На теренах українства, певно, явище Прекрасної епохи ніде так не виразилося, як в урбаністичній чи напівурбаністичній прозі І. Франка, зокрема в «Перехресних стежках». І йдеться тут не про шаблони щодо видатного письменника, а його реальні та практично одноосібні заслуги. Наріжним каменем тут стала не лише урбаністика самого Франка, а й політичний поділ українських земель, де міська культура та вільне письменство були ускладнені різними чинниками на території, підконтрольній Російській Імперії. Порівняно з цим становищем, Галичина була українським культурним центром, куди виїхало багато діячів зі Сходу. Саме тому передвоєнна епоха з усім її колоритом, суперечливістю та суто українським елементом і могла виражатися хіба що в прозі І. Франка, який був справжнім рупором сучасної йому передової ідейности та світоглядности.
   Отже нагадаємо, що Прекрасна епоха (або фр. Belle Époque) – це умовна назва часового проміжку кінця ХІХ – 1914 р. у Європі, що вирізнявся порівняним спокоєм, культурним і науковим підйомом, виникненням і розвитком народних партій, борінь за права найбідніших мас і зовнішнім шиком. Це був час Рембо і Верлена, перших музичних виконавців світового рівня, помпезних театральних труп і… важезних соціальних і політичних протиріч, що пізніше вилилися в Першу світову війну та низку класово-економічних революцій, виникнення ряду нових етнічних держав і падіння кількох імперій. Саме ностальгія за «втраченим часом» і стала основою для назви Прекрасної епохи, зокрема у фаранцузів, німців і англійців, які цей період так або інакше обов’язково виділяють у своїй історії окремо. Але звернемося до «Перехресних стежок» І. Франка, щоби глибше осягнути цей феномен і його відображення саме в українській музі.
   Першочергово треба відзначити, що в «Перехресних стежках», подібно до більш ранніх «Волів» П. Мирного та «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького сільські картини перемежовуються з міськими, а й у значно більшій мірі з ухилом на останні. Тому це типова напівурбаністична чи навіть урбаністична література, яка й відповідала поняттю Епохи. Це не сільська ідилія, яка могла і, звісно ж, зачіпала загальнолюдські проблеми, а повість про життя інтеліґенції такої, якою її вбачають саме в європейській, американській і російській літературах. Більше того, із самої назви твору зрозуміло, що Франко намагався «перехрестити» шляхи як всередині самого beau-monde’у, так і поєднати інтеліґенцію з народом. Парадоксальна ідея, як на той час, оскільки якраз тоді розбіжності між вищим світом і «черню» особливо загострювалися, причому життя останньої лишало бажати кращого. Образ епілептика та релігійного фанатика Барана, а також неписьменних легковірних селян, що живуть пліч-о-пліч із буржуа й адвокатами в понівечених хатах чи навіть будах, показують нам якнайкраще кепськість становища економічно-соціального: старий світ гнітив і відмирав. Водночас, головний герой Євген Рафалович, русин (українець), що є вихідцем зі звичайної сім’ї, перейнятий долею простолюду. Він усіляко намагається покращити його становище та марить ідеєю створення народної партії задля подальшого звільнення трудових мас. Образ «меценаса» Рафаловича багато в чому автобіографічний, тож правдивий і реалістичний. Він дійсно уособлює собою певну частку української інтеліґенції Галичини, та й усієї Європи, як правило, маргінальну (невизнану) та революційно налаштовану частку.
   Але тим не менш, він один із небагатьох.
   Йому супротистоять як класові, так і етнічні сили консервативного світу. Суспільство, в якому живе адвокат, внутрішньо прогнило та законсервувалося. Чільні посади в ньому займають дурні, некомпетентні, дорстокі, але вигідні люди, причому, серед них багато поляків, незважаючи на те, що сама територія етнічно руська (українська). Невелике містечко має назви вулиць суто польські на честь польських героїв; його євреї полячаться, а не українізуються, мають місце відверті польські шовіністи та шляхтичі старої школи «Пана Тадеуша», що аж доти не відтанцювали свій «останній полонез». А діється це все через те, що в порівнянні з русинами-українцями тамтешні поляки, нащадки багатих мужів, багатші, впливовіші, родовитіші. Тут прослідковується етнічно-класова проблема всієї епохи. Це доба «майстерень світу», «законодавців моди» та колонізаторів, і тодішнє суспільство, переважно, не бачить у цьому нічого дивного. Це для нього звичне та природнє явище: домінування сильнішого та багатшого, але далеко не розумнішого, тобто самого Рафаловича-Франка. Отже розкішні фасади та витончені тони приховують за собою лихі очі та лихі серця суспільних паразитів і вигідних нездар, які, тим не менш, мають владу та пригнічують ширші та бідніші кола громадськости. Але й у цьому колі соціальних верхів знаходяться тріщини. Не тільки виходець із соціальних низів Є. Рафалович, а і його кохана Реґіна Твардовська, що є полькою (у неї був реальний прототип), співчуває знедоленим верствам. Вона вирішує попри скрутність власної долі зробити все можливе не лише заради кохання, а й заради людства, що виражено у сцені її пожертви всіх власних цінностей Рафаловичу та в інших моментах, де вона підтримує його ідеї словесно чи менш радикальними діями.
   Сама ж Реґіна, на жаль, була жертвою Прекрасної епохи. Вона гарно одягнена, має витончені манери, вчиться грати на фортепіано, але силою одружена не просто з нелюбом, а з моральним виродком, який потребував собі соціальної амністії та досягнув її шляхом «зразкового сімейного життя». Це була доба, коли модерне (в нашому розумінні) боролася із пережитками старого, серед якого і важливість соціального статусу сім’янина, і шлюб за розрахунком і неволя жінки як така. Усе це відображене в «Перехресних стежках» на вітчизняному, єврейському та польському етнічних ґрунтах. Важливо, що єврейська діаспора тут також включена у боротьбу за соціальні права, а подеколи й колаборує з іншими народностями, оскільки непересічний єврей-лихвар і полонізований єврей-шляхтич також несподівано стають на бік Рафаловича у боротьбі за свої власні та загальнолюдські цінності.
   Червоною ниткою через усю повість проходить діалектика суперечностей Прекрасної епохи: зовнішня краса і внутрішня гнилість, багатство та крайній ступінь зубожіння, войовнича, та практично безправна інтеліґенція, і лінива нездарна шляхта – усе це створює неповторний колорит не лише самої епохи, а й України тих часів, яку І. Франко вміло відображає на письмі без прикрас і перебільшень. Саме тому такий кут зору на цю повість, а також на всю загалом урбаністичну творчість письменника є важливим для якісного розуміння історії без рожевих окулярів чи, навпаки, надмірної демонізації. Так, ми бачимо багато актуальних і гострих проблем, які пізніше виразяться і у війнах, і в революціях, і в геноцидах. Але з іншого боку, ми бачимо й надію на просвіту як бідних, так і панівних мас. І звісно ж, ми бачимо непідробну красу, яка є безумовною принадою тієї незрозумілої для нас Прекрасної епохи, що стала крутозламом всього Західного світу.

   Серед радянських дослідників традиційно панувала іще ленінська думка про те, що Бог у філософії Дж. Берклі є суто декоративним елементом, що буцімто лише маскує соліпсизм, тоді як це не відповідає дійсности. Це було підтверджено ще роздумами І. Канта про трансцендентальний об’єкт, але сьогодні доводиться звертатися до цього знову, щоби відновити історичну справедливість. Насправді ж Дж. Берклі доходив до тієї межі емпіричної філософії, за якої вона починає дотикатися до раціоналізму. І виразилося це в його метафізичному вченні про Бога.
   Задля роз’яснення цієї думки звернемося до контексту, яким підтвердимо іще один важливий для історії філософії момент: «наштовхування» Дж. Берклі на метафізичний трансцендентальний об’єкт було таким самим згубним для всієї суб’єктивно-ідеалістичної філософії, як і напіввідкриття ірраціональних чисел для піфагорійців.
   Так, дійсно, ірландський філософ був емпіриком свого часу та схилявся до суб’єктивного ідеалізму чи не більше, ніж його наступники. Але ми підозрюємо, що він також міг бути добре ознайомлений із логічно-емпіричними вадами деякий час гучної та висміяної в публіцистиці філософської системи К. Брюне – чи не єдиного справжнього соліпсиста в історії науки. Тож це могло слугувати додатковим триґґером для пошуків істинної системи.
Дж. Берклі чітко розділяв у своєму розумінні «пасивні» й «активні» ідеї, де перші були підпорядковані людині, а останні , навпаки, – підпорядковували самого індивіда, тобто були зовнішніми незалежними чинниками. Із цих двох компонентів увесь людський світ і складається. Третім же елементом, але цього разу якісно відмінним, є лише «дух», «розум» самої людини, без якого всякі ідеї втрачають сенс, немислимі, і який, на нашу думку, Дж. Берклі намагався зробити максимально незалежним від ідей, але йому на це не вистачило слів, у буквальному сенсі. Якщо «пасивні» ідеї – бліді та нетривкі, вирізняються слабкістю свого сприйняття та «безплотністю», то ідеї «зовнішні», комплекс яких складає, наприклад, звичне для нас «дерево», – градаційно значно тривкіші та впливають на нас, так би мовити, фізично. – Так вважав Дж. Берклі, і на нашу думку це було віддзеркаленням насправді фізикалістичних (або як би сказали тоді – матеріалістичних) ідей про первинність зовнішнього об’єктивного світу.
   Вся річ у тому, що непідконтрольність зовнішнього світу людському розуму була для філософа очевидною, на відміну від К. Брюне, тож він намагався знайти цьому пояснення у тій ситуації, коли вже обрав локківське вчення про ідеї свідомости, як антипод чомусь «дійсному», своїм відправним пунктом. У даному контексті можливих рішень було два.
   Перше – визнати своє власне Я, так би мовити, роздвоєним, де одна з частин свідома (сам Дж. Берклі, його самосвідомість), а інша – «вегетативна» (автономна нервова система?), тобто нерозумна, але на якій перша виникає як редуцент. Вегетативний зовнішній чинник, тобто, фактично, тіло, могло би випадковим чином, подібно до калейдоскопу, породжувати відчуття у свідомості індивіда незалежно як образи зовнішнього світу. Близьким до такого трактування зі своєю «інертною» Волею був А. Шопенгауер. Але це вже не соліпсизм, бо власне Я людини не лише роздвоєне, але й свідомісна його частина – лише підпорядкований елемент до несвідомого гегемона-тіла, що і складає увесь «світ».
Інший шлях – визнати свідомого та передбачуваного зовнішнього провокатора, що було правдоподібнішим з огляду на постійність відчуттів і «розумність» світу модерних просвітників. Саме до цього і схилився Дж. Берклі, хоча в обох варіантах він би вже був метафізиком, тобто перетнув би межу емпірики на тому місці, де вона не може продовжуватися, але мусить бути якесь пояснення. І в обох же випадках уже не був би соліпсистом, бо він – лише підпорядкований елемент до дечого зовнішнього.
   Таким свідомим зовнішнім провокатором ідеального світу став у Дж. Берклі деякий окремішній і самобутній дух, або розум (mind), що справедливо називався ним Богом, оскільки саме він був творцем фактичної дійсности. Шляхом подальших роздумів філософ навіть доходить до висновку, що у такому разі людина існує в Бозі, тобто у зовнішньому для себе світі, і підтримується лише ним. Іншими словами, Дж. Берклі, як передтеча аналітичної філософії, визначив принципову тотожність між матеріалізмом й ідеалізмом у тодішньому розумінні цих слів, тобто і передував Дж. Е. Муру і фізикалістичному підходу водночас. Сама точка зору Дж. Берклі, незалежно від того, наскільки вона була усвідомлена, виявила нерозрізненість між підходами емпіризму й раціоналізму та матеріалізму й ідеалізму в їхніх крайніх ступенях, якщо розуміти під цими термінами саме їхні тодішні значення. Фізичне і духовне у філософа співпадає, і водночас, необхідний деякий зовнішній чинник, що відповідав би за людські фізичні відчуття, нехай то буде Бог, або таємнича для самого Дж. Берклі «матерія». Це пізніше зазначить й І. Кант, не посилаючись на свого попередника. Але результат у будь-якому разі тут був один. З одного боку соліпсизм К. Брюне ставав емпірично суперечливим, а тому просто неможливим. З іншого – метафізичні «матерія» чи «Бог» не були просто фікціями людського розуму, а вимагалися прямо із роздумів над постійним наявним досвідом.
   На жаль, чимало філософів минулого, аж до аналітиків, не змогли цього зрозуміти правильно, тож виникали суперечки та цілі школи між тодішніми ідеалістами й матеріалістами, хоча всі вони намагалися пояснити світ саме фізично. Одним же з перших, хто наштовхнувся на цю проблему, беззаперечно, був ірландський мислитель-ідеаліст Дж. Берклі, який сам того не відаючи, переріс і зруйнував власну філософську систему її логічними висновками та Божим началом у ній.

   У зв’язку з купою наклепів на мене з боку різних людей я відчуваю деяку потребу розповісти майбутнім і теперішнім про те, який же я є. Не впевнений, що я закінчу цю роботу, а тим паче – за один раз. Але ось я зі склянкою вина вирішив розпочати. Так, я інколи люблю випити, зокрема пиво чи ель. Вино п’ю в критичних випадках, хоча від нього й не так гладшаєш. Ненавиджу смак спиртяги й бути п’яним. Коли п’яний, неможливо читати та вчити мови. Але загалом я дуже добрий і в мене є якесь почуття шляхетности, яке інші сприймають по-різному. Я довірливий і дурнуватий, бо часто не бачу пасток і очевидних речей. Мені важко думається інколи, голова, мов у тумані. Я злободенний і трохи злопам’ятний, і люблю поміркувати про те, які мої найближчі люди козли. Але це, швидше, епізодично. Бо я взагалі люблю подумати про щось інше, про величне чи миттєве.
Я ласий до дівчат, але якось не так, як усі. Як до картин, якщо чесно. Мені приємно із ними порозмовляти, зробити їм комплімент, але якихось близьких стосунків я боюся. Люблю розум і вроду, що для мене є чимось незалежним одне від одного. Тому частіше з дівчатами й спілкуюся: бо вони гарні. До хлопців я дуже вибагливий, бо вони багато чого зобов’язані у взаєминах із іншими – так мене виховали. До грошей я байдужий, але інколи мені їх дійсно не вистачає. Я нібито й сміливий, але не люблю бійки та надто ризикувати. Інколи я не ризикую навіть надто сильно, але рідше. Мені бракує розуму, щоби себе стримати від очевидних помилок. Я нібито і схильний до планування, та планую не завжди. Як зараз. Я пише зараз від душі, хоча якийсь план і був. Так само я писав свої дипломні, яких соромлюся, якщо чесно, бо вони невдалі, як і мої перші книжки. Мені не вистачає наснаги та енергії, а може, це якийсь запобіжник. Бо інакше я би вже написав кілька томів дуже дурної літератури на різний смак.
   Але все ж, я люблю людей, що би про них не говорив і як би їх не ненавидів інколи. Я дуже люблю читати франка. Навіть думаю написати все статтю «Прекрасна епоха в повісті І. Франка «Перехресні стежки». Ця повість мені дуже сподобалася. Я взагалі швидко вичитав усю українську літературу й Франко мені по-особливому сподобався. Вважаю його ґенієм. До речі про літеру «Ґ». Не вмію її вимовляти, щиро. Пам’ятаю, як у 14 років намагався завчити вимову цього звука за Авраменком. Нічого не вдалося. Пишу майже винятково українською, хоча й знаю кілька мов. Бо так я письменніший, хоча й все одно неуважний.
   Я трохи ледачий і грубуватий, але я виховую в собі витонченість і силу волі, аби це перебороти. Вважаю свою натуру гідним суперником своїм метам, хоча й буде шкода, якщо не все з запланованого зможу. Я би дуже хотів прислужитися Україні та людям. Планую написати велику поему александрійським віршем. Вдасться чи ні – не знаю. А в поезії я щирий, хоча й трохи ледачий. Ніколи не пишу без гідної ідеї. Але виявляється, що пишу доволі швидко. Просто мені важко концентруватися. Уже зараз відчуваю, що текст дуже інтимний, тому не впевнений, що його опублікую. Хоча, хто зна? Не зараз про це. Вино я п’ю довго, як й інші алкогольні напої. Від них треба отримувати задоволення, а не впиватися ними, тож не люблю спиртягу й вино п’ю рідко. Люблю філософію, та ось останнім часом щось не читається, якась непосидючість. Щиро ненавиджу декого з тих, кого колись цінував. Вважаю, що вони зрадили й моїм очікуванням, і самим собі, бо сам я, здається, все ж гідний товариш і критик. Бо я можу критикувати й себе. Я зовсім не підлий, але наївний і гальмівний, ідеалістичний у поглядах на людство. В аристократичному суспільстві та й взагалі в суспільстві мені не місце, бо таких, як я, там лускають, мов горішки.
   Хотілось би бути обачливішим, хотілось би бути прагматичнішим. Але я ледачий і добрий. Вивчаю мови, читаю книжки й мені добре. Відчуваю неповернутий борг перед батьками за те, скільки вони вклали в мене і що для мене зробили, хоча й критикую їх часто. Вино жахливе. Не питиму більше з батькового льоху, сподіваюся. Бо інколи треба чимось займатися під час роботи. Мені треба відволікатися від вдумливих текстів. Чи взагалі текстів. Люблю сатирити тих, кого вважаю гідними сатири. Але інколи й жалкую про свої слова. Я щиро вдячний своїм друзям і всім, хто мені допомагає. Не люблю лишатися в боргу. До російської культури ставлюся стримано, як і до всіх інших, окрім української, яка для мене особлива, бо рідна. Але я люблю нібито й поміркованість у рішеннях, тому багато чого не сприймаю із політичного. Ось такий я суперечливий, здається. Сам непоміркований, але іншим того ж не дозволяю. Я гуманіст і тому вимагаю багато від людей. Вимагаю шляхетности. Тому ненавиджу ницість, підлабузництво, кар’єризм і все в цьому дусі. Сам я ніколи не дозволяю собі нещирости у взаєминах із людьми. Бо це гидко та дурно. Що би там хто не говорив. Настя сказала, що мало хто роздивиться у мені шляхетну душу крізь прошарки іронії та сарказму. Гадаю, вона правильно сказала. Може, тому, що мені би так хотілося.
   Не вважаю себе ґеніальним. Далекий від самолюбощів і самохвальства. Що би там хто не говорив. Самослав означає «самотній», а не щось інше. Той, хто говорить сам, один – ось воно, значення. Ім’я горде, але без пихи.
   Я люблю смачно поїсти, тому й набрав зайвої ваги. Люблю піцу та шаурму, трохи менше. Але не так уже й часто їх їм! І чому я так розгладшав? Блін, не знаю. Адже на так уже й часто, а встаю о сьомій ранку й рухаюся майже увесь день. Удень часто сплю, бо потім важко працювати, якщо не зроблю цього. Я починаю куняти й засинати часто, якщо не посплю вдень. Інколи я все ж несправедливий до тих, хто мене оточує, що мене гнітить. Це викликає почуття провини. Дуже соромно перед Настею, але не перед тією, що моя колишня дівчина, а перед тією, якій присвятив свою «Секвенцію». Я дарма вважав її трохи байдужою щодо мене. Вона зовсім не така, а просто мовчазна. Я собі цього довго не пробачу. Не люблю неправильно розуміти людей, хоча часто це роблю. Це мене гнітить. Але я якось свою провину залагоджу. До речі, я пишу українською не так уже й погано. Треба буде польською спробувати якось, якось. Але не зараз. Класна мова ця польська. Я вже нею прочитав кілька книжок і в захваті. Усе так незвично. Я люблю незвичне, але із сенсом. Тому й вивчаю мови. Власне, не лише тому. Відкриваю для себе нові світи. Але і тому також. Франко пише польською дуже бойко, мені подобається. А Міцкевич якийсь перевантажений, нібито. Тому мені більше подобається Івашкевич. Я сам дуже люблю різні історії та мудрості, хоча й не завжди вистачає наснаги дочитати до кінця. Дослухати завжди вдається. Я ось такий, тактильно-аудіальний, а не зоровий. Для мене дуже важить мій ніс. Нюху я не втрачаю навіть під час хвороби. Як не дивно. Я дійсно відчуваю запахи навіть під час хвороби. Люблю нюхати, розрізняти тони. Люблю запах свіжости і не переношу відчуття липкости. Читаю цікаві статті на ВВС. Дуже люблю цю новинну групу в її українській варіації. Я читаю науково-популярні статті, хоча криптомнезія часто дає про себе знати, коли щось своє пишу. І все ж, я романтик із романтичним відчуттям світу. Мені це близьке. Тому я у школі особливо любив Романтизм і зарубіжну літературу, взагалі літературу. Бо у ній багато романтичного. Але і Реалізм люблю, інколи. Але я романтик усе ж. Я дуже багато вимагаю від людей, але і люблю їх, що не кажи. Певно, я в цьому сенсі невиправний, бо скільки всього було, а я досі такий. І мені навіть це подобається. Добре, коли світ романтичний, а не такий кам’яний. Світ має право на щось краще, як мені здається. І хоча я розумію провальність боротьби, я все одно борюся за краще у світі. Я би дуже хотів… я би дуже хотів із рештою перемогти зло, як у собі, так і у світі. Але це наївна мрія, дуже дитяча. Та і хай йому! Що ми без мрії? Біологічні роботи? Біологічне сміття, що їсть і спить, і розмножується? Я дуже люблю пишне хвилясте просте волося Б-ли. Воно гарне. І я люблю всміхатися людям, люблю їх підтримувати та вислуховувати. Навіть якщо щось із цього погане вийде, я свого роду психолог, що чує та відповідає, дає бути собою. Я люблю, коли люди є тим, чим вони є. Хоча й не люблю матеріальне. Я люблю своїх читачів, навіть тих, що ще не народилися. Люблю, коли вони вмислюються в мої твори. Я у свої твори вкладаю багато різних сенсів і посилань, що би там не було. Не люблю багато писати й за кілька заходів. Але гадаю, я й тут уже багато розповвів про себе. Ось я чую, як вдарили двері мого дому. Час зустрічати.
   Ось такий я, мій любий читачу з майбутнього й теперішнього (якщо опублікую). Дещо різний, але такий людяний!

    Коли йдеться про Отто Вайнінґера, то спершу спадає на думку його характеристика статей. Але на нашу думку значно важливішим і цікавішим є його вчення про сутність і критерії ґеніальности та принципову різницю між ґеніальністю й талантом. У вітчизняній літературі взагалі питання О. Вайнінґера розвинене погано, а зокрема – це. Тож ми спробуємо здійснити попередню розвідку вайнінґерівського вчення про ґеніальність.
    Першочергово слід сказати про визначення. За О. Вайнінґером, ґеній – це якісне дзеркало світу, збирач людських душ та неупереджений інтерпритатор дійсности. Тоді як талант асоціюється із відточеною навичкою. Саме тому, якщо вертатися до статей, філософ не відмовляв жінкам у талановитості, тоді як ґеніальними вони буцімто бути не могли через «відсутність у них душі та свідомости». Таким чином ми можемо з’ясувати перший і базовий критерій ґеніальности за О. Вайнінґером як адекватність світосприйняття; світосприйняття, але не себе самого. Ґеній нібито коливається в оцінках самого себе від бадьорої прихильности до цілковитої зневаги, тоді як світ він сприймає правильно. Задля цього йому потрібна хороша пам’ять, яка й накопичує дані про довкілля, поки митець або науковець сприймає себе «цілковитим нездарою». У період же піднесення дані пам’яті знаходять собі матеріальне вираження у творах мистецтва й наукових працях. О. Вайнінґер вважав саме хорошу пам’ять найнадійнішим критерієм іззовні, і щиро дивувався людям, які не могли пригадати свого життя до 8 років.
    Ґеній запам’ятовує те, що відбувається з ним і довкола нього, і саме тому в нього виходить конкретна лінія власного життєпису, що так би мовити наштовхує його на ідею про долю, якої, за О. Вайнінґером, насправді немає.
    Після накопичення необхідного матеріалу, в ґенія настає період піднесення, що контрастно доповнюється страхом цілковитого зникнення. Ґеній жадає безсмертя, і тому створює шедеври мистецтва й революційні наукові праці. Водночас, він може бути й зовсім неталановитим, тобто не мати чітких виважених навичок до створення чогось. Він може спотикатися на кожному кроці, що й послужило джерелом фрази «стрункий талант і безладний ґеній». Ґеніальні твори, тим не менш, у рази перевершують будь-які талановиті саме тому, що вони є глибокими й відображають складну дійсність довкола. Ще одним критерієм у цьому контексті можна назвати сумнів митця в тому, що він дійсно правильно розуміє світ. О. Вайнінґер підсумовує цей роздум емоційною формулою: «Нездарі все здається зрозумілим. Вона навіть і уявити не спроможна, що щось не потрапило до її вузького поля зору». Цей властивий ґеніям сумнів логічно призводить до постійної перевірки та шліфовки набутого досвіду. Адекватність сприйняття світу досягається шляхом проб і помилок, постійній редакції власного світогляду.
    Далі зазначимо, що ця шліфовка тісно пов’язана з емпатичністю. Ґеній розуміє інших людей краще, ніж себе, бо внутрішньо проживає чужі страждання й радості. Ґеній не може бути аморальною людиною, за О. Вайнінґером, саме тому, що завжди ставить себе на місце інших і поглинає їх в себе. Відповідно, герої його художніх творів – це справжні складні люди з реальними прототипами. Емпатія, таким чином, є черговим критерієм ґеніальности, що сприяє адекватному світорозумінню, на противагу ускладненому розумінню себе самого. Пам’ять і чутливість роблять із ґенія те саме якісне дзеркало світу, що пізніше втілиться у творах мистецтва чи наукових працях. Опираючись на емпатію, О. Вайнінґер стверджував, що найвидатнішим ґенієм усіх часів був Ісус Христос, який дав чіткі настанову про примирення з ворогами й підставленням другої щоки.
    Надалі ж філософ стверджує, що ґеніальність не обходиться без інтерпретації дійсности, тобто митець або вчений не просто описує світ у музичному чи науковому творі, а й дає свою оцінку – що є добрим, а що поганим. Причому, спираючись на А. Шопенгауера, О. Вайнінґер стверджує, що всі мудреці завжди казали одне й те саме, а дурні – завжди робили протилежне. Таким чином ґеній наділений надзвичайною інтуїцією не тільки розрізняти добро та зло, а й розпізнавати собі подібних, оскільки в них він помічає власні якості. Так само, на думку філософа, розпізнають своїх гомосексуали, кримінальні елементи (тут не обійшлося без Ч. Ломброзо) тощо. Загалом же, ґеній намагається показати іншим очевидні для нього істини, що заздалегідь є провальною справою (і він про це здогадується), оскільки зрозуміють його лише інші ґенії.
    Тим не менше, інколи до ґеніальности доєднується як цілком самобутня риса й талант, що дозволяє створювати шедевральні твори. Серед таких талановитих ґеніїв О. Вайнінґер відмічає Й. Ґете й Р. Ваґнера, які йшли у нього одразу після Ісуса.
    Підсумовуючи, ще раз відзначимо, що ґеніальністю О. Вайнінґер називав здатність (чи навіть – властивість) видатної людини правильно відображати й інтерпретувати світ, що обов’язково поєднувалося з хорошою пам’яттю, самокритичністю й емпатією. Якщо придивитися, то ця схема ґеніальности й різниці між ґеніальністю та талантом логічно струнка й має право не лише бути, а й претендувати на одну з найкращих з існуючих. І саме в таких плідних і хороших моментах треба бачити О. Вайнінґера сучасному досліднику, а не в його сексистьских упередженнях, доволі розповсюджених на зламі ХІХ – ХХ ст.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Я щиро радий, що Ви вирішили зупинитися у нас, пане Залужний. Сподіваюся, що Вам у нас сподобається. Але мені нестерпно хочеться почути про Ваші дипломатичні пригоди у Британії.

ЗАЛУЖНИЙ

Насправді мене відряджали зовсім до іншої країни, хоча й також острівної. Я давав підписку про нерозголошення до тих пір, доки знову не опинюся на території України знову, оскільки мене, гіпотетично, могли запросто в тому пеклі вбити. Ви – чи не перший цивільний, кому я міг би розповісти правду.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

О, це було би чудово, пане Залужний! Розкажіть щоякнайдетальніше!

ЗАЛУЖНИЙ

Насправді мене відправляли послом до країни, що зветься Вірджинія. Це зовсім не американський штат, а окрема країна з матріархальною формою правління, якщо правлінням можна називати той кровопролитний балаган. У цій країні влада так або інакше належить лише жінкам, а ті нещасні кілька сотень чоловіків, які там є, перебувають у становищі рабів.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Який жах! Хіба таке можливо у нашому світі?!

ЗАЛУЖНИЙ

Ну-с, якщо я став полом у тій країні – то все можливо в нашому світі, головне – бажання. Слухайте ж далі. Мене там, по суті, не оберігав ніякий закон, а лише страх місцевих мешканок зашкодити представнику іншої країни та спровокувати війну, до якої вони не були готові ніяк. Так само під Дамоклевим мечем там живуть й інші дипломати чоловічої статі, хоча такі там – рідкість. Туди намагаються відправляти жінок зі зрозумілих причин. Але я все ж гідно виконав там усі доручення та повернувся живий і майже здоровий. Дуже важко було дивитися на цей малесенький острів навіть людині такого фаху, як мій.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Що ж це за країна така?

ЗАЛУЖНИЙ

Це – малесенька держава на острові св. N-а. Вона називається країною, хоча за нашими мірками це – кілька невеличких селищ міського типу, пов’язаних спільною конституцією, звичаями та побутом. Головне місто – Діва – ледь сягає розмірами якоїсь Царичанки. І саме тому в цій країні інколи намагаються практикувати пряму демократію, інколи – я повторюся. У цій країні є головний храм у самому центр Діви, яка в свою чергу лежить у центрі цього острова. Саме місто влаштовано овалами, що з висоти пташиного польоту дуже нагадують піхву, у формі якої вибудовано й храм. Тамтешні мешканки дуже сакралізують цей орган, і тому він є основним у формах їхньої архітектури. Такі самі піхвоподібні там і фонтани, пам’ятники видатним жінкам тощо. В центрі ж самого храму знаходиться велика бронзова модель Сонячної системи з однією тією поправкою, що Сонце, Земля та всі планети обертаються там довкола гігантської піхви. Вони називають цю систему піхвоцентичною і запевняють, що у центрі кожної галактики також розташована велетенська піхва – чорна діра.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Це неймовірно! Розкажіть іще.

ЗАЛУЖНИЙ

Головне місто стоїть на високому пагорбі й оточене сімома мурами овальної, піхвоподібної, форми, кожний із яких розташований нижче за попередній від центру. Самі ж мури без будь-яких скляних вікон. У мурах та між ними розташовані будинки без жодного скла. І вважається, що чим далі від центру розташоване помешкання жінки – тим нижче її соціальне становище: від жриць, аж до селянок.
Тамтешні мешканки запевняють, що так само, як і скляні стелі не дають жінкам розкритися на посаді, так і скляні вікна цьому заважають не менше. На щастя, для тамтешніх, температура там ніколи не опускається нижче 20 градусів за Цельсієм, і тому вони не мерзнуть узимку чи восени через діри у стінах. Усі ж мури, на додачу, вкриті непристойними графіті, де основним мотивом є та сама піхва, але також кров, використані прокладки та розставлені ноги. Тамтешні мешканки ставляться до цих графіті із пошаною й карають смертю кожного чи кожну, хто би наважився намалювати щось заборонене в цій країні – а перелік таких речей чималий – або ж зіпсувати вже наявний малюнок. Також на стінах там незграбно записані основні пункти радикального фемінізму у вигляді коротких гасел. Усі новонароджені дівчатка в цій країні офіційно не мають батьків і віддаються у спеціальний інтернат, де згодом починають завчати ці лозунги та розглядати ці малюнки, через що будь-яка інша ідеологія в цій жіночій країні просто нечувана.
Водночас, із приводу тлумачень цих занадто коротких і часто суперечливих лозунгів виникають сварки. Мешканки називають цю настінну писанину своїм святим письмом і кожна дівчинка перед повноліттям складає іспит на знання всіх цих норм, яких набереться близько півсотні, хоча одні з них майже повторюють інші. Знати їх необхідно в певному порядку, а саме у порядку їхнього створення від центрального внутрішнього муру – аж до зовнішнього, який іще мало пописаний. Цікавим є те, що їхнє «святе письмо» буквально пишеться у наші дні, причому будь-хто там може написати своє гасло та намалювати своє графіті, якщо тільки воно не суперечить основним правилам. Ці правила, загалом такі:
1) жодної поблажливости до чоловіків, якщо про них узагалі заходить мова;
2) жіночі права та вольності – цілком самобутні від чоловічих й існують лише жіночі права, тоді як у чоловіків – лише обов’язки.
3) лозунги й малюнки мають бути зосереджені на жінці, а ще краще – на її репродуктивних органах і біологічних особливостях.
4) Жінка має бути за логікою малюнка чи гасла борчинею, що зазнавала серйозних утисків колись, але нині відвоювала свою першість.
Це – головні та загальні правила, а всі інші суто ситуативні й вільно трактуються. Мушу сказати, що безлад у них починається вже на цьому рівні, де в кількох жінок може бути різна думка щодо правил і норм.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

А що з приводу чоловіків, пане Залужний?

ЗАЛУЖНИЙ

Добре, що Ви спитали самі, адже ми якраз підходимо до цього. Чоловіки там перебувають у стані рабів, але не просто рабів, а робочої скотини в усіх можливих сенсах. Чоловіків у цій державі в десятки разів менше, ніж жінок, бо розраховано, що за життя чоловік може мати значно більше дітей, ніж жінка. Частина цих чоловіків працює в шахтах, частина – на землі, частина – на будівництві, а вночі всі вони зобов’язані під’єднатися до спеціального репродуктора, що являє собою насправді насос зі шлангом. Так із чоловіків викачують необхідну для розведення нового покоління сперму.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Який жах!

ЗАЛУЖНИЙ

Маю сказати, що ця процедура із приємної швидко переходить у мученицьку. Одна з основних причин смертности серед чоловіків у цій диявольській країні – це саме наслідки цієї процедури: зневоднення, шок, або ж – імпотенція, за яку вбивають, як «бракованого». Чоловіки в цій країні не вміють ані читати, ані писати й узагалі вирощуються напівкретинами, щоби ними було легко керувати й вони не замислювалися про краще життя. Ви спитаєте чому ми не введемо туди війська й не зруйнуємо цю пекельну недокраїну до бісової матері? А я відповім, що це сухий осад нашої власної демократії, а також суто наукова цікавість. Жодний подібний режим не жив би довго, якби від нього не було зовсім ніякої користи для нас. Ця держава ресурсно цілком автономна, принаймні поки що. Тамтешній народ сам себе забезпечує рабською працею чоловіків і не лізе за свої межі, яких йому цілком достатньо. Ви спитаєте про демографічну ситуацію й постійне зростання населення в тих краях, але я Вам відповім ось що. Усіх чоловіків, які вважаються зайвими та непотрібними там просто вбивають, а жінки те й діло вступають між собою в масові криваві сутички, намагаючись відстояти свої права та погляди на фемінізм, тому демографічних проблем там немає, у їхньому розумінні.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

А яка ж тоді в них форма правління конкретніше? Як вони вирішують політичо-соціальне питання?

ЗАЛУЖНИЙ

Конституційно в них пряма жіноча демократія й вони мають збиратися раз на чотири місяці задля загального вирішення основних проблем. Але, як я вже дав зрозуміти, украй часто це закінчується кривавими сутичками та самоцидом. Тому ця «пряма демократія» не тримається у них більше п’яти років. У екстрені моменти демографічної та загалом суспільної кризи всю владу на себе перебирає одна з трьох верховних жриць-храмовниць, зазвичай, убивши своїх конкуренток. І її правління тоді в ідеалі триває близько двадцяти років. Ця абсолютна монархія та табуювання інших, ніж у жриці, думок призводить до відродження жіночого населення, після чого відбувається міні-революція й відроджується пряма демократія, чи хоча б олігархія, коли найвпливовіші жінки мають своє право голосу. Зрештою, все одно увесь цей цирк повертається до прямої демократії, бо населення маленьке й сама панівна ідеологія коливається між двома крайнощами. Чоловіки лише працюють і участі в цих політичних подіях не беруть, за чим пильно слідкують – це єдине, в чому погоджуються всі тамтешні мешканки: чоловік має бути під ярмом.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Добре. А як щодо їхньої взаємодії із іншими країнами? У них є якась зовнішня політика в нормальному сенсі?

ЗАЛУЖНИЙ

У нормальному немає, хоча вони би й дуже хотіли. Їх ніхто не допускає в люди просто-напросто. Це – жіноче гето. Та воно й не дивно. Уявіть собі за катедрою ООН неголену жінку, одяг якої пошитий чоловічими рабами із використаних прокладок.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Прокладок?!

ЗАЛУЖНИЙ

Так, з використаних прокладок, які в них є основним ткацьким матеріалом. Ці жінки, як я вже казав, сакралізують піхву й усе, що з нею пов’язане. Вони носять сережки із використаних прокладок, шиють із них одяг. А все – заради показовости того, що вони називають «жіночим природним єством». На їхню думку, дивитися на все це обов’язково, і якщо хтось, окрім дипломата, дозволить собі зневажливо чи з огидою відвернутися від цього видовища, то його можуть легко покарати смертю.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

А як же вони народжують дітей у такому суспільстві нічного жахіття?

ЗАЛУЖНИЙ

Хоча ці жінки люблять називати себе дівами, серед них схвалюється максимальна сексуальна розпуста та неприродність. Важко знайти там двадцятирічну дівчину, в якої не було би за життя двадцять різних чоловіків. Але дітонародження вони зневажають, тому ніколи не народжують природнім способом. Вони беруть яйцеклітини та сперматозоїди й вирощують нове покоління в інкубаторах. Щойно стає зрозумілим, що розвивається хлопчик, вони збираються невеличкою відповідальною групою, аби вирішити його долю: продовжити розвиток плоду чи вбити його. Причому, ці жінки, що вирішують долю хлопчика, починають додавати до інкубатора щось, що заважає розвиватися головному мозку. Тому вони й виростають значно дурнішими за звичайних. Після народження обов’язковою є операція обрізання. Холопчикам не дають імен, а лише порядкові номери із літерою, що визначає їхню сферу діяльности: Б – будівники, Ш – шахтарі і т.д. З раннього дитинства хлопчиків привчають до суворих умов і важкої праці.
Дівчат же вирощують без усіляких обмежень. Вони виховуються в спеціальних інтернатах. Їм дають найрізноманітніші імена та замість прізвища дають також літеру, але таку, що визначає район, у якому вони живуть. Ці літери можуть змінюватися, якщо жінка змінює місце проживання та рід занять.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

А розкажіть, будь-ласка тоді про їхню систему виховання дівчат більш детально.

ЗАЛУЖНИЙ

Як я вже казав, кожну дівчинку віддають до загального інтернату, який є у кожному містечкові. Виховувати дітей самотужки заборонено під страхом смерти. Це зроблено для підтримки пануючої ідеології та «правильного професійного виховання». Притому поділу на касти немає. Якщо ти жінка, то притримуючись тамтешніх законів можна опанувати будь-яку професію і навіть спробувати дослужитися до верховної жриці. Дівчаток навчають першочергово теорії фемінізму, а вже опісля й у меншій міри – всьому іншому. Вони вивчають математику, англійську мову, яка там державна, французьку, географію – усе як у людей. Хіба що вони дуже викривлюють біологію й обмежуються лише хірургією та фармацевтикою, зовсім опускаючи чогось, що могло би бодай якось кинути тінь на їхню панівну ідеологію. Щось подібне було в Радянському Союзі. У шістнадцять років дівчатка складають іспит на повноліття, після чого стають рівноправними членкинями суспільства.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Як узагалі могла утворитися така держава?

ЗАЛУЖНИЙ

Близько вісімдесяти років тому частина європейських і американських жінок вирішили побудувати спільноту, у якій панували би лише феміністичні ідеї. Але оскільки жодна з країн у повоєнні роки не могла дозволити собі такого експерименту, ці жінки та кілька десятків таємно від усіх спійманих ними чоловіків пересилилися на всіма забутий і зовсім не заселений до того острів св. N-а. Там вони й обмешкалися. Ніхто не знав тоді про чоловіків, яких було взято у рабство, інакше би цієї недодержави й не було побудовано. Всі сподівалися на те, що жіночки просто повернуться до своїх домівок із часом, або щонайгірше – помруть. А коли цивілізований світ схопився, то було вже пізно, і руйнація Вірджинії коштувала би багатьох життів. Загалом, можна сказати, що двадцяте століття взагалі показове зі створення держав на основі окремої спілки людей у тих місцях, де держав або взагалі не було, або не було саме таких дуже давно, як із Ізраїлем.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Добре, а щодо законів? Як вони приймають закони і чи приймають взагалі?

ЗАЛУЖНИЙ

Закони вони намагаються приймати шляхом прямої демократії, але як я вже сказав, це часто закінчується кровопролиттям. У часи правління верховної жриці, закони одноосібно приймає вона з дозволу цілком маріонетної палати представників усіх міст. Ця ж палата інколи скидає жрицю і приймає закони тоді вже сама.
Закони їхні украй прості й невітіюваті, але дуже жорстокі та безкомпромісні, якщо не враховувати можливости їхнього тлумачення. Покаранням за порушення закону часто є смерть, як, наприклад, за спробу ствердити якимось чином права чоловіків. Ці жінки не розуміють, що сам корінь такої жорстокости й узагалі пригніченння жінок – це поділ на статі у юридичній і професійній сферах, чого бути не повинно. Часто в них практикується побиття, калічення, привселюдне приниження й інші варварства.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

А як щодо релігії?

ЗАЛУЖНИЙ

Як добре, що Ви спитали. Це – особлива тема в устрої Вірджинії. Вона у них суто симулятивна, вигадана. І цілком служить на благо ідеології, хоча вони самі вже про вигаданість її встигли забути. Поклонються вони, як уже Ви могли зрозуміти Піхві. Але ще у них є прихована богиня Кліторкиня. Піхва породила світ із нічого, а Кліторкиня – це просто веселий трікстер, що інколи бешкетує в світобудові. Чоловіки за цією релігією – це помилка природи, деформована недолюдина, що навіть не гідна життя, якщо не враховувати того, що з її допомогою утворюється нове життя. Чоловіків і всіх незгодних із їхньою релігією вірджиніанки називають спермобаками та пригнічувачими, патріархалками, ганчірками й тому подібне.
Але мені вже би хотілося спати, тож давайте договоримо завтра, якщо Ви не проти.

ЛОДЗІЄВСЬКИЙ

Звісно ж, добраніч. І знаєте, те, що Ви мені розповіли, пане Залужний – це жахливий світ. Сподіваюся, ця маленька біла пляма на світовій мапі так і залишиться ізольованою.

ЗАЛУЖНИЙ

Навзаєм.

   Коли п. Гундарєв запропонував мені написати таке есе, то перше, що мені спало на думку, це те, що тема трюїстична, збита, сама собою зрозуміла. Але я швидко згадав сьогоденну соціально-політичну ситуацію й змінив своє ставлення. Отже мені, як українцю за правом народження, за громадянством і за кров’ю, варто вчергове повторити ті самі «збиті» думки вже для вітчизняного читача, моїх братів і сестер. І тут першочергово мені з цілого переліку важливих для апології Ф. М. Достоєвського в очах співвітчизників запитань слід вирішити, на мій погляд, найабсурдніше: національне.
Рід Ф. М. Достоєвського походив з русинського села Достоєво, що знаходиться близько до кордону сучасних України та Білоруси, а найближчі пращури письменника навіть підписувалися на український манір (дід Андрій і батько Михайло). Отже, суто формально, за чоловічою лінією, видатний письменник був нашим земляком, а отже і ставитися до нього можна не як до «ворога», а, щонайбільше, як до «зрадника» чи «пристосуванця», та все ж таки «свого». Це ж у нас і з М. Гоголем і М. Булгаковим (цей останній, до речі, дійсно прославився антидержавницькими поглядами щодо України). Мені не подобається цей аргумент, і я ніколи би до нього не вдався, якби не довелося пояснювати найпростіші речі та рятувати цього ґенія від наклепу та несправедливої долі.
   І тут я вже опускаю широкі розписи про те, що людина, яка жила більш ніж сто років тому ніяк не може бути пов’язана з путінським режимом ані логічно, ані генетично; як із сучасною Україною, власне, й мало пов’язані ті ж Винниченко та Міхновський. Про те, що часи змінилися: нові люди, нові політичні віяння, нові цінності, подеколи дивакуваті в очах іще живого старшого покоління. І те, що, до того ж, кожен із нас є людиною зі своєю думкою. Хто би з нас проголосив, що завжди й в усьому мав рацію, й жодного разу не сказав дурні чи чогось такого, про що пожалкував пізніше? Я за себе ручитися не можу в цьому останньому точно. Так само, як і в багатьох російських і польських (роман того ж Сенкевича «Вогнем і мечем») письменників, за сильного бажання, можна знайти антиукраїнські фрази й у Шевченка чи Франка.
   Саме тому, що всі ми люди, і що політикою просякнуте все, ми маємо звернути увагу на перше й відкинути друге, адже ми повинні шукати якісь стовпи людськости й краси у наших пращурів і сучасників, а не тотально фільтрувати їх за мінливими політичними обставинами. Так, я глибоко розумію український біль від війни, я сам його переживаю, бо я – один із вас, українці. Але я зовсім відмовляюся розуміти те, що ненависть може засліпити чистий людський ґеній і пошану – мене виховували зовсім інакше. Я свято переконаний у тому, що ми маємо дивитися на пращурів – як на пращурів, і брати від них найкраще, полишаючи позаду найгірше. Значить – Ф. М. Достоєвський для нас – це письменник, а не «росіянин» чи «українець», «зрадник» чи «москаль», і ми маємо дивитися на нього, як на письменника, бо є що роздивитись.
   Із цим покінчили й можемо переходити до більш серйозних речей, а саме до того, що ж цей письменник такого написав, що ми маємо зважати на нього навіть після спізнілої ревізії російських (і не дуже) письменників, безсумнівно, правильної? Я ж на це питання й відповідатиму надалі.
   Як сказав В. С. Соловйов (видатний філософ-ідеаліст кінця ХІХ ст., а не політичний злочинець-пропаґандист), Ф. М. Достоєвський був більше мислителем, ніж письменником, або «художнім мислителем». Його твори, й особливо – «велике п’ятикнижжя», переповнені діалогами-роздумами і не про що-небудь, а про сенс і основу людського життя. Так, Достоєвський був одним із перших екзистенціалістів і цього неможливо ігнорувати, як не ігнорували Камю, Сартр, Шестов, Бердяєв, та й наш П. Мирний (див., напр. лист від його брата під час створення плану «Волів»). А вся річ у тому полягає, що Ф. М. Достоєвський жив у дуже бурхливий час, у «довгому ХІХ столітті», яке відзначилося зламом традиційної моральности, економічними революціями, війнами й утворенням перших наддержав у сучасному розумінні цього слова. Це були часи М. Штірнера та Ф. Ніцше, які проголошували атеїзм, егоїзм, нігілізм і переоцінку всіх цінностей. Власне, самого Ніцше дуже погано розуміли сучасники… Але осад його ідей був украй негативний для тодішньої людської моральности загалом. Починалося це ще з кінця Німецької класичної філософії та Фоєрбаха, і тому ми можемо вже бачити в 40-х рр. ХІХ століття відчайдушного С. Кіркегора з його «етично-естетичними» парадоксами.
   У цей час М. Ф. Достоєвський і жив; на цей час він відгукувався, про нього він писав. Згадати лишень «нечаївщину» та злочин убивства, що поклав початок «Бісам» і занепокоєності «бісовщиною» письменника. Варто сказати, що побоювання Достоєвського були дещо перебільшені, але від того вони лише мали й більший результат. Мислитель і письменник в одному лиці, Ф. М. Достоєвський у цей бурхливий час намагався відшукати основу для людської моральности, яка була втрачена зі «смертю бога», тобто об’єктивного орієнтиру та законодавця. Він вбачав його, як не дивно, в євангельській проповіді, незалежно від того чи існує сам християнський бог (найчіткіше це видно в «Карамазових», де проскакують атеїстичні й богохульні діалоги). Чи погоджуватися з письменником – справа особиста. Але яка відчайдушна й хороша спроба!
   Так, без сумніву, рашистська погань, що нині плюндрує нашу Україну, ніякого відношення до Достоєвського не має. Навіть ті «кадри», що читали його, не зрозуміли елементарної суті, яку особисто мені роз’яснювала ще у школі вчителька зарубіжної літератури Ю. В. Інакше би вони побунтували супроти війни, яка тільки й може бути людожерною.
   Ф. М. Достоєвський, відгукуючись на нечаївщину, розкольниковщину й іншу «-ну», вирішив показати, як низько може пасти людина – до самого злочину вбивства! – але і як вона може піднятися, усвідомивши основи людинолюбства та гуртожиття, без яких людство і не може розвиватися та бути спокійним. Саме тому в його книгах так багато негативних персонажів і злочинців, які згодом розкаюються чи помирають у ненависті до себе. Бути злочинцем – протиприродно, каже Ф. М. Достоєвський, і це не залежить від релігійної віри, а є частиною самого культурного єства, яке наближає нас до «творця», як і саме мистецтво. Достоєвський чудово знав шаблонну фразу – «Якщо бога (об’єктивного джерела закону) немає, то все можна», але він розумів і те, чого досі не розуміють багато людей: «Якби бога не було, то його слід було би вигадати», адже інакше людство перетворюється на скот, на зграю канібалів і виродків, що миттєво втрачають всю набуту культуру. І чи не згоджуємося ми з тим мовчазно, коли пишемо власні закони й караємо злочинців супроти людськости? Здається, ми саме це й робимо. Тоді що нам заважає віддати шану одному зі стовпів цього принципу в Новий час, Ф. М. Достоєвському? Так само ми маємо вшановувати і Локка, Руссо, Мілля тощо – багато було світлих ґеніїв. І саме тому я вкрай не погоджуюся із популярною серед нас, українців, трактовкою Достоєвського як письменника-рашиста, чи хоча б «росіянина». Так, він писав російською; так, були в нього й людські вади; так, його рішення вічних проблем дискусійні. Але! І це «але» – вкрай багато значить у світі цивілізованому, у світі гуманному, у світі, про який мріяв Ф. М. Достоєвський, розписуючи покаяння та муки Р. Розкольникова близько 400 сторінок поспіль із 460-ти сторінок самого роману «Злочин і кара». І саме тому я продовжую читати цього великого автора, попри всі можливі ризики; саме тому я про нього пишу й вдумуюся в кожне його слово (як добре, що можу читати його першотвором! Але про це ще поговоримо). А в узагальнюючому підсумку думки можна було би сказати, що Достоєвський усе своє життя, усю свою вічну творчість, провоював із «бісами» людожерства в усіх їхніх проявах, і шкода, що ми не можемо цього розгледіти через тонку фальш цілком природної ненависти.
   Достоєвський – це світовий, загальнолюдський ґеній; найчитаніший російськомовний автор закордоном за правом, видатний мислитель за суттю і, воїстину, запізнілий і такий вчасний апостол людинолюбства в серці своєму.