Мене могла спасти віра, і вона це зробила.

Така, як моя, напевно, відома багатьом — тим, які йдуть (о, цей вічний образ руху до безсмертя) і знаходять себе.

Це легше зробити, коли перебуваєш наодинці із собою, інколи переходячи від самоти зовнішньої до самоти внутрішньої.

Вона не наздоганяє нас, коли життя плине рівно. Вона не наздоганяє нас, коли ми почуваємося добре, коли і мені полюбе все гладко.
Це відчуття виникає саме тоді, коли ми почуваємося не дуже, коли обставини обертаються проти нас і ми потребуємо іншої людини, щоб повернути собі гідність, відчувшись коханими або принаймні зрозумілими. І хоч би що приписували нам заздрісники, кожний прагне залишатися справжнім — володарем країни власних марень.

Я знайшов себе майже самотнім. Майже, бо зі мною був Бог.

Він ніс мене на руках, коли я вже не міг іти, і наші сліди на піщаній стежині зливалися в один. І подумалось, що Він мене залишив, і я вижив сам.

Мені так бракувало саме такої самоти, з якої можна вирватися до рук мого Попутника, гадаю, вічного.

Не вічний тільки я — у це я вже не вірю.

Натомість міцнішає моя вища віра. Вона додає мені мужності жартувати тоді, коли не до жартів, і віддаватися любовним утіхам тоді, коли міг би просто брати від них належне — за бажанням, за природним потягом…

І я знову не одинак.
Тричі.

Літо, сонце і засмага не з тобою, а проти, якщо розповідаєш, який ти крутий Сіндбад, і що тобі дали ті зароблені валюти, які для тебе – ніщо, бо тобі потрібні лише моря з океанами – простір, вільний від будь-яких семафорів твого шляху.
Вусате обличчя стриженого бороданя і руки – вони розкажуть більше про тебе, ніж ти розповісиш, цідячи слова і граючись морськими наголосами.
"Ми ходили"...
Та куди ви ходили, якщо в тебе міський загар? Протокольні звороти прориваються до кожного невидимого абзацу твоїх оповідок, а ти такий спостережливий спец, що вираховуєш, хто перед тобою, а не ти перед кимось.
Тебе "прочитають" ще до десерту, і ти побіжиш за поглядом, а не за колким і привабливим доторком жіночого струму магнітних енергій.
О'кей, не ти побіг, а за тобою. Ми неслабо повечеряли, і знаєш, куди повезеш і що може бути. Але засмага, твоя літня візитка, і як ти це заперечиш?
Біла смужка незагорілої частини тіла, з її штучним походженням пляжного зразку, бгг. У будь-якому спа-салоні під кварцем отримаєш і не таку. Ти вправний мачо, який знає, коли поспішати, коли – ні. Та хто на морі куди і коли поспішає, і де ти опанував науку неквапності та поспіху?
Маршрути прокладені, і шлях – як знайомою вулицею, якою ти виїжджаєш з подвір'я зі шлагбаумом-пропусником. Ще на обрії, в його хиткому мареві, ти в бінокль впізнаєш знайомі силуети палубних надбудов, а контейнеровозів ти начебто надивився і надивився. Тобі й без штурмана відомо, де земля.
Баклани та мартини...

Кажи чи не кажи заздалегідь, що тобі треба від нас, сьогодні від мене, завтра від іншої, і ми це зробимо разом, навіть не цілуючись. І не роби вигляду, що самотність тебе вбиває. "Бачили ми таких", як ти подумки міркуєш. А бачимо і ми – тебе такого, якими кицями та чайками ти б нас не облещував.

Батий

Охайна дівчина і при скромному макіяжі викликала потаємний інтерес і швидку згоду на послуги.
Чому приваблюють саме такі, якщо мені потрібна робітниця лише для прибирання, для мегамаркетів і як водійка мого майбутнього авто? Про ескортні виходи того дня не думалось, а сусіди по будинку мали домашніх робітниць. Мені ж хотілось і економки.
На службі жартували, коли я діставав калькулятор для підрахунків незначних сум.
– Домалюй три нулі, – казали вони, – і ти це виконаєш і без нього.
На вечері у ресторанах з тим сервісом і музиками треба ще вміти заробити. А ця дівчина як варіант, була би більш дешевшою і багато не просила.
Економістка з дипломом, вродлива скромниця. Може, їй так заманулось, бо цікаво побачити, закріпитись, а там буде видно. Це так мені думалось.

Домовились на восьму вечора для ознайомлення на місці, передачі ключів і авансу. А прийшла інша. Вечірня сукня, червоний манікюр, на талії ремінець, на плечі сумочка. І нижче, нижче... Мій той самий улюблений колір і педікюру, про який вона могла не знати... Стояв і дивився, остерігаючись показати поглядом, що роздивляюсь.
Голос, інтонації, привітне англійське "Хай" – і я поплив хвилею німого захоплення, про себе промовивши "нехай".
Якщо це була би якась шахрайка, то моє повернення до свідомості могло би прийти таким, наче після клофеліну або штучних памороків. Ми ними забавлялися в інтернаті. Шарф, обгорнута ним шия, декілька глибоких видихів з хеканням, асфіксія – і ти там, у підвісних кущах якогось гетсиманського саду. Лічені секунди – і перед тобою пролітає ціле життя тодішнього підлітка.
Хтось жартома нам сказав, що там побачимо батьків. Якби ж так...

Була-таки вона, позавчорашня співрозмовниця. Зібратися з силами, щоби гостинно запросити проходити – справа якихось секунд. Їх вистачило, щоби мовчки, як ділова людина, крізь мимовільну паузу і сходячись у широкому просторі майже квадратного коридору, відступити до покоїв.
Бачив до неї всяких, та й сам ще той вампір. І можу відповісти на вітання, банально запропонувати каву (не віскі ж) і роздягнутись. Так зараз літо...
– Ви так будете і працювати? – тільки і спромігся запитати, намагаючись виглядати заклопотано-байдужим, таким, як у офісі. Ми там посиділи за кавою, поданою моєю помічницею.
Остання знала, що буває у кабінетах, і кривила губи. Силікон. Та все воно несправжнє – знаки поваги, виняткової зайнятості, зацікавленості в розмові. Був рекомендаційний лист. Можна не справляти першого враження. Ще покажу житло, підземний паркінг, і ми – ті ж самі, але вже більш знайомі.
– Та ні, – відповіла дівчина, – ще є деякі плани. Та Ви не перший з такими апартаментами, – наче глузуючи, продовжила вона, – нічого для мене нового.

Мої 95 квадратних метрів житла, схоже, не вразили.
Не даючи волі рукам, а вже кортіло, ми обійшли кімнати. До п'ятниці був час. У четвер почнеться, прийду додому – і здивуюсь. Буде порядок.
Банківську картку для закупівель дам сьогодні, меню напишу завтра. Субота з неділею можуть бути тут, у мене.
В понеділок – контрольний домашній сніданок. Може, з нею? Мрійник.
Може, я щось не так роблю, не про те мрію?
Обручки не побачив, байдужості не відчув. А це ще один "коник" мого довічно ще дитячого іподрому. Згадувати не зараз. Не люблю того ставлення.

Протилежне відчулося значно переконливіше. Латина, схожа на імена міфічних героїв — так колись називала цей стан знайома медичка. Зараз ці красиві анатомічні метафори перетворилися на цілком відчутний, гарячий пульс, який не залишав місця ніяковості.

Дуже хотілося сьогоднішньої економістки, і нічого зрадливого тут не бачу. Тримаю тонус, роблю, що підказує серце, і те, що надумав. Я ж чекаю повернення моєї обранки і керую своєю частиною процесу. І зараз готуюсь і бережусь.
До бережливості привчали ще в інтернаті, щоби ми не ламали меблів. А вони не мали жодного відношення до нашого людського, бо воно для кожного своє і зібране докупи.

Ходили, і нікуди вона не поїхала. Які можуть бути плани проти навіть червневої ночі, крім одного? Два – це як один, тільки більший, спільний, наш.
Я полюбив це слово, цей ключ від замка природної відчуженості, будучи ще на десяток років молодшим. Відкривали умовні двері – і туди, у спільний простір взаємопроникнень.
П'ятниця вже з вечора мала бути саме з ним, з іншою обранкою, тим простором.
Точніше, і п'ятниця, і субота, і неділя.
Приберусь – і буде чисто з цією. І ні до чого економити.
А та зачекає, і це не смертельно.
Вимучує мене відсутність новин із Америки, і нічого.

Орлан

Інерційне чекання того, на що чекаєш, здається безкінечною піснею зоряного неба, жодного куплета якої ти можеш не почути. Та твоя наука чекання не знає ні мойр, ні Кайроса, ні Гамлета. Тут не стежать за стрілками годинника. Тут обслуговують той механізм, який має працювати без збоїв.
Ти чекаєш активно, прискорюючи біг часу, і на цьому колі його обходиш. Два дні з новою обранкою майже нічого не важать за часовою шкалою Неба. Вони пролітають орланом. А в понеділок знову приземлює офіс. Увечері чекає квартира, недавно придбана, бо попередня була не в центрі. Ти отримав дивіденди, і тепер їх вистачає навіть на електромобіль. Це твоє місце, центр. І паркінг.
Бомбосховище твоєї вищої відсутності глибоке. У ньому теж є ті, кого ти радий бачити в домашніх капцях, але у твоїй власній вітальні.
Півдесятка годин повітряної тривоги – майже ніщо порівняно з тим чеканням, яке на тебе тисне з обох боків.
Америка незрівнянно далі. Одна з таких, куди їдуть по освіту й стажування, швидкісно недосяжна. Там нічого не робиться поквапно, то і твоє ще триває. Ти навчився чекати активно, і завтра робитимеш це більш професійно. Зможеш навіть приймати замовлення чекати за когось, кому бракує часу. Об'єднаєш чиїсь чекання і зробиш кожного трохи щасливішим. А своє щастя залишиш на потім.

Як інакше назвати довге чекання чогось для тебе важливого? Певно, хворобою, яку треба перенести, знаючи, що вона не марна і колись відпустить.
Ти ковтаєш казенні ліки у палаті своєї байдужості до всього, що є довкола, і слухаєш лікаря часу. Він лікує мовчки. До нього приходили інші, і їх теж виписували на вулицю, де життя має продовження і кінець. У кожної вулиці є кінець. За кожним перехрестям може починатися інша.
Ти досі не заробив на пристойний кабріолет, символ поміркованої швидкості. Більша швидкість небезпечна. Та й тримати і залишати його немає де. Особливо на ніч, коли світ ніби згадує про свої безмірні території.
То що тобі якась вулиця? У вічність можна перейти і пішки. Без порталу. Без шлюзів. До останньої річки ще далеко, і перевізник заробить не сьогодні.
Бо ти не остаточно одужав. Тебе тільки виписали під підписку, що долікуєшся вдома. Рецепт лежить у кишені. У ньому бозна-що написано, і ти все одно не з тих читачів, яким зрозуміле кожне написане слово. Зате й сам міг би виписати такий рецепт, якого не прочитають у жодній аптеці.
А де він, той кінець? Напевно, десь за містом твого життя, з його вулицями, площами і парками. Ти ще не лікувався там, бо завжди знаходилися місця зручніші.
І ти ще долікуєшся.
Медичці ти ж сподобався. Нічого, що вона наче зійшла зі сторінок замацаних коміксів, які ти гортав підлітком і завмирав уже від першого епізоду, де вона схилялася над пацієнтом. А що було далі... Ти нею тоді марив, і ось вона знайшлась, з такими ж пірʼїстими віями і такою ж заохочувальною посмішкою.
Ти тільки сьогодні виписався. Тобі нема чого кращого чекати від життя понад це. Ти просто живеш ним так, як умієш.
А вже у п'ятницю, звечора, ви побачитесь.
І вона буде в білому.
І це буде не смерть.

Мої сердечні ув'язнення і спускання на землю з високих веж несвобод не передбачають втеч, а тільки терміни. Рецидивістам "не світить" амністія. Час – і тільки він, є тим механізмом, який спрацьовує для свободи – тихо і без ефектів, які притаманні подібним пристроям у технічному виконанні.
І ось ти знову безпосередньо на землі. Лягай, кудись ходи, десь їдь.
Ти знаєш, куди йти вільному і сердечно спустошеному. Туди, де життя, щоби від нього набрати сили заряду потрібної тобі енергії напруги, і твій мобільний пристрій знову з'являється в мережі прив'язаностей і взаємодій.
На виклики без твоїх відповідей немає чого звертати увагу. Своєчасна потрібність у певному місці була важлива тоді, коли вона була дієвою.
Ти не хотів нікого бачити – і ти не тільки не побачив, а ти і не почув. На службу, як ти її поважно іменуєш, ти вийдеш найближчої п'ятниці, відгулявши частину щорічної відпустки. Один робочий день, а потім на добу, а краще – на дві, ти з'явишся знову там, де був лише якихось три тижні тому. Ти прийдеш не один, а з обранкою, і не втраченим, а знайденим. Тобі буде, що розповісти і чим захопити.
За час твоєї відсутності у людському просторі ти був з книжками, писаними наче для тебе. З "Нестерпною легкістю буття" і "Святом, яке завжди з тобою". Одну ти читав як попередження, іншу – як спогад про те, чого ще не втратив. Ти їх так зрозумів.

Нема чого прибріхувати про вік,
а що треба, то це голитись, щоб не виглядати старшим.
На четвертак неголеним не тягнеш, з тобою
охоче знайомляться, гадаючи що ти при бабках,
і можеш зійти за папіка не дозріваючого, а бутона.
А тебе цим часом тільки почнуть пробувати доїти,
і кого (ха-ха-ха) – бичка, по суті.

Все частіше ловиш себе на нервовому сміху,
приховуючи емоції за "хамелеонами" в імпортній вузенькій оправі. Метал-титан, технічно гармонійне поєднання, а на майбутнє – і рима.
Лінзи, смішне слово від оптиків – теж мені гумористи. Скажи їм таке.
Твої співбесідниці – богині природних дій, і ти не мовчиш, а дієш, пам'ятаючи про сказане та обіцяне, і не проколешся наступного разу після приємного всього, що відбулось, і має тривати стрічкою, закрученою мебіусом найсвітліших поривань.
Креативні чародійки і карусель твого кола подеколи і порожніх обертів, абонементи зникнень, контрамарки навідувань, закриті від усього зайвого сумісні атракції – це те, що твоє.
Навіть і там, де на новоприбульців з цікавістю дивиться адміністративний стафф, і де дзвенить місцевий телефон пропозицій, ледве ви встигли увійти в покої.

Іноді буденно уходиш у себе, у мушлю свого комфорттауну, а повертаєшся до хмарочосів, між якими квітники одиноцтва, газони пройденого і непробивні асфальти невідкритого.
П'ятий рік як не ходиш до церкви,
а засилаєш духовні вірші з найтупішими римами.
Тобі замовляють тости, а ти не вживаєш і не знаєш, про кого п'ється.
Під цигарки які тости?
Чомусь гадав, що аутодафе – це щось психологічно внутрішнє, таке самонавіювання.
Про скуфа почув, не знаю, в чий бік, а звик
ще з інтернату, що почуте поряд – це про мене.
Скуфія – це у священослужителя, а ти ходиш під бейсболкою з нью-йоркським ієрогліфом NY.
Втім, це і Новий рік.
А як давно ти перестав носити децл-капюшон, самотній рибалко дешевої риби?
Твоя ж далеко рибочка.
Кицею тебе називала, котиком...

Дошкуляє запах димового нікотину,
який осів на шторах ще не твоєї квартири,
але ти знаєш, що багато чого є тимчасовим,
і кинеш палити, як тільки отримаєш запрошення –
ні, не до пульмонолога, а до берега зустрічей
і прогулянок - ні, не там, де тусується твоє
позавчорашнє, а туди, де завтрашнє.
Ти відсудиш квартиру і займешся порядком,
бо зараз вона годиться тільки щоби переспати -
ні, не з обраницею, а звечора до ранку.
О дев'ятій спасає служба - ні, не в церкві, а державна. Смішно - чи не правда?
Не цирк, щоб сміятись, та й коли ти там був...
Дякувати Богу, що більше не водили, і не ходив, тому що там обов'язково покажуть ведмедя чи бозна-кого, що стрибає, лише впіймає погляд дресирувальника.
А воно сміється і розкланюється під оплески,
оте чудовисько, яке на репетиціях батогом
залякує лева, тигра і кого завгодно, а на атасі стоїть пожежник. Цікаво, у шлангах піна чи вода?
Вода, напевно вода.

Субота. Скільки того дня, якщо шкарпетки вже з тиждень як у каструлі мокнуть. Пристойні, не затаскані, без натяку на якісь анекдотичні запахи. Дружині, якщо така буде, то зі мною пощастить, бо акуратний взагалі, собака сліду не візьме.
Щось родове, не інакше.
Я й палю пристойні цигарки, за які не соромно.
Піджакам жодні одоранти не потрібні. Притискалась одна така, жалілась носом у комір.
Сподобалось, каже. Можна мати справу.

Не уявляю себе у халаті - ні, не в лікарні - не на того вчився, щоб мити пробірки і псувати зір за мікроскопом. Всіма дивитись - то два ока і зіпсуєш. Одним, тільки одним. На сонце не цілитись.
І так окуляри по півтори діоптрії в мінусі. Читав багато.
Та, що була, майже дружина, вже й заяву писали, витримала останній семестр - і поїхала стажируватись. Хто ж знав, коли закохувався, що так вийде.
Шкарпетки треба виварювати. А це ж кухня, і теж вікно, але з ламбрекенами. Шість квадратних метрів, де ж палити?
От і не палю, і так нема чим дихати, цибуля у кошику, пельменів наварив, то пріє все, що тільки є. Без парування нічого ніде не кипить. Слідкуй за вогнем і перемішуй - ні, не тільки шкарпетки. Руками прати - не чоловіча справа, а хінкалі чи там манти так ніхто не готує. Пельмені легше за все. Солі накидав - і нічого не приклеїться. Перемішав, коли сипав, закиплять і зваряться. Струму нема, холодильник теж не на сонячних панелях. Пачка пельменів ‐ і до вечері.
А зараз поколотив-поколотив ті шкарпетки - і на мотузок. На кухні ж тепло, а пара осяде. От і мікроклімат.
Нікому цього не пишу. Я ж можу їжу кур'єром замовити. Невже такий економіст?
Щоденників теж не веду, бо потім читати, а кому? Запам'ятовую, що хотів занотувати, а на службі запишу.
Про ванну з душовою кабінкою що писати?
Ні, не про ту ванну, а про кімнату.
Жовтий акрил, двері розсувні, умивальник, на підлозі вантуз.
Дуже чисто, і митись можна з гелями, і руками
не вимахувати, не диригент, та й перед ким?
І кого в тому дзеркальці побачиш?
Вдвох якось у кабінці було. Сміялися.
І досміялися, що вона в Америці, а я тут.