Бувають у житті такі моменти,
Коли ні чорт не втішить,
Ані Бог:
Сповна сплатив
На сина аліменти,
Та збільшився стократ батьківський борг.
Живу, як люди.
Посилаю гроші.
На свята поздоровлення пишу.
Та щось гнітить,
Неначебто ношу
На стомлених плечах пудову ношу.
Задумуюся іноді...
І вдома
Не чую, що родина промовля.
Щось лепечу, немовби немовля,
Вином туманю душу, цигарками, –
Сп’яніє, розмагнітиться душа,
Поплаче навіть потай...
А з роками
Ні чарка, ні цигарка не втіша.
Беру квиток до станції побачень...
М’який не заколисує вагон...
Без докорів, доган і звинувачень
Зустріне син –
Смутний і давній сон...
Ще не зміцнілим голосом мужчини:
"Чого не приїздив?" – спитає син.
Я відкажу: "Були на те причини..."
Хоча ніяких не було причин.
В позарозряднім селищнім готелі,
Де мухами засиджене трюмо,
Самотні, мов оазиси в пустелі,
На відстані розмови сидимо
І мовчимо.
Не клеїться розмова,
Не гріє чарка, повна, як була...
Лиш нависає стеля вечорова
Все нижче над незатишком стола.
Спитав би щось,
Просив би щось – не просить...
Чи гордий, чи ображений – хто зна...
Воно ж бо... родичаємось не досить...
Моя вина – чия ж іще вина?!
Мовчання увінчається прощанням.
"Писатимеш?"
"Писатиму... Ти вір..."
Я вірю, хоч і знаю, що мовчання
Не виллється словами на папір.

1983