Серед радянських дослідників традиційно панувала іще ленінська думка про те, що Бог у філософії Дж. Берклі є суто декоративним елементом, що буцімто лише маскує соліпсизм, тоді як це не відповідає дійсности. Це було підтверджено ще роздумами І. Канта про трансцендентальний об’єкт, але сьогодні доводиться звертатися до цього знову, щоби відновити історичну справедливість. Насправді ж Дж. Берклі доходив до тієї межі емпіричної філософії, за якої вона починає дотикатися до раціоналізму. І виразилося це в його метафізичному вченні про Бога.
   Задля роз’яснення цієї думки звернемося до контексту, яким підтвердимо іще один важливий для історії філософії момент: «наштовхування» Дж. Берклі на метафізичний трансцендентальний об’єкт було таким самим згубним для всієї суб’єктивно-ідеалістичної філософії, як і напіввідкриття ірраціональних чисел для піфагорійців.
   Так, дійсно, ірландський філософ був емпіриком свого часу та схилявся до суб’єктивного ідеалізму чи не більше, ніж його наступники. Але ми підозрюємо, що він також міг бути добре ознайомлений із логічно-емпіричними вадами деякий час гучної та висміяної в публіцистиці філософської системи К. Брюне – чи не єдиного справжнього соліпсиста в історії науки. Тож це могло слугувати додатковим триґґером для пошуків істинної системи.
Дж. Берклі чітко розділяв у своєму розумінні «пасивні» й «активні» ідеї, де перші були підпорядковані людині, а останні , навпаки, – підпорядковували самого індивіда, тобто були зовнішніми незалежними чинниками. Із цих двох компонентів увесь людський світ і складається. Третім же елементом, але цього разу якісно відмінним, є лише «дух», «розум» самої людини, без якого всякі ідеї втрачають сенс, немислимі, і який, на нашу думку, Дж. Берклі намагався зробити максимально незалежним від ідей, але йому на це не вистачило слів, у буквальному сенсі. Якщо «пасивні» ідеї – бліді та нетривкі, вирізняються слабкістю свого сприйняття та «безплотністю», то ідеї «зовнішні», комплекс яких складає, наприклад, звичне для нас «дерево», – градаційно значно тривкіші та впливають на нас, так би мовити, фізично. – Так вважав Дж. Берклі, і на нашу думку це було віддзеркаленням насправді фізикалістичних (або як би сказали тоді – матеріалістичних) ідей про первинність зовнішнього об’єктивного світу.
   Вся річ у тому, що непідконтрольність зовнішнього світу людському розуму була для філософа очевидною, на відміну від К. Брюне, тож він намагався знайти цьому пояснення у тій ситуації, коли вже обрав локківське вчення про ідеї свідомости, як антипод чомусь «дійсному», своїм відправним пунктом. У даному контексті можливих рішень було два.
   Перше – визнати своє власне Я, так би мовити, роздвоєним, де одна з частин свідома (сам Дж. Берклі, його самосвідомість), а інша – «вегетативна» (автономна нервова система?), тобто нерозумна, але на якій перша виникає як редуцент. Вегетативний зовнішній чинник, тобто, фактично, тіло, могло би випадковим чином, подібно до калейдоскопу, породжувати відчуття у свідомості індивіда незалежно як образи зовнішнього світу. Близьким до такого трактування зі своєю «інертною» Волею був А. Шопенгауер. Але це вже не соліпсизм, бо власне Я людини не лише роздвоєне, але й свідомісна його частина – лише підпорядкований елемент до несвідомого гегемона-тіла, що і складає увесь «світ».
Інший шлях – визнати свідомого та передбачуваного зовнішнього провокатора, що було правдоподібнішим з огляду на постійність відчуттів і «розумність» світу модерних просвітників. Саме до цього і схилився Дж. Берклі, хоча в обох варіантах він би вже був метафізиком, тобто перетнув би межу емпірики на тому місці, де вона не може продовжуватися, але мусить бути якесь пояснення. І в обох же випадках уже не був би соліпсистом, бо він – лише підпорядкований елемент до дечого зовнішнього.
   Таким свідомим зовнішнім провокатором ідеального світу став у Дж. Берклі деякий окремішній і самобутній дух, або розум (mind), що справедливо називався ним Богом, оскільки саме він був творцем фактичної дійсности. Шляхом подальших роздумів філософ навіть доходить до висновку, що у такому разі людина існує в Бозі, тобто у зовнішньому для себе світі, і підтримується лише ним. Іншими словами, Дж. Берклі, як передтеча аналітичної філософії, визначив принципову тотожність між матеріалізмом й ідеалізмом у тодішньому розумінні цих слів, тобто і передував Дж. Е. Муру і фізикалістичному підходу водночас. Сама точка зору Дж. Берклі, незалежно від того, наскільки вона була усвідомлена, виявила нерозрізненість між підходами емпіризму й раціоналізму та матеріалізму й ідеалізму в їхніх крайніх ступенях, якщо розуміти під цими термінами саме їхні тодішні значення. Фізичне і духовне у філософа співпадає, і водночас, необхідний деякий зовнішній чинник, що відповідав би за людські фізичні відчуття, нехай то буде Бог, або таємнича для самого Дж. Берклі «матерія». Це пізніше зазначить й І. Кант, не посилаючись на свого попередника. Але результат у будь-якому разі тут був один. З одного боку соліпсизм К. Брюне ставав емпірично суперечливим, а тому просто неможливим. З іншого – метафізичні «матерія» чи «Бог» не були просто фікціями людського розуму, а вимагалися прямо із роздумів над постійним наявним досвідом.
   На жаль, чимало філософів минулого, аж до аналітиків, не змогли цього зрозуміти правильно, тож виникали суперечки та цілі школи між тодішніми ідеалістами й матеріалістами, хоча всі вони намагалися пояснити світ саме фізично. Одним же з перших, хто наштовхнувся на цю проблему, беззаперечно, був ірландський мислитель-ідеаліст Дж. Берклі, який сам того не відаючи, переріс і зруйнував власну філософську систему її логічними висновками та Божим началом у ній.