лише сказати своїм хлопчикам:
– Завтра ви побачите його самі. Завтра він приїде сюди – має концерт у тутешньому соборі.
Концерт у Єнському соборі давали раз на рік, причому ім’я Ліста не стояло на афіші. Аристократичної й простолюдної публіки набралося багато, оскільки вже все місто знало, що гратиме Ліст. Олександрушка і Міша забралися до собору зранку, прослухали всю репетицію, побачили приїзд Ліста і, мов скажені, спотикаючись і падаючи, бігли за ним, нічого не бачачи й не пам’ятаючи. Бородін вряди-годи бачив їхні блаженні, подурілі від захвату обличчя, які, мелькаючи десь у далині, то натискали на майстра при його виході з собору, то, бліді, витягувалися під час його гри, то були розпарені, червоні під сонцем на вулиці, коли Ліст зі свитою й учнями йшов до готелю «Zum schwarzen Bären» [42].
Він ступав, високо закинувши голову, ведучи під руку баронесу Меєндорф, уроджену княжну Горчакову – близьку йому вже кілька років, другиню гросгерцога та всього ваймарського вельможного панства. Ліворуч від Ліста йшла мініатюрна, вишукана, жвава, одягнена за паризькою модою, з крихітними ніжками й ручками (які не могли взяти секстакорду фа мінор), улюблена учениця майстра – Віра Тиманова. За ними трьома, щебечучи, горланячи, регочучи, крокував цілий виводок дівиць, які злетілися до Ліста з Ірландії, Угорщини, Швеції, Італії, Америки, – без капелюхів, без рукавичок, вони відразу на ходу поглинали вишні, пудрилися при всіх, лякали німкень своїм невимушеним виглядом. Серед ним було два-три учні, довговолосі, у відкладних комірцях «з версту».
– Здрастуйте... Не відставайте од нас. Ліст вас дуже любить, – тихо шепнула Олександрові Порфировичу Тиманова, і ось він, котрого взяла під руку якась весела засмагла данка, грузький, лисий, напівсивий, весь у чесучі, вже крокував з усіма разом (в Олександрушки й Міші, які мелькнули десь удалині, сльози заздрощів бризнули з очей, але Бородін не ворухнувся).
«Zum schwarzen Bären»... Люб’язності баронеси Меєндорф, дружні погляди маленької Тиманової, і слова, і регіт, і миттєве мовчання при першому ж слові Ліста, і знову розпитування і запросини, і врешті – загальний від’їзд у Ваймар додому. Начальник станції рапортує, що для майстра і панн причепили окремий вагон; Ліст, змарнілий, утомлений, іде у своє купе. Потяг рушає, хтось кидає вишнями в Бородіна, який стоїть на платформі; він махає капелюхом: до завтра! (Але мелькає думка, що, крім дорожнього, іншого костюма він не має. Ох! Боже мій, оце оказія!)
Він обертається – четверо очей дивляться вслід відхідному потягові: Олександрушка і Міша з надією і розпачем проводжають великого гостя до Ваймара.
Місто Ґете і Шиллера стає в літні місяці містом Ліста. Він мешкав тут, і різномовна юрма його молоденьких учениць цілий день гриміла з відчинених вікон на фортепіано. Уроки, на один із котрих було запрошено Бородіна і за котрі Ліст не стягував з учнів жодної плати, відбувалися в лістівському кабінеті, де всі сиділи разом – хто на підвіконні, хто на дивані – та слухали вкупі з майстром чергового учня. Зібралися всі, а коли Олександр Порфирович увійшов до кімнати, йому шумливо зраділи.
Тут усім заправляла Віра. Ліст, як видно, обожнював свою маленьку Тиманову. Обіймав її, плескав по щоці, ставив усім за приклад, робив усе, що вона хотіла, а Віра вряди-годи цілувала йому руку і кокетувала – і з ним, і з Бородіним, і з учнями, знаючи, що всі захоплюються нею, і захоплюючись сама собою. Вона грала так, що Бородін заслухався. Він любив віртуозну фортепіанну гру; колись у вищому світі вигукнув про Миколу Рубінштейна: «Грає як сучий син!» І гра Тиманової змусила його затрепетати; у глибині душі він позаздрив Лістові.
Аж ось за рояль сів сам майстер. Усе стихло. Три вікна в сад були відчинені настіж – стояв спекотний літній день. Він грав сонату Шопена. Поховальний марш виконував щоразу по-різному, і Тиманова шепотіла Бородіну: «Ось як він завжди бреше по-новому, дивак!»
Ніхто не побажав слухати виправдань Олександра Порфировича в тому, що він не має парадного костюма: у дорожньому вигляді, у запилюжених черевиках мусив з’явитися ввечері у вітальні баронеси Меєндорф. Тиманова наставляла його, а він прикликав на допомогу всю свою мужність: мав грати з Лістом на чотири руки.
«Ліст не давав мені зупинитися, – писав він до Росії, – по закінченні однієї частини перегортав ноти й казав: “Allez toujours”. Коли я брехав або не догравав, він мені зауважував: навіщо пропускаєте? це так добре! Потому він і баронеса стали наполегливо прохати, аби я заспівав мої романси й показав що-небудь з опери. Од співу я рішуче відмовився, але зіграв жіночий хорик з “Ігоря”... Був ніби в чаду і довго не міг заснути».
Він не міг заснути й наступної ночі: знову була гра, знову всі в тій самій пишній вітальні, і канделябри, які слуги в панчохах проносили попереду гостей, котрі попарно йшли в їдальню, і пишномовні похвали, якими сипав йому гросгерцог, і цього разу підібраний, церемонний Ліст тільки ще посилювали урочистість і велич цього вечора. У величезній залі, серед картин, бронзи й реліквій, потому він слухав свої речі, які зіграв Ліст, і не вірив, що це ті самі звуки, котрі колись він сам несміливо награвав у балакірєвській вітальні.
Потому він зіграв і заспівав їм «Море».
– Але ж де, де є ці твори? – скрикнув Ліст. – Хто їх видавець? Чому їх не маю?
– А ось іще спроба нової симфонії, – мовив Бородін...
(Стасов називав її «левицею», але Бородін знав, що не все в ній добре, що необхідно спростити дещо, – данина захоплення духовими.)
Ліст слухав. Слухав і гросгерцог – високий чоловік у білому жилеті, бузкових рукавичках і з зіркою на грудях, котрий за волею долі став господарем цього міста, як міг бути господарем іншого німецького герцогства або графства. Умів триматися з геніями – така була традиція його роду, де поетів ховали в одному склепі з коронованими особами.
І сам Бородін слухав себе: ніколи раніше йому не випадало грати в такій урочистій атмосфері, серед якої був напівбог. Він старався, мов учень, проклинаючи в ці хвилини і недостатність своєї фортепіанної техніки, і все, що заважало йому в житті бути справжнім музикантом.
– Як добре, – мовив Ліст, коли він закінчив, – який чудовий російський музикант переді мною.
...Повільно відносив його потяг назад, через Єну, Берлін, Ейдткунен [43], а думка все бігла назад, прагнучи щось доповнити, виправити в тому, що з ним було; але, наче сон, ці два тижні залишилися незмінними, незворотними – лише ставали все прозорішими й прозорішими; повільно, важко підступав до нього Петербург зі справами, клопотами, знегодами, і він уже знав, що не зможе цілковито втримати в собі ці спогади про єдине в його житті свято. Ось – як буває з пристані (а пароплав уже йде-йде і немає вороття!) – майнули руки Тиманової, якими вона грала для нього «Ісламей»; ось прозвучав веселий, ясний голос сивого старого в патерівському комірці, і єдині у світі очі прокололи його наскрізь...
І все розтануло в петербурзькому тумані.


VII

З дитинства – ледве не з дванадцяти років – на його обличчі була певна поважність. А тепер біла краватка, фрак, зірка, муарова стрічка впоперек жилета пасували йому; він дивився в дзеркало: знайоме, спокійне і – нічого не вдіяти, треба признатися – панське обличчя. Маленький шрам на чолі: упав дворічним, і відтоді лишився знак. Мішки під очима. Геморой, печінка, серце теж трішки вередує. П’ятдесят років. А втім, здається, менше: Бородін зовсім не знав, скільки має років; з Німеччини для якогось словника запитували про це, і він написав «п’ятдесят», а тоді якісь родичі запевнили його, що «сорок дев’ять».
Спочатку, отримавши листа зі словника, він здивувався: кому це потрібно? Чи не однаково, коли й де він народився та що написав (і головне – чого не дописав)? Потому прийшли якісь вирізки з німецьких, австрійських, голландських газет – критика його творів, граних тоді-то, там-то. Критика ґрунтовна, з нотними прикладами, шаноблива, захоплива. У ній обговорювано вартості обох симфоній. «Видно, так судилося, – думав він спокійно, без роздратування, – видно, не дарма сказано десь там про пророка та його вітчизну».
Бородіну завше видавалося, що поетів, літераторів, навіть живописців не лають і не гудять так грубо, як лають і гудять композиторів. Він ніколи не страждав від писань російських музичних критиків, але безнастанно їм дивувався. А Мусоргський страждав від них. Роздратований Кюї дискутував з ними в пресі [44], Стасов обурювався – теж різко і деколи грубо. Бородін зачудовувався: «Ось він, усіма шанована людина, учений зі світовим ім’ям і зіркою, визнаний за кордоном композитор, і в Росії його шельмують, та ще як! Дивовижно... Ось цього мене, котрий у дзеркалі, обкладають тупаки. За що?»
«Кончак має шопенівський вплив», – писав хтось, уважаючи, що уривків з «Ігоря», «піднесених публіці», ліпше було б не підносити. «Ярославна набридливо кує і кує вам на вухо», а романс «Фальшива нота» визнавали гаслом усієї його композиторської діяльності: «Потрібно, аби хоч де-небудь була фальшива нота. Інколи фальшивих нот кілька, інколи (як у «Сплячій княжні») фальшива більшість». Бородіна називають «ворогом і гонителем музики», творцем «потворних причуд», дорікають за нахил до «музично-бридкого і недоладного». В «Ігорі» знаходять схожість із французькими операми. З «Ігоря» зіграно поки небагато (та й написано не більше за половину), але вже його обплювали й вилаяли так, що це ім’я скоро стане прозивним: «...мазанина, – пишуть у газеті «Санкт-Петербургские ведомости», – обіч цієї мазанини музика “Середньої Азії” [45] видалася нам навіть доволі миленькою».
Як дивно, як незрозуміло, що тебе ненавидять люди, котрих не знаєш і ніколи не пізнаєш, повз котрих пройдеш, знизуючи плечима і думаючи: «Скоріше повз вас. До тих, котрі люблять те, що роблю».
Але в Росії наразі їх небагато: цими людьми насилу можна наповнити велику стасовську їдальню. Дехто дивиться на Бородіна як на раритет, справжню досконалість: щасливий, вродливий, учений і талановитий. Мусоргський раз висловився про нього: «розкішно-безтурботний», а Петро Ілліч Чайковський – дуже симпатичний йому, але який далекий! – допитливо дивиться на нього, коли вони зустрічаються: кажуть, він, Чайковський, дуже нещасливий, і Бородін викликає його допитливість саме своєю рівновагою.
Як світські люди, вони зустрічалися і в Петербурзі, і в Москві – як світські люди й музиканти, але про музику – ні-ні, хіба що про спільного друга – Балакірєва, інших спільних друзів не мають. (Бородін знає, що Чайковський давно ненавидить Кюї й доходить до сказу, ретельно приховуваного, на згадці про Мусоргського.) Також обидва обмінюються чемними словами, вигуками, роблять візити один одному, усміхаються, знімають капелюхи один перед одним. «Дилетант», – думає про Бородіна Чайковський. «Клінічний елемент», – думає про Чайковського Бородін. Він трохи шокований «ненормальністю» московського музиканта; так, той, певне, справді – досконалість: адже не розуміє жодної душевної потворності.
А Бородін не розуміє, не хоче розуміти душевної потворності Мусоргського: жаліє його, знає, що його життя скінчиться білою гарячкою, але не збагне, звідки і як може прийти до людини – розумної істоти – таке шаленство, такий відчай, таке падіння; звідки може з’явитися в людині такий страшний нахил розтринькуватися, губитися. Бородін, – котрий у житті нікуди не приходив вчасно, відкладав на завтра все, що потрібно зробити сьогодні, нікуди ніколи не поспішав, не роздвоювався, але спокійно йшов двома дорогами – без сумнівів, мук, запитань, – не має бажання, та й уміння, вдуматися в те, що відбувається навкруги – з людьми, з життям узагалі. Люди навколо здаються йому курйозом, «такою собі цікавою штуковиною». Курйозом видається наука (ось до чого докопалися!), курйозом видається власна музика: дике все це і звідки – якщо подумати – узялося? Ну розумію: Кюї, Римський, Балакірєв – у них ясно звідки; але в мене? Який, направду, анекдот!
Як і більшості людей, до п’ятдесяти років йому дедалі частіше почала впадати в голову думка про впорядкування безладного життя, а його життя завжди було виснажливе і безладне. Чи не можна влаштувати в Царське або в Гатчину дружини, яка не зносить Петербурга (пів року проводить у Москві й селі), чи не можна прогнати з дому злодійки-економки, попрохати виїхати бездомну родичку, самому не займатися справами милих, але по суті чужих людей? Трьох вихованиць Бородін видав заміж за трьох своїх учнів. Чи не досить? Добре було б захворіти на що-небудь серйозне і тривале, аби не читати лекцій і сісти писати: половецький стан – з усіх чотирьох дій дотепер його найулюбленіша дія. У Кончака, у Кончаківну він вкладає щось таке несвідомо-заповітне. І звичайно, їх та Володимира Галицького любить більше, ніж Ярославну й самого Ігоря, – тема Ігоря з’являється йому пізніше і насилу.
Корсинька вже не приходить витягувати з нього жили: написали? переклали? Корсинька обріс родиною, становищем; це тепер – Микола Андрійович, помічник керівника Співацької капели; не пише йому грізних листів і Балакірєв – той змінився найбільше, відійшов од гуртка, кажуть, йому все здається, що його розлюбили, недооцінили, що його перестали слухатися; усі – самі по собі, а він не причетний. У голосі Балакірєва образа; жодні запевнення не допомагають; через хвилювання, що недохвалять його «Тамару» [46], він ніде її не грає, і людям важко з ним. І Модест, милий, буйний Модест Мусоргський, перший музичний друг Бородіна, його улюблений, але не до кінця зрозумілий йому геній, не кличе його за собою в музичну безодню – на загибель «кар’єри» та, якщо треба, самого існування: Мусоргський помирає в лікарні, і на його урочистому похороні (Стасов подбав про все – він і народжує їх, і ховає), на відкритті важкого мармурового монумента, Бородін виголошує промову. Його обличчя сумне і поважне. Коли він був дитиною, в ньому вже проступала ця поважність...
«Але ж я, панове, геть самотній на світі, – хочеться йому сказати насамкінець своєї намогильної промови. – Нудьга, панове, нудота!» І яке йому діло, що Стасов і Кюї в захваті від речитативу Ярославни, що Ліст пише йому похвальні листи й кличе знову до Ваймара, що з німецького словника приходить запит: скільки він має років (ох, Бородін сам не знає, скільки років має!) – не в цьому-бо людське щастя, і не у вірності хворої, старої дружини, і не в гомінкому від молоді домі, де, між іншим, нíде притулитися, – не в цьому, але в чому? Якби він був справжнім, як Корсаков, яким був Модест, то щастя полягало б у самому речитативі, у тому, як приходить до нього все це, хвилина, коли зненацька з’являється «Море» або «Для берегів»; але ж він не справжній, але ж він раритет, і його життя – курйоз, а нині вже пізно щось змінювати й змінюватися самому.
Пізно не тому, що він утомився, обрезк, що має п’ятдесят. Сил у ньому багато, він мало витрачав на себе і міг би жити сто років – трішки писати музику, трішки викладати... Пізно тому, що неможливо, немислимо сказати: я обрав. Іду з академії; я – музикант. Що скаже на це теща? Синкліт професорів? Що скажуть асистенти? Він має обов’язки: що скажуть дами з жіночих лікарських курсів? Анна Павлівна Філософова? [47] Що скажуть музичні вороги? Заслужений професор Бородін нарешті вирішив вступити до консерваторії.
Або, наприклад, у Москві (де він напускає на себе особливу поважність): що сказали б там, якби він розпочав своє життя спочатку? Як чемно і поблажливо усміхнувся б Чайковський! Вони сидять у Тестова [48] вчотирьох: Бородін, Балакірєв, Чайковський і Танєєв; троє останніх розмовляють як професіонали, грубо кажучи: їхня кишеня залежить від їхнього натхнення. А він між ними почувається гостем. Але між Менделєєвим і Меншуткіним він теж – гість. Хай цього не відчувають ані ті, ані ці, він це відчуває і не перестане відчувати ніколи.
Рівнобіжно з «Князем Ігорем» у Бородіна йшла інша робота: квартет, романси, Третя симфонія, – але все це мовби робилося саме, а коли не робилося – не варто було хвилюватись: коли-небудь зробиться. Цього свого переконання він соромився лише перед іноземцями – росіяни розуміли його і співчували йому. Але Лістові ніяк не можна було признатися в ньому. «Що ви робите? Чому так мало пишете? Чим узагалі займаєтеся?» – кричав і стукав тростиною Ліст на їхньому другому побаченні, коли Бородін, через чотири роки після ваймарського чаду, знову поїхав до Німеччини. «Мосьє Бородіне, так не можна. Ваша опера не зрушила з місця». Яке було діло Лістові тут до науки, до жіночих курсів, до дрібниць його домашнього життя, які роз’їдають його буття? Йому ніяк не можна було оповісти стасовське порівняння Бородіна зі слоном та його кізяком. «Украй цінна річ – слонячий кізяк. І от ходять-ходять за слоном цілими днями, аби не пропустити, підібрати, а все немає. Так і за вами, Олександре Порфировичу, ходжу-ходжу, чи не впаде що – з “Ігоря” або романсика якого». Лістові треба вигадувати що-небудь: слов’янські лінощі, хворобу дружини – щось нудне і не дуже правдиве. Але він дивився гостро і пронизливо та вимагав, аби Бородін відразу, негайно зробив перекладення «Середньої Азії» для чотирьох рук. «Так-так, натщесерце, перед усілякою кавою. Ось вам папір, ось перо». І Бородін брався виконувати його волю, ставлячи над текстом свою присвяту майстрові.
Приблизно цієї ж пори він писав Стасову: «Щодо багатства хорів у “Ігорі”... не боюся. Самі подумайте: у першій картині хор переривається речитативами й аріозними вставками солістів: речитативом Володимира Галицького, його brindisi [49], дуетом і речитативом Скули та Єрошки, їх княжою піснею. У другій картині: соло Ярославни, її дует із Володимиром Галицьким, її численні репліки, речитатив і вставки. Зрештою, вона теж людина, а не фонограф або органчик, який заводять ключиком. Не сходячи зі сцени без жодної потреби й виводячи високі нотки, кожна-бо загине у цвіті літ і слави, якщо їй не дати передиху. Притому вона все хвилюється, стогне, надривається, скавучить, їй-богу, не витримати нікому. (Он як органічно твориться лібрето!) А втім, боюсь, аби не виявилося, що цього разу слон страждатиме на констипацію...»
На Ярославну, ще не дописану, йому чесалися руки писати пародію.


VIII

У дев’яності роки вона приїжджала до Росії [50] й багато людей ще пам’ятають її – графиню де Мерсі-Аржанто: висока стара жінка в рудій перуці, в оксамитовій сукні з підборами, з лорнетом у руці, вона не знімала рукавичок. У середині вісімдесятих років вона мала п’ятдесят, і саме о цій порі вона з’явилася в європейському музичному світі. Цезар Кюї, який їздив за кордон, привіз Бородіну звістку про те, що в Бельгії, у своєму родовому замку, мешкає трохи капризна, але добре освічена пані, велика любителька нової російської музики, шанувальниця його двох симфоній і романсів. «Ну і Бог з нею», – відповів Бородін Цезареві Кюї. «Складнувато бути одночасно і Глинкою, і Семеном Петровичем, – писав Олександр Порфирович дружині, – і вченим, і комісіонером, і художником, і урядником, і доброчинцем, і батьком чужих дітей, і лікарем, і хворим. Скінчиш тим, що станеш лише останнім. Не тільки в село, а, здається, до чорта поїхав би звідси. А тут ще ці бельгійські й петербурзькі дурники з музикою лізуть».
Одначе наполеглива графиня, сама написавши йому, зажадала концертних номерів «Князя Ігоря», надіслала французькі переклади бородінських арій і романсів. Ці переклади були жахливі: «сісти князем на Путивлі» графиня переклала як «ох дайте мені сісти на мою грузинську кобилу Poultiva». Бородін найбільш вишуканою французькою мовою (яка далася йому великими зусиллями) подякував їй. Вона написала йому повторно: знову надіслала переклади, зажадала перекладення «Моря» для оркестру, повідомила, що її стараннями Бородіна прийнято до Товариства композиторів у Парижі (причому його рекомендував на її прохання Сен-Санс). Окрім того, вона повідомляла, що в Бельгії двічі грали його Першу симфонію, а в Парижі – A-dur’ний квартет, – і запитувала: яка він людина? Чому так мало пише? Чому не закінчує опери? Чи знає про себе, що він – великий музикант?
Бородін відповів не одразу: було багато домашніх справ. Хворів старий кіт Василич; потому його змучили засіданнями. Приїжджала дружина з Москви, а коли вона приїжджала, починалося те «неможливе життя», якого він так тепер боявся: дружина не визнавала «богадільні» (вчасно спати, вчасно їсти), і знову він привчився лягати о четвертій годині ночі, обідати, коли всі вечеряють, і знову йому на все бракувало часу.
«Ласкава пані, – писав Бородін графині де Мерсі-Аржанто. – Я уприємнений, я зворушений тим надміром доброти, з якою Ви ставитеся до мене...» Але за два місяці вона, як світська жінка, вміло повернула листування. «Ви для мене те саме, що в казках добра чарівниця для принца (зазвичай страшенного дурня)», – писав він їй, і цей дуже подобалося графині, а ще за три місяці він звав її «любою хрещеною мамунею» і шанобливо цілував обидві її ручки, «яких Ви ще не забрали від мене».
Одначе його голос у листах до неї залишався таким, ніби зі «степів», з «заметеної снігом варварської країни», певний «білий ведмідь», який об’ївся сальною свічкою, говорить з піднесеною, надзвичайною і геть чужою йому істотою. «Ви надзвичайні», – писав він, і вона вторувала йому: «Ні, це ви надзвичайні істоти, там, у ваших льодах». «Так, ми диваки, – погоджувався Бородін, – але ви – янгол доброти, ви зумієте зрозуміти й пробачити».
На першому місці між петербурзькими музикантами для графині стояв Кюї. Балакірєвим і Римським вона цікавилася мало, Мусоргського ледве знала і не прагнула пізнати. Чайковський у цю пору вже був надто славетний, аби ним вартувало цікавитися, – графиня любила відкривати таланти: її приваблювала думка організувати славу Бородіна – не в Парижі, де це було б важко і де успіх міг бути сумнівним, але в Льєжі й Антверпені. Її спокушало поставити оперу Кюї «Кавказький бранець» на сцені Королівського брюссельського театру. Спокушала ця думка й самого Кюї [51].
Якби не Цезар Антонович, Бородін, певне, ніколи б не виїхав з Петербурга; графинина ретельна обробка бельгійських музикантів і публіки, звичайно, уприємнювала його, але він був надто важкий на підйом. Кюї, вмовивши його, майже силоміць вирвав з дому, посадив у спальний вагон першого класу (Бородін ніколи не подорожував так розкішно). І ця поїздка, і все бельгійське перебування з’являлися потому в спогаді якоюсь добре зрепетируваною театральною виставою, в котрій і він, і Кюї грали головні, безсумнівно, дуже приємні й добре вивчені ролі, а душею вистави була нарешті вперше побачена графиня де Мерсі-Аржанто.
Її бездоганна світськість, її замок, її чоловік, її поводження з головним диригентом бельгійського симфонічного оркестру як зі своїм особистим секретарем, її розумні й тонкі лестощі та вміння знайомити й зводити обох приїжджих «дикунів» лише з тими, хто їх знає, запевняючи, що це – уся Бельгія, – усе це робило життя Бородіна і Кюї в неї в гостях надзвичайно приємним; так вони почувалися не лише у старовинному замку Аржанто, але і в Льєжі, і в Брюсселі – ціла країна видавалася їм гостинною, комфортабельною родовою маєтністю графині, населеною музично освіченими людьми, які навперейми грали російську музику, знаючи напам’ять «Середню Азію» та фортепіанні речі Кюї; на учтах виголошували тости за «Ігоря», і Бородін відповідав французькою мовою, якої підучився за ці місяці. Навіть диригування Бородіна ви́кликало овації; якісь дівчата підбігали прохати автографів у нього і в Кюї після першої вистави «Кавказького бранця», якого сподобили подарунком – золотою лірою.
Найбільше це було подібне до сну. Маленька нарядна країна зробила йому славу завдяки ще недавно зовсім чужій, багатій, навіженій пані. З Ляйпциґа і Парижа надійшли запрошення – туди дійшла чутка про його бельгійський тріумф. З Монако, з Відня надходили листи. І в Петербурзі дехто повіншував його по приїзді.
У Петербурзі – зима. З кутих залізом скринь виймаються запушені нафталіном бобри – шуби й шапки, начищаються велетенські калоші, і ось уже він крокує від академії до клінік – його звичайний шлях набережною, від Літейного до Миколаївського мосту. Знову лекції, знову півтораста молодих облич, звернених до нього в аудиторії, та слухачки лікарських курсів, які ходять за ним юрбою, носять за ним його палицю, його рукавиці, зазирають йому в очі. Без усіх цих дівчат і юнаків Бородін не уявляє свого життя. Знову засідання, збори, учені й доброчинні справи, десь на десятому місці – справи музичні; але цього року вони набувають нового відтінку.
Балакірєв був – це тепер ясно і Стасову, і Корсакову, і Бородіну. Балакірєв живий, але він виконав усе, що міг, і без нього, поза ним відбувається життя музичного Петербурга, де міцніє посмертна слава Мусоргського, де зростає Глазунов, де входить у славу Лядов, де з’являється Митрофан Петрович Беляєв зі своїми капіталами. «Які ми, одначе, старі, – каже Бородін, дивлячись на двадцятирічного Глазунова. – Які ми, напевно, вже старі!» Але «досвідченості», «вкритості сивинами» не має: вередує шлунок від нестриманості в їжі, деколи шумує серце – ось і вся старість, та ще незмога швидко рухатися. А всередині часом так само чисто, весело і спокійно, як бувало, так само гладенько і рівно, як замолоду. Є сили – душевні, творчі, та який у них сенс, якщо він не знає, як дати їм волю, а попереду все, як і раніше, – безладне, нерозв’язне і темне? Ніколи в його житті не буде ані стрункості, ані порядку; так і тяжітиме над ним до кінця незмога здійснити все те, що в ньому є; як він придушив колись у серці кохання до Анки, так і музику придушив, перевівши захоплення точними науками у професію; і якби йому повернути молодість, знову було б те саме, бо він не може не чинити так, як учиняє, – на шкоду або на користь собі, – не думає про це; думати, міркувати про себе не може, усе відкладає на коли-небудь, на який-небудь один затишний, самотній вечір (який буває в усіх людей), коли горить лампа, і в м’якому кріслі... Але він не має такого вечора.
У Бородіна вечорами квартира повна «чужих дітей». Дружина знову в Москві – і не довелося б йому їхати до неї: вона пише, що «при смерті» [52], а листи такі тужні (проте він звик і до тужних листів, і до невиліковних хвороб – двадцять років уже триває все це, і щось притупилося в душі, там, де раніше були співчуття і ніжність). Вечорами ані лампи, ані крісла, ані аркуша нотного паперу перед ним – тепер ясно й те, що без цього він живе і проживе; а от без «чужих дітей», шуму, сміху, безладдя, гіпнотичних сеансів, без аристона [53], який завиває модну польку, він жити не може. Йому мало бачити їх в аудиторіях – удома він теж оточений юрмою «вихованців» і «вихованок», які, частково живучи його коштом і переженившись між собою, вже мають дітей, які, тут присутні, також вимагають уваги до себе: когось він хрестить, когось женить, когось лікує, когось улаштовує «довічно». Серед них і старі друзі, і їхні діти, і онуки, і родичі родичів його дружини, які наповнюють домівку сміхом, плачем, захватами, скаргами, плітками. Уся ця ватага вимагає від нього допомоги, поради, вимагає його часу, вимагає, аби він входив в усі її справи, аби годував її, аби розважав і повчав.
У сусідній аудиторії зсувають лавки, запрошують тапера і деколи влаштовують танці.
На Масницю 1887 року був такий бал, цього разу костюмований. Зібралося чоловік триста гостей (а по хазяйству поралися якісь «небоги»). Бородін був одягнений мужиком – у кумачеву сорочку і високі чоботи.
«Не повіриш, як летить час у цьому вирі, у цій нескінченній тисняві життя...»
І в кумачевій сорочці, у високих чоботях, він багато танцював і сміявся, ситно вечеряв, співав хором, когось наслідував.
«Дні мелькають за днями, наче телеграфні стовпи мимо потяга на залізниці, який мчить на повних парах...»
В аудиторії, де гримів рояль і де витанцьовували кадриль люди, які так любили його, але так заважали йому жити, він раптово затнувся на пів слові й з усього величезного зросту, з усією своєю поважністю впав на підлогу.
«...Деколи, справді, стає навіть страшно, коли подумаю, як біжить час, і куди біжить, і заради чого біжить...»
Це був розрив серця. Спершу танцювальникам майнула думка, що він жартує: багато з них, регочучи, продовжували кадриль, особливо далекі, і не відразу спинили тапера.
Там, де поховано Мусоргського і де Олександр Порфирович виголошував над ним промову, біля величезного потворного монумента було також поставлено монумент йому самому – ще страшніший, розкішніший і потворніший. Ніби наслідуючи його важку фігуру, величезне мертве тіло, принесене сюди на руках, повисли велетенські вінки зі стрічками з жорсткого золотого глазету з золотими кистями – розміром як його кулак, з чорними оксамитовими літерами, які славлять ученого, музиканта і ліберала. Важкі ґрати стиснули могильну плиту; мармуровий бюст у комірці й краватці був причавлений гранітним склепінням грузької пам’ятної дошки з вигравіюваними темами його музичних творів, зі слов’янською в’яззю прізвища, з хімічними формулами його відкриттів. Дві страшні лаврові гілки піднеслися над бюстом і схрещуються нагорі. Усе це повинно зображати «золоту музичну сторінку, яку Бородін вписав до історії Росії» [54].
Корсаков і Глазунов розбирали його останні роботи. У день смерті він щось підчищав у Третій симфонії [55], а напередодні сидів над хором половецької варти. Тут само валялася чиясь доповідь із гігієни, яку переглянув і схвалив Бородін. На доповіді було намальовано камертон.

[1] Цей нарис було вперше опубліковано в Брюсселі (видавництво «Petropolis ») 1938 р.
[2] Роти – історична місцевість у Санкт-Петербурзі (нині – в Адміралтейському районі).
[3] Себто ледве не зробила викидня.
[4] В оригіналі помилково – Гедеаношвілі.
[5] Олександра, якого – поза шлюбом – народила Авдотья (Дуня) Антонова від Луки Гедеванішвілі, було записано сином кріпака останнього Порфирія Бородіна та його дружини Тетяни. Свою матір Олександр називав «тітонькою», оскільки в ті часи було не прийнято афішувати позашлюбні зв’язки.
[6] Щиглев Михайло Романович (1834–1903) – російський хоровий диригент, композитор і педагог. Близький друг Бородіна. Навчався гри на скрипці й фортепіано та музично-теоретичних дисциплін у Йосипа Гунке. Як обдарований музикант був учасником низки камерних ансамблів (зокрема квартету Беляєва). Знав Даргомижського, відвідував зібрання «Могутньої купки». У 1887–1903 рр. викладав у регентських класах Придворної співацької капели. Написав спогади про Бородіна (збереглися в рукопису).
[7] Під «біологією Вюрца» авторка має на увазі ранні хімічні праці французького вченого Шарля-Адольфа Вюрца, присвячені відкриттю і синтезу складних органічних похідних аміаку (амінів).
[8] В оригіналі помилково – Ямбурґ.
[9] Кюммель – солодка горілка, настояна на кмині.
[10] Те саме, що бензанілід, фенілбензамід.
[11] В оригіналі помилково – Шуценберґ.
[12] Замок (нім.).
[13] В оригіналі помилково – Вольфсбрунна.
Вольфсбруннен – історичний парковий комплекс (з водограєм і мисливським маєтком) у мальовничій долині Шлірбах, неподалік Гайдельбердзького замку.
[14] Мова йде про Юліуса Шульгофа. Він не вчився в Ліста в прямому сенсі, але дістав від нього широку творчу підтримку.
[15] Мова йде про фахову полеміку між Бородіним і Бутлеровим, яка стосувалася головно теорії хімічної будови органічних речовин і природи хімічного зв’язку.
[16] У цю пору (мова йде про 1862 р., коли O. Бородін почав відвідувати засідання «Могутньої купки») Микола Римський-Корсаков («Корсинька») як випускник Морського кадетського корпусу брав участь у навколосвітній подорожі, що закінчилася лише 1865-го.
[17] Городки – тут: візерунок у вигляді ряду зубців.
[18] Олександра Пургольд – співачка і вокальна педагогиня. Надія Пургольд – піаністка, музикознавиця, композиторка; стала дружиною М. Римського-Корсакова. Сестри були онуками Йоганна Пургольда – відомого російського професора права німецького походження.
[19] «Одруження» (1868) – рання незакінчена (одноактова) опера Мусоргського, яку він писав прямо на текст гоголівської однойменної комедії («без лібрето»). Оперу, другу і третю дії якої дописав Михайло Іполитов-Іванов, було поставлено (в московському Радіотеатрі) лише 1931 р. Сцени з «Одруження» на описуваному вечорі виконували обіч «Кам’яного гостя» Даргомижського, оскільки Мусоргський у своїй опері йшов за його речитативно-драматичною традицією.
[20] «Псковитянка» (1871–1872, пост. 1873) – перша опера М. Римського-Корсакова на сюжет із часів Івана Грозного (лібрето композитора за однойменною драмою Лева Мея).
[21] «Вільям Раткліф» (1861–1868, пост. 1869) – друга опера Ц. Кюї за однойменною трагедією Гайнріха Гайне (лібрето М. Балакірєва на давньошотландський сюжет). Була першою оперою купкістів, показаною на сцені.
[22] Себто – Російського музичного товариства (РМТ).
[23] Ідеться про парадний академічний мундир, який нагадував офіцерський («генеральський») і який Бородін носив, відвідуючи офіційні прийняття.
[24] Описана прем’єра Першої симфонії Бородіна відбулася 16 січня 1869 р., Даргомижський помер наступного, 17-го (див далі основний текст).
[25] Мова йде про Любов Міллер – співачку-любительку, ученицю Олександра Даргомижського. У петербурзьких колах кружляли чутки про їхні романтичні стосунки. Вона вийшла заміж за астронома Василя Енгельгардта (сина Павла Енгельгардта – поміщика, чиїм кріпаком був Тарас Шевченко до 1838 р.).
[26] Триактову оперу О. Даргомижського «Кам’яний гість» (за однойменною п’єсою Олександра Пушкіна) після смерті автора закінчив Ц. Кюї, а оркестрував М. Римський-Корсаков. Поставлено оперу було під орудою Едуарда Направника в Маріїнському театрі 16 лютого 1872 р.
[27] Аполлінарія (Поліна) Суслова – російська письменниця, у першій половині 1860-х – коханка Федора Достоєвського (уважається прототипом кількох його персонажів), пізніше – дружина Василя Розанова. Була широкославна своїм навіженим характером (відкритою ревнивістю і водночас кокетливістю).
[28] Анна Калініна була сестрою Миколи Лодиженського, який замолоду займався музикою, відвідуючи засідання «Могутньої купки» (так вона потрапила в середовище музикантів), але врешті пішов на дипломатичну службу. Анна пізніше стала знаною письменницею – авторкою біографії Рембрандта і дитячою поеткою.
[29] Другу («Богатирську») симфонію h-moll О. Бородіна було вперше виконано 2 лютого 1877 р. в концерті РМТ під орудою Е. Направника.
[30] Сердечно (з фр. cordial).
[31] Братерство (фр.).
[32] Бородін працював над оперою «Князь Ігор» уривчасто – від 1869 р. і до кінця життя (див. далі основний текст). Урешті опера лишилася незакінченою. Завершили її О. Глазунов і М. Римський-Корсаков, який також інструментував більшу частину опери. Її світова прем’єра відбулася 4 листопада 1890 р. в Маріїнському театрі під орудою Карла Кучери.
[33] Людмила Шестакова, молодша сестра М. Глинки, тривалий час – близько пів століття – утримувала власну музичну вітальню в Петербурзі, яка відіграла визначну роль у культурно-мистецькому житті міста.
[34] Оперу-балет «Млада» врешті створив М. Римський-Корсаков самостійно, але це відбулося значно пізніше – на початку 1890-х рр.
[35] Див. коментар вище.
[36] У цьому розділі описано спілкування О. Бородіна з Ф. Лістом 1877 р., яке російський композитор докладно оповів у «Спогадах про Ліста», написаних, за пропозицією В. Стасова, yлітку 1878-го на основі листів автора з Німеччини до дружини.
[37] Гросгерцог (нім.) – великий герцог.
[38] Ви написали чудову симфонію! (фр.)
[39] Це захопливо, це винахідливо! (фр.)
[40] Ви зайшли дуже далеко, але не помилилися! (нім.)
[41] Матінé (фр.) – тут: ранкове прийняття.
[42] «У чорних ведмедів» (нім.).
[43] Ейдткунен – нині: Чернишевське – селище в Калінінградській області РФ. У ту пору належало до Німецької імперії.
[44] Варто зауважити, що Ц. Кюї сам був вельми причіпливим і не завжди об’єктивним музичним критиком, який регулярно дописував у петербурзькі газети.
[45] «У Середній Азії» – симфонічна картина О. Бородіна, уперше виконана під орудою М. Римського-Корсакова 20 квітня 1880 р. в петербурзькому концерті співачки Дарії Леонової.
[46] «Тамара» – симфонічна поема M. Балакірєва (за однойменною баладою Михайла Лермонтова), яку він писав уривками протягом бл. 15 років. Уперше її було виконано 19 березня 1882 р. в концерті Безкоштовної музичної школи під орудою автора.
[47] А. Філософова – громадська діячка, лідерка російського жіночого руху в другій половині ХІХ ст. Тітка Сергія Дягілєва.
[48] Мова йде про трактир Тестова (або Великий Патрикеєвський трактир) – популярний у ту пору заклад громадського харчування в центрі Москви.
[49] Застільною піснею (іт.).
[50] Луїза де Мерсі-Аржанто – бельгійська піаністка, композиторка і музична критикиня – приїхала до Російської імперії 1887 р. (після смерті Бородіна) та мешкала в родині Ц. Кюї до своєї смерті в листопаді 1890-го (знаний її портрет останнього періоду пензля Іллі Рєпіна). З Бородіним графиня бачилася двічі – у 1885 і 1886 рр., коли композитор приїжджав до Бельгії. Вона організувала там низку концертів його музики (див. далі основний текст). З середини 1880-х вони вели кореспонденцію між собою (збереглося принаймні 12 листів), частково опубліковану як додаток до збірника біографічних, публіцистичних та епістолярних матеріалів О. Бородіна (1889).
[51] Названу оперу Ц. Кюї справді було поставлено в Льєжі (у французькому перекладі) 1886 р. (Див. далі згадку про це в основному тексті.)
[52] К. Бородіна померла в липні 1887 р., на п’ять місяців пізніше за свого чоловіка (його не стало 27 лютого), у Раменському під Москвою.
[53] Аристон – механічний музичний інструмент, різновид катеринки.
[54] Ідею монумента (поставленого 1889 р.), який докладно описала авторка, сформулював В. Стасов. Утілили її архітектор Іван Ропет, скульптор (автор бронзового погруддя) Ілля Гінцбург і художник-мозаїст Володимир Фролов.
[55] Третю симфонію a-moll (першу частину і скерцо) відновив по пам’яті та оркестрував за начерками автора О. Глазунов. Твір було виконано в концерті пам’яті О. Бородіна 24 жовтня 1887 р. (диригент – М. Римський-Корсаков).