Зосеніла, похмура душа опадає
словами-листвою,
у сивіючих сонць полотніє проміння
остиглих долонь.
Знаєш, варті не «де»,не «коли», не «навіщо»,
а хто ми з тобою
для отих он сердець, що шукають тепла…
Я прошу: не холонь…

Не холонь,
самоту прикликаючи свідчити різні образи,
що тобі заподіяли мандри
між межами власних облуд.
Золотими хрестами майбутньому
скручують хиряві в’язи
юди в рясах і без…
Розвелося продажних паскуд.

Свій статут аберація духу диктує моралі:
дурні плагіати
вимальовує нам з архаїчних доріг.
То гірка́ суєта.
Кожен світить,
настільки любові можливо задарма віддати -
і проста, і свята… за маєтністю світу забута мета.

Тож поглянь на мету.
Всі самотності мали можливість світити,
та не стачило духу…
можливо, не стачить і нам… Все одно
не холонь, адже людяність
має ходити по світу,
аби він прояснів,
ніби вимите краплями світла вікно.