Коли йдеться про Отто Вайнінґера, то спершу спадає на думку його характеристика статей. Але на нашу думку значно важливішим і цікавішим є його вчення про сутність і критерії ґеніальности та принципову різницю між ґеніальністю й талантом. У вітчизняній літературі взагалі питання О. Вайнінґера розвинене погано, а зокрема – це. Тож ми спробуємо здійснити попередню розвідку вайнінґерівського вчення про ґеніальність.
    Першочергово слід сказати про визначення. За О. Вайнінґером, ґеній – це якісне дзеркало світу, збирач людських душ та неупереджений інтерпритатор дійсности. Тоді як талант асоціюється із відточеною навичкою. Саме тому, якщо вертатися до статей, філософ не відмовляв жінкам у талановитості, тоді як ґеніальними вони буцімто бути не могли через «відсутність у них душі та свідомости». Таким чином ми можемо з’ясувати перший і базовий критерій ґеніальности за О. Вайнінґером як адекватність світосприйняття; світосприйняття, але не себе самого. Ґеній нібито коливається в оцінках самого себе від бадьорої прихильности до цілковитої зневаги, тоді як світ він сприймає правильно. Задля цього йому потрібна хороша пам’ять, яка й накопичує дані про довкілля, поки митець або науковець сприймає себе «цілковитим нездарою». У період же піднесення дані пам’яті знаходять собі матеріальне вираження у творах мистецтва й наукових працях. О. Вайнінґер вважав саме хорошу пам’ять найнадійнішим критерієм іззовні, і щиро дивувався людям, які не могли пригадати свого життя до 8 років.
    Ґеній запам’ятовує те, що відбувається з ним і довкола нього, і саме тому в нього виходить конкретна лінія власного життєпису, що так би мовити наштовхує його на ідею про долю, якої, за О. Вайнінґером, насправді немає.
    Після накопичення необхідного матеріалу, в ґенія настає період піднесення, що контрастно доповнюється страхом цілковитого зникнення. Ґеній жадає безсмертя, і тому створює шедеври мистецтва й революційні наукові праці. Водночас, він може бути й зовсім неталановитим, тобто не мати чітких виважених навичок до створення чогось. Він може спотикатися на кожному кроці, що й послужило джерелом фрази «стрункий талант і безладний ґеній». Ґеніальні твори, тим не менш, у рази перевершують будь-які талановиті саме тому, що вони є глибокими й відображають складну дійсність довкола. Ще одним критерієм у цьому контексті можна назвати сумнів митця в тому, що він дійсно правильно розуміє світ. О. Вайнінґер підсумовує цей роздум емоційною формулою: «Нездарі все здається зрозумілим. Вона навіть і уявити не спроможна, що щось не потрапило до її вузького поля зору». Цей властивий ґеніям сумнів логічно призводить до постійної перевірки та шліфовки набутого досвіду. Адекватність сприйняття світу досягається шляхом проб і помилок, постійній редакції власного світогляду.
    Далі зазначимо, що ця шліфовка тісно пов’язана з емпатичністю. Ґеній розуміє інших людей краще, ніж себе, бо внутрішньо проживає чужі страждання й радості. Ґеній не може бути аморальною людиною, за О. Вайнінґером, саме тому, що завжди ставить себе на місце інших і поглинає їх в себе. Відповідно, герої його художніх творів – це справжні складні люди з реальними прототипами. Емпатія, таким чином, є черговим критерієм ґеніальности, що сприяє адекватному світорозумінню, на противагу ускладненому розумінню себе самого. Пам’ять і чутливість роблять із ґенія те саме якісне дзеркало світу, що пізніше втілиться у творах мистецтва чи наукових працях. Опираючись на емпатію, О. Вайнінґер стверджував, що найвидатнішим ґенієм усіх часів був Ісус Христос, який дав чіткі настанову про примирення з ворогами й підставленням другої щоки.
    Надалі ж філософ стверджує, що ґеніальність не обходиться без інтерпретації дійсности, тобто митець або вчений не просто описує світ у музичному чи науковому творі, а й дає свою оцінку – що є добрим, а що поганим. Причому, спираючись на А. Шопенгауера, О. Вайнінґер стверджує, що всі мудреці завжди казали одне й те саме, а дурні – завжди робили протилежне. Таким чином ґеній наділений надзвичайною інтуїцією не тільки розрізняти добро та зло, а й розпізнавати собі подібних, оскільки в них він помічає власні якості. Так само, на думку філософа, розпізнають своїх гомосексуали, кримінальні елементи (тут не обійшлося без Ч. Ломброзо) тощо. Загалом же, ґеній намагається показати іншим очевидні для нього істини, що заздалегідь є провальною справою (і він про це здогадується), оскільки зрозуміють його лише інші ґенії.
    Тим не менше, інколи до ґеніальности доєднується як цілком самобутня риса й талант, що дозволяє створювати шедевральні твори. Серед таких талановитих ґеніїв О. Вайнінґер відмічає Й. Ґете й Р. Ваґнера, які йшли у нього одразу після Ісуса.
    Підсумовуючи, ще раз відзначимо, що ґеніальністю О. Вайнінґер називав здатність (чи навіть – властивість) видатної людини правильно відображати й інтерпретувати світ, що обов’язково поєднувалося з хорошою пам’яттю, самокритичністю й емпатією. Якщо придивитися, то ця схема ґеніальности й різниці між ґеніальністю та талантом логічно струнка й має право не лише бути, а й претендувати на одну з найкращих з існуючих. І саме в таких плідних і хороших моментах треба бачити О. Вайнінґера сучасному досліднику, а не в його сексистьских упередженнях, доволі розповсюджених на зламі ХІХ – ХХ ст.