Мене могла спасти віра, і вона це зробила.

Така, як моя, напевно, відома багатьом — тим, які йдуть (о, цей вічний образ руху до безсмертя) і знаходять себе.

Це легше зробити, коли перебуваєш наодинці із собою, інколи переходячи від самоти зовнішньої до самоти внутрішньої.

Вона не наздоганяє нас, коли життя плине рівно. Вона не наздоганяє нас, коли ми почуваємося добре, коли і мені полюбе все гладко.
Це відчуття виникає саме тоді, коли ми почуваємося не дуже, коли обставини обертаються проти нас і ми потребуємо іншої людини, щоб повернути собі гідність, відчувшись коханими або принаймні зрозумілими. І хоч би що приписували нам заздрісники, кожний прагне залишатися справжнім — володарем країни власних марень.

Я знайшов себе майже самотнім. Майже, бо зі мною був Бог.

Він ніс мене на руках, коли я вже не міг іти, і наші сліди на піщаній стежині зливалися в один. І подумалось, що Він мене залишив, і я вижив сам.

Мені так бракувало саме такої самоти, з якої можна вирватися до рук мого Попутника, гадаю, вічного.

Не вічний тільки я — у це я вже не вірю.

Натомість міцнішає моя вища віра. Вона додає мені мужності жартувати тоді, коли не до жартів, і віддаватися любовним утіхам тоді, коли міг би просто брати від них належне — за бажанням, за природним потягом…

І я знову не одинак.
Тричі.

2026-тий год.
Я народився вдруге.