Переполох

У не надто великому селі серед білого дня пропала півторарічна дитина. Було літо, жарко, і мати хотіла потішити своє дитя купанням на свіжому повітрі. Вона роздягла малу і на хвилину зайшла до хати по воду. А коли вийшла, дитяти вже не було. Пошуки на своєму обійсті не дали ніяких результатів, і тоді бідна жінка з плачем побігла по сусідах. Поступово до пошуків долучилася вся вулиця, а по селу прокотилася тривожна чутка. Вулиця була обстежена ледве не під мікроскопом, перевірили єдиний на вулиці колодязь, і поступово погляди почали звертатись у сторону ставка, до якого треба було йти до кінця вулиці майже через все село, а потім ще через потолочений коровами пустир, аби дістатися до води. Але не могло ж півторарічне маля пройти таку відстань, ніким не помічене!
Аж раптом у нервову напруженість вулиці ввірвалося торохтіння трактора. «Чия дитина?... Чия дитина?...» - монотонно горлав тракторист на всю міць своїх легень. Поряд з ним з великого ящика виглядали насторожені очиці на вкритому слідами недавнього горя обличчі. Це вона, Свєтка, причина сьогоднішнього переполоху. Позаду залишився довгий для маленьких ноженят шлях через знайомий і рідний садочок з високими-високими деревами, город, де росте все те, що мама кришить у каструлю, смуга дерев, на яких не росте нічого смачного, дивний кукурудзяний ліс з його страшною одноманітністю, і степ, де Свєтці було найстрашніше, бо було видно далеко-далеко, і у цьому «далеко» не було нікого, у кого можна було б попроситися до мами. Вона вже не плакала і на душі у неї дедалі ставало легше. Адже перед нею була знайома вулиця. Десь тут повинна бути мама, і вона обов’язково знайде Свєтку. Адже мама все розуміє. Не те, що цей дядько. Питає: «Як тебе звуть?» Свєтка вміє казати, як її звуть. І прізвище теж вміє. І вона казала. А дядько знов питає. І Свєтка знов і знов казала, навіть кричала, а він так і не зрозумів. От тепер і волає на всю вулицю. Свєтці тепер можна не плакати. Хай дядько кричить. Свєтці навіть цікаво, адже вона ще ніколи не каталась на тракторі.
Трактор зупинився і Свєтка опинилась у мами на руках. Мама плакала, а Свєтка обнімала її і сміялась. Їй було трошки дивно з того, що мама плаче тоді, коли треба сміятись. А тракторист захриплим голосом оповідав натовпу, як у степу, аж за отією кукурудзою, що позаду городів, почув тужливий дитячий плач і ледь не отетерів з подиву, побачивши так далеко від села голе-голісіньке дитинча, що з плачем прямувало навпрошки через поле...

Вогонь і сором

У садочку мама варила варення. І тепер на цьому місці залишилась ямка, обкладена цеглою. Вогню у ямці вже не було. Свєтка вже велика. Їй вже можна самій гуляти у садочку і коло двору. І вона добре знає, що таке вогонь. Вона ж допомагала мамі підкладати у вогонь дрова, поки варилось варення. А взимку вогонь живе у плиті, на якій мама варить їжу, і гріє грубку, щоб у хаті було тепло. І мама розповідала, що з ним треба поводитись дуже обережно, щоб він не вискочив з плити і не наробив великої шкоди. І що вогонь гарячій, а від гарячого може бути дуже боляче. А що мама правду говорить, Свєтка сама перевіряла. Обережно, одним пальчиком. У ямці вогню вже не було. Навіть жодної жаринки не світилось. Тільки сірий, пухнастий попіл. Свєтка дивилась на нього і уявляла, який він м’який і приємний на дотик. А потім не втерпіла, роззулась і сходу перестрибнула через цеглу у ямку. Не треба було багато часу, аби зрозуміти, яку велику помилку вона зробила. Під м’якеньким пухнастим попелом ховались ще дуже гарячі вуглинки. І, пританцьовуючи на гарячих вуглинках, Свєтка згадала, що вона навіть не попробувала, чи не гаряча цегла. А щоб вилізти з цієї ямки, треба обпертись на ту цеглу. А що, як вона теж гаряча? Тоді Свєтка попече не тільки ноги. З переляку вона розгубилась і втратила здатність думати. Ревіла від болю і навіть не намагалась вилізти з тієї ямки. Мама була в хаті і не могла її чути. І невідомо, що б сталося, якби не прибіг сусідський хлопчик і не витяг її з тієї ямки за шкірку. Тоді Свєтка дізналась, що сором за дурні вчинки може пекти не гірше за вогонь.

Важлива думка

Мама наказала Свєтці йти гуляти і не плутатись під ногами. Чому мамі весь час треба працювати, а вона, Свєтка, їй заважає? Хіба ж її руки не такі, як у мами? Такі ж, тільки менші. Вона теж могла б щось робити. Ці дорослі завжди користуються тим, що вони більші і сильніші, самі роблять, що захочуть, а дітей змушують виконувати свої накази. Поводяться так, наче все знають, а спробуй їх спитати про щось важливе, наприклад, чому кури і горобці розмовляють на різних мовах, то жодного розумного пояснення не дочекаєшся! А чому у темряві завжди хтось стоїть у тебе за плечима? Не вигадуй, кажуть дорослі, нікого там немає. А самі ж темряви і бояться! Інакше для чого б треба були усі оті ліхтарі і лампочки? А Свєтка не боїться. Бо якщо швидко-швидко повернутись, і подивитись страхові в очі, він зникне назавжди. Свєтка пробувала, але страх спритніший, завжди встигає заховатись раніше, аніж вона побачить його хоч на мить. Вдень його розгледіти неможливо, бо від світла він зовсім прозорий, а от вночі він стає схожий на чорного вовка-тінь, що ходить на задніх лапах і вміє змінювати свою форму. Свєтка ніколи не бачила справжнього вовка, але уявляла страх саме таким. От якби побачити його хоч одним оком, тоді вона б упевнилась у своїх здогадках і знала б те, чого не знає жоден з цих дорослих! А боятися страху вона не збирається, чого його боятись, якщо він сам такий лякливий!
Сусідського хлопчика, з яким вона звикла гратись, не було вдома. Ну чому не можна, щоб потрібні люди завжди були поряд? Свєтка зажурено прогулювалась вздовж паркана, час від часу поглядаючи на сусідське подвір’я. По ту сторону паркана лежали іграшки її друга. Свєтка згадала, як було весело, коли вони вдвох гралися тими іграшками. Якщо вона взяла б їх, їй би стало весело, як тоді. Чужі речі брати не можна. Але ж вона не назавжди, коли він повернеться, Свєтка одразу ж все йому поверне, навіть свої віддасть, і вони знову гратимуться разом. І вона рішуче попрямувала на сусідське подвір’я, зібрала іграшки і поперекидала їх на свою сторону паркана. Потім повернулась додому і спробувала вигадати якусь гру. Але їй не стало веселіше і гратися не хотілось. Іграшки, навіть якщо вони другові, не можуть замінити живу людину. Свєтка зітхнула і заходилась перекидати запозичене назад, на другове подвір’я. Вона подорослішала на цілу думку: друг без іграшок – це набагато краще, аніж іграшки без друга.

Метушливий день

Свєтка відкрила очі. Сусідська дівчинка, захлинаючись від плачу, несла її на руках.
- Чого ти плачеш? – здивовано запитала її Свєтка.
- У тебе з ноги кров тече… - відповіла та крізь сльози. І Свєтка відчула, як по її нозі справді тече щось тепле, а нога болить, але не так, щоб із-за цього варто було плакати.
- Ну то й що? – поцікавилась вона знову.
- А я крові боюсь. А якщо з тебе вся кров витече, і ти помреш? Мамка нас вб’є! – задихаючись від бігу і важкої для неї ноші відповіла дівчинка. Поряд, розмазуючи по брудному обличчю сльози, біг Свєтчин друг. І Свєтка, дивлячись на їхні перелякані обличчя, уявила себе чайником, з якого виливають воду. Але чайник може бути пустим, а як їй, Свєтці, жити без крові? У всіх кров буде, а у неї ні? А якщо без крові вмирають… а раптом це дуже боляче? А якщо мама її теж лаятиме? І Свєтка приєдналась до ридаючої компанії, з ходу взявши на себе роль солістки.
Потім… потім перелякані дорослі метушились навколо неї, обмиваючи кров з ноги теплою водою і сусідка, допомагаючи мамі, весь час плакала і просила у мами вибачення. Кров вже не текла, Свєтка перестала хвилюватись і тільки дивувалась, з якого то дива дорослі здійняли таку метушню. Але забинтувати ногу не давала, бо знала, що вата і бинт можуть прилипнути до рани, а потім їх буде боляче відривати. Тому вона волала «Боляче!» навіть не намагаючись прислухатись, на скільки їй боляче насправді. Але, зрозумівши, що дорослі від неї не відчепляться, змушена була погодитись на те, щоб рану таки забинтували. Під час усієї цієї катавасії Свєтка потроху дізналася, що сталось. Бо вона зовсім не пам’ятала, звідки у неї на нозі взялась та рана. Вони втрьох, Свєтка, Костик і його старша сестра Леся, пішли до посадки за травою для кроликів. Костик хотів скосити кущ і не помітив за кущем її, Свєтку. Коса ввійшла в ногу і вийшла, залишивши дві дірки. Свєтці було дивно, як вона нічого цього не запам’ятала.
Тато взяв Свєтку на руки і посадив у кабіну величезної вантажівки. Треба було трошки зачекати, поки збереться мама, і їхати до лікарні. Тато курив поряд з машиною. І Свєтка побачила, як до машини біжить її друг. А тато взяв його за плече і відштовхнув геть. Ніхто не сміє штовхати її друга! Всі знають, що то була випадковість, ніхто не винен у тому, що Свєтка стояла за тим кущем! Вона хотіла вискочити з машини, але не знала, як відкрити дверцята, а поки намагалась розібратись, як вони відчиняються, Костик вже пішов. Свєтка тихенько заплакала. А що, як тепер їм не дозволять гратись разом? А мама так і не зрозуміла, чому вона плаче.
У лікарні сказали, що нічого страшного немає, ніякої операції не треба. Правда, не завадило б зашити рани, аби шрами були менші, дівчинка все ж таки. Почувши слово «зашити» Свєтка здійняла страшенний лемент. Досить того, що вона була чайником, зашивати себе, наче діряву шкарпетку, вона не дозволить. Вавка й так болить, не вистачало, щоб у неї ще голками штрикали! Лікар спробував було їй щось пояснити, але Свєтка на кожне його слово відповідала впертим «Ні!» І дядечко у білому халаті здався:
- Ця скажена дитина усю лікарню на вуха поставить! Силою ми нічого не зможемо зробити. Забирайте її і їдьте додому, все буде гаразд.
- Свєто, ти ж виростеш і проклянеш мене за ці шрами… - почала просити мама.
- Не прокляну, - відповіла Свєтка, - це ж я не хочу їх зашивати. Я пам’ятатиму, що я тебе не послухала.
І вони поїхали додому. А Свєтка всю дорогу думала про те, що дорослі зовсім не розуміють, що в житті головне, а що ні. Стільки галасу з-за якихось там шрамів!

Неслухняні

- Знаєш, а коло ставка гусяча цибулька розцвіла.
- Не знаю. А яка вона?
- Маленькі, білі квіточки, схожі на зірочки. Тобі сподобаються.
- Якщо вони схожі на зірочки, то чого їх гусячою цибулькою називають?
- Не знаю… Може у них листочки на гусячі лапки схожі?
- Ти ж їх бачив. І що, не пам’ятаєш, які у них листочки?
- А я не дивився. Ми з хлопцями гуляли. Там у ставку жаб повно. Знаєш, які здоровенні є? Оттакенні! Так от, один великий хлопець спіймав жабу і надув її через соломинку!
- Жабі ж було боляче! Дурні твої хлопці! А якби тебе так надути?!
- Чого ти на мене кричиш, то ж не я жабу надував! Я їх тільки лякав і дивився, як вони у воду стрибають. Хочеш, зараз підемо разом жаб лякати? І на гусячу цибульку подивимось….
- Ага, а мами побачать, що ми без дозволу самі до ставка пішли, знаєш, що нам тоді буде?
- А ми підемо так, щоб вони не знали, що ми до ставка пішли. Ми підемо в іншу сторону і обійдемо кругом села. І вони не побачать, що ми до ставка ходили.
- А ти дорогу знаєш?
- А що там її знати, просто підемо, а там повернемо і підемо до ставка.
І вони пішли в протилежному від ставка напрямку. Шлях виявився дуже довгим. Вони йшли і розмовляли про чарівників. Не може бути, щоб чарівників не існувало. Костик запевняв, що знає бабцю, про яку кажуть, наче вона відьма. Але відьми злі, і він її боїться. Але якщо є відьми, то повинні бути і добрі чарівники. Тільки вони не хочуть зізнаватися звичайним людям у тому, що вміють чаклувати. От якби знайти якийсь спосіб відрізняти чарівників від звичайних людей! А Свєтка наполягала на тому, що користь можна отримати і від злої відьми. Треба тільки підгледіти, як вона чаклує, навчитися і самім робити різні хороші речі. Але Костик відповідав, що відьомське чаклунство може не підійти для хороших справ. А ще відьма може помітити, що за нею стежать, і зачарувати їх. Що вони тоді робитимуть? Але доброго чарівника на прикметі не було і Свєтка не полишала своїх думок щодо відьми. І чому всі думають, що вона зла? Хтось може навести приклад, що вона зробила злого? А Костик доводив, що дорослі, мабуть, щось таки знають, тільки дітям розповідати не хочуть.
Коли вони, нарешті, дібралися до ставка, у Свєтки вже не залишилося сил на те, аби лякати жаб. Вони походили вздовж берега, мляво спостерігаючи за тим, як булькаті мисливці на мошкару стрибають у воду. По-справжньому велетенських жаб Свєтка не побачила і втратила до них будь-яку цікавість. Костик запропонував нарвати гусячої цибульки, але Свєтка не схотіла. Нащо рвати квіти, якщо їх не можна принести додому? Вони порозглядали рослинки і так і не дійшли висновку, чому їх називають гусячою цибулькою, адже нічого, що нагадувало б гусей, у квітах не було... Зробили припущення, що гуси, мабуть, їдять ці квіти, але перевірити таку думку можливості не було, бо гусей у їхньому селі чомусь не тримали. Вони вже збиралися повертатися, коли раптом почули голос Свєтчиного тата:
- Ах ви ж чортенята! Ми їх там по всій вулиці шукаємо, а вони тут грязюку місять! Ану марш додому!
Усю дорогу тато йшов позаду, помахуючи лозиною і обіцяючи вдома показати їм, де раки зимують.
Свєтка з Костиком тупотіли попереду, з острахом краєм ока поглядаючи на лозину. Але крізь острах думки у Свєтчиній голові заклопотано намагались знайти зв'язок між лозиною, раками і тим місцем, де вони зимують. Треба буде обов’язково про це дізнатись, особливо про раків.
- Не бійся, - тихо промовила Свєтка до Костика, - тато тебе не битиме. Чужих дітей бити не можна.
Та вони чудово розуміли, що у Костикового тата теж може знайтись лозина. А ще, що з таким же результатом можна було одразу йти до ставка, а не плентатися такою довгою дорогою. Але жоден з них не жалкував про свій непослух. Бо слухняними бути добре, а неслухняними – цікаво.

Лють

Свєтка оскаженіла. Світ навколо неї раптом зник, перетворившись на яскраве біле світло з якимись туманними обрисами речей, що наче танули, розчиняючись у цьому сяйві. Але їй було байдуже. Вона тільки чула, як у неї за спиною про щось плаче мама, а перед собою бачила сповнені п’яного тупого шалу очі. Очі її батька. Але ніхто у світі не зміг би зараз примусити її вимовити слово «тато». У цих очей не було імені. Свєтка відчувала, як її руки і ноги перетворюються на холодне каміння, як обличчя зводить судомою ненависті, а очі горять, наче шкіра на морозі, бо ота холодна лють, від якої скам’яніли її руки і ноги, уже не в змозі вміститись в її маленькому тілі і вихором вихоплюється назустріч п’яній каламуті батькового погляду. Навіть якби хотіла, вона не змогла б зараз розчепити свої пальченята,що мертвою хваткою вчепились у дуло рушниці, чорні очі якої байдуже розглядали колір Свєтчиної суконьки. Хай собі дивиться. Хтось, хто ніколи не помиляється, за одну мить пояснив Свєтці, що вона єдина, хто має право зараз наказувати. «Поклади лушницю!» - чи ти шепотом, чи то криком наказувала вона. «Поклади лушницю!» - і поглядом в погляд, бо не можна зараз відвести очі, не можна відступити. Хтось дужий і сильний наказав їй перемогти, адже захищати маму крім неї зараз було нікому. І спрямувавши свій погляд у п’яну каламуть батькових зіниць, вона з лютою цікавістю спостерігала, як у тій каламуті злість змінюється на розгубленість і подив, а вони, в свою чергу, поступаються місцем страху. Страху, котрий відтепер завжди житиме по ту сторону батькових очей, час від часу намагаючись вирватись, як дресирований звір на волю. Відсьогодні Свєтка знала, що насправді вона набагато доросліша за своїх батьків.

Дитсадок

- Що то у тебе ото таке білявеньке? – спитала одна тітка у білому халаті у іншої.
- Де? У мене ж тут половина білявеньких! – відповіла та, обертаючись.
- Та оно, маленьке таке, з кісками! Палаци з каші вибудовує…
- Та то новенька. Дика, наче в лісі виросла… Свєта! Ану їж манку, я тобі сказала! Всі діти як діти, он тарілки вже порожні, а ти граєшся сидиш! Я що, до вечора чекати буду, поки ти поїси?
Свєтка з огидою подивилась на кашу. З її точки зору цю кашу не можна було їсти. Це була якась неправильна манка, зовсім не така, як та, що мама варила. Складати її купками, робити у ній проходи і спостерігати, як вона розпливається по тарілці було цікаво, але їсти…
- Та що ти на неї дивишся? Мілке, прозоре, а харчами перебирає! – розгнівалась перша тітка і наказала своїй товаришці, - Я її триматиму, а ти бери ложку і годуй!
Вона підхопила Свєтку не руки і вмостилась на її стільчик, обхопивши малу так, що та і ворухнутись не могла, хіба що головою вертіти. Свєтка хотіла було пручатись і плюватись, але збагнула, що тоді каша потрапить на її новеньку сукню, і тоді до вечора доведеться ходити у брудній, а ввечері мамі пояснювати, чого це вона на неохайне порося схожа. Свєтка жувала манну кашу, ніяк не наважуючись ковтнути, а тітка уже пхала їй до рота наступну ложку, примовляючи:
- Не жуй! Манку не жують, так ковтай!
І Свєтка ковтала і думала про те, що дзуськи тепер вона ходитиме у цей дурний дитсадок. Мало того, що цілий день сидиш за парканом, туди не можна, сюди не ходи, вдень спи, хоч тобі сну в жодному оці немає, так іще й їсти примушують! А вчора змушували кип’ячене молоко пити! Ні, завтра, як мама проведе її до половини дороги і піде на роботу, Свєтка навмисне пройде повз оцей їхній дурнуватий паркан, щоб усі її побачили, розвернеться, і піде геть. Нехай самі за парканом сидять! І хай хоч як вони її кличуть, Свєтка навіть голови не поверне. До мами на роботу піде, дорогу вона добре знає. А йти туди можна довго-довго, адже навкруги стільки цікавого…

Примирення з молоком

- Свєточко, я корівку видоїла, ходи, свіжого молочка поп’єш… Ну чого набурмосилась? Воно корисне, зубки міцні будуть. Ще тепленьке, на ось, пий… Як, «не хочу»? Ну добре, ходімо зі мною у хлів… Бачиш, телятко маленьке, йому ще й тижня немає. Я от йому відро молока дам, а тобі тільки стакан, і подивимось, хто перший вип’є… Як, «не буду»?! Свєто! Ні, і як ото батьки тебе виховують, вперте отаке?!
У полудень коло двору заторохтів трактор. Дідусь приїхав обідати.
- Хто молока не п’є? Свєтка молока не п’є? – загуркотів він, миючи руки, - Свєтко, ану йди сюди… Ти чого молока не п’єш?.. Погане, кажеш? Та! То ти його пити не вмієш. Тобі бабуся яке молоко давала? Тепле, з-під корови? Та хто ж тепле молоко п’є, його холодним пити треба! Я от зараз молоко з колодязя дістану, а ти ходи до кухні, візьми тарілку з медом і хліб, і неси на стіл під вишнею… Принесла? От і добре. Оце тобі твоє молоко, а це моє. Тепер бери ось так хліб, вмочуй його в мед, їж, а молоком запивай… Смачно? Бачиш, я ж казав, що ти його пити не вмієш. Ось почекай, прийду з роботи, будемо ввечері борщ з перцем їсти…


Поганий вчинок.

- Коли я виросту, я знайду тебе і женюсь на тобі! – тихим, тремтячим голосом промовив хлопчик. І різнокольоровий, яскравий світ маленького Свєтчиного серця раптом вибухнув і зник. Свєтка у свої п’ять років ще ніколи не чула слова «пустка», але саме вона, ця пустка, своїм крижаним подихом зараз морозила її зсередини. Як він міг! Він – її єдиний друг, з котрим вони разом будували на деревах «хатки», «полювали» на пацюків коло свинячої загорожі, тікали до ставка дивитися на жаб, рвали траву для кроликів, підсміювались над його старшою сестрою, яка вірила, що кохання – це найкраще почуття у світі, намагались придумати засіб, аби можна було оживляти мертвих кошенят і пліч о пліч стояли проти цього дорослого світу, котрий не вірив, що дуже важливо навчитись розуміти мову тварин і конче необхідно знайти хоч одного чарівника, бо не може того бути, аби не існувало їх на світі! І тепер він за неї вирішив, що вона має вийти за нього заміж? Для чого? Щоб бути, як усі оті дорослі, розмовляти про їжу, бачити речі мертвими, не розуміти один одного і тому поводитись вкрай безглуздо, сміятися над дурними, пласкими жартами і не помічати, як усюди, у кожному куточку, під кожним кущиком трави, на кожному дереві ховається казка? Він же… зрадник! Тепер він вже ніколи не зможе бути її другом! Свєтка вперше в житті уважно подивилась на нього, бо за весь час, як вони знали одне одного, вона ніколи не помічала його зовнішності. Могла пізнати його по кроках, але не помічала, якого кольору його очі. Який він… худенький і безпорадний. І губи у нього білі, і руки тремтять. Якби він залишався її другом, він би знав, що друзі ніколи не зникають назавжди. То оте дурне кохання проходить, як хворе горло. А так… вона навіть не знає, як йому зарадити.
- Прощайся швидше, бо вона скоро заплаче! – почувся голос його батька, - Час їхати, машина чекає.
Хто заплаче? Вона заплаче? Дзуськи! Це вони у всьому винні! Це вони навчили його так думати! І хай їде! І немає потреби казати йому зараз, що вона ніколи не вийде за нього заміж. Він ще маленький, йому тільки шість років. Не треба, щоб він плакав. Там, куди він їде, будуть інші дівчатка, він обов’язково у них закохається, а її забуде. Чого ти, хлопчику, хочеш? Поцілувати у губи? Цілуй, адже це єдиний поцілунок, який вона тобі дозволяє! Це ти цього не знаєш, а вона знає! Чому ж ти не йдеш до свого тата, чого ще хочеш? Клятви, що вона обов’язково вийде за тебе заміж, коли виросте?.. Свєтка розгубилась. Не можна розкидатись клятвами. Коли клянешся, треба казати правду. Але якщо вона скаже правду, він плакатиме. Він дуже довго плакатиме. Навіть якщо з його очей не тектимуть сльози. Не можна, щоб діти так плакали. Хай краще вона, Свєтка, буде поганою. І вона вперше свідомо сказала неправду. І він пішов, забираючи з собою подаровану казку. Зараз тато і мама дізнаються про те, які у нього серйозні плани на майбутнє. Адже Свєтка ніколи його не обманювала, вона обов’язково дотримається обіцянки. А Свєтка залишилась. Із почуттям втрати, самотності і провини. Вона нікому нічого не скаже. Адже те, що вона вчинила, дуже погано. Соромно зізнаватись у поганих вчинках.

Бджоли

- Свєто, ось у цей палісадник можеш ходити, можеш навіть гратися тут, бо з цієї сторони бджоли добрі. Якщо ти їх не ображатимеш, вони тебе не зачеплять. А ось на ту сторону не ходи. Там вулики зі злими бджолами.
- Діду, а як ти бачиш, яка бджола добра, а яка зла?
- Та ніяк я, Свєто, не бачу, знаю просто. Не ходи туди, зрозуміла?
Свєтка ствердно кивнула головою. Декілька днів вона виконувала дідусів наказ. Вона ходила до палісадника, де жили добрі бджоли, і спостерігала за тим, як смугасті трудівниці вилітають із своїх вуликів і, навантажені чимось жовтим на задніх лапках, повертаються додому. Дідусь сказав, що то перга, якою бджоли годують своїх діток. Поряд з вуликами стояло маленьке коритце, з якого бджоли пили воду. Дідусь дозволив Свєтці доливати туди воду, коли її стане мало. Інколи бджоли навіть сідали на Свєтку, але вона не боялась, просто завмирала, щоб не налякати їх, і чекала, поки вони відпочинуть і полетять. Дідусь якось відкрив один вулик і показав Свєтці стільники, у які бджоли мед складають, і бджолину царицю, найбільшу з усіх бджіл. Стільники були зроблені з великої-великої кількості рівненьких шестикутних воскових коробочок-нірок, комірчин, одні з яких були вже повні і заклеєні воском, а інші або напівпусті, або зовсім пусті. Усі ці коробочки-комірчини склеювались між собою у великий прямокутний восковий лист, прикріплений до тоненьких дротинок, натягнутих через великі проміжки на дерев’яну рамку. Дідусь показав Свєтці декілька заклеєних воском коробочок, восковий дашок у яких був вищій, ніж у інших, і пояснив, що у кожній з них сидить бджолина дитинка, а дорослі бджоли годують її через маленьку дірочку, аж поки вона виросте і сама відкриє свою колисочку. А бджолину царицю називають «маткою», бо вона мама усім бджолам у вулику. Свєтка навіть побачила, як одна бджола танцює, тріпочучи прозорими крильцями, а інші на неї дивляться. Дідусь пояснив, що то вона розповідає іншим бджолам про місце, де ростуть квіти, з яких ця бджола мед збирала.
Але одна думка ніяк не хотіла полишати Свєтчину голову. Їй дуже хотілось дізнатись, чим злі бджоли відрізняються від добрих. Може у них смужечки трошки іншого кольору, або товщі чи тонші? А може вони самі товщі чи тонші, чи волохатіші? Чи у них очі зліші? А може, вони гудуть іншим голосом? І Свєтка вирішила піти на розвідку. Вона обережно ступила на кордон забороненої території. Нічого не сталось. Свєтка посміливішала і підійшла до вуликів ближче. Мешканці маленьких дерев’яних будиночків продовжували займатися своїми бджолиними справами і не звертали на неї ніякої уваги. Але здалеку маленьких бджіл не розгледиш. І голоси їхні погано чути. Свєтка зовсім розхоробрилась, підійшла до одного вулика і тихенько присіла навпроти, як це не одного разу робила біля вуликів з добрими бджолами. Ніякої різниці вона не побачила. Ці бджоли навіть гули так само, як ті, що добрі. Нічого не змінилось. Так їй здавалось. Декілька бджіл літало навколо Свєтки, але це було звичною справою. А далі сталось зовсім незвичне: кілька бджіл не просто сіло на Свєтку, а з розгону вп’ялося їй у обличчя своїми жалами. Свєтка з диким вереском «Бабусю-у-у!» вискочила з палісадника. На її заклик з літньої кухні вихопилась бабуся і, обмітаючи фартухом бджіл зі Свєтчиного обличчя, потягла її до хати. Бабуся різними засобами намагалась порятувати Свєтку від бджолиних укусів, але нічого не допомогло: Свєтчине обличчя розпухло, а очі закрились, і тільки в одному залишилась тоненька щілиночка, через яку Свєтка ледь розрізняла навколишні предмети. Декілька днів усі домашні сміялися із Свєтки і розпитували, чи знає вона тепер, чим відрізняються злі і добрі бджоли. А Свєтка роздумувала над тим, що цей світ влаштований не надто зручно, бо по вигляду ніяк не можна зрозуміти, хто злий, а хто добрий.

Свєтчин перший клас

- Лак, либа, лама… - старанно читала Свєтка. Брови вчительки сердито зійшлись над переніссям:
- Якщо ти завтра будеш мені ликати, як оце сьогодні, до школи більше не приходь! І передай своїй бабі, щоб негайно принесла до школи документи!
Свєтка згорьовано опустилась на своє місце. Не любить її вчителька! А чому її не любити? Хіба вона винна, що у неї немає якихось там документів? Бабуся написала татові з мамою листа. Але вони ж переїжджають зараз у інше місце, тому Свєтка і живе з бабусею. Може, вони не отримали того листа і взагалі не знають, що Свєтці потрібні ті документи, бо вона пішла до школи. А може, у них важливі справи, і вони не можуть зараз їхати так далеко через якісь там документи. І ну то й що, що Свєтка з бабусею не пам’ятають, коли Свєтчин день народження! Хіба це найголовніше у світі? Хіба Свєтка погана учениця? Так, оцінки у неї не найкращі у класі, але і не погані. Інші діти навіть гірше вчаться, і нічого, вчителька їх любить. А попробувала б вона сама бути такою маленькою, як Свєтка, і сидіти на задній парті позаду цієї здоровенної Зінки, з-за спини якої майже не видно, що написано на дошці! І хай вчителька не розраховує, що Свєтка здасться. Вона вчитиметься, на зло їй вчитиметься. І оту нещасну букву «р» сьогодні ж навчіться говорити. Ось тільки прийде зі школи, розпитає дядька Івана, як треба язика ставити, і навчиться! А жалітися бабусі на вчительку Свєтка не буде. Вона ж не ябеда. А тато з мамою влаштуються на новому місці, і заберуть Свєтку. І вона ходитиме до іншої школи, там буде інша вчителька і не буде цієї вреднющої Зінки, яка ніколи не дає списати і не хоче підказувати, що там на дошці написано. А тут Свєтка і дружити ні з ким не буде. Вона хотіла, а тепер не буде. І хай вони бігають, верещать і граються у свої дурні ігри, до яких Свєтка навіть правил не знає. А вона на перервах буде бігати у клас до дядька Івана. Він соромився, коли Свєтка забула ручку, і прийшла до нього перший раз, бо вчителька так сказала. А його однокласники сміялися, показували Свєтці фокуси, дали цукерку і навіть не пустили назад , і Свєтка просиділа у них цілий урок. І вчитель у них хороший, не лаяв за те, що вона залишилась, а дав аркуш паперу і сказав сидіти тихо і малювати, а до свого класу іти на перерві з дядьком Іваном. А дядько Іван тепер не буде соромитись, бо Свєтка сподобалась його однокласникам. Якби можна було, Свєтка б і вчилася разом з ними, але дядько Іван сказав, що не можна, бо вони вже великі, останній рік вчаться, а Свєтка тільки перший, і що вона ще маленька і нічого з того, що вони вчать, не зрозуміє.
- Свєто, продовжуй, долинув до неї голос вчительки. Свєтка підхопилась. Вона не знала, де читати, бо за своїми думками забула слідкувати. Сусід по парті швидко тицьнув у її буквар пальцем і знов сів рівненько, наче і не підказував. Свєтка перевела дух і почала читати. Ні, однокласники у неї хороші, вона буде з ними дружити. То тільки Зінка погана.
Завтра вона і справді вмітиме казати «р-р-р». Дядько Іван навчить, а Свєтка тренуватиметься так старанно, що він не витримає, покине вчити уроки і втече гуляти. А Свєтка все одно тренуватиметься, аж поки їй не накажуть лягати спати. А через якийсь час приїдуть тато з мамою. І будуть вражені тим, що Свєтка ходить до школи. Адже бабуся була майже безграмотна, і з її листа вони зрозуміли тільки те, що бабуся сердиться, і що чомусь потрібні Свєтчині документи. А до школи Свєтці треба йти тільки наступного року. Просто школа сільська, дітей не багато, і директор на слово повірив бабусі, що Свєтці вже сім років. Потім тато з мамою підуть до школи. І вчителька теж буде вражена, хвилюватиметься і хвалитиме Свєтку за те, що вона зуміла вчитися на рівні семи-восьмирічних дітей. Свєтка стоятиме поряд і посміхатиметься, адже вона й сама знала, що молодець. Це вчителька не знала, і тому її пальці тепер так нервово перебирають журнал. Свєтці стане шкода вчительку, вона подивиться на неї і раптом зрозуміє, що ця молода жінка ще не зовсім вчителька, вона тільки вчиться бути вчителькою, так само, як Свєтка вчиться бути ученицею. А дорослі стоятимуть і вирішуватимусь Свєтчину долю. І вирішать, що раз вона зуміла провчитися більш, ніж половину навчального року, то хай уже вчиться до кінця. Дивні ці дорослі. Так довго розмовляють про те, що й так зрозуміло. Тоді ще ніхто не знав, що коли Свєтка стане дорослою, усі діти почнуть ходити до школи з шести років. Але мама Свєта своїх діток відведе до школи тільки тоді, коли їм виповниться сім.

Остання зустріч

«Ти… ти зовсім не така, як я собі уявляв…» - розгублено сказав його погляд.
«Ти теж…» - відповіли її очі.
«Але я обов’язково у тебе закохаюсь… Ти ж пам’ятаєш нашу клятву? Давно-давно, коли казки ще були правдою, ми обіцяли один одному, що одружимось, коли виростемо. Бачиш, я її не порушив, я знайшов тебе… І я забуду тебе ту, що снилася мені вночі, і закохаюсь у тебе справжню. Адже ми повинні виконувати свої клятви…» - і його погляд сповнився впевненістю у непогрішимій правильності своїх дій.
«Ти… знову поспішаєш з обіцянками, - посумнішали її очі, - адже пройшло стільки часу… Ми так змінились, що якби зустрілись випадково, то навіть не впізнали б одне одного. То не я тобі снилась. Просто ти не знаєш, як її звуть, і тому подарував їй моє ім'я… І це не я… не та я, яка тобі потрібна. Та я, яку ти пам’ятаєш, залишилась там, разом з казками… Невже дурна дитяча обіцянка важить для тебе більше, ніж шанс зустріти ту, що приходила у твої сни? Невже ти не хочеш дізнатись, як її звуть насправді? Ти став дорослим. Тобі слід навчитися відрізняти свої справжні бажання від хибних. Якщо ти не підеш геть, шкодуватимеш про це довгі роки. Іди… Іди і не обертайся… Казки повинні залишатись у дитинстві.»
«Не піду. Зусилля, витрачені на пошуки, не повинні пропасти дарма. Я жив з думкою, що ми будемо разом… Невже тепер я повинен відмовитись від усіх своїх намріяних планів?» - і його губи склалися у пряму рішучу риску.
«Але ж я тобі не подобаюсь. Щастя не приходить за планом. Твої витрачені зусилля не варті двох поламаних доль. Ти не мій, розумієш? Вибач… Ти вже не маленький. І навіть не мій друг. Мені доведеться зробити тобі боляче… Цього разу я не дозволю тобі вирішувати за мене.» - тепер уже її очі спалахнули впертістю і рішучістю. Світлана з зусиллям розтулила губи і промовила:
- Тобі не слід було приїжджати, Костику. Я не чекатиму тебе з армії.