п. Ю. Гундарєву

   Коли п. Гундарєв запропонував мені написати таке есе, то перше, що мені спало на думку, це те, що тема трюїстична, збита, сама собою зрозуміла. Але я швидко згадав сьогоденну соціально-політичну ситуацію й змінив своє ставлення. Отже мені, як українцю за правом народження, за громадянством і за кров’ю, варто вчергове повторити ті самі «збиті» думки вже для вітчизняного читача, моїх братів і сестер. І тут першочергово мені з цілого переліку важливих для апології Ф. М. Достоєвського в очах співвітчизників запитань слід вирішити, на мій погляд, найабсурдніше: національне.
Рід Ф. М. Достоєвського походив з русинського села Достоєво, що знаходиться близько до кордону сучасних України та Білоруси, а найближчі пращури письменника навіть підписувалися на український манір (дід Андрій і батько Михайло). Отже, суто формально, за чоловічою лінією, видатний письменник був нашим земляком, а отже і ставитися до нього можна не як до «ворога», а, щонайбільше, як до «зрадника» чи «пристосуванця», та все ж таки «свого». Це ж у нас і з М. Гоголем і М. Булгаковим (цей останній, до речі, дійсно прославився антидержавницькими поглядами щодо України). Мені не подобається цей аргумент, і я ніколи би до нього не вдався, якби не довелося пояснювати найпростіші речі та рятувати цього ґенія від наклепу та несправедливої долі.
   І тут я вже опускаю широкі розписи про те, що людина, яка жила більш ніж сто років тому ніяк не може бути пов’язана з путінським режимом ані логічно, ані генетично; як із сучасною Україною, власне, й мало пов’язані ті ж Винниченко та Міхновський. Про те, що часи змінилися: нові люди, нові політичні віяння, нові цінності, подеколи дивакуваті в очах іще живого старшого покоління. І те, що, до того ж, кожен із нас є людиною зі своєю думкою. Хто би з нас проголосив, що завжди й в усьому мав рацію, й жодного разу не сказав дурні чи чогось такого, про що пожалкував пізніше? Я за себе ручитися не можу в цьому останньому точно. Так само, як і в багатьох російських і польських (роман того ж Сенкевича «Вогнем і мечем») письменників, за сильного бажання, можна знайти антиукраїнські фрази й у Шевченка чи Франка.
   Саме тому, що всі ми люди, і що політикою просякнуте все, ми маємо звернути увагу на перше й відкинути друге, адже ми повинні шукати якісь стовпи людськости й краси у наших пращурів і сучасників, а не тотально фільтрувати їх за мінливими політичними обставинами. Так, я глибоко розумію український біль від війни, я сам його переживаю, бо я – один із вас, українці. Але я зовсім відмовляюся розуміти те, що ненависть може засліпити чистий людський ґеній і пошану – мене виховували зовсім інакше. Я свято переконаний у тому, що ми маємо дивитися на пращурів – як на пращурів, і брати від них найкраще, полишаючи позаду найгірше. Значить – Ф. М. Достоєвський для нас – це письменник, а не «росіянин» чи «українець», «зрадник» чи «москаль», і ми маємо дивитися на нього, як на письменника, бо є що роздивитись.
   Із цим покінчили й можемо переходити до більш серйозних речей, а саме до того, що ж цей письменник такого написав, що ми маємо зважати на нього навіть після спізнілої ревізії російських (і не дуже) письменників, безсумнівно, правильної? Я ж на це питання й відповідатиму надалі.
   Як сказав В. С. Соловйов (видатний філософ-ідеаліст кінця ХІХ ст., а не політичний злочинець-пропаґандист), Ф. М. Достоєвський був більше мислителем, ніж письменником, або «художнім мислителем». Його твори, й особливо – «велике п’ятикнижжя», переповнені діалогами-роздумами і не про що-небудь, а про сенс і основу людського життя. Так, Достоєвський був одним із перших екзистенціалістів і цього неможливо ігнорувати, як не ігнорували Камю, Сартр, Шестов, Бердяєв, та й наш П. Мирний (див., напр. лист від його брата під час створення плану «Волів»). А вся річ у тому полягає, що Ф. М. Достоєвський жив у дуже бурхливий час, у «довгому ХІХ столітті», яке відзначилося зламом традиційної моральности, економічними революціями, війнами й утворенням перших наддержав у сучасному розумінні цього слова. Це були часи М. Штірнера та Ф. Ніцше, які проголошували атеїзм, егоїзм, нігілізм і переоцінку всіх цінностей. Власне, самого Ніцше дуже погано розуміли сучасники… Але осад його ідей був украй негативний для тодішньої людської моральности загалом. Починалося це ще з кінця Німецької класичної філософії та Фоєрбаха, і тому ми можемо вже бачити в 40-х рр. ХІХ століття відчайдушного С. Кіркегора з його «етично-естетичними» парадоксами.
   У цей час М. Ф. Достоєвський і жив; на цей час він відгукувався, про нього він писав. Згадати лишень «нечаївщину» та злочин убивства, що поклав початок «Бісам» і занепокоєності «бісовщиною» письменника. Варто сказати, що побоювання Достоєвського були дещо перебільшені, але від того вони лише мали й більший результат. Мислитель і письменник в одному лиці, Ф. М. Достоєвський у цей бурхливий час намагався відшукати основу для людської моральности, яка була втрачена зі «смертю бога», тобто об’єктивного орієнтиру та законодавця. Він вбачав його, як не дивно, в євангельській проповіді, незалежно від того чи існує сам християнський бог (найчіткіше це видно в «Карамазових», де проскакують атеїстичні й богохульні діалоги). Чи погоджуватися з письменником – справа особиста. Але яка відчайдушна й хороша спроба!
   Так, без сумніву, рашистська погань, що нині плюндрує нашу Україну, ніякого відношення до Достоєвського не має. Навіть ті «кадри», що читали його, не зрозуміли елементарної суті, яку особисто мені роз’яснювала ще у школі вчителька зарубіжної літератури Ю. В. Інакше би вони побунтували супроти війни, яка тільки й може бути людожерною.
   Ф. М. Достоєвський, відгукуючись на нечаївщину, розкольниковщину й іншу «-ну», вирішив показати, як низько може пасти людина – до самого злочину вбивства! – але і як вона може піднятися, усвідомивши основи людинолюбства та гуртожиття, без яких людство і не може розвиватися та бути спокійним. Саме тому в його книгах так багато негативних персонажів і злочинців, які згодом розкаюються чи помирають у ненависті до себе. Бути злочинцем – протиприродно, каже Ф. М. Достоєвський, і це не залежить від релігійної віри, а є частиною самого культурного єства, яке наближає нас до «творця», як і саме мистецтво. Достоєвський чудово знав шаблонну фразу – «Якщо бога (об’єктивного джерела закону) немає, то все можна», але він розумів і те, чого досі не розуміють багато людей: «Якби бога не було, то його слід було би вигадати», адже інакше людство перетворюється на скот, на зграю канібалів і виродків, що миттєво втрачають всю набуту культуру. І чи не згоджуємося ми з тим мовчазно, коли пишемо власні закони й караємо злочинців супроти людськости? Здається, ми саме це й робимо. Тоді що нам заважає віддати шану одному зі стовпів цього принципу в Новий час, Ф. М. Достоєвському? Так само ми маємо вшановувати і Локка, Руссо, Мілля тощо – багато було світлих ґеніїв. І саме тому я вкрай не погоджуюся із популярною серед нас, українців, трактовкою Достоєвського як письменника-рашиста, чи хоча б «росіянина». Так, він писав російською; так, були в нього й людські вади; так, його рішення вічних проблем дискусійні. Але! І це «але» – вкрай багато значить у світі цивілізованому, у світі гуманному, у світі, про який мріяв Ф. М. Достоєвський, розписуючи покаяння та муки Р. Розкольникова близько 400 сторінок поспіль із 460-ти сторінок самого роману «Злочин і кара». І саме тому я продовжую читати цього великого автора, попри всі можливі ризики; саме тому я про нього пишу й вдумуюся в кожне його слово (як добре, що можу читати його першотвором! Але про це ще поговоримо). А в узагальнюючому підсумку думки можна було би сказати, що Достоєвський усе своє життя, усю свою вічну творчість, провоював із «бісами» людожерства в усіх їхніх проявах, і шкода, що ми не можемо цього розгледіти через тонку фальш цілком природної ненависти.
   Достоєвський – це світовий, загальнолюдський ґеній; найчитаніший російськомовний автор закордоном за правом, видатний мислитель за суттю і, воїстину, запізнілий і такий вчасний апостол людинолюбства в серці своєму.