Постояв над проваллям.
Вже чорний пісок осипався
Під моїми ногами...
Мій ангел утримав мене.
Щось у мозок шептало:
Життя –
Суєта, суєта, суєта вся...
Але серце кричало, що ні –
Не усе промине.

Совість голос давала,
Як ті журавлі, що вертались...
Не пилася горілка –
«Своє» ж бо відпив я уже...
Сни приходять мені,
Як у Рим синьоокі вандали,
І згорають у хвилях сердечних пожеж.

Зеки й «ті ще» курви
Люблять вірші мої цитувати.
Їх рятують вони,
Бо мені теж хреново було...
Гріє душу комусь
Мій же образ дідівської хати
Із лелечим гніздом,
Що подібне на німб НЛО.

Постояв над проваллям,
Зломив у печалі дорогу.
Узяло мене світло –
І тягне до себе, увись.
Стало просто і добре
Молитись єдиному Богу,
Накосивши Пегасу своєму трави.

Кров’ю свічі ридають
На білу сумну скатертину,
Залишаючи пляму у формі:
«Вкраїна і Крим»,
Де родився поетом,
Яку вечорово покину,
Щоби небо латати
Сосновим шматочком кори.

Міфологія й бізнес кругом...
У небілому світі.
Сам я віршем зробився.
Болить мені лоскіт епох.
Не стакани вина,
А хрести –
Як в Новім Заповіті –
Ділить доля мені й моїм друзям –
На трьох.

А на Той світ спішить небагато...
Нікого і звідси.
Дуже швидко іде мій годинник –
Веселий дивак.
Під невидимим гостем
Пищать порцелянові східці.

І Висоцький кричить з Того світу,
Що й там
«Все не так»...