Вмоститись край вікна на цілий вік,
Чекаючи кохання, як світання.
А час пливе й холоне, наче віск,
І плаче тиха свічка сподівання.

Ще в тебе, мила, дуже рання ніч.
Невдача перша віри не зломила…
А хлопців мотилі на сяйво віч
Твоїх летять і обпікають крила.

Ще можна очі в далеч видивлять,
До щастя теплим зором відстань мірять,
Єдиного усе життя чекать
І довго, вперто й безпробудно вірить.

І ось колись на ґанку клямка “брязь!”,
Кінь білий заірже в нічне віконце,
І на порозі стане гожий князь,
Затьмаривши собою красне сонце.

...Дівочі мрії маревом легким
Життя згубити можуть до останку.
...Прийшов не князь – самотній пілігрим
Сором’язливо тупцяє на ґанку.

Вділи душі, повір: не забруднить.
Кинь тепле слово, як рядно в присінках.
Він істину шукає, а не мить,
Коли на мить слабкою станеш, жінко.

...Ще не хрестись. Ще твій не вдарив грім.
Ще дні твої незлічені, як зорі.
І хто був той самотній пілігрим,
Дізнаєшся ти, дівчино, не скоро.

Та молодість розвіється, мов дим,
Срібляста нитка упаде край поля...
І зрозумієш ти: не пілігрим –
То йшла тобі навстріч жіноча доля.

12 жовтня 2003 – 9 серпня 2004 року