Києво-Печерський патерик, або Отечник, є визначною пам’яткою українського народу, «золотою» книгою всього письменного люду, як-то вже усталено казати в нашій науці. Але, на нашу думку, так є не лише через його неабияку чисельну розповсюдженість чи ілюстрації до нього Тарасевича, що були для свого часу вкрай модерними і мистецьки цінними. Ні, справа у якісному змісті. Він мав чимало естетичних переваг, попри те, що в основному слугував духовним орієнтиром і був суто духовною літературою загалом. Складається він із кількох десятків оповідань (в різних редакціях – по різному) про святе монашеське життя, з епістолярної частини, настанов у вірі та кількох полемічних монашеських сентецій, які мали би направляти православних людей по життю. І заснований він на грецькій традиції патерицтва, з додаванням східних елементів.
   Звісно ж, сама по собі така література – вузько спеціалізована, й за всією можливою логікою не могла користуватися надто великим попитом серед світського люду, звиклого до розваг, любощів і вольностей, що не роби. Але попри всю аскетичність, зустрічається в Патерику й чимало лірики, що приваблювала народ і, можливо, пізніше стала не лише черговим підґрунтям для філософії Києво-Могилянських випускників, а й для літератури художньої. Чудеса суто Божі, суто релігійні повчання поєднуються в ньому деколи з тонким психологізмом, як на епоху пізнього Середньовіччя, що не може не підкупати навіть атеїстичний чи прагматично-дослідницький розум, що ознайомився з цим твором в редакції Абрамовича.
Звісно, з точки зору сучасного гуманізму, в ньому багато жорстокости та відвертого мракобісся, чи як це назвав М. Грушевський, монахоманії. Але кілька оповідань з цієї збірки, зокрема про Мусія Угрина, про двох розсварених братів, по праву могли би бути включеними в італійський латиномовний «Новеліно» чи «Декамерон» Дж. Бокаччо. І серед загалу не викликати би ніякого відторгнення, оскільки в цих історіях проглядається тонкий гуманізм під ширмою християнства, та й не лише гуманізм, а справжня світськість.
   Києво-Печерський Патерик писався багатьма авторами впродовж кількох століть і немає досі єдиної думки, скільки ж людей його писало. Це колективна робота з великою часткою монашеської анонімності та традиції. Він редагувався, мав різночитання, пов’язані з мовою й не тільки. Але зрештою, він усе одно був у прямому сенсі народною книгою, що приваблювала й чарувала не лише аскетів ґатунку Івана Вишенського, який був автором ще однієї «золотої» книги, а й простолюд. Історії з нього цитувалися й завчалися, слугували основою для подальшого фольклору, що вже майже як сто років доведено. Не зважалося поки в науці лише на прямий еротизм монашеського збірника, що контрастує з християнським світоглядом смирення. Цей еротизм, відзначимо, прямо паралельний європейському ваґанству й Відродженню, навіть Овідіанському.
   Звернемо ж свою увагу на те оповідання з Отечника, яке, на нашу думку, є мистецьки найбільш цінним і показовим для сучасника саме через свій нетиповий світський еротизм. Воно ніби механічно включено до збірника за багатьма параметрами. Звісно, навіть ця історія завершується суто монашеським аскетизмом, що зрозуміло за самою специфікою та вимогами друку. Але у ній приховалося надто багато світського. Можна сказати, що її автор дійсно був руським (українським) саме художнім письменником свого часу.
   Історія нам оповідає нам про молодого чоловіка, пізніше – монаха Мусія, який потрапив до польського полону за Болеслава Хороброго. У Мусія, оскільки він був видатної вроди та міцної статури, закохується прекрасна знатна польська дама, яка всіма силами та принадами намагається здобути його прихильність: вона пропонує йому себе, свої маєтки, шляхетність і знатність. Але зазнавши поразки, дама вирішує оскопити Мусія, щоби «ніхто не міг принадитися його чарами». Тут виявляється інший, зворотній бік людської натури, філософський злам і антропоцентричний поворот усієї епохи: релігійні цінності більше не можуть переконти навіть шляхетну панну в правильності позиції юнака. Причому, є місце для прямо-таки середньовічної жорстокости. Зрештою, молодий чоловік звільняється з полону, потрапляє до Монастиря та здобуває собі Боже благословення позбавляти інших монахів і адептів людських хотей. Польська пані ж невдовзі помирає під час чергового військово-політичного конфлікту, так би мовити у розплату від Бога за жорстокість її нестримного кохання, що могло би бути зовсім інакшим – це прямо нетиповий і чужорідний елемент, своєрідний бог із машини в оповіданні, що також включений механічно і заради християнського благочестя.
   Чи не бачимо ми в цій майже тисячолітній історії так багато сучасного світорозуміння? Навіть не найпильніше око побачить у ній відгомін чутливої душі, що намагалася висловити свої почуття у монашеському заточенні, подібно до того, як у той самий час складалася клірова лірика ваґантів у Західній Європі. Можливо, це була грішність з точки зору християнства, замаскована під благочестя лише своїм кінцем. Але скільки людяного вклав автор у своє письмо! Непідробний еротизм, гуманістичні віяння, вірність своїм раз і назавжди обраним ідеалам – усе це властиве саме історії про Угрина більше, ніж будь-якій іншій у Патерику. Це підкупає читача. Хоча ми взяли до уваги конкретно лише найбільш показову, чисто художню, новелу.
Тож чи не міг він пізніший читач Патерика писати під іменем Квітки-Основ’яненка чи Боровиковського? Чи не могла естетика цієї книги, яку знали чи не всі письменні люди України, бодай трохи вплинути на становлення українського Романтизму та Сентименталізму? Звісно ж, це питання риторичне. Принаймні, ми знаходимо чимало народних паралелей із таким жорстоким коханням, як в оповіданні з Мусієм Угрином, у народній міфології. Це і Маруся Чурай, і розповідь про кохану, що труїть свого брата заради козака, відому в українській літературі початку ХІХ ст., і взагалі мотив отруйниці, що не дає свого коханого нікому, коли не здобуває його. Ці напрямки могли розвиватися зі спільного джерела народу, що ймовірніше, а могли й походити однин від одного хронологічно чи психологічно, що також не списане з рахунків або має місцевий і поодинокий характер. У будь-якому разі, міфологемна подібність очевидна і суто народна, зрозуміла кожному сучасному українцю, та й узагалі європейцю-християнину.
   Чи не можемо ми тоді констатувати без усіляких упереджень: Києво-Печерський Патерик, що містив у собі чимало ліричних оповідань або хоч би ліричних моментів, був справжнім Декамероном українського народу, що повчав не лише духовности, а й світському життю; що висміював деякі вже тоді усвідомлені надмірності та прославляв якесь людське чуття, навіть тоді, коли воно було приречене на загибель?
   І звернення до цього збірника очима сучасника ще дає перспективи нових відкриттів у нашій культурі й історії.