Як інакше назвати довге чекання чогось для тебе важливого? Певно, хворобою, яку треба перенести, знаючи, що вона не марна і колись відпустить.
Ти ковтаєш казенні ліки у палаті своєї байдужості до всього, що є довкола, і слухаєш лікаря часу. Він лікує мовчки. До нього приходили інші, і їх теж виписували на вулицю, де життя має продовження і кінець. У кожної вулиці є кінець. За кожним перехрестям може починатися інша.
Ти досі не заробив на пристойний кабріолет, символ поміркованої швидкості. Більша швидкість небезпечна. Та й тримати і залишати його немає де. Особливо на ніч, коли світ ніби згадує про свої безмірні території.
То що тобі якась вулиця? У вічність можна перейти і пішки. Без порталу. Без шлюзів. До останньої річки ще далеко, і перевізник заробить не сьогодні.
Бо ти не остаточно одужав. Тебе тільки виписали під підписку, що долікуєшся вдома. Рецепт лежить у кишені. У ньому бозна-що написано, і ти все одно не з тих читачів, яким зрозуміле кожне написане слово. Зате й сам міг би виписати такий рецепт, якого не прочитають у жодній аптеці.
А де він, той кінець? Напевно, десь за містом твого життя, з його вулицями, площами і парками. Ти ще не лікувався там, бо завжди знаходилися місця зручніші.
І ти ще долікуєшся.
Медичці ти ж сподобався. Нічого, що вона наче зійшла зі сторінок замацаних коміксів, які ти гортав підлітком і завмирав уже від першого епізоду, де вона схилялася над пацієнтом. А що було далі... Ти нею тоді марив, і ось вона знайшлась, з такими ж пірʼїстими віями і такою ж заохочувальною посмішкою.
Ти тільки сьогодні виписався. Тобі нема чого кращого чекати від життя понад це. Ти просто живеш ним так, як умієш.
А вже у п'ятницю, звечора, ви побачитесь.
І вона буде в білому.
І це буде не смерть.

Мої сердечні ув'язнення і спускання на землю з високих веж несвобод не передбачають втеч, а тільки терміни. Рецидивістам "не світить" амністія. Час – і тільки він, є тим механізмом, який спрацьовує для свободи – тихо і без ефектів, які притаманні подібним пристроям у технічному виконанні.
І ось ти знову безпосередньо на землі. Лягай, кудись ходи, десь їдь.
Ти знаєш, куди йти вільному і сердечно спустошеному. Туди, де життя, щоби від нього набрати сили заряду потрібної тобі енергії напруги, і твій мобільний пристрій знову з'являється в мережі прив'язаностей і взаємодій.
На виклики без твоїх відповідей немає чого звертати увагу. Своєчасна потрібність у певному місці була важлива тоді, коли вона була дієвою.
Ти не хотів нікого бачити – і ти не тільки не побачив, а ти і не почув. На службу, як ти її поважно іменуєш, ти вийдеш найближчої п'ятниці, відгулявши частину щорічної відпустки. Один робочий день, а потім на добу, а краще – на дві, ти з'явишся знову там, де був лише якихось три тижні тому. Ти прийдеш не один, а з обранкою, і не втраченим, а знайденим. Тобі буде, що розповісти і чим захопити.
За час твоєї відсутності у людському просторі ти був з книжками, писаними наче для тебе. З "Нестерпною легкістю буття" і "Святом, яке завжди з тобою". Одну ти читав як попередження, іншу – як спогад про те, чого ще не втратив. Ти їх так зрозумів.

Нема чого прибріхувати про вік,
а що треба, то це голитись, щоб не виглядати старшим.
На четвертак неголеним не тягнеш, з тобою
охоче знайомляться, гадаючи що ти при бабках,
і можеш зійти за папіка не дозріваючого, а бутона.
А тебе цим часом тільки почнуть пробувати доїти,
і кого (ха-ха-ха) – бичка, по суті.

Все частіше ловиш себе на нервовому сміху,
приховуючи емоції за "хамелеонами" в імпортній вузенькій оправі. Метал-титан, технічно гармонійне поєднання, а на майбутнє – і рима.
Лінзи, смішне слово від оптиків – теж мені гумористи. Скажи їм таке.
Твої співбесідниці – богині природних дій, і ти не мовчиш, а дієш, пам'ятаючи про сказане та обіцяне, і не проколешся наступного разу після приємного всього, що відбулось, і має тривати стрічкою, закрученою мебіусом найсвітліших поривань.
Креативні чародійки і карусель твого кола подеколи і порожніх обертів, абонементи зникнень, контрамарки навідувань, закриті від усього зайвого сумісні атракції – це те, що твоє.
Навіть і там, де на новоприбульців з цікавістю дивиться адміністративний стафф, і де дзвенить місцевий телефон пропозицій, ледве ви встигли увійти в покої.

Іноді буденно уходиш у себе, у мушлю свого комфорттауну, а повертаєшся до хмарочосів, між якими квітники одиноцтва, газони пройденого і непробивні асфальти невідкритого.
П'ятий рік як не ходиш до церкви,
а засилаєш духовні вірші з найтупішими римами.
Тобі замовляють тости, а ти не вживаєш і не знаєш, про кого п'ється.
Під цигарки які тости?
Чомусь гадав, що аутодафе – це щось психологічно внутрішнє, таке самонавіювання.
Про скуфа почув, не знаю, в чий бік, а звик
ще з інтернату, що почуте поряд – це про мене.
Скуфія – це у священослужителя, а ти ходиш під бейсболкою з нью-йоркським ієрогліфом NY.
Втім, це і Новий рік.
А як давно ти перестав носити децл-капюшон, самотній рибалко дешевої риби?
Твоя ж далеко рибочка.
Кицею тебе називала, котиком...

Дошкуляє запах димового нікотину,
який осів на шторах ще не твоєї квартири,
але ти знаєш, що багато чого є тимчасовим,
і кинеш палити, як тільки отримаєш запрошення –
ні, не до пульмонолога, а до берега зустрічей
і прогулянок - ні, не там, де тусується твоє
позавчорашнє, а туди, де завтрашнє.
Ти відсудиш квартиру і займешся порядком,
бо зараз вона годиться тільки щоби переспати -
ні, не з обраницею, а звечора до ранку.
О дев'ятій спасає служба - ні, не в церкві, а державна. Смішно - чи не правда?
Не цирк, щоб сміятись, та й коли ти там був...
Дякувати Богу, що більше не водили, і не ходив, тому що там обов'язково покажуть ведмедя чи бозна-кого, що стрибає, лише впіймає погляд дресирувальника.
А воно сміється і розкланюється під оплески,
оте чудовисько, яке на репетиціях батогом
залякує лева, тигра і кого завгодно, а на атасі стоїть пожежник. Цікаво, у шлангах піна чи вода?
Вода, напевно вода.

Субота. Скільки того дня, якщо шкарпетки вже з тиждень як у каструлі мокнуть. Пристойні, не затаскані, без натяку на якісь анекдотичні запахи. Дружині, якщо така буде, то зі мною пощастить, бо акуратний взагалі, собака сліду не візьме.
Щось родове, не інакше.
Я й палю пристойні цигарки, за які не соромно.
Піджакам жодні одоранти не потрібні. Притискалась одна така, жалілась носом у комір.
Сподобалось, каже. Можна мати справу.

Не уявляю себе у халаті - ні, не в лікарні - не на того вчився, щоб мити пробірки і псувати зір за мікроскопом. Всіма дивитись - то два ока і зіпсуєш. Одним, тільки одним. На сонце не цілитись.
І так окуляри по півтори діоптрії в мінусі. Читав багато.
Та, що була, майже дружина, вже й заяву писали, витримала останній семестр - і поїхала стажируватись. Хто ж знав, коли закохувався, що так вийде.
Шкарпетки треба виварювати. А це ж кухня, і теж вікно, але з ламбрекенами. Шість квадратних метрів, де ж палити?
От і не палю, і так нема чим дихати, цибуля у кошику, пельменів наварив, то пріє все, що тільки є. Без парування нічого ніде не кипить. Слідкуй за вогнем і перемішуй - ні, не тільки шкарпетки. Руками прати - не чоловіча справа, а хінкалі чи там манти так ніхто не готує. Пельмені легше за все. Солі накидав - і нічого не приклеїться. Перемішав, коли сипав, закиплять і зваряться. Струму нема, холодильник теж не на сонячних панелях. Пачка пельменів ‐ і до вечері.
А зараз поколотив-поколотив ті шкарпетки - і на мотузок. На кухні ж тепло, а пара осяде. От і мікроклімат.
Нікому цього не пишу. Я ж можу їжу кур'єром замовити. Невже такий економіст?
Щоденників теж не веду, бо потім читати, а кому? Запам'ятовую, що хотів занотувати, а на службі запишу.
Про ванну з душовою кабінкою що писати?
Ні, не про ту ванну, а про кімнату.
Жовтий акрил, двері розсувні, умивальник, на підлозі вантуз.
Дуже чисто, і митись можна з гелями, і руками
не вимахувати, не диригент, та й перед ким?
І кого в тому дзеркальці побачиш?
Вдвох якось у кабінці було. Сміялися.
І досміялися, що вона в Америці, а я тут.