Такі невеличкі споруди є у кожному населеному пункті. До них і від них тягнуться дроти, а двері звичайно міцно замкнені і на них намальовано блискавку з попередженням заради власного ж блага не пхати туди свого носа. А на цій хтось зірвав замок. То було у часи безвладдя, безладдя і безробіття. Можливо, цей « хтось» намагався чимось поживитись, та злякався і передумав… Малеча під останніми променями вечірнього сонця гралась у схованки, і одне хлоп’я, захоплене грою, вирішило сховатись за прочиненими дверима…
Він лежав долі, на сірому асфальті стоптаної доріжки, і його худеньке обличчя з напрочуд правильними рисами було таким спокійним, що можна було б подумати, наче дитя, набігавшись, міцно заснуло. Аби не якась дивна блідість всього його дитячого тіла, всієї його маленької, тендітної постаті, що лежала спрямувавши погляд заплющених очей туди, де ось-ось мали з’явитись перші зорі. І від цього здавалось, наче він ось-ось має зникнути, зникнути разом з останнім світлом вмираючого літнього дня. Мабуть, таким був маленький принц в уяві Сент-Екзюпері. Вітер ледь помітно ворушив легеньке світле волосся хлопчика, а поряд, не зводячи з сина погляду, сиділа його мати. Вона ще не могла повірити у дійсність того, що сталось, і наче боялась торкнутись своєї дитини, боялась ще раз впевнитись у страшній правді. Жінка сиділа, безпорадно опустивши руки, маленька і беззахисна, як і її дитя. Тільки жива і розгублена, не знаючи, що їй тепер з цим життям робити, бо цьому лиху вже ніяк не можна зарадити. І лиш вітер стиха гладив її русяве волосся.
А навколо широким колесом завмер натовп, безсило і розгублено спостерігаючи чуже горе. Усе, що треба в таких випадках, уже було зроблено, а зараз треба було зачекати. І всі мовчки чекали, лиш тихим шелестом проповзла серед людей чутка, що це мати одиначка, яка сама виховувала свою єдину дитину… Уже стільки років пройшло, а я не можу цього забути…