На теренах українства, певно, явище Прекрасної епохи ніде так не виразилося, як в урбаністичній чи напівурбаністичній прозі І. Франка, зокрема в «Перехресних стежках». І йдеться тут не про шаблони щодо видатного письменника, а його реальні та практично одноосібні заслуги. Наріжним каменем тут стала не лише урбаністика самого Франка, а й політичний поділ українських земель, де міська культура та вільне письменство були ускладнені різними чинниками на території, підконтрольній Російській Імперії. Порівняно з цим становищем, Галичина була українським культурним центром, куди виїхало багато діячів зі Сходу. Саме тому передвоєнна епоха з усім її колоритом, суперечливістю та суто українським елементом і могла виражатися хіба що в прозі І. Франка, який був справжнім рупором сучасної йому передової ідейности та світоглядности.
   Отже нагадаємо, що Прекрасна епоха (або фр. Belle Époque) – це умовна назва часового проміжку кінця ХІХ – 1914 р. у Європі, що вирізнявся порівняним спокоєм, культурним і науковим підйомом, виникненням і розвитком народних партій, борінь за права найбідніших мас і зовнішнім шиком. Це був час Рембо і Верлена, перших музичних виконавців світового рівня, помпезних театральних труп і… важезних соціальних і політичних протиріч, що пізніше вилилися в Першу світову війну та низку класово-економічних революцій, виникнення ряду нових етнічних держав і падіння кількох імперій. Саме ностальгія за «втраченим часом» і стала основою для назви Прекрасної епохи, зокрема у фаранцузів, німців і англійців, які цей період так або інакше обов’язково виділяють у своїй історії окремо. Але звернемося до «Перехресних стежок» І. Франка, щоби глибше осягнути цей феномен і його відображення саме в українській музі.
   Першочергово треба відзначити, що в «Перехресних стежках», подібно до більш ранніх «Волів» П. Мирного та «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького сільські картини перемежовуються з міськими, а й у значно більшій мірі з ухилом на останні. Тому це типова напівурбаністична чи навіть урбаністична література, яка й відповідала поняттю Епохи. Це не сільська ідилія, яка могла і, звісно ж, зачіпала загальнолюдські проблеми, а повість про життя інтеліґенції такої, якою її вбачають саме в європейській, американській і російській літературах. Більше того, із самої назви твору зрозуміло, що Франко намагався «перехрестити» шляхи як всередині самого beau-monde’у, так і поєднати інтеліґенцію з народом. Парадоксальна ідея, як на той час, оскільки якраз тоді розбіжності між вищим світом і «черню» особливо загострювалися, причому життя останньої лишало бажати кращого. Образ епілептика та релігійного фанатика Барана, а також неписьменних легковірних селян, що живуть пліч-о-пліч із буржуа й адвокатами в понівечених хатах чи навіть будах, показують нам якнайкраще кепськість становища економічно-соціального: старий світ гнітив і відмирав. Водночас, головний герой Євген Рафалович, русин (українець), що є вихідцем зі звичайної сім’ї, перейнятий долею простолюду. Він усіляко намагається покращити його становище та марить ідеєю створення народної партії задля подальшого звільнення трудових мас. Образ «меценаса» Рафаловича багато в чому автобіографічний, тож правдивий і реалістичний. Він дійсно уособлює собою певну частку української інтеліґенції Галичини, та й усієї Європи, як правило, маргінальну (невизнану) та революційно налаштовану частку.
   Але тим не менш, він один із небагатьох.
   Йому супротистоять як класові, так і етнічні сили консервативного світу. Суспільство, в якому живе адвокат, внутрішньо прогнило та законсервувалося. Чільні посади в ньому займають дурні, некомпетентні, дорстокі, але вигідні люди, причому, серед них багато поляків, незважаючи на те, що сама територія етнічно руська (українська). Невелике містечко має назви вулиць суто польські на честь польських героїв; його євреї полячаться, а не українізуються, мають місце відверті польські шовіністи та шляхтичі старої школи «Пана Тадеуша», що аж доти не відтанцювали свій «останній полонез». А діється це все через те, що в порівнянні з русинами-українцями тамтешні поляки, нащадки багатих мужів, багатші, впливовіші, родовитіші. Тут прослідковується етнічно-класова проблема всієї епохи. Це доба «майстерень світу», «законодавців моди» та колонізаторів, і тодішнє суспільство, переважно, не бачить у цьому нічого дивного. Це для нього звичне та природнє явище: домінування сильнішого та багатшого, але далеко не розумнішого, тобто самого Рафаловича-Франка. Отже розкішні фасади та витончені тони приховують за собою лихі очі та лихі серця суспільних паразитів і вигідних нездар, які, тим не менш, мають владу та пригнічують ширші та бідніші кола громадськости. Але й у цьому колі соціальних верхів знаходяться тріщини. Не тільки виходець із соціальних низів Є. Рафалович, а і його кохана Реґіна Твардовська, що є полькою (у неї був реальний прототип), співчуває знедоленим верствам. Вона вирішує попри скрутність власної долі зробити все можливе не лише заради кохання, а й заради людства, що виражено у сцені її пожертви всіх власних цінностей Рафаловичу та в інших моментах, де вона підтримує його ідеї словесно чи менш радикальними діями.
   Сама ж Реґіна, на жаль, була жертвою Прекрасної епохи. Вона гарно одягнена, має витончені манери, вчиться грати на фортепіано, але силою одружена не просто з нелюбом, а з моральним виродком, який потребував собі соціальної амністії та досягнув її шляхом «зразкового сімейного життя». Це була доба, коли модерне (в нашому розумінні) боролася із пережитками старого, серед якого і важливість соціального статусу сім’янина, і шлюб за розрахунком і неволя жінки як така. Усе це відображене в «Перехресних стежках» на вітчизняному, єврейському та польському етнічних ґрунтах. Важливо, що єврейська діаспора тут також включена у боротьбу за соціальні права, а подеколи й колаборує з іншими народностями, оскільки непересічний єврей-лихвар і полонізований єврей-шляхтич також несподівано стають на бік Рафаловича у боротьбі за свої власні та загальнолюдські цінності.
   Червоною ниткою через усю повість проходить діалектика суперечностей Прекрасної епохи: зовнішня краса і внутрішня гнилість, багатство та крайній ступінь зубожіння, войовнича, та практично безправна інтеліґенція, і лінива нездарна шляхта – усе це створює неповторний колорит не лише самої епохи, а й України тих часів, яку І. Франко вміло відображає на письмі без прикрас і перебільшень. Саме тому такий кут зору на цю повість, а також на всю загалом урбаністичну творчість письменника є важливим для якісного розуміння історії без рожевих окулярів чи, навпаки, надмірної демонізації. Так, ми бачимо багато актуальних і гострих проблем, які пізніше виразяться і у війнах, і в революціях, і в геноцидах. Але з іншого боку, ми бачимо й надію на просвіту як бідних, так і панівних мас. І звісно ж, ми бачимо непідробну красу, яка є безумовною принадою тієї незрозумілої для нас Прекрасної епохи, що стала крутозламом всього Західного світу.