«Поза межами болю» О. Турянського є повістю в українській літературі багато в чому знаковою. Зовсім не дивно, що на Заході вона здобула собі значно більше слави, ніж на Батьківщині. І йдеться тут не лише про радянські заборони та викреслення з історії через цензуру й ідеологічну спрямованість партії. О. Турянський писав у дусі Західної Європи ще тоді, коли екзистенційно-філософська література перебувала у зародку. Це ніяк не вживалося із соціалістичним реалізмом і просто тодішніми уявленнями про життя в Радянському Союзі. Письменника сміливо і без зайвого патріотизму можна ставити в один ряд із С. Кіркегором, Ф. Достоєвським, Ж.-П. Сартром та А. Камю, якщо йдеться саме про художню творчість останніх, а не їхні філософські трактати. Він дав нам картину, яку ще пошукати в літературі, але якої так багато нині: картину справжньої війни та її справжніх страхіть, без прикрас і дешевого піару.
   Як ветеран Першої світової війни О. Турянський мав не лише літературний талант, що безперечно, а й цінний, хоча й надзвичайно страшний, життєвий досвід, що в тандемі породило дану повість-поему. Вона була спершу перекладена та видана німецькою. Може, тому що західний читач міг би оцінити її краще? Мало знайдеться вітчизняних художніх творів, де би на таку кількість сторінок тексту відкривалося стільки життєво-філософських тем: людина та суспільство, ціна моралі, справедливість світобудови, справедливість людського суспільства, життя та смерть – що вони? І що цікаво, теми ці страшні. Вони лякають не лише своєю формою, а й своїм змістом, пафосом, парадоксальністю свого вирішення. В особі О. Турянського ми бачимо ветерана війни саме таким, яким він є, з перших вуст, без прикрас і героїзації, що, на нашу думку, особливо актуально нині, у часи, коли йде чергова війна не лише геополітична, а й війна за людяність.
   Парадоксально, що попри всю можливу страхітливість описаного в повісті знаходиться у ній місце і для щирого непоборного гуманізму, що контрастує із нелюдством. О. Турянський осмислює війну як людина, з точки зору людини та людського існування, з точки зору природности та болю; дійсного, а не вигаданого страждання.
   Повість оповідає нам про сімох вояків, що потрапили до сербського полону на самому початку Першої світової війни, та були вимушені разом з іншими бранцями слідувати через албанські холодні гори, тікаючи від австро-німецького наступу далеко від батьківщини кожного з них. Під час цієї переправи загинули від холоду та голоду 45 тисяч (!) бранців із 60 (!). Така ситуація сама по собі створює особливі умови, коли людська цивілізація зіштовхується з дикістю та суворою природою сам-на-сам. Але історія не закінчується самою переправою. Здобувши собі свободу від сербських жовнірів, завдяки силі Саба, група товаришів зіштовхується не лише з проблемами голоду, а й з проблемами взаємодії один з одним і з людськими цінностями. Усі семеро перебувають на порозі смерті, самі, посеред крижаної пустелі. Їм щонайкраще лишається чекати на те, що їх знайдуть австрійці, що наступають десь далеко позаду. Як вони вчинять? Цінности тут додає не авторський вимисел, а реальна історичність події. До чого доведе людей жага життя? І чи опиратиметься та з яким успіхом їхній цивілізаційний дух? – Ось що надає повісті неповторного колориту та проблемности. Такі умови могли бути поставлені перед людиною лише війною чи постапокаліптичним світом. Чи впорається вона? У цьому велике інтригуюче та страшне питання.
О. Турянський у контрасті з безліччю сербських і австрійських нелюдств заради нікчемної примхи чи нужденности має надію, бо його товариші разом із ним самим усе ж змогли побороти цей жах.
   Війна в свідомості письменника не просто людожерська, вона – протиприродна. Один із героїв повісті проклинає світ, де слабкий має загинути, щоби сильніші жили ще на самому початку, коли помирає один із товаришів Бояній, з якого здерли одежу задля багаття. Цей світ несправедливий і байдужий до людського горя, яке скоїли собі самі люди. Чи не відсилає це нас до іншого літературного моменту, де цілий світ горя не вартий однієї дитячої сльозини? Герої повісти – прості люди, але вони зіштовхуються із незрозумілими для нас, звичайних смертних, обставинами. Їм відома не лише війна з її вибухами та втратами, а і реальні жахи втрати на полі бою товаришів, м’ясні штурми, голод, холод, справжня дружба та жага до прекрасного врешті-решт. Цей досвід страшний, жахливий, екзистенційний. Але неоціненний. І його подає нам О. Турянський з повною довірою, пишучи свою повість із обов’язку перед загиблими товаришами у таборі для військовополонених.
   Причини найстрашнішого ворога людства, війни, він вбачає у капіталістичних взаєминах. Якби ж він лише знав, які війни розв’язуватимуть людинолюбні соціалісти та новоспечені націонал-соціалісти за «чистоту раси» чи, ще краще – за мир і братерство в усьому світі. Повністю трагедії війни О. Турянський, на жаль, не зміг осягнути своїм розумом, бо йому забракло життєвого досвіду. Але він зробив це краще, ніж багато хто, зокрема в нашій літературі. Не дарма його цю повість перевидали у 2024 році, коли це було конче потрібно. Він засуджує війну, засуджує вбивство. Чого варта лише сцена компромісу між людяністю та голодом у спробі людожерства. Один із героїв повісті, Ніколич, наважується піти проти всіх живих товаришів і відкинути від вогню шмат м’яса загиблого Боянія, коли інші вже наважувалися піти на страшний крок. Цей момент – це тріумф людяности, як і гра на скрипці іншого, осліплого, та майже святого персонажа.
   Війна та нужденність коять із людьми найстрашніші речі, які тільки можна уявити, та герої все ж знаходять у собі сили лишитися людьми, попри те, що багато хто з інших представників людського роду не зміг. У повісті присутні згадки про людожерство з боку сербських жовнірів, присутні згадки про вбивства та наживання на чужому горі, про зраду в подружжі. Але ці семеро героїв – вони зрештою перемогли в собі звіряче та нелюдське, попри страшенний голод, холод і покинутість напризволяще. Автор повісті в момент, коли йому самому не було чого їсти, розділяє останній знайдений шматочок цукру на шість частин, тріумфуючи над смертю та її звабами. Чи не був це воїстину героїчний вчинок? Чи не був героїчним вчинок Ніколича та гра на скрипці сліпця? Чи не переміг дужий Сабо, врятувавши товаришів од полону? Усе це – неабиякі теми для розмови, для думки мислячої людини. Особливо – коли про них говорить той, що дійсно бачив і сам жах, і тріумф людяности на війні. Який непідробний пафос ми зустрічаємо в сентенцій Добровського про те, що люди самі пішли на злочин вбивства. Ми бачимо відповідальність за власні гріхи та власний вибір. Але пізніше ми бачимо й героїзм самопожертви, коли настає розкаяння та нужденність. Двоє із семи ще живих героїв готові віддати життя заради інших. Один із розпачу, інший – з природної шляхетности.
   І диво, що все це не романтична вигадка автора, а реальний історичний факт. Отже війна здатна пробудити у найгірших найгірше, а в найкращих – найкраще? Саме такої думки автор, О. Турянський. Його досвід пережитої війни неоціненний і жахливий. Він нагадує нам у яку прірву може потрапити людина за особливих обставин, як вона може проклинати Бога за несправедливість і жорстокість світу. Але і як вона може мати надію на спасіння та силу на людяність. Автор повісті сам дає нам такий приклад, коли вирішує жити понад усе заради своєї сім’ї. Трагедія полягає в тому, що й кілька інших товаришів хотіли жити заради чогось. Вони не змогли вижити. І це трагедія, трагедія війни. Із семи лишився лише один, не найтривкіший, не найдобріший. Просто один. І це трагедія, яку ми маємо засвоїти з досвіду автора, щоби унеможливити вбивство, щоби унеможливити війну, яка на конкретному досвіді показана нам як саме пекло посеред життя.
   О. Турянський – видатний український письменник, і ми кажемо це без зайвого прикрашання. Він був патріот, герой, людина, як і шестеро його загиблих товаришів. Він показав нам те, чого не змогли показати ані Сартр, ані Камю. Він показав нам не лише людську трагедію й людське життя. Він показав нам те, що поза межами болю. І зрештою, лишився переможцем у битві між ним і звірством, яке являє собою війну та до якого війна підштовхує.