Наступного тижня усе стало на свої буденні місця, наче й нічого не було... Ранками Олена похапцем приймала душ, готувала якийсь смачнннький сніданок дітям, заплітала Ані бічні кіски-драбинки, наносила макіяж під підбадьорюючі голоси дикторів « Сніданку 1+1», що лунали із новенького телевізора-плазми. В дитячі наплічники збиралося шкільне і садочкове начиння: книжки, записники, кольорові олівці, розшукувались в світанковому гармидері планшети, телефони, косметичка, вологі серветки, антисептики для рук, запасні медичні маски і безліч дрібниць, що необхідні в освітніх закладах і на роботі.
Марк так само зачинявся в кімнаті та повністю віддавався медитаціям « Ока відродження». Так само обіймав і цілував дружину при зустрічах і розтаваннях, хіба, що із сироїдінням більше не докучав. Тарас так само натягував навушники і слухав якусь сучасну, електронну музику, щось на кшталт DZ'OB, чи Palmo X. Мала Аня так само вередувала і не хотіла їсти ненависну вівсяну кашу, і мріяла, що у неї, коли виросте, то обов’язково буде песик породи « Далматин».
Ті самі ж спільні, сімейні походи до кінотеатру, той самий секс, загалом, все те, що має бути у нормальній родині.
Коли ранкові клопоти залишалися за спиною, бо дітей було розвезено до школи і дитячого садочку, Олена, полегшено зітхнувши, заходила до світлого приміщення сучасного офісу, випрямляла рівненько спинку і з серйозним виглядом віталася до своїх підлеглих, бо вона не мала права дати десь слабинку. Колектив був здружений, але спробуй кожного ранку не збирати на таку собі « профілактику» особистого розвитку, не тримати підлеглих в тонусі, то усі успіхи полетіли б за вітром, розвалився, наче щойно збудовані пісчані башти. До того ж карантин і так забрав багато плідного часу. Добре, що Олені в голову прийшла та світла ідея працювати інакше. Виявиши довіру до людей, роздала безлімітні телефони додому, щоб мали змогу заробити якусь копійчину і повністю не посадити бізнес на повне дно.
Після Водохрещі минуло уже три тижні. Час невловимо хутко летів, не лишаючи Олені за клопотами жодних шансів на спогади про Гітариста. Але в один робочий вівторок, серед гамору сучасного офісу, пролунав несподіваний, телефонний дзвінок. Олена не барилася, швиденько взяла трубку:
— Ало, слухаю Вас?
У трубці спочатку щось зашипіло, затріскало, а потім жінка почула такий знайомий для неї, оксамитовий, аж рідний, голос:
— Привіт, Бджілко!
— Світозаре, це ти? — схопилася чогось із крісла, затремтіла уся, мов кленовий лист від сильного вітру, а серце почало калатати так сильно, що Олена, аж ліву руку до грудей піднесла, наче притиснути до себе хотіла той бажаний тембр. Зблідла і колір оличчя нагадував побілені стіни у батьковій хаті.
—Я! А хто ж ще? А ти думала, що і не перетелефоную?
Марк, що сидів за ноутбуком здивовано підняв очі на дружину, питаючись мімікою: « Який там ще Світозар?» Олена лише рукою роздратовано махнула і віхолою вилетіла у коридор.
— Чом би я мала таке думати? — швидко говорила в трубку, запинаючись: — Ти, краще, скажи! Як ти там? Де? Чи все нормально?
— Та не переживай ти так, Бджілко! Усе добре! — упевнено відповів юнак. — Віриш, я от ні крапельки, не пошкодував, що пішов на фронт! Тут такі люди! Їм ціни не має! Більшість усе ж таки розуміють, що якщо ми зараз не будемо стояти тут, то за кілька місяців, чи тижнів ворог буде стояти під нашими дверима. Є, звичайно, і «аватари», але то таке…
— Хто такі "аватари"?
— Та навіщо тобі воно треба, Бджілко! Погуглиш в інтернеті. Командир у мене тут класний — Костяном звати!
— Добре... А де ти, саме? — Олена йому.
— На Сході. Де ж іще? Не можу я тобі сказати, розумієш.
— Розумію. А важко там?
— Та нормально! Це ж війна… А на війні кому легко буває? Ти знай тільки, що я не за гроші. Розумієш?
— Розумію… А, хоч годують там вдосталь? Не холодно? Тобі там треба, може, щось? — Олена питання недорично сипле одне поперед одного, мов дрібний горох по підлозі розсипає.
— Ти краще розкажи, як Ви там? — Гітарист, наче і весело питає, а Олена у питанні якийсь тихий, прихований сум відчуває.
— Ми… — задумалася. — Ми? Та нічого Ми! Аня навчилася читати уже, а Тарас почав на гітарі бринькати. Я гітару йому купила, бо він хоче на тебе схожим бути. Згадувала тебе нещодавно… Думаю, що обіцяв озватися та чомусь ні слуху, ні духу!
— Так озвався…
— Та так…
На якусь мить у розмові запанувала незручна тиша і Олена зрозуміла, що обом їм стало якось ніяково.
— Ти привіт малим передавай. Добре ? — першим Гітарист до Олени обізвався. А ще знай, Бджілко, я розумію, що я тобі ні до чого. У тебе чоловік, діти, робота, усе є… А тільки не можу нічого вдіяти з собою... Наче не чай тоді у тебе вдома пив, а зілля приворотне... Снишся ти мені і край! Запав я на тебе...
У трубці несподівано знову щось затріщало, запікало і зв’язок обірвався.
— Ти хоч бережи себе там, Світозару, чуєш? — закричала Олена так голосно, що, із сусіднього кабінету виглянуло кілька цікавих працівників, але Гітарист уже не чув її слів...
***********************************************************************
Знову життя пішло за своїм сталим розкладом та Олена не на жарт почала хвилюватися за юнака. Вичитала в Гуглі хто такі « сучасні аватари». Наче ж ті вояки, котрі мають зберегти молодого бійця, а наче ж і ті, хто може за першої ліпшої нагоди напитися в зюзю і шмаляти зі зброї туди- сюди, бо так і тягне геройствувавати? Але то душа хоче, а тіло вже не може, тому й створюють мороку адекватним бійцям.
Спробувала знайти дані геолокації Світозара за свої мобільним, але все було марно. Скільки не набирала номер хлопця , але абонент був поза зоною досягнення. Наважилася і зайшла до матері, але виявилося, що сивенька двірничка у якої жив юнак, зовсім не мати Світозара, а тітка... Рідні ж батьки проживають у Дніпрі.
— Ой, Гітаристе, Гітаристе, де ж ти взявся на мою голову? Скільки ж за тобою стоїть іще таємниць? — шепотіла собі тихенько під ніс молода жінка і трохи не обкусювала акуратні нігтики.
Зовсім якийсь чорний розпач охопив Олену. Втискалася у м’яку канапу і мовчки сиділа непорушно вечорами, вдивляючись у яскраві вогні мирної столиці, що весело блимали за вікном, і, хіба, діти та постійні клопоти по роботі могли відволікти її від жахливих думок. Марк — пропав… Розмився для неї, як розмиваються високі брили насипаної, липкої глини від постійних, проливних дощів. Вона чула його, бачила, спала з ним, відчувала, усміхалася до нього, але через якусь сизу вуаль власного сприйняття світу.
Одного суботнього вечора, коли Олена намагалася прочитати, хоч одну сторінки із новенької книги телефон озвався номером Гітариста. Похапцем схопила до рук і перша озвалася:
— Ало, Світозаре! Привіт! Це ти! Слава Богу! Я тобі не сказала…
— Кх-Кх.. — почулося у трубці. — Вибачте.. Це не Світозар, це Костянтин. Друг Світозара. Ви — Бджілка?
Олена напружилася усім тілом і її пальці стали вологими від переживання.
—Я — Бджілка! Бджілка! — повторювала нервово переминаючи рукою кінчик муарового покривала з канапи. —А де Світозар?
— Ви тільки не хвилюйтеся. Він попросив Вам дещо передати, тому я Вам вишлю поштою. Тільки адресу скажіть і прізвище. Так буває… Це ж війна…
Олена зразу зрозуміла, що воякові на тому кінці трубки не так уже й легко говорити.
— Де Світозар, Костю? Ти чуєш? Де Світозар? — закричала розпачливо.
— Його нема більше… Розумієте, він отримав поранення, несумісне з життям, внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої, поблизу селища Крута Балка на Донеччині. — випалив Костя фразу, наче з кулемету і Олена чомусь відчула, що він просто її завчив, щоб коротше і легше було сказати про найстрашніше…
— А ще заберіть його гітару у тітки. Він так просив…
Іще, може, це й мала моя утіха, але він говорив, що у нього не було щасливішого свята, ніж Водохреща з вашою родиною! Тримайтеся Бджілко...
********************************************************************
Минув тиждень і Олена отримала поштою невеличку бандероль, запаковану у звичайний коричневий папір із печатками сургуча. В ній був зошит із піснями Світозара і тонесенький срібний ланцюжок з медальйоном. На медальйоні, у вигляді сердечка, було гравірування: « Бджілка».
Жінка давилася гіркими сльозами і світ здавався їй першою найтемнішою ніччю в житті, у якій, хіба, лихі звуки, кольорове миготіння кислотних відтінків, хіба, якийсь шелест із засвіту, що сковує тіло і шипить чорними головами змій глибокої несправедливості.
Юлія Івченко. 4. 02. 2022.

Ранкове, зимове сонце на свято Водохреща рясними променями заполонило спальню, а надворі кружляв сніг і всі машини під вікном, що стояли тісно одна біля одної було щедро вкрито молочними шапками, що нагадували опале лебедине пір'я.
Олена задоволено потягнулася. Нагадувала розніжену, доглянуту кішку, що уже має собі на меті якісь цікаві події на сьогоднішній день. Широко розкинула смагляві руки по сатиновому, блакитному простирадлу, вмить спустила ноги на ламінатну підлогу, зібравши докупи важкі коси чорною резинкою для волосся. На туалетному столику стояла таця з мініатюрною філіжанкою із порцеляни, а в ній духмяна кава із ароматом улюбленої кориці.
Невже це Марк приніс? Бо постіль була ще тепла від його тіла, що завжди пахло мускусом і сандалом. Ні …. Не Марк. Дитячі голоси, що щебетом долітали із кухні та запах розігрітого сніданку дали зрозуміти, що там ворожать син з донею, а Марк страждав у вітальні своїм « Оком відродження». Крутиться на одному місці, широко розставивши руки, стоїть уперто на голові, впевнено пихкає губами, балансуючи колоритними вдихами і видихами. " Вобщем, Марк в своєму амплуа. В нірвані... — майнула у голові звична думка.— Краще зараз не турбувати..."
—А хто це тут встав раніше чим мами? — вбігла Олена до кухні, де метушилася з тарілками Анечка, а Тарас уже розрізав торт, який Олена спекла напередодні. Обійняла донечку, закружляла і Тараса, хоч, і підліток уже, а душа добра, як в янгола, теж любові просить...
— Ай — лоскотно! — заливалася сміхом мала.
—Ми уже в душі були. — доросло повідомив Тарас. А кава добра, мам?
—Найсмачніша в світі, мій золотий синочку!
—А я?—Анечка до Олени вередливо.
—А ти моя найдорожча перлинка, найсолодша суничка, моя принцеса!— Олена у відповідь. Милує, цілує, бо, яка мама дітей не любить. Побігла, наче дівчисько, до ванної, налила води і давай бризкати на малих! З Водохрещею, рідненькі мої. Христос охрестився!
А ті обоє, як горобці, разом у відповідь, бо навчені:
—У річці Йордані!
Після того, як були вже всі прибрані, одягнені та сито нагодовані, мала Аня залізла на коліна і тихенько прошепотіла Олені на вухо:
—Мам, скажи папі, шо ми сироїдами бути не хочемо.... Хай буде усігда так, як вчора. Мені отой фреш у печінках сидить!
—Буде, доню. Тепер буде. Тільки чіпсів мені ніяких! Домовилися? А фреш корисний. Ми тобі будемо з гранату, або з яблука готувати? Ти ж любиш!
—Тільки не із сельдєрєя! — скривилася вередливо Анечка і забовтала ногами.
—Із селери, правильно говорити, доцюнь. Не хочеш, то, хіба ж примушувати буду? А з татом я поговорю...
—Ура! — розлетілося переможно на всю квартиру дитяче щастя!
Почали збиратися на Дніпро і Марк попросив Олену покласти кілька рушників. Дивно? Навіщо багато рушників? Вона ж узяла для нього тепле, махрове простирадло, приготувала зелений чай у термосі, щоб зігрівся. Ну, хоче купатися, то хай собі, бо кожен у цьому світі має право вибору.
Мала надію на те,що заїдуть до Храму Різдва Христового слоїки освяти та банку води. На Водохреща має вона неймовірно цілющу силу цілий рік...? Приготувала святковий одяг і білу оксамитову хустинку з вишитими лілеями. "Може, сама зайду, — подумала, —у мене ж щеплення є. З тим ковідом до храму, хіба потрапиш?"
—Киць, а який ти купальник одягнеш? Білий, чи отой блакитний, шо попка видна? — опецьком з’явився веселий Марк у дверному пройомі.
—Що вдягнеш?
Олена вухам своїм не повірила. То було для неї не питання, а відро холодної води, вилите на голову зненацька. Хотіла, було, зразу вихлюпнути на Марка усе своє невдоволення, але враз згадала мудрий вислів: « Перед тим, як сваритися — порахуй до десяти». Порахувала, вдихаючи свіже, зимнє повітря із, ледь, причиненого вікна і вирішила перевести все на жарт:
—Марку, я розумію, що ти чоловік — революція! То ти з мене анорексичку зробити хочеш! То тобі уже і в ополонку лізь, коли я, лишень, від грипу відійшла! Я у воду не полізу, хоч ти плач, хоч ти скач!
Накинула, граючись, хустинку Марку на шию, до себе притягла і пристрасно почала цілувати в теплі губи, у карі очі, у високого, розумного лоба. Та зрозуміло, що розм’як чоловік, як розм’якають у варенні тверді райські яблучка. А мудра жінка поволеньки шиєю його крутить в яку сторону їй потрібно.
— Ти ж сам мені говорив, що насильно сироїдити не можна. Хай трохи побалуємося смачненьким, а там і далі, і вівсяне, і кунжутне, і мигдальне молоко питимемо, ягоди-малини, кавуни-дині і все, що захочеш! — шаруділа по чоловіковому чорному чубу доглянутою рукою, підлещуючись, наче та хитра лисиця.
— Тільки я тебе прошу, не трогай ти дітей із тим сироїдінням. Он глянь, які вони щасливі! У Анечки, аж щічки рожевіші стали! Це ж їх вибір має бути. Стануть самостійними — хай самі вирішують, що їм їсти. І, доречі! — крутнулася уже ідучи по коридору, де натягували на себе теплі куртки діти, покрутилася на одній нозі , влаштовувала такі собі фіглі-міглі для чоловіка ,— Я коли при надії була, то не сироїдила! Тому все по-чесному. Як у книжці твоїй написано!
Марк посміхнувся: « От вже, жінка попалася... Як схоче, то все по-своєму завертить і відказати нічого.».— майнула думка. І хоч було не по його, усе ж розчистив сріблясте « Інфініті», нагрів машину і вся сім’я, затишно усівшись в салоні, покотила до Храму Різдва Христового, що знаходився біля живописного парку « Наталка» на Оболонській Набережній, недалеко від дому.
Олена обожнювала ходити, саме, в цей храм, який велично стояв на правому березі Дніпра, поблизу Північного мосту. І мікрорайон новий, і церква урочисто освячена була зовсім недавно! Величну Будівлю прикрашали п’ять золотистих бань, куполи були прозорі і мали внутрішнє підсвічування, тому вночі виблискували божественим сяйвом, бо у дзвіниці встановили карільйон з електричним управлінням.
Олена любила осучаснену архітектуру українського бароко, бо око приваблювало вишукана суміш етнічних елементів
привнесеними європейськими, а іконостас — краса неймовірна! Дивися на нього і здається, що кожна ікона шепоче:" Бережу тебе!" та сльоза незрозуміла, якась, аж космічна, чого виривається на волю, тече по Олененій щоці, осідає сіллю жіночого смутку на язиці. Краєм вуха чула від якоїсь бабці, яка допомагала в церкві, що його виготовлено, аж у Їндії. Була упевнена на всі сто відсотків, що тут не, просто, відтворене побачене, а створено на його основі своє, рідне і прекрасне.
До храму вирішили не заходити, бо народу було чималенько. Затяжний ковід уже не так лякав людську свідомість, тому віряни, у блакитних і чорних медичних масках, пхалися до будівлі, не зважаючи, що треба триматися один від одного на відстані руки. Усі, хто був на церковному подвір’ї, наче на Паску, поставили вряд банки із водою та кошики з домашньою випічкою: слоїками-пташками в цукровій пудрі, що символізувало голуба, який приніс добру звістку про те, що Ісус Хрестос охрестився в річці Йордані
Олена давно вже розповіла дітям, ще пізнане від баби, оповідання із Євагелія, як до Іоанна Хрестителя біля річки Йордан звернувся Ісус Христос для того, щоб прийняти хрещення: «Під час хрещення відкрилося небо, і Дух Святий зійшов на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба, який казав: Ти Син Мій Улюблений, у Тобі Моє благовоління!».
На подвір’я церкви вийшов старенький батюшка у оранжевій, святковій ризі і щедро почав кропити присутніх святою водою. В Олени на душі враз ставало так радісно, наче із краплями живої води, вона позбувалася усіх темних, грішних думок, що завжди чаяться всередині кожної людини. І чому ж так гарно на серці стає, після того ритуалу окропління, що ти наче на світ заново народилася, і жити хочеться?
У всіх був пречудовий настрій, тому швиденько повсідалися у теплу машину та помчали до Дніпра Там вже переливалася усіма відтінками сніжно-білого вирубана ополонка у вигляді хреста, вхід до якої, прикрашала арка із зеленої сосни, прибрана різнокольоровими кульками із пластику та великими сніжинами із фольги. Виглядало це настроєво. Людей було багацько, але усі різні…
Марк вийшов на морозне повітря, хутко зняв верхній одяг і знову почав розминатися на повну силу, щоб кров рухливо розігріла його тіло. Олена наказала залишатися дітям в машині, аби не померзли, а сама теж рушила за чоловіком. Вловила сніжинку з неба в руку і спробувала на смак. «Свята…»—подумала.
Було холодно і вітряно, але народ купався. Більшість уже піддатих стояли купками, дехто не з хрестом, а з міцним матюком плигав в ополонку і якісь три хвилини бультихався у річці, із виском вискакував на берег, притрушений піском, біг до друзів і, навіть, не накинувши рушника на тіло, прикладався до протягнутого кимось пластикового стаканчику з горілкою. Правду кажуть, що п’яному — море по коліна. А тут прямо картина — маслом...
Олені чомусь спало на думку, що люди в річці нагадують, аж синю, морожену рибу і від цього стало неприємно. Скрізь виски, вигуки, крики, але були і більш свідомі громадяни, які грілися після купелі гарячим чаєм і хутко сідали в машини, аби зігрітися. Десь здалека чулася і мелодія красивої щедрівки, і все було б нічого, якби Марк не вичудив таке, чого Олена ніколи від нього не сподівалася.
— Ну, що, бойци!— несподівано відкривши задні дверці машини, де сиділи діти, — Купатись будемо? — вигукнув азартно чоловік.
— Марк, ти що здурів? Зовсім уже клепка поїхала? — не втрималася Олена. Стала враз розгубленою, спантеличеною від чоловікової вихідки.
— А чого ж я вже ноги їм закаляв у душі! — відгукнувся задиркувато і до Тараса:
— Ти мужик, чи не мужик? А ну швидко вилазь і на розминку!
Тарас знехотя відчинив дверцята і ступив ногою в сріблястий сніг, подумавши, що карате для нього було б достатньо, а татові приколи уже починають не на жарт доставати.
Марк витягнув доньку з машини і похапцем почав розстібати дитячий, рожевий пуховичок-пар. Олену, наче струмом, хто вдарив. Умиротворене хвилину тому обличчя жінки вмить виказало своє невдоволення і тепер вона була більше схожа на роздратовану, люту вовчицю, чим на спокійну, молоду пані. От-от і вгризеться в горло Марку, захищаючи своє, найрідніше.
Миттю підбігла і відтягла за светра Марка від доньки. Аня почала плакати, схопилася за матір і в її карих очах відсвічувався чорним жахом страх.
—Ма-ма-ма-ма! Я не хочу в у льоді купаться! — аж захлиналася від ридань Анечка, міцно обхопивши, Оленину шию маленькими рученятами.
—Пусти її! — уже шипіла змією жінка на чоловіка, міцно притискуючи доньку до грудей.
— Та чого ти? Якшо малою попробує, то звикне! — тягнув до себе наполегливо доньку за спину Марк, глибоко переконаний, що зробить такою послугою дітям лише користь, бо в здоровому тілі — здоровий дух!
— Ти хворий! Пусти, сказала дитину! Мене лучче утопи у тій ополонці! — уже переходила на розпачливий крик Олена.—Ти вже достав із своїм сироїдінням! Тепер хочеш дітей мені застудити?
Якийсь час подружня пара сіпали злякану дівчинку один до одного, аж поки Тарас не підбіг до батька і з усієї сили, вкусив за руку.
—Давайте, ще розірвіть її пополам!— вигукнув хлопчик — Я купатися теж не буду! Не можна занурюватися у воду без сповіді і причастя! І робити це, папа, треба з чистою душею та щирим бажанням. А так гріхи ніякі вода не змиє!
Кров із прокушеної руки Марка капнула на сніг і здавалося, що на ньому поволеньки розповзається кривава квітка сімейного смутку.
—От, Серуни! — вигукнув Марк і хутко знявши останній одяг побіг до ополонки, де вже зібралися сироїди, вегани, моржі, звичайні християни. Деякі з них зовсім не розуміли, що без певної підготовки різка зміна температури може викликати, навіть, інсульт. Загалом там були усі прошарки суспільства, усі ті, хто, або за здоровий образ життя, ті, що не тямлять, що своїм алкогольним купанням собі риють могили, або ті, яким не терпілося зробити селфі, чи відео і похвалитися ним у мережі.
Олено швиденько почала заспокоювати малу Аню, що завивала так, що із сусідньої ятки, де продавали глінтвейн, на цю катавасію, уже почали поглядати люди. Не спускала малу з рук, витирала носовою хустинкою злякані оченята від слізок, цілувала у солоні щічки. Тарас, наче охоронець, чатував біля мами та сестри, і Олені, враз, здалося, що її хлопчик швидко виріс, став мужнішим, став захисником, що ні за яких обставин не дозволить знецінювати ні себе, ні свої захоплення, ні свої досягнення, ні себе як особистість. Що він ніколи-ніколи їх не зрадить...
— Не плач, сонечку. Сьогодні Водохреща, а хто у цей день плакатиме, той і цілий рік слізки литиме. Ти ж не хочеш?
— Ні...— заспокоювалася потроху Аня, бо вже не бачила загорози, що її понесуть купати у крижану воду.
— То ми з татом так пошуткували, бо любимо тебе дуже. Не могли поділити...
— Я іще не вмію правильно виражать свої мислі, але я тебе люблю, мамочка!
— І я тебе, моє сонечко, дуже-деже люблю! І Тарасика люблю! Все буде добре, мої хороші!
Додому, після Маркового купання їхали у гробовій тиші. Олена пересіла на заднє сидіння і тримала маленьку Аню на колінах. Невдоволений Марк різко притормозив біля новенького парадного.
— Киць, ви, мабуть, ідіть додому, а я до пацанів у « Чорну пантеру» заскочу.
— У секту свою? Домовлялися ж пообідати разом, з дітьми побавитися, а ти оце таке влаштував! —з серцем відказала Олена. І я тобі не Киця! Ім’я батьки при народженні дали!
Вийшла з машини, забрала дітей і свячену воду. Угу… "Чорна пантера"... То такий бойовий клуб, де мізки з дитинства так запудрюють, що у тебе скоро замість килима розбите скло валятиметься у квартирі, а унчаки, замість качалки... І шукають таких, щоб гроші видурити для самофінсування... А Марк, як Марк. Твердолобий... Нічим не проб'єш... Правду люди кажуть: у всьому має бути міра, а що занадто — то не здраво…
*******************************************************************
Вдома було затишно і Олені стало спокійніше. Погодувала дітей, Аню вклала спати, бо вже на другу годину повертало. Тарас засів за ноутбук, а Олена вирішила покропити квартиру святою водою, бо то незмінна традиція її родини, щоб спокій і мир був, і ніяка темна сила не заподіяла зла. Ходила собі у домашній сукенці із молочного льону та кожен кут квартири
перехрещувала, бризкаючи водою та шепочучи молитву. Від того і спокійніша стала.
—Білі-ім-бі-м- білім-ім-м! — хтось натиснув кнопку дзвінка.
Олена відчинила двері і трохи не остовпіла. Перед нею стояв Гітарист. Очі — натхненні, усмішка — сонячна. Одягнутий у розстібнутий пуховик блакитного кольору, з під якого виглядала звичайна, хебешна, жовта, футболка із синім надписом: « Я свідомий українець.», а в руках та плакуча гітара. У Олени ж за тими подіями, які творилися сьогодні, геть, з голови вилетіло, що сама запрошувала його на гостину пощедрувати. Думала ж, що і Марк вдома буде… Та й, хоч би нагодувала хлопця… Що там тії різниці у віці між Гітаристом і її Тарасом, якісь вісім років...
—Привіт, Бджілко! Щедрувати можна? — запитався. І не було в його погляді ні страху, що може налаяти його хазяїн родини, ні образ на цей світ, що не дав йому багатих батьків, ні якоїсь зверхності, хіба тихе сяяння тривоги перед тією жінкою, яка примушувала вкривати рум’янцем його щоки. Олена трохи знітилася, але не розгубилася, швидко зметикувала, як себе правильно вести, щоб не заподіяти шкоди ні Гітаристу, ні рідним дітям, ні власній репутації. Хіба ж вона тут не хазяйка? День і ніч той бізнес на власних плечах тягне, а тільки чомусь по тілу пробігав трепетний холодок, що був схожий на подібні відчуття, коли вони вперше зустрілися з Марком у Ботанічному саду.
— Доброго дня, Світозаре. Проходь до кухні. Тільки тихенько, бо у мене Анечка спить. А я зараз двері зачиню і познайомлю тебе з своїм сином. Там і пощедруєш. Не здумай мене бджілкою тільки називати при дітях. — останню фразу уже прошепотіла і усміхнулася чомусь. Може, тому, що і, справді, почувалася тією Бджілкою-трудівницею. Приємно усе ж таки…
Хлопець покірно попрямкував у вказану кімнату великої квартири. Олена зачинила двері дитячої і зайшла до Тараса.
—Хто там, мам?
—Пішли, синку, зі мною. До нас щедрувальник прийшов. Сама дістала із червоного гаманця гроші. Скільки ж дати: п’ятдесят , сто? Хлопець дорослий, що йому ті копійки? Взяла купюру з Лесею і поклала в кишеньку.
— Світозаре, це мій син Тарас, а це, Тарасе, наш сусід з першого поверху. Познайомтесь.
Підліток і юнак по-дорослому потиснули один одному руки. Олена зразу примітала, що обоє виявили взаємну прихильність, пожвавішали і велися розкуто.
—Чи можна щедрувати, Бджілко?
—Просимо! — відказала зі сішинкою-метеликом. І полилася по Олениній, затишній оселі світла щедрівка:
Ой, на річці на Йордані
Золотий хрест вишиваний,
Злетілися ангелоньки,
Взяли Христа на крилоньки,
Понесли Го до церковці,
Поставили на престолці.
Взяли в книгах та й читати,
Яке би Му ім'я дати.
Дають йому: "Святий Петро", –
Мати Божа не злюбила.
Мати Божа не злюбила,
Від престолу відступила.
Злетілись анегелоньки,
Взяли Христа на крилоньки,
Понесли Го до церковці,
Поставили на престольці.
Взяли йому та й читати,
Яке би Му ім'я дати.
Дали ім'я: "Ісус Христос", –
Мати Божа це злюбила.
Мати Божа це злюбила,
До престолу приступила.
Пролунав останній акорд, змовкла чайкою ніжна нота , наповнивши оселю світлою благодаттю свята і юнак порушив усі сталі закони щедрування запитався:
—Підходить? Таку щедрівка? Таку треба було вивчити?
—Таку.—Олена соромливо усміхахається.—Дякуємо за світле віншування Ісуса Христа у свято Водохреща!
Протягує Гітаристу гладеньку купюру, а він так чомусь журно на неї дивиться, що Олені крізь землю хочеться провалитися, дивиться, наче говорить: « Та я ж не за гроші»...
Усілися всі разом на кухні. Олена чайник закип’ятила, чай фіалковий заварила, солодощі на стіл поставила. Враз в один вік зрівнялися: жартували, бринькали на гітарі, розмовляли про політику і філософствували завзято. І Аня прокинулася, прибігла спритненько, мов та дюймовочка:
—Ти хто? — запитує у гостя упевнено, потягнувши зі стола цукерку.
—Світозар. — юнак їй.
—А от ні» Ти — Гітарист! Мама у сні повторювала, що до неї Гітарист прийде!
—Правда? — захоплено підігрував дитині юнак, а у самого на щоках виступив рум’янець. Ото так і сиділи обоє і Олена, і Гітаріст рум’яні, наче їм, той рум’янець в подарунок від літа сонячного дістався.
—А я давно вже не спала і все чула. Ти її чого Бджілкою називаєш? — око хитренько примружила і за боки взялася, одним лиш поглядом доводячи, що то її мама.
—Бо у неї курточка жовта! — не розгубився Гітарист.
Діти чомусь швидко знайшли спільну мову з юнаком. Тарас захоплено розповідав про кіборг-ігри, про Стіва Джобса, який стверджував, що програмування вчить думати, розвиває критичне мислення, навички вирішення проблем і аналізу різних ситуацій, про якісь загадкові коди, про існування яких Олена не відала. Буцімто, вони примушують працювати обидві півкулі мозку. Аня вилізла гітаристу на руки і тикала йому свої ляльок Русалоньку і Рампунцедь, виставила усю колекцію іграшкових коней розповіла, що найулюбленішого, коричневого, вона назвала « Спірітом», як мустанга із мультика.
Поки юнак зацікавлено вів бесіду з дітьми Оленин погляд зупинився на гітарі, що зараз нікого не цікавила і мирно стояла у кутку. Жінка до неї потягнулася рукую, взяла свою давню мрію, доторкнулася до теплога, аж живого дерева, легко пробігла по струнах. Пальці нічого не забули… В кімнаті запанувала тиша. Всі дивилися на Олену і, наче чогось чекали, якогось дивного чуда, що приходить лише у період бавлення нечистої сили на Різдвяні Свята.
— Давай! — підбадьорив Гітарист:
Олена загадково поглянула на щасливу компанію і полилася ніжна музика, що, наче, за срібну нитку, потягнула за собою сучасну пісню:
дай мені руку,
вночі ліхтарями світи,
несправедливо, що доля розвела мости.
біла конвалія хоче для тебе цвісти,
ти побач її із останньої висоти,
віддай їй звуки.
я— гравітація
ти— мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс,
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс
десь на долонях Франції.
я— твій шампунь,
я— бритва у ванній кімнаті твоїй.
нічого не варте мовчання, солодкий мій,
це яблуко Євине дав нам біблійний змій.
я хочу у піднебесся, я прагну дій,
у дифтонгах твоїх відлунь.
я— висока гора,
я— твій видих й останній вдих,
ти випиваєш мене, наче кокосовий горіх,
я на твоїх устах—перший спійманий сніг,
і втомлено між приголосних і голосних
затихає твоя кора.
ти—місячне сяйво,
у твоєму вікні не має закінчення,
де, ходять вагання з блідими обличчями,
тільки не стань мені крапкою вбивчою,
краще листами й спогадами музичними—
лягай на серце скраю.
я— гравітація,
ти мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс.
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс,
бо я— відлига твоя, я— твоя Франція.
Коли Олена співала, то намагалася дивитися у вікно, бо соромилася, але потім увійшла в смак, бо Світозар взяв дитячі
цокотілі та відбивав ними мелодію в такт, наче підтримував жінку, а діти захоплено відкривали свою маму зовсім з іншого
боку. Востаннє провела по струнах і притулила гітару до щоки.
— Ти — крута, Бджілко! — перший обізвався Гітарист.
— Що це за пісня?
—Та написала колись. — відповіла спокійно, а потім до дітей, що, заворожено сиділи, відкривши з цікавості роти. —А ну збирайтеся на вулицю! Підемо у сніжки грати!
-
— І на санках кататися! — Аня, аж підплигнула і щасливо плескала в долоньки.
********************************************************************
Марк стояв біля вікна і спостерігав, як його зразкова дружина ліпить із снігу кулі з дітворою, приліплює сніговику морквину до носа, як якийсь юнак (здається, він його, навіть бачив) катає його доньку на санках, як його син зібрав біля себе цілу ватагу друзів і надворі розігралося справжнє снігове побоїще, де не було ні переможців, ні переможених, і враз відчув, що він самотній…
Марк не чув, як Гітарист сказав його дружині з глибоким, сумом в очах: « Прощай, Бджілко. Мені завтра у воєнкомат і я тобі обов’язково дзвонитиму. Можна?», як Олена, розуміючи усю серйозність сьогоднішньої ситуації, яка слалася у рідному краю, бо загроза російського вторгнення уздовж всього кордону її України уже зашкалювала на повну силу, упевнено відповіла: «Так» і ще довго дивилася у його юні, блакитні очі, так, як дивляться матері на своїх синів, коли проводжають на війну.
Та Марк відчув щось тривожне і пекуче на рівні підсвідомості, те, що може роз’єднати їх пару, і долоні його враз стали мокрими.
І коли вже повлягилися спати, чоловік лагідно погладив втомлену Олену по волоссю. Спочатку, було, хотів сказати, що був неправий, що до трьох чортів усе те сироїдіння, що кохає Олену, але побачив, що жінка заснула, а на обличчі квітне загадкова усмішка. Завтра їх чекатиме наступний будень, кава в офісі, їх загартована команда і довгі коридори майбутнього, де завжди так потрібен стукіт її чорних ділових черевичків, її голос, її упевнені рухи, її смілива душа і співчутливе серце, бо його дружина, як той гарячий пісок пустелі. Візьмеш у руку і той пісок буде вірно лежати на долоні, а зіжмеш сильно кулак і вислизне тонкими струмочками золота на волю, бо свободу нікому і ніколи не можна обмежувати.
За вікном знову падав лапатий сніг, але сьогоднішнє Водохреще уже відходило у минуле і навіки приховувало у собі срібні ключі від їх потаємних дверцят самопізнання власних
особистостей…
Юлія Івченко. 28. 01. 2022.
П. С. У текті використано власний вірш " Дифтонги" і українська народна щедрівка.
***Цокотілі — маракаси.

Олена стрімким вітром вилетіла за двері, зачинила квартиру і хутчіш до ліфту. Натиснула поспіхом кнопку.

—Та скільки ж можна? Знову не працює! Наче, хто спеціально їй у планах перешкоджає, дражниться темна сила з нею, бо грішна і про те, що завтра Водохреща, геть, з голови вилетіло А, була — не була! Чимдуж спритно почала спускатися по східцях униз. Аж, десь, на межі шостого та п’ятого поверхів , почулося тужливе бринькання гітари. Сполохано притишила ходу і, немов хитрий звір, що винюхав на полюванні свою здобич, обережно, на пальчиках робила крок за кроком.

« Це ж, певно, знову той нахабний хлопчина, що не дає, вночі спати сусідам, а ті дратуються від дзвінкої музики і клянуть його усіма можливими висловами нецензурної лексики, що вже б і словник із них зліпити можна було. Наприклад: « Лайливі слова, що не властиві літературній українській мові, щедро застосовані жильцями будинку на Оболонській Набережній для Гітаріста»». — подумала і в рукав сміхом чмихнула , наче дівчисько. — Як там його звати Сашко, чи Славко? Що вона про нього знала?

Що його мати запиває, працює двірничкою і часто приводить додому неохайних хахалів, що неприємно тхнуть перегаром, що хлопець тоді окуповує якийсь із поверхів, коли лютує зима і завзято заводить під гітару щось надривне, те, що зносить дах: Металіку, Скорпів, Скрябіна, Скай, а влітку— бреде у сусідні хащі оболонських посадок, бо, певно, там знаходить свою вітрильну волю… Так… Здається працював кур’єром у період карантину, бо бачила його на ровері із жовто-зеленою сумкою «Glovo», що яскраво мерехтіла своїм свідомим написом: " Доставим усе, що завгодно".

Це, отой, який вперто називає її дорослу, жінку, уже давно сформовану особистість, із своїми сталими звичками, законами і стійкими правилами моральної поведінки, Оленкою, або сусідкою... Боже, там, ще молоко на губах не обсохло, а і той, як кіт до м’яса…

Біжить Олена за продуктами, чи ліками по звилистих сходинках, коли щось негаразд із тим прибацаним на усю голову, ліфтом, а хлопець перебирає тонкими пальцями струни на своїй гітарі, мовчки із сумом проводжає поглядом її постать і скільки не запевняй, що не палить, а таки ж почне клянчити сигарету… І невтямки йому зрозуміти, хоч скільки вже раз строго-настрого наказувала, що вона для нього — Олена Василівна, а ніяка там не Оленка, а все одно, хоч ти кіл на голові теши! Не доходить!" — гарячково згадувала жінка усе, що сплило спогадами про Гітаріста.

Сьогодні хлопець грав щось таке бентежне і тремтливе, що Олені враз прийшло на думку, що він виливає свою журу за коханням. Отим вільним коханням, яке завжди несе вічний страх — втратити свою любов… Наче, так, як і вона, постійно балансує по невидимому канату і, лише, варто буде хоч трохи оступитися, то зірвешся у чорне провалля і летітимеш у безвість невідомості, станеш уже нікому непотрібна. Але, однак, балансуєш, наче акробат по канату, бо інакше не можеш…

Що ж це за знайома мелодія? Невже це ще та пісня, яку вона співала за студентства у компанії одногрупників? Це ж Лорка! Гарсія Федеріко Лорка! І до того ж українською! Аж, присіла на східцях за дверима за мить, за один крок, за єдину порошинку до Гітаріста. А на усю сходову клітку ніжно бринів голос, того, кого Бог потай поцілував у лоба, обдарувавши ангельським променем світла:

Починається
Плач гітари.
Розбивається
Чаша ранку.
О, не чекай від неї
Мовчання.
Не благай у неї
Мовчання!
Неутомно
Гітара плаче,
Мов вода по протоках плаче,
Мов вітри над снігами плаче.
Не моли її про мовчання!
О, мовчання!
Так плаче ніченька за світанком,
Так плаче стріла без мети своєї,
Так пісок розпечений плаче
За прохолодою красою камелій.
Так з життям прощається птаха
Від загрози зміїного жала.
О, гітара, бідна жертва.
П’ять спритних кинджалів!

Пісня повільно стихла, а Олена вирішила швиденько прослизнути повз Гітаріста. Та, де там! Тільки зробила перші два кроки із зверхньою міною на обличчі, усіма рухами тіла намагалася показати, що та пісня її абсолютно нецікава, аж хлопець стрепенувся, сидячі на підвіконні, і весело озвався:

— Привіт, Бджілко!

У Олени, аж спина мокрою стала. Обернулася і вже, трохи кокетуючи, взявшись за боки, ( то, мабуть, уже генетично- закодований прийом кожної українки, коли треба за себе постояти, то умить за боки берешся і в бій!) сміливо запитала:

— Ну, і чого це я бджілка, Гітаристе із Бременських музикантів? — насміхалася, чи, то вже виявлялася таким чином захисна реакція організму на його присутність.

— Бо курточка у тебе жовта… Мене Світозаром звать, якщо шо…

Олена зупинилася, задумалася:

—А де це ти переклад Лорки українською мовою взяв, Світозаре?

—В ітернеті найшов російський текст, а тоді переклав на українську. А ти звідки узнала, що то Лорка?

— Сам переклав?

— Угу!

— Люблю Лорку просто… — очі Олена в підлогу потупила, а самій не вірилося, що звичайний, оболонський хлопчина із бідної родини, однолітки якого палять крек, виціджують із батьків грошенята, щоб потім блотонути перед однолітками найновішим айфоном за чималі гроші, чи новенькою спортивною тачкою Ferrari , може сидіти у тісній квартирці і перекладати Лорку…

— Слухай, Світозаре, мені зараз у садочок за малою і супермаркет забігти треба. Ніколи ляси з тобою точити. А граєш ти круто! Українських пісень умієш?

— Звичайно! — зрадів хлопчина.

—А щедрівок?

—Можна! — усміхнувся так осяйно, наче небо йому розхмарилось від заметілі зимової. — Це ота, що « Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка»? Леонтовича?

— Ні Йорданських. Що на Водохреща співають — Олена
йому.

— Прийдеться вивчити… — чи жартома, чи серйозно відказує. — Я можу пакети допомогти принести! Хочеш?— услід Олені гукає.

— Не хочеш, а хочете! — Оленка хлопцеві у відповідь, згадавши, що Вона ж жінка заміжня, дама статусна і серйозна. Я сама…. Ти іди, он, щедрівки вчи! Прийдеш і нам пощедруєш. На Водохрещу! Завтра!

Світозар ще довго стояв розгублений, а Олена, забравши, маленьку Аню з садочку хутко змітала із прилавків сусіднього супермаркету усю корисну і некорисну їжу: цукерки, борошно, м’ясні сосиски, все для суші, морозиво, тістечка, цукор, вершки, яйця, сири, і звичайно, що усе, що для куті треба. Мала Аня бігала і вищала від задоволення, не розуміючи, що то таке сталося, як мама така щедра і дозволяє, навіть, узяти батончик Twix і улюблені зефірки Marshmello?

************************************************************************************

Уже вдома мала весело вистрибувала по канапі і пухнастому молочному килимі-травичці, радіючи, що її передчасно забрали із садочку, уся замурзана шоколадом і печивом. А Олена розходилася на кухні на повну силу. Зварила кутю, додавши до пшениці, не лише меду, горіхів, маку, родзинок, а й модного кумквату, кураги, китайської вишні і сушеного манго. Українського глечика з узваром і полумисок з кутею віднесла у вітальню до старовинних ікон, що лишилися від бабусі у спадок. Свічки в срібні підсвічники поставила, щоб у Святий вечір вже запалити, бо Христос хрещатиметься у річці Йордані.

Металася по кухні із благословенною радістю. Як же можна у жінки із тим сироїдством забрати те, що з покон-віків мала за обов’язк кожна господиня оселі: їсти готувати? Оце тісто на вареники з картоплею і грибами, це голубці — швидко загортала фарш у капустяне листя — вже назавтра буде! Грибна юшка вже доходила, один за одним шпурлялися спечені коржі для торту на рушник, булькалили креми: анасний, вершковий, шоколадний, млів царський холодець, смажена риба складалася гіркою. «Ще, ще — билися чайками у Олениній голові думки. —Щоб сьогодні скоромне, а вже завтра — смачненьке. І сама їстиму… Хоч трохи, а їстиму! Салатів ще пару. Хочу, як у мами Мімомозу, чи Оселедця під шубою? А хай і те й друге буде! Хрумкнула свіжим пиріжком, що купила у супермаркеті і запашний смак дріжджового, ну вкрай некорисного, але ванільного тіста п’янив рецептори і додавав сили.

Марк із Тарасиком повернулися додому, коли Олена вже й з холодцем справилася і коржі перемастила на торт до завтрашнього свята і стіл скромно накрила на чотири страви Голодної куті. Про овочі та фрукти не забула. Саме, давила апельсиновий фреш, коли Марк весело загукав:

— Киця, а що це у нас тут твориться? А пахне як!

Жінка, як завжди, кинулася назустріч, солодко поцілувала. Тарасика в щоку цьомкнула.

— Так свято ж сьогодні! А завтра Водохреща, то ж вирішила різного до столу!

Умиті і прибрані разом посідали за вечерю, бо вже перша звізда зійшла і свічки яскраво блимали біля столітніх ікон. Діти сміялися і за обидві щоки уминали вареники з грибною юшкою, спочатку спробувавши по ложці куті та ковтку духмяного узвару. Олена і собі трохи насипала, ложку до рота піднесла та не полізло. Стиха запиталася:

— Ти будеш, Марку?

— Та ні. Ви їжте, а я соку та горіхів.—сумно чогось так відказав, так, як відказують ображені діти батькам, коли їм не придбали бажану іграшку.

— Завтра тоді і на Дніпро поїдемо. Скупаюся в ополонці. Усі сироїди купаються.

— Так воно ж якось не по-людські.. — Олена чоловіку,— не причащалися ж.

— Бог простить. На те він і Бог — вронив таке недоречне до сьогоднішнього свята, дрібне, як чорна квасолина речення, що може виправдати усі людські гріхи.

За вікном чулася Йорданська колядка і Олена знала, що то співає її Гітаріст. Можливо, навіть, для неї?
*************************************************************************************

Хлопець з гітарою під вікном Олениної квартири, сховав свої змерзлі пальці в кишені спортивної куртки з капюшоном і подумав, що дозріла жінка, старша жінка завжди спекотніше, що вона, наче той вогонь, що може і зігріти, і спалити водночас, що вона недоступно висить яблуком, аж на самій маківці дерева і її завжди чомусь так важко зірвати…
Звідсіль лунало радісні щедрівки:

Ой на річці, та й на Йордані,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я.

Божа мати ризи прала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я.

Світозар перекинув гітару через плечі і поплентався, наче голодний пес, до материної, убогої квартири, а яскраві вогні вікон нічного Києва святкували Хрестове хрещення у річці Йордані.

**************************************************************************************************

Ранкове, зимове сонце на свято Водохреща рясними променями заполонило спальню, а надворі кружляв сніг і всі машини під вікном, що стояли тісно одна біля одної було щедро вкрито молочними шапками, що нагадували тісно складене лебедине пір'я. Олена задоволено потягнулася. Нагадувала сонну, доглянуту кішку, що уже має собі на меті якісь радісні події на сьогоднішній день. Широко розкинула смагляві руки по сатиновому, блакитному простирадлу і зібрала докупи важкі коси чорною резинкою для волосся. На таці стояла мініатюрна філіжанка із порцеляни, а в ній духмяна кава із ароматом кориці.

Невже це Марк приніс? Бо постіль була ще тепла від його тіла, що завжди пахло мускусом і сандалом. Ні …. Не Марк. Дитячі голоси, що щебетом долітали із кухні і запах розігрітого сніданку дали зрозуміти, що там ворожать син з донею, а Марк страждав у вітальні своїм « Оком відродження». Крутиться на одному місці, широко розставивши руки, стояв на голові. Упевнено пихкав губами, балансував колоритними вдихами і видихами.

—А хто це тут встав раніше чим мами? — вбігла Олена на кухню, де метушилася з тарілками Анечка, а Тарас уже розрізав торт, який Олена спекла вчора. Обійняла донечку, закружляла і Тараса, хоч, і дорослий, а душа добра, як в янгола, теж любові просить...

— Ай — лоскотно! — заливалася сміхом мала.

—Ми уже в душі були. — доросло повідомив Тарас. А кава добра, мам?

—Найсмачніша в світі, мій золотий синочку!

—А я?—Анечка до Олени вередливо.

—А ти моя найдорожча перлинка, найсолодша суничка, моя принцеса!— Олена у відповідь. Милує, цілує, бо, яка мама дітей не любить. Побігла, наче дівчисько, до ванної, налила води і давай бризкати на малих! З Водохрещею, рідненькі мої. Христос охрестився!

А ті обоє, як горобці, разом у відповідь, бо навчені:

—У річці Йордані!

Після того, як були вже всі прибрані і одягнені та сито нагодовані, мала Аня залізла на коліна і тихенько прошепотіла Олені на вухо:

—Мам, скажи папі, шо ми сироїдами бути не хочемо.... Хай буде усігда так, як вчора. Мені отой фреш у печінках сидить!

—Буде, доню. Тепер буде. Тільки чіпсів мені ніяких! Домовилися?
А фреш корисний. Ми тобі будемо з гранату, або з яблука готувати? Ти ж любиш!

—Тільки не із сельдєрєя! — скривилася вередливо Анечка.

—Із селери, правильно говорити, доцюнь. Не хочеш, то, хіба ж примушувати буду? А з татом я поговорю.

—Ура! — розлетілося переможно на всю квартиру дитяче щастя!

Почали збиратися на Дніпро і Марк попросив Олену покласти кілька рушників. Дивно. Навіщо багато рушників? Вона ж узяла для нього тепле, махрове простирадло, приготувала зелений чай у термосі, щоб зігрівся. Ну, хоче купатися, то хай собі, бо кожен у цьому світі має право вибору.

Мала надію на те, що заїдуть до церкви, хоч слоїки освяти і набрати цілющої Йорданської води, бо з тим ковідом до храму, хіба потрапиш? Приготувала святковий одяг і білу оксамитову хустинкою з вишитими лілеями. Може, сама зайду — подумала —у мене ж щеплення є.

—Киць, а який ти купальник одягнеш? Білий, чи отой блакитний, шо попка видна?

—Що вдягнеш?

Олена вухам своїм не вірила. То було для неї не питання, а відро холодної води, вилите на голову Марком зненацька. Хотіла, було, зразу вихлюпнути на Марка усе своє невдоволення, але враз згадала мудрий вислів: « Перед тим, як сваритися, порахуй до десяти». Порахувала, вдихаючи свіже, зимнє повітря із, ледь, причиненого вікна і вирішила перевести все на жарт.

—Марку, я розумію, що ти чоловік — революція! То ти з мене анорексичку зробити хочеш! То тобі уже і в ополонку лізь, коли я лишень із грипу відійшла! Я у воду не полізу, хоч ти плач, хоч ти скач!

Накинула, граючись, хустинку Марку на шию, до себе притягла і пристрасно почала цілувати в теплі губи, у карі очі, у високого, розумного лоба. Та зрозуміло, що розм’як чоловік, як розм’якають у варенні тверді райські яблучка. А мудра жінка поволеньки шиєю його крутить в яку сторону їй потрібно.

— Ти ж сам мені говорив, що насильно сироїди ти не можна. Хай трохи побалувалуємося вкусненьким потроху, а там і далі і вівсяне, і кунжутне, і мигдальне молоко питимемо, ягоди-малини, кавуни-дині і все, що захочеш! — шаруділа по чоловіковому чорному чубу лагідно рукою, підлещуючись, наче та хитра лисиця. — Тільки я тебе прошу, не трогай ти дітей із тим сироїдінням. Он глянь, які вони щасливі! У Анечки, аж щічки рожевіші стали! Це ж їх вибір має бути. Стануть самостійними — хай самі вирішують, що їм їсти. І, до речі, — крутнулася уже ідучи по коридору взуватися, де натягували на себе теплі куртки діти, покрутилася на одній нозі , влаштовувала такі собі фіглі-міглі для чоловіка ,— я коли при надії була, то не сироїдила! Тому все по-чесному. Як у книжці твоїй написано!

Марк посміхнувся: « От вже, жінка попалася.. Як схоче, то все по-своєму завертить і відказати нічого».— майнула думка. І хоч було не по його, усе ж розчистив сріблясте « Інфініті», нагрів машину і вся сім’я, затишно усівшись в салоні, покотила до Храму Різдва Христового, що знаходився біля живописного парку « Наталка» на Оболонській Набережній, недалеко від дому.

Олена обожнювала ходити, саме в цей храм, який велично стояв на правому березі Дніпра, поблизу Північного мосту. І мікрорайон новий і церква урочисто освячена була зовсім недавно — у дві тисячі восьмому році. Будівлю прикрашали п’ять золотистих бань, куполи були прозорі і мали внутрішнє підсвічування, тому вночі виблискувала величним сяйвом, а у дзвіниці, навіть, було встановлено карільйон з електричним управлінням. Олена любила осучаснену архітектуру українського бароко, бо око приваблювало вишукана суміш етнічних елементів з привнесеними європейськими, а іконостас — краса неймовірна і вишукана. Краєм вуха чула від якоїсь бабці, яка допомагала в церкві, що його виготовлено, аж у Їндії. Була упевнена на всі сто відсотків, що тут не, просто, відтворене побачене, а створено на його основі своє, рідне і прекрасне.

До храму вирішили не заходити, бо людей було чималенько. Затяжний ковід уже не так лякав людську свідомість, тому
віряни, у блакитних і чорних медичних масках, пхалися до будівлі, не зважаючи, що треба триматися один від одного на відстані руки. Усі, хто був на церковному подвір’ї, наче на паску, поставили вряд банки із водою та кошики з домашньою випічкою — слоїками-пташками в цукровій пудрі. Скоро вийшов старенький батюшка у оранжевій, святковій ризі і щедро почав кропити присутніх Йорданською, святою водою. В Олени на душі враз ставало так радісно, наче із краплями святої води, вона позбувалася усього темних, чи грішних думок, що могли причаїтися десь всередині кожної людини. У всіх був пречудовий настрій, тому швиденько повсідалися у теплу машину і помчали до Дніпра.

Марк вийшов на морозне повітря, хутко зняв верхній одяг і знову почав розминатися на повну силу, щоб кров рухливо розігріла його тіло. Олена наказала залишатися дітям в машині, аби не померзли, а сама теж пішла за чоловіком. Було холодно і вітряно, але люди купалися. Більшість уже піддатих стояли купками, дехто не з хрестом, а з міцним матюком плигав в ополонку і якісь три хвилини бультихався у річці, присідаючи, щоб і голова намокла, а потім із виском вискакував на кригу, притрушену піском, біг до друзів і, навіть, не накинувши рушника на тіло прикладався до протягнутого друзями пластикового стаканчику з горілкою. Правду кажуть, що п’яному — море по коліна. А тут прямо картина — маслом!

Олені чомусь спало на думку, що люди в річці нагадують, аж синю, морожену рибу і від цього стало неприємно. Скрізь виски, вигуки, крики, але були і більш свідомі громадяни, які грілися після Йорданської купелі гарячим чаєм і хутко сідали в машини, аби зігрітися. Десь здалека чулася і мелодія красивої щедрівки і все було б нічого, якби Марк не вичудив таке, чого Олена ніколи від нього не сподівалася.
— Ну, що, бойци!— несподівано відкривши задні дверці машини, де сиділи діти, — Купатись будемо? — вигукнув чоловік.

— Марк, ти що здурів? Зовсім уже клепка поїхала — не втрималася спантеличена Олена.

— А чого ж я вже ноги їм закаляв у душі! — відгукнувся задиркувато і до Тараса. — Ти мужик, чи не мужик? А ну швидко вилазь і на розминку!

Тарас знехотя відчинив дверцята і ступив ногою в сріблястий сніг, подумавши, що карате для нього і так достатньо. А татові приколи уже починають не на жарт достават.
Марк уже схопив малу і похапцем почав розстібати дитячий, рожевий пуховичок-пар. Олену, наче струмом, хто вдарив. Умиротворене хвилину тому обличчя жінки вмить виказало своє невдоволення і тепер вона була більше схожа на роздратовану вовчицю, чим на спокійну, молоду пані. От-от і вгризеться в горло Марку, захищаючи своє, найрідніше. Миттю підбігла і відтягла за светра Марка від доньки. Аня почала плакати, схопилася за матір і в її карих очах відсвічувався чорним жахом страх.

—Ма-ма-ма-ма! Я не хочу в у льоді купаться! — Аж захлиналася від ридань Анечка, міцно обхопивши, мамину шию маленькими рученятами.

—Пусти її! — уже шипіла змією Олена на чоловіка, міцно притискуючи доньку до грудей.

— Якшо малою попробує, то звикне! — тягнув до себе наполегливо малу за спину Марк, глибоко переконаний, що зробить такою послугою дітям лише користь, бо в здоровому тілі — здоровий дух.

— Ти хворий! Пусти сказала дитину. Мене лучче утопи у тій ополонці! — уже переходила на розпачливий крик Олена.

Якийсь час подружня пара сіпали злякану дівчинку один до одного, аж поки Тарас не підбіг до батька і з усієї сили, вкусив за руку.

—Давайте, ще розірвіть її пополам!— вигукнув хлопчик — Я купатися теж не буду! Не можна занурюватися у воду без сповіді і причастя! І робити це, папа, треба з чистою душею та щирим бажанням. А так гріхи ніякі вода не змиє!

Кров із прокушеної руки Марка капнула на сніг і здавалося, що на ньому розповзається кривавий смуток.

—От, Серуни! — вигукнув Марк і хутко знявши останній одяг побіг до ополонки, де вже зібралися сироїди, вегани, моржі, звичайні християни, які не розуміли, що без певної підготовки різка зміна температури може викликати, навіть, інсульт. Загалом, усі ті, хто, або за здоровий образ життя, або ті, що не тямлять, що своїм алкогольним купанням самі собі риють могили.

Олено швиденько почала заспокоювати малу Аню, що завивала так, що із сусідньої ятки, де продавали глінтвейн, на цю катавасію, уже почали поглядати люди. Не спускала малу з рук, витирала носовою хустинкою злякані слізки цілувала у солоні щічки. Тарас, наче охоронець стояв із біля мами та сестри і Олені враз здалося, що її хлопчик виріс, став мужнішим, став захисником, що ніколи їх не зрадить.

— Неплач, сонечко. Сьогодні Водохреща, а хто сьогодні плакатиме, той і цілий рік пллакатиме. Ти ж не хочеш?

— Ні...— заспокоювалася потроху Аня, бо вже не бачила загорози, що її понесуть купати у крижану воду.

— То ми з татом так пошуткували, бо любимо тебе дуже. Не могли поділити...

Близилось Водохреща. Крислаті гілки морелей заглядили у вікна недавно придбаної, київської квартири, ворушили своїми змерзлими тілами, гнулися від сердитого вітру, що весело втішався завірюхою. Здавалося, що вони відчували, що там, у теплій оселі, коїться щось таке, що полохало і їх укорінені в мерзлу землю душі.

Олена стояла перед розкішним дзеркалом і сторожко розглядала свою худеньку фігуру. Крутилася, то вправо, то вліво, легкими дотиками доглянутих пальців гладила шкіру біля очей, де позбиралися ледь помітні промінці-усмішки і якась неспокійна туга ворушилася там, де груди сходяться із серцем.

Ніщо не радувало, бо весь одяг: і шифонова сукенка у дрібну рожеву квітку, і брючний, діловий костюм із неймовірного бузкового крепу, і розкішна, неначе ж недавно придбана блуза, із синьго, гладенького сатен-ацетату, висіли на ній, наче на убогій жердині.
— Боже, яка я худа… І звідки ж ті зморшки дурнуваті беруться? — промайнула у голові думка. — Ну нічого, вдягти! Нічого!

Вічна жіноча проблема — шафа напхана усім, чим попало, а вбратися хіба у приємну до тіла піжаму, що приховувала її прозору худорлявість. Жбурнула ненависно модні лахи на крісло і втиснулася тільцем у м’яку канапу, підігнувши під себе ноги. Враз стала схожа на маленьку кішку, що ховається від усього жорстокого і безсердечного, що так часто зустрічається людству у цьому сучасному світі, що не знає перепочинку у вічній біготні у бізнесових справах з роботи додому, з дому до дитячого садочку, з дитячого садочку до школи, пробки, київський Метрополітен, супермаркети, ремонт автомобіля (слава Богу, хоч це не на її заморочену голову не падало. Чоловік Марк на себе брав), "Метро", "Ашан", салони-перукарні, бо варто відповідати статусу, вічне підняття морального духу команди і мущтрування деяких недолугих учнів-працівників, яких скільки вчи — не вчи, а так і не зуміють надати якісну послугу людям. Ну так… Вони ж для них клієнти… Марно пояснювати, що тільки людяне ставлення, може дати їм великий процент заробітку, і якісні, перспективні угоди.

Увесь офіс знав, що бізнес тримається на Олениних тендітних плечах. Марк — так… Хіба, одвезе та привезе на роботу, гроші з "точок" позбирає. Продавати будівельні матеріали — то не іграшка! Варто було Олені не з’явитися на роботі, бо ж, чи мала Аня захворіє, чи з Тарасом щось не те — підлітковий вік усе ж таки, — то бізнес зразу починав рахувати збитки. Звичайно, обоє і Марк і Олена розуміли, що сильна команда, міцний кістяк колективу, і спільні цінності — це драйвер розвитку, а люди — це сто відсотків один з тих китів, на яких тримається бізнес та економіка загалом. Але тим людям потрібна була нянька і, саме, цю роль виконувала Олена, а Марк радів з того, що має таку зручну, наче затишна, пухка постіль, дружину. Чи кохав її Марк? Напевне, і до нині лишається загадкою...

— Божечко, як же я від усього цього втомилася… — шепотіла жінка сама до себе і ковтала непрохані сльози. — Точно це у мене депресняк уже, або пороблено. Відкинула пасмо русявого волосся з лоба і акуратно витерла біля очей тонку шкіру серветкою з трояндовою водою для зняття макіяжу.

Кохала Марка до божевілля і тому старанно втілювала його мрію. Відкриття холдингу, де треба було співпрацювати з партнерами, де спільна ідея об’єднувала, та компетенції залишались різними, скілки, риси характеру і до всього треба було мізок та мізок. Її ж бажання співати. Ну, хоча б десь! Хоча б в якомусь аматорському хорі вже довгих тринадцять років залишалося нездійсненним. Олена вже й забула, коли останній раз тримала в руках гітару. Часто згадувала, як разом з татом, обійнявшись за плечі, заводили:« Рідна мати моя ти очей недоспала, ти водила мене у поля край села..." або « Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі. Виплакала Марусенька свої ясні очі." Чи " А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина." Та тато лишився далеко від Києва і співати було ні з ким, бо Марк був мелеманом, а не поціновувачем українських, народних, чи естрадних пісень.

Вперте бажання отримувати емоції від романтики, ті, що уміють обгортати тихою радістю і підіймати вище усіх київських хмарочосів, до самих пухнатих хмар-баранців, до самого Бога, не полишало її ніколи і тому, коли Олена лишалася вдома сама, то частенько вмикала музику і танцювала. Борщ варить, а сама ніжно разом з « Один в каноє»:

Скільки можна лити,
Скільки можна бавити слова?
Вони – не діти!
Між бетонні плити пробивається,
Кричить трава: "Я – жива!"
Дайте їй руку, відступіть їй світла,
Дайте води!
Я ж бачила, я зрозуміла знак:
Усе навпаки і усе не так,
Навіть ти!

Пообіцяй мені, пообіцяй мені,
Що завжди горітиме світло
В твоєму вікні.
Пообіцяй мені,
Хай навіть не збудеться,
Що "завтра" негайно
І невідворотньо відбудеться!
Пообіцяй мені...


На початку червня, наслухавшись різноманітних, популярних тренінгів із саморозвитку, Марк влетів із щасливезною усмішкою на обличчі до квартири і радісно вигукнув:

— Киця, ми тепер будемо сироїдами!

— Ким? — здивовано підвела очі до від книги Олена і стрімко потягнулася до уст чоловіка, обвивши його, шию, мов в’юнка рослина, що прагне лагідного сонця. Поцілунок, чи то при зустрічі, чи, то при прощанні був невід’ємним ритуалом її життя, відтоді, як зустрілися з Марком у Ботанічному саду. Не могла відмовити собі у такому дрібному, але дуже важливому для неї тішенні.

Марк із захопленням розповідав про шкідливість їхнього харчування, розмахував збуджено руками, а потім побіг до плити, де стояла, каструля із свіжим супом, хутко схопив і виливати в унітаз. Повернувся переможцем, Юлієм Цезарем, хіба, що лаврового вінка не вистачало. Цьомкнув дружину в щоку і цілком собою задоволений, зосереджено повідомив:

—Я за дегідратором і блендером! І фруктів, овочів там усяких прикуплю! А ти там, Кицюнь, глянь в Інтернеті, які страви можна готувати. Ми поступово! — вирішив за обох. — Спочатку будемо стравами живими харчуватися, а далі — на все сире перейдемо! Люди, взагалі, можуть не їсти! Від сонця енергію отримувати!

—Та успокойся ти. У нас же є блендер! — спантеличена такими новинами крикнула услід Олена.

—Нє! То не такий! Треба мощний!

Двері зачинилися, а Олена пішла до ноутбука гуглити, що ж то за «новшество» таке — сироїдіння. Оце тепер нова забаганка у її чоловіка! То він «інвестує» в якийсь сміттєпереробний завод на Шрі-Ланці. А гроші — фіть і нема! Наче в Україні той завод не потрібен! То вийняв у Спортивному клубі приміщення, бо два місяці погрався у йогу і, конче треба було поділитися з народом своїм знанням «Ока відродження» та повправлятися у тренерстві. Так би мовити, з народом поділитися. Мала мороку з ним на шосту годину до того спортивного клубу по морозу теліпати, бо ж дружина має завжди підтримувати чоловіка у його починаннях. Слава Богу походили днів з три на його заняття дві літні жінки та й покинули. А Олені — гора з плеч! Хай он вдома на голові стоїть. Марк був впертий, тому не давав спокою. Дихай та дихай правильно! Аж поки не росердилася та з серцем сказала:

—Знаєш, Марку, Я згодна» Буду піруети крутити, а ти йди їсти звари, попилось, попери, попрасуй, одяг нагодуй дітям і собі, і мені, а тоді ще на роботі вимотайся за мене, дітей побав, уроки перевір, казку наніч почитай, а вночі сексу мені дай, як у порнофільмі! Після того не доймав. Сам займався, а Олена — по вихідних за компанію.

Сиділа в інеті довгенько. Ну, про вегетаріанців, чи веганів чула, а про сироїдів, чи, щоб самим сонцем жили, — хіба, краєм вуха та й значення серйозному тому не надавала. Начиталася і про корисність і про шкоду, аж погано стало. Довгенько обирала і виписувала рецепти для сироїдів. Виявилося, що борщ можна не варити, а такі ж самі продукти, просто, збити у блендері. Що для торта « Наполеон» коржі виготовлять, змішуючи перемелені грецькі горіхі з бананами, а замість крему — полуничну масу з медом, що є зелена гречка і її треба лиш замочують у воді наніч, що в дегідраторі сушать фрукти з мінімальною втратою важливих для життєдіяльності людини мікроелементів і вітамінів, що є кунжутна халва і, як готувати кунжутне молоко, що корисне для опорно-рухової системи. Що мед і сиру рибу можна їсти, а м’ясо, сіль, цукор та й, взагалі, все термічно оброблене — зась. Смерть — то і всьо!

—Та баба з воза — кобилі легше!— не втрималася — Хай, собі, їсть! «Я теж м’яту холодну люблю. Може попупустить з часом? — подумала, важко видихнувши повітря. — От Марк — моторчик у жопі. Не може спокійно жити… Скучно йому!»

Тоді ця проблема не здавалася страшною, бо дітей відвезли до бабусі на канікули, а літо видалося спекотним, тому більше хотілося пити. А Олена любила зелений чай з бергамото і з м’ятою, і з луговими квітами, А чай дозволявся. Тому, які проблем? Принцип один — замочи та злий, відіжми, перебий у блендері, присмач спеціями та лимоном, або їж собі ягоди-малини, апельсини-ківі і будь щаслива! Для літа, семе, то…

Уже ось Водохреща, а Олена з Марком на тому сироїдінні. Обоє схудли, стали непоступливі, озлоблені і втомлені. Марко наполягав, що покидати не можна, бо поки організм перебудовується. Дітей, звичайно, Олена в цю інтригу втягнути не дала. Готувала їжу, як і раніше, хіба клала менше цукру і солі та вони, хіба вечеряли вдома. Анечка— в садочку, а у Тараса трьохразове харчування у приватній школі, тому за дітей серце не хмарилось.А от з Марком, навпаки, щось незрозуміле у стосунках. Стало Олені неприємно, коли споглядала, як кожного ранку у спальні стоїть Марк на голові на голові, крутиться, широко розпластавши руки, дихає правильно, випинаючи тонкі губи вперед, як роздуваються, наче у гнідого коня, ніздрі, а з рота бризкає слина. Не милує, як то було колишніми зимовими ранками, запашну каву у постіль не несе, бо святий обряд — зранку « Око відродження», а потім дві склянки води, щоб прожити до ста років. Так навіщо те життя, якщо ото, наче в армії усе за розкладом?

Ото так сиділа Олена на канапі сонною кішкою, аж в голову стрель — думка: «Та це ж треба кутю варити! А я розкисла... Хоч діти поїдять! На Різдво ж варила… Стрепенулася, наче птаха. Лахи модні — швидше на вішаки, а сама на кухню. А пшениці нема і маку обмаль. Скоренько накинула жовтий пуховик, зручні чобітки і білкою до супермаркету. Треба ж, хоч чотири страви приготувати, бо ж Голодна кутя. Це ж сьогодні Христос на річці Йордані охрещатися буде. Сироїдіння — сироїдінням, а традиції рідні —то святе. На балкон поглянула. Ач голуби, як не треба, то поналітають , а тут хоч би один сів. Рано ще… Голуб має добру звістку принести! — чи то від голоду, чи, то від незрозумілого хвилювання виникали в Олененій голові пломінкі, плутані думки. І хотілося гриміти мисками, доставати із шафок каструльки, лаштувати усе на узвар із грушок та яблук, хотілося, щоб було, як колись.Стіл повний наїдків, шоколадні цукерки у кришталевій вазі, торт, який би вона прикрасила із кулінарного мішка мрійним малюнком, приміром із білих лілій, або печивом « Орео», шматочками шоколаду, малиновою помадкою. Курку, яку б вона запекла , у духовці наступного дня. Хотілася голодної куті та свята Водохреща, лунких церковних передзвонів, вмивання раннього холодною водицею із першого ліпшого бювету, причащання свяченими слоїками, катання на санках, веселого, розкотистого сміху, дитячої гри у сніжки, накинутої на плечі української хустки, хотілося цілувати рум’яні, дитячі щічки, навіть келих Розе хотілося, бавитися і весело співати щедрівку:
У Києві рано срібні дзвони грали.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Та добрим людям на здоров’я!

У класі було тихо і лише морозяні візерунки на вікнах та вирізані гірлянди і сніжинки із кольорового паперу нагадували, що ще ідуть Новорічні свята. Наш четвертий клас завмер і здавалося, що класна година буде наступною, пекельною мукою.
Ми, як ото кролики на удава, з пристрастю дивилися на учительку російської мови і класного керівника, Ніну Петрівну, яка ходила повз дошку із дерев’яною указкою і строго виголошувала накази і пророцтва про сувору заборону майбутнього щедрування. Промова була довга, і ми перелякано слухали різні страшилки:

— Вот, что я вам, дєті, скажу! А как мальчік замєрз? Пошол пєть еті дурацкіє пєсні за канфєти, а потом єго нашлі в снєгу і долго-долго откапивалі. Мама і папа плакалі, над єго блєдним і покритим льдом тєльцем, но єго уже нєвозможно било вєрнуть. Его надо било хороніть і ставіть памятник с єго фотографієй. Он ужє в школу нікогда нє сможєт прідті. Ето прідумалі плохіє люді, коториє не понімают, что настоящій піонер щєдровать нє ходіт! Ви понялі?

Ми перелякано кивали головами, наче отара овець, і жах моторошністю вимальовував у дитячих уявах, як той хлопчик помирав у тяжких муках, як на його місці міг опинитися кожен із нас. У мене, аж мурахи по тілу йшли, як згадувала розповідь Ніни Петрівни, що якусь дівчинку побили п’яні посівальники і кинули голою на вулиці, а в іншій — відрізали пальці, бо вони відмерзли на тому щедруванні.

— Ну, надєюсь Ви мєня понялі!— задоволена собою важко опустилася на стілець Ніна Петрівна.

— Спаскій, Клєтний! —надєюсьвам вам дошло? —уже коли всі діти, наче налякані горобці, шугонули гуртом із класу, у спину двум двієчникам і хуліганам, гукнула правильна учителька.
Ті натягнули шапки і шарфи, сумлінно киваючи, і вся зграя четвертого-А класу гайнула на свіже повітря.

—А я піду посівать — мовив найкращий відмінник Сашко тихенько мені на вухо. Мені недалечко. З квартири в квартиру перескочу і матиму грощі, а ти щедрувать іди. Дівчаткам щедрувать прийнято.

—Ага, ти в Черьомушках в одному будинку живеш, а мене батьки не пустять, бо мені в чужі хати тьопать по морозу!

—Та ти боягузка! І щедрівок, мабуть, не знаєш! — Сашко прискіпливо.

—А от і ні! Знаю! Мене бабушка Аня учила, бо сьогодні Маланки, а завтра Василя!— я до однокласника, аж із злістю якоюсь дитячою.

—А давай поспорим! — Сашко не вгамовується.

—Давай! — кажу — А, як докажемо?

—А я завтра грошей принесу в школу, а ти — шоколадних канфєт. І куклу тобі куплю!

—А, може, ти в мамки гроші вкрадеш, а я вдома канфєт візьму!

—Нє... — Сашко мені. Зараз усе добре поїли. Тільки із замазкою нє катіт, а шоколадні!

Сашкова мама тяжко працювала на будівництві і клеїла людям шпалери, а зараз, у час новорічних свят гаманці покровчан значно спустішали, тому я розуміла, що грошей йому батьки не дадуть, а канфєти у мене, хібі, " Ракові шийки" і " Ромашка" із замазки. Я йшла додому і повторювала слова щедрівки і страшенно боялася програти. Та і ляльки хотілося… Хоча, він, той Сашко, певно, набрехав, а я тепер маю морочити голову, як втекти поночі з хати, як не відморозити пальці та до кого іти? Хресний дядя Боря — далеко живе, тітка Оля, — аж у Циково, бабця Аня — в Олександревці. До кожного — світ неблизький. А до сусідів, хіба можна? Мама ж учителька… Треба план, містер Фікс, треба план — крутилося у моїй голові коліщатами різні, дитячі версії...
А надворі царював мороз і пощипував мені трепетно рожеві щічки. Дерева покриті снігом, наче білою ватою, підіймали крислаті, сріблясті віти до, блакитного неба і наче шепотіли: « Поспішай! Меланка йде! Козу веде!». І дорога була такою слизькою, що мої жовті чобітки ковзали слизотою прудкіше, чим могли б іти по звичайнісінькому асфальту.

*************************************************
Від баби Ані я, звичайно, понаслухувалася, що свято Маланки і Василя об’єднають в Щедрий вечір. У нас Козу не водили, та бабуся розповідала, що те чарівне дійство колись, таки, радувало Дніпропетровські села, як радує перший дзвіночок брязкаляця подарованого, немовляткові.
У хаті мати пекла свинину і варила другу кутю. Я знала, що Святий Василь вважається покровителем свиней, то треба і такої страви до столу. Духмяні пахощі куховарства, що заполонили всю кухню, дали правильний ефект, бо у мене різко закрутило у шлунку від голоду.

—На перекуси трохи.—вказала мама на духмяне печиво, що мало вигляд рум’яних пташок, щедро притрушених цукром і кивнула на трьохлітрову банку молока: « Сама наливай! Бач! Ніколи мені!», наче на обличчі її красивому і розпашілому від духовки, написано було.
Я жадно жувало печиво, а сама згадувала науку баби Ані: « Ага. Знач — Маланки… Точно! Маланка-Вода, що приходить разом із Василем-Місяцем на Щедрий вечір. Не дарма ж баба Аня сьогодні телефонувала і наказала вмитися зранку... Це, щоб я красива і здорова була цілий рік… А ота історія… Її ж, ту Маланку, в чотирнадцять років заміж видали і була вона з багатої та шанованої родини… Як же там звали її чоловіка? А згадала! Апіан! Апіан, конєшно, проти Сашка ім’я некрасиве… Це — факт! Але вони бідним допомагали… Нам би допомогли і у мене були канфети, і я б у Сашка спор виграла… Наче хвиля морська, новий спогад набіг: Меланія поселилася на Єлеонській горі та монастир там заснувала. Це ж завтра Василя, а сьогодні Меланчине весілля, яке розігрувати треба! А як тут ти розіграєш? Ну до кого? До кого? Хоч би пощедрувати!» — вертілися у моїй голові дзиґи думок.

Вирішення питання звалилося, наче сніг на голову, веселою татовою усмішкою. В одній руці ніс свій радіоприймач із хвилею « Свобода», а в іншій — повний кошик рум’яних груш. І лунало: « Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…»

—Та виключи оту свою бандуру! Я тут не встигаю нічого —мама до нього.

—А щедрувать, хто буде? І веселий такий — в устах рожа червона грає.

—Уже випив? —мама з докором до нього.

—Ні грама, Шура! Ось ти послухай… І лунала із приймача музика, наче переспіви тисяч дзвіночків, а в них і річки нашої Вовчої хвилі, що під кригою сховані, крилечко синички-жовтобочки, грудка снігурка, що на нашій калині над ягідками сидить… І лапи ялин Олександрівського лісу, і небо там, святе і прекрасне, як вологі очі Богородиці. Свято там грало! Свято від Леонтовича.

Я трохи зі стільця із своїм печивом, яким рот повно набито було не впала. Трохи, бідолашка, не подавалася.

—Тату, я щедрувать і меланкувать! Я! Пішли кудись, папочко, бо я ж умру тут, як не пощедрую! — І геп, перед ним на коліна, наче дурна якась! За капці хапаю і ,аж трохи не вию. Чиста тобі Галя із «Назара Стодолі» Хіба, малолітка.

Мама здивовано підвела очі від холодцю, тато чогось знітився. Оце стоїть його дитина на колінах перед ним, наче перед Богом, і щедрувать проситься так, наче і справді її на страту завтра поведуть.

—Тю, ти! А ну вставай! — підвів , на руки сильні, наче пір’їнку лагідно підхопив.

—Треба мені дуже-дуже шоколадних канфєт!

—Тфу ти… Знайшла мороку! Сиди отам під ялинкою і очі закрий. — легко зітхнув татко.

Я міцно заплющила повіки і почула, як хтось нишком зайшов до вітальні і на мою голову щось посипалося пахуче, шелестяче, ванільне і мандаринове. Я сиділа серед гори цукерок у яскравих обгортках, де і « Мішка на Сєвєрі», і « Ананасні» і « Червона Шапочка» , " Каракум", і асорті золотих фантиках. Мандарини весело розкотилися по всій кімнаті і тато цілував мене у щоку, а я плакала, наче пороблено мені було. Очі підняла сумно:

—А щедрувать, а меланкувать? Це ж нечесно!

—Давай одягайся. До вечері встигнемо.

Ми поїхали до моєї другої баби Тані на мотоциклі, де я лежала в колясці, укутана десятьма ковдрами і защипнута брезентом зверху, щоб не змерзла.
Прям з порогу весело і без усього страху, співала радій татовій матері, моїй другій бабі:

Меланка ходила,
Василька просила:
— Васильку, мій батьку,
Пусти мене в хатку.
Я жита не жала,
Золотий хрест держала,
Золоту кадільницю,
Срібну тарільницю.
А ви, люди, дбайте
Та й нам калач дайте.

У баби сльоза по щоці потекла, а на вишитих рушниках залопотіли лебеді крильми і розквітали ярими звіздами мальви.

—Голосиста ж така ,Вітя! — баба до тата. А до мене —На моя квіточко, тобі подаруночки! Хай Господь Бог тебе береже! Таки провідала бабу Таню!

А у целофановому пакеті і сукенка у білу ромашку, і банти білі, аж по три метри кожен, і мандарини, і улюблені Сашкові цукерки « Білочка». Аж два кілограми! Оце я багачка!
Швиденько баба зібрала молока, сметани, сиру, бо свої корови тримала, пиріжків із вишнею і гарбузом, розцілувала і перехрестила вслід. Я їхала у колясці мотоцикла щаслива-прещаслива, бо все по-правді. Бо слова дотримала.

*********************************
Ранком я прийшла до школи радісна і упевнена, розмахуючи помаранчевим портфелем, а Сашко чогось сидів за своєю партою смутний і набундючений, аж червоний від сорому, як рак, котрого щойно вийняли з окропу. У мене й з голови враз вилетіло, що меланкувати, щедрувати на спір мали, що ляльку обіцяв придбати мені за посівні гроші.

—Ти чого такий? Случилось шось?— питаюся, а серце трохи з грудей не вирветься. Так його шкода…

—Та... — відвернувся.. Не пустили мене посівать батьки… — Малий ще сказали. Нема у мене для тебе ляльки. І нічого тепер не буде! Щось у зошит зосереджено писати почав. Ти мене тепер зневажатимеш!

Щось разюче билось у мене у скронях, наче там білки стрибали. Певно, то був розум, а, може, переше кохання?

—Подумаєш, страшна біда!— я ні з того-ні з сього. —І я не меланкувала і не щедрувала! Побоялася та й батьки не пустили! Холод же собачий!— збрехала, а в щоки, аж кров калинова бризнула і в голові зашуміло.

—Правда? — Сашко несподівано зрадів. — Може, тобі математику дать списать?

—Ні, мені татко поміг задачу розв’язати. А це ось тобі! — даю жменю цукерок « Білочка» і ще більше червонію. Тато вчора до ялинки приніс.

—Я все одно ляльку тобі подарую і женюсь! — випалив Сашко миттю і нам обом стало ніяково, бо ми ще тоді не розуміли, що інколи крихітні, дрібні вчинки можуть творити великі чудеса та кращі за урочисті обіцянки, чи суперечки, а, може, уже й втямили, що найбільшу біль людині може завдати лише той, хто подарував їй найбільше щастя...

До класу упевненою ходою зайшла чомусь весела класна керівничка — Ніна Петрівна. Її підбори акуратно відбивали такт відмінної поведінки. Шкільне життя продовжувалося, як продовжується повновода річка, що колись впаде у безкрає море, яке називається Дорослість.

Автор —Юлія Івченко 13. 01. 2021.
ДРУЗІ, ВСІХ ІЗ СВЯТОМ МЕЛАНКИ ТА ВАСИЛЯ! ЩАСТЯ ВАМ!

Руслан у Києві навчається, а Марина у Дніпрі.
Прийшла пора першої сесії — Руслан екзамен провалив, а потім ще довгих п’ять років брехав батькам, наче шолудивий собака, що вчиться справно. Тягнув із дому гроші та торби із домашніми наїдками, гуляв на спільно знятій з такими ж, як сам товаришами-гультіпаками, аж поки, десь, у Голосіївських хащах, не встромив гостро ножа йому якийсь п’яний волоцюжка.

Леся з Данилом забідкалися, та сина улюбленого не покинули, виходили по лікарнях. З того часу відкрилися їм очі, а серця віри йняти не хотіли, що Русланчик їх таку кривду заподіяти зміг… Падали проблеми на їх заморочені і без того у дев’яності роки, голови, наче яблука достиглі у серпні. Оклигав. Леся з Данилом слів не підбирали, тому вислухував від них Руслан ще довго, як нормальні, людські діти батьків поважати мають. Та пити все одно не кинув. По дівках бігав, сором їм великий заподіював.

Жонаті молодички радо приймали молодого, високого, як ясен, вродливого, як саме сонце у червні, чоловіка та із-за отієї шкідливої звички, напиватися оковитої, аж до всцикачки, скоро прощалися, радіючи, що не затягли стосунки на довше. Прощалися, коли ставало ясно, що у Руслана, язик, як помело. Збреше — дорого не візьме! З котрою переспить — ту ж і брудом наступного дня обіллє і все, що не так лежить — його у Покровці… У чужих боявся красти, а з материного гаманця та з батькового гаража, геть, усе начисто вимітав, а то і в полюбовниць. Не лише до навчання ледачий був, а й до роботи. Їздив-їздив по заробітках та однак повертався голий-голісінький, без копійки в кишені, брудний і замурзаний, наче бомж і одяг його тхнув вонючим димом дніпровського, сміттєвого звалища. Аж поки мати, Леся, не сплеснула в долоні і гірко мовила:

— Сиди вже ти, Руслане, вдома. Тут роботу шукай, а не вийде, то батькові помагай. Послав же Бог на голову отаке отакого бевзя!

—У Вас тєлік поламався!

—Аби у тебе мозги не подамалися! — Данько сину.

Руслан і читав. І Гюго « Собор Паризької Богоматері», і Стендаля « Червоне і чорне», і Панаса Мирного, лиш би тільки спину разом батьком у теплиці не гнути. Не такий вже Руслан і дурний був. Хитрий, як лис Микита... Прийшов час і зустрів дівчину Тетяну із Зеленого Гаю.

Гаївна. Уста — пухкі, очі — задумливі. Лише полохкі трохи, наче у лісової лані, що мисливцями на полюванні налякана. Доладна із себе, до роботи метка, як білиця, до любовних утіх ласа. Батька не мала, із сім’ї бідної. Як деякі корінні покров чани, гордовиті, кажуть: «Хутірська, забита…» Стали жити без усякого одруження разом із старшими Залізняками. Марина навчалася тоді ще. Лиш інколи приїжджала, а Леся невістки не злюбила: і те їй не так, і друге. Марина навідається, погляне на ту колотнечу. Думка у голові миготить: «Ну чисто тобі « Кайдашева сім’я»! та й назад до міста. Лиш би очі усього того гармидеру не бачили!

Руслан нап’ється і гамселить важкими кулаками у Марининій кімнаті те дрібне пташа. Таня встане — ні світ, ні зоря. Очі заплакані, тіло — Руслановою вагою замучене і мерщій до роботи, а Лесі, щоб догодить, то швидше пішки до Києва дійти можна! Коли зовсім несила стало із свекрухою жити — подалися в Запоріжжя, оселедцями торгувати.

Не витримала Гаївна такого життя спільного, загриміла у психіатричну лікарню, а Руслан до батьків повернувся та знов з них мотузки вити почав. Тільки й користі від нього, що якусь рибину у річкі Вовчій до столу принесе.

Старий Залізняк і сам потроху почав сину компанію складати. Під горілочку у літній кухні, куди Леся Миколаївна їх, як набридливих мух виганяла, стали їх розмови п’яні брехливими та їдкими. Пліткували про людей покровських, більш вдалих у господарюванні, характерних, тих, що копійку заробити уміють, а не по-вітру розфиськати. І про Марину теж пліткували…

Попри те, що мати побила колись Марину, наче сидорову козу, до баби Параски навідувати не перестала, бо то була єдина її віддушина. Світ незнаний, містичний, в якому земне і потойбічне в єдине ціле зливається, наче чоловік і жінка у шлюбну ніч. Потроху старенька почала Марину різним травам і премудростям навчати. Та Марина не дурна була. З дитинства стежила за кожним словом і рухом баби Параски. Леся спочатку лаяла доньку, а далі — рукою махнула: « Хай уже лучче до тієї відьми шастає, чим по гульках. Главне шо в хаті порядок і їсти зварено».

Поночі, там, де русалки вербові віти піснями гойдають, а рогатий місяць зірок-сестер перелічує, де залишки скіфських курганів, де притока річки Вовчої Гайчур, частенько тупцювали дві дивні постаті. Одна — стара та приземкувата і схожа на зморщену грушку із Різдвяного узвару, а інша — молода, тоненька, як срібна стеблина.

Марина до життя своїм лобом пробивала. Не вступила зразу після школи до університету, бо балу одного не добрала. Трохи посумувала та й пішла працювати помічником вихователя у дитячий садочок « Орлятко».
Та й група їй дісталася пуцвірки — один одного менше. Ясельна. А що вдієш? Вони без маминої відсутності теж потерпають. Марина одного — на руку, іншого — під руку, а ще двадцять вісім за поли накрохмаленого халатика один поперед одного сіпають, наче жовті курчата добру квочку. А Марина до дітей, мов мати рідна: одного — обійме, іншу — поцілує, сопливих — витре, зарюмсаних — утішить та все казки розповідає. Дивні такі казки. Де зла ніякого немає, де сірий вовк із зайчиком товаришує, а лисичка-сестричка із півником-братиком. Аж, молодички, що своїх кришенят до ясел приводили, поміж собою сокотіти стали:

— Хай би і на слєдуїщий год не поступила.

— Ага, Алочка, Хай би дальше работала. Усе ж діткам лучче, чим з тими пришелепкуватими, воспітатільніцами.

— Та й не всі ж такі! — скажу вам дєвочки. То вона поки молода і своєї сім’ї нема, а вийде заміж — пропаде пропадом уся її доброта!

Та наступного року, коли спекотний червень витрушував на людські двори перші яблука білого наливу, Марина власними стараннями вступила до Дніпропетровського університету імені Олеся Гончара. Там, де і мати її, Леся Миколаївна, навчалася. Тільки не на факультет філології, а на журналістику. Вчитись пішла, аби вчитись, хоча душа трохи іншого прагнула — малюванням марила. Як казали батьки своїм дітям у лихі дев’яності: « Головне, щоб вища освіта була, а працювати будь-де можна!»
Скоро і Руслан підіспів із закінченням школи. Відвезли Данько з Лесею бариші, аж до Київа одному знайомому чоловіку, щоб допоміг скласти екзамени у Сільськогосподарську Академію. І, хоч Руслан хисту великого до наук не мав, бо швидше сонна лінь у його голові закуток знаходила, або незборне бажання до гульок, та до Києва навчатися поїхав. Сутужно стало Залізнякам, хоч плач. Це ж не іграшка двох дітей одразу у "вишах" навчати? Навіть, корову руду — Лиску, завели. Та все одно колотнеча у дворі... А чого лаються? Люди потай перешіптувалися: « Ото таке сІм’я! Така кров! Ні собі! Ні людям!"

— То від того, що Ви всі нехрещені! — туркотіла на вухо Лесі молодша сестра Анна, що інколи заїжджала на гостину із сусіднього села.

— Так похрести! Розумна яка!— сердилася Леся.

— Ну ти, Леська, сумна! І похрещу !— та їй ще з більшим серцем у відповідь!
Чи щастям були обділені Залізнякові діти, чи перстом Божим нелічені, бо, таки, прийняли хрещення уже після закінчення школи, коли треба було на навчання по різним містам, наче пташкам, із рідного гнізда розлітатися.

Тітка Анна залетіла, наче торнадо, до хати із відром м’ясистого перцю, що рясно полонив Циківські балагани. І поки старших, не було вдома, наказала Марині і Руслану вбиратися у святкове. Марина, не знаючи куди тітка з дядьком повезуть на новеньких Жигулях, похапцем сарафан рожевий на тоненьких бретельках із оборками напьялила, кучері по плечах розпустила.
Тітка Анна головою похитала, а рукою махнула: « І так згодиться. Подумаєш, плечі голі! Скоріш до машини, поки Данько до господи не повернувся, а то сам нехрещений і діти — без ангелів- охоронців! Біда тай годі!"

Мчить машина по рівненькому асфальту до сусіднього села Великомихайлівки. Нібито на екскурсію їдуть. Туди, де Дібрівський ліс густий стіною стоють і « Дуб смерті», ланцюгами обмотаний, що в тіло його дерев’яне повпивалися, жолудями багатшає. П’ять добрих дядьків гуртом навкруг стануть, а стовбура руками не обхоплять!
Марина багацько легенд від баби Параски понаслухувалася. Знала, що — то місцина особлива, де кожна гілочка, кожен камінець, кожна рослинка до життя тягнеться і все там таємницями і містикою повито. Козацькі — то місця, бо сам отаман Сірко, поблизу татар бив. Справжня фортеця. І досі частину території Покровського з того часу Сірківкою називають, а по- новому — Глиняною. Бо ставків глиняних, штучних багато.

На цих славетних землях, сивою давниною повитими, вона, Марина, народилася! Знала і про Муравський шлях, яким татари гнали в неволю українських селян, що повз Вовчу-річку колись проходив і про битви славетні козацькі.
Баба Параска розповідала, що на крутому правому березі ріки, щедро порослому пижмом, деревієм, лікарською ромашкою, чебрецем і материнкою, Сірко тримав свій зимівник і, навіть, дружину з покровського краю мав. То в документах, що хочеш надрукувати можуть, а людська пам’ять — то глибше чорного яру. Свої у неї сховки, власні скарби, що людська переповідки силу спогаду мають.
Розповідала, що коли Сірко в зимівнику перебував, то татари його, як чорта лисого боялися. Ще й тепер місцину цю оминають люди з недобрими помислами, бо вірять, що десь тут блукає його сердешна, справедлива душа-привид. Чужинці того й туди носа свого не сунули, бо знали — там відьми живуть і нечиста сила за непролазними хащами, за кожним хвойним, чи листвяним деревом, на кожній звивистій доріжці чатують. А Марина ж хіба боїться? Вона і сама трохи відьма. Он скільки науки від баби Параски перейняла!

Дуже вже хотілося привид Нестора Махна побачити. Бо там, на «Дубі Смерті», отаман, нібито совітів на могутніх гілках вішав, тому і назву дерево таку отримало.
А нічого подібного! То локшину народу на вуха вішали! Марина знала, що на тому дереві, таки, страчували людей, одначе це коїли не махновці! Якось місцеві банди стратили тут кількох людей з метою пограбування. Згодом, коли банда була знищена, під дубом знайшли двадцять чотири могили, в яких бандити, сидячи поховали свої жертви. Про це баба Параска їй запевняла.
Марина більше їй віри йняла, а та переконувала мудро, що дуб, під яким Нестор Іванович відпочивати любив, тому так називається, бо його ще раніше козаки , а потім повстанці за присягу битися до смерті за волю і в ярмі волами ні в кого не ходити, обізвали. І дібрівці усі, як один біля « Дуба Смерті» Нестора «Батьком» назвали, бо він із малочисельним загономи, які поєднав із уродженцем Дібрівки, Феодосієм Щусем, розумом та хитрістю, відбив напад австрійських карателів і селян врятував.
А ще у Дібрівському лісі скарби Махновські сховано і джерело козацьке. От би Марині, хоч манюсінький ковточок із нього відпити.!

Те джерело копита козацьких коней пробили і кров-вода потекла. Як хлопець нап’ється, баба Параска надоумлювала, то вірним Україні до скону віку буде! А, коли дівчина, то вроду матиме, аж до старості, наче квітка папороті, яку, хоч ніхто і не бачив, але Марина її сама намалювала, бо Парасчині уроки дарма не минали.
А на « Сосні кохання» посидіти… Ой, як хочеться! Вона має незвичайну форму і п'ять гілок. Три тягнуться до яскравого сонця, а дві так низько, що на них сидіти можна. От закохані пари те міце і облюбували. Та нема поки з ким… А мавок там уночі, мабуть, повно… От би і мені, хоча б один день Мавкою побути… Ото таке крутилося виром у дівочій голові, а її хрестити везуть.
Тітка Анна у Велокомихайлівку дітей повезла, бо не хотіла підвести під монастир сестру. Бо ж у школі учителька... То не дай Бог! Хай краще ніхто і не знає!
Темне, продимлене важким воском приміщення сільської церкви, що нічим не відрізнялося від сільських хатів, зустріло холодом, наче глибокий, Залізняківський погреб. Дарма, що на дворі літо свою сонячну симфонію грає — тут вогко. Це вперше Марина в церкві, тому ніяковіє і тільки з-під лоба поглядає на сухеньку бабцю, що згрібала нещадно у відро домліваючі свічки.
Піп із червоним, мов буряк обличчям, в пом’ятій рясі, поставив рядком Марину і Руслана, а позаду хрестних — дядька Павла та тітку Анну, біля звичайного, цинкового корита із святою купеллю. Довго щось бурмотів молитовне масними, тонкими губами. Марина з того усього і не второпала нічого. Душно їй у церкві, наче не в своїй тарілці тут. Бо хіба, то церква? Справжні церкви у Києві золотоверхому, що Марина собі в альбом із книжок перемальовувала. Високі, статні, стрункі, як найкращі дівчата, хустками у золоті торочки прибрані. І бані там! І дзвони, як музика... А тут щось у залізну палицю — бемць-бемць, наче ложкою по голові!

—Які імєна, вибіраєтє, мать крьосная?
Тітка Анна розгубилася не на жарт. Піт солоний на лоба виступив, а імена усі, геть, від хвилювання з голови затурканої повилітали.

— Та хай так і звуться — тихесенько.

—Ніззя. Нема такого імєні, Маріна, у православіі... — піп гундосить.

—А Руслан є? — тітка з острахом.
Мовчить піп, а чого не пояснює. Грошей хоче та похмелитися.

— Ксенія, хай буде… І Олександр — проторохтіла, з переляку згадавши лиш два імені своїх власних дітей і рукою піт обтерла. Марина нічого не розуміла. Через глуху стіну моторошно доносилося:
— Нарєкається, раба божа Ксєнія, во імья Отця і Сина і Святого духа! Амінь!
Вода забризкала новий сарафан, плечі, кучері і піп старими ножицями обрізав Маринине найкрасивіше, завите пасмо волосся над самим лобом. Срібний хрестик весело вмостився між грудей, бо нитка була задовга і став тепленьким.
У дівчини перед обличчям замиготіли палкі жар-птиці свічок. Квіти якісь химерні і диковинні із них виростали. Замотиляли руками волохаті сосни із Дібрівського лісу з якими Марина розмовляти любила.

— Ні! Ні! — голосять!
Душа чогось, як сорочка після прання, виверталася, поради їхньої питала, у мову їхню дерев'ячу вслухалася. І здавалося Марині, що, наче скрипка тужлива їй у вухах грає сумну-пресумну мелодію. Ні! Це — не хрещення було, а жорстокий, людський припис для всевишніх сил про неможливість вийти за чорну лінію наперед визначеної тобі долі.
Вільна ж була! Вільна!Народжена від степу, що м’якою ковилою її литки пестив… Від води прозорої, що штучний водоспад Вовчої омивав… Від листу жовтого, осіннього, що має право падати, коли йому заманеться! Від рожі червоної, що яро у бабиному Парасчиному дворі цвіла! Від вітру степового, що смілово перекотиполе котить! Від Русалки річкової, що їй хвіст вечорами, коло річки Вовчої позичала! Від Мавки, що її коси потай у мріях чесала! Від співу українського, мелодійного, тримкого і сміливого, що будь-кому вухо радував… А тепер?
Срібний хрестик прилип, наче травина-пирій, що вузликом зав'язана, межи грудей навіки. Чи волю дівочу забрав? Чи за прикрасу буде? Бо тепер треба, щоб усе, як у людей і так, як вони скажуть… Вони ж бо — контроль… Де люди — там і колотнеча! Це їх недобрі язики, без кісток, не одну добру душу у могилу звели!

Богу вірити? Не вірила Марина ще. Більше — страхалася… Як ото страхається на випасі стадо корів з молодими телятами, вовчого виття із темного лісу. Віра — вона з віком, з горем приходить, якщо з дитинства до серця не привита. А у Марини, попри все, ще того справжнього горя не було.
Вийшли гуртом з церкви, наче важкий камінь з плечей скинули. Дядько попу п’ятьдесятку у жменю всунув і чимдуж за ворота сигарету — « Прима» палити. Запихкав, мов паровоз. Тітка піт сатиновою хустинкою із лоба зітерла, якою голову покривала. Руслан веселий, наче нічого і не сталося, а все одно якийсь розгублений. Травину зірвав, краєчок у роті мусолить. Марина ж бліда, наче з неї кров упирі висмоктали. Під літнім сонечком пожвавішали, бо свіжого повітря ковтнули. Марина пасмо волосся на голові рукою пригладжує. Шкода... Довге ж таке було… Тітка помітила, заметушилась.

—От і Слава Богу! Справилися! Нічого.. Дивись, як тобі із чолочкою красіво! — до Маринки.
За плечі обох дорослих похресників обійняла.
—З чубчикм — похресниця їй.
— Та хай і з чубчиком! Зате, будете тепер Божі діти, а не прости господи… Це ж я вам тепер не тільки тьотя, а й мамка хрещена... Сльозу світлу пустила. Поцілувала племінників турботливо.
Марина ожила і бажання своє згадала.

— Тьтю Аню, а, хоч до козацького, колодязю поїдемо?
Тітка знітилася, але щось зашепотіла дядькові на вухо. Той сердито сплюнув, але погодився.

— Поїхали вже! Ото тільки бінзін палить! То хреститься, то напиться!
Старий колодязь,що ріс обкладеними камінцями униз, вглиб чорної пащі землі на звичайний не схожий, бо ніякої покрівлі не мав та зустрів гостей прохолодою і умиротворенням густого лісу. Понапивалися усі води джерельної. І здалося Марині, що стало на душі легше, а зірочка надії, що ще не все втрачено і Бог не змусить її стати такою, як усі — замліла поряд із срібним хрестиком.
Додому швидше їхати. Додому і корови з паші швидше біжать. Та й вечоріло уже. У дворі зустріла стурбована Леся.

— Похрестила, таки?— звернулася до сестри з докором. Далі пішли розмови двох дорослих жінок, як минула подія і вони ще довго перецмокували деталі церковного благочестя.
Марина довго крутилася перед дзеркалом, приборкуючи той дурний чубчик, що на згадку лишив їй чудний піп. Може, тому Бог Залізняковим дітям долю гірку відмірював, бо мали гріх за плечима носити від сьомого коліна, поки не спокутували б, як і кожен рід людський? Життя — річка. Хоч, кудись, а й дрібну трісочку занесе.
Івченко Юлія. Жовтень 2021р. Київ.

Після того прикрого випадку, коли Маринці мама доброго прочухана дала, дівчинка, наче років на п’ять подорослішала. Стала помічати, що батько і мати гірше до неї ставляться, ніж до меншого братика Русланчика, бо тому все з рук сходило. Чи вазона з квіткою розіб’є, чи по господарству — ні палець об палець не вдарить, чи зі школи оцінку погану принесе — усе одно… Голублять, або вигляд роблять, що і не сталося нічого такого. Наче очі батькам піском із Дібрівського лісу позасипало.

Марина старшою стала. Уже з класу сьомого усю роботу хатню на себе взяла, бо мама ж у школі! Тяжко мамі. Хату виприбирає справно. Трусить-трусить важкі килими, аж плечі, свинцем втоми налиті, до підлоги опускаються. Борщу смачного наварить. Та не такого, як мама Леся, що школою однією кожнісіньку хвилину марила. Бо Леся абияк готувала, якщо, не на свята, звичайно. Картоплю покришить, капусту порубає та помідорами присмачить і плавають у пісній, помаранчевій зупі три овочі нещасні, прозорістю своєю око лякаючи. Аж Данько сьорбає-сьорбає те їдло та й ложку кине.

— Шо ти, Лесю, бурди наварила такої, що до рота не лізе! Борщ — должен буть такий, щоб ложка стояла! Марина і то лучче за тебе готовить. Зовсім уже із своєю школою здуріла!

І для отієї, ненавмисне кинутої подяки, отого слова доброго, усе дитинство очікуваного, що бажалося Марині більше, ніж подарунків наймодніших, дівчина ладна була зі шкіри вилізти.
Зі школи прибіжить і віника у руки, бо старенький пилосос «Ракета», уже, геть, неспроможній був порохи у Залізняківській хаті збирати. Кожен потайний куточок вимете, кожну пилиночку ганчіркою із її ж байкового халатика зробленою, вимиє. Одяг, що Залізняки звикли на стільці кипами навішували, акуратно до шафи сховає, підлогу зволожить, у мамчині, подаровані учнями вази, з садочку квітів-принцес скромних принесе. Пишні та дорогі — лиш два рази на рік стояли: на Перше вересня та на Останній дзвінок.

У самої, аж серце із грудей зайчиком вистрибує: « От, мамочка моя золота зі школи прийде, похвалить!»

Далі — чимдуж на кухню, блакитними кахлями обкладену, що тато Данило із скла примудрився влаштувати. Наставлені на столі полумиски з недоїдками до пуття доведе, посуд гарненько вимиє, підлогу, брунатною фарбою помальовану, протре і давай обід зачиняти. Курку на вулиці патрає, а сама пісні під носа мугикає:

В саду гуляла, квіти збирала.
В саду гуляла, квіти збирала.
Кого любила — причарувала…

Данько їсти готувати донці не боронив. Сам і голову якійсь пістрявій відітне з радістю, бо втішався, коли Марина на кухні.Та і який чоловік від смачненького відмовиться? А, хто готує — байдуже. Головне, щоб у каструльках в рожеву квіточку, страви смакові рецептори втішали.

Марина курку над газовою плитою обсмалить, котам тельбухи повикидає та й розділить розумно, щоб на все стало. Печінку, пупа, голову, крильця, гомілки — до бульйону. Інше — на печеню.
Щастя охоплює, як бере ошатного кошика із вербової лози і на город! Оце: рожевий помідор, сонцем випещений, огірочок тепличний, пірця цибульки пахучої — на салат буде! Картопелька-синьочка у фіолетовому кожушку — на борщ, а ця, білобока, що не так хутко розварюється, — на печеню підійде. Баклажани шматочками посмажити. Часником, цибулькою, сметанкою і петрушкою приправити. Смакота буде! А ось ці — дрібненькі помідори, що більше на кров людську схожі, — на борщ. І морквину, і бурячок… А як же без бурячка? Хоча, тато Даня та й багацько людей на Дніпропетровщині, страх, як буряка у борщі не люблять, бо картоплю у бузково-рожевий колір фарбує. Та Марина так справно навчилася буряк обсмажувати, що його у полумиску і не розбереш, а картоля білою лишається. Та й смачніше ж так!

За баби Парасчиною наукою так треба: як лишається хвилин сім до того, як борщ готовий буде, то треба три картоплини стовкти і в юшку, щоб густіша була. Посолить, перцю дрібку чорного і червоного, листя лаврового, з парочку, щоб не гіркло, столову ложку цукру, яблучко червонобоке потерти, два яєчка курячих — на терку, а головне — шмат сала старого, аж жовтого, безщадно перебитого гострим ножем із головкою часнику, а тоді вже і зелені... То Марина не борщ варить — зілля для батьків приворотне по бабиному Парасчиному рецепту... Все! Готовий борщ! І печеня, і салат, і баклажани! Все для мамочки золотої, все для татка! Круть-верть, а тут уже і тісто на пиріжки підійшло!

Місить Марина худими рученятами ванільну здобу, щоб киснем насичити, а сама потаємні замовляння від баби Параски шепотить, щоб пишні пиріжки вдалися, а не гливкі. А коли вже потягне вишнево-полуничним духом свіжої випічки, аж до теплиці, де тато Даня господарює, то Марина швидше сліди своєї турботи намагається сховати: де, яке борошно розсипалося, де, тісто до миски прилипло. Скоріш-скоріш! Усе охайно вимити, бо зайде батько обідати, а замість доброго слова, наче жменю квасолі чорної жбурне:

— О, видно, що Марина пироги пекла! І ворота в тісті!
А вже, як скине кухвайку у веранді, на вішака рогатого кине, то сьорбає Маринин борщ із дешевого полумиска та прицмокує:

— Н-да… Добріше, чим у матері…
Все похапцем у нього і їв швидко, наче в спину, хто гонить. А, як чарку вип’є — то спочатку добрий, хоч до рани клади. Усе Марину підтримує та хвалить. А згадає, що нерідною може для нього Маринка бути, то тікайте всі з хати! Або й сам, аж засвистить вітром, до теплиці. Як той вовкулака. Все сам... Все один...

Залізняки не бідували, бо все своє. У сервантах посуду красивого — гори, а от не любив його Данько. А Лесі — ніколи зайве мити. Так і стояв у сервантах, нікому не потрібний кришталь, хіба для людського ока.

Чимале прагнення Марини до прекрасного час-від-часу народжувало нестримну ідею накрити стіл вишукано не давало їй спокою і знайшло, таки втілення у свято.

Одного разу накинула на стіл шовкову скатертину у вибитих серцях, поставити посередині супницю-царівну у блакитні, химерні квіточки з такими ж тарелями і великим блюдом, на якому празникував торт « Наполеон». Могла б і «Медовик», чи, навіть, «Прагу» на домашніх вершках із сметанковою помадкою з грецькими горішками із рідного садочку, спекти, аби лиш достаток дозволяв.

Та батьки наполегливо не сприймали тієї дитячої, на їх думку, дурості і Леся строго-настрого заборонила тягти доньці дороге, столове начиння до столу.
Проте, коли вертала зі школи, скидала свої інтелігентні лахи: сукню синю у білий горошок, строгий, чорний піджак і намисто скляне, що на сонці усіма барвами переливалося. Обійшовши якісно прибрану хату, солодко потягувалася:

— От і дождадала сучка помочі! Можеш тепер і на вечір до школи сходити.
Десь там, де серце і груди ставало липко і гостро, і дрібний горішок образи підкочував до дівчачого горла. Але молодість поступово брала своє. Та й не вміла Марина зла довго тримати, бо і такі люди на землі потрібні.
Руслан тим часом вчитись — не вчився. Собак сусідських із хлопцями-однолітками по вулицях ганяв. А коли старший став — горілки спробував і стала вона з того часу йому за маму рідніша.
Івченко Юлія. Жовтень 2021.Київ.

Марина розплющила здивовані оченята. Страху не було. Було тепле літо і море яскравих квітів, що ніжно схиляли над нею свої ранкові обличчя.

— Ой, дитино, і часто з тобою таке?
Над дівчинко, наче легка хмара, над враженим злою грозою деревцем, турботливо нависала, стара, як білий світ, баба Параска. Жовтувато-рожеве, аж прозоре обличчя було рясно помережено тоненькими ниточками-зморшками, а очі — довірливо-добрі. Тільки зовсім і не карі, а одне — коричнево-жовте, а інше — зелене. Незвичайні такі очі, наче і не людські, а казкові.

— Як ти почуваєшся, мала?— тихесенько зашепотіла. До рота Маринчиного ягоди дрібні, зелені піднесла.

— Що це?— дівчинка до старої. Уже без переляку, бо видиво враз зникло і здавалося, що Марина гарно поспала, хоча минуло хвилини дві. І переляку немає. Лише туманна згадка про те, що баба, стара і беззуба Параска, може бути молодою, прекрасною дівчиною, лишилася.
— Лимонник. Зеленкуватий ще правда, але тобі і такий зараз згодиться.
Кислі, наче новорічні цитрини, що колись привозив татко Данило із Дніпропетровська, дрібненькі ягідки, швидко танули у роті, наче м’ятні цукерки. Чогось Маринці ставало легко на душі. Оченята — засяяли, а на щічках з’явився ніжний рум’янець. Біда несподівано відступила.

— Та я і не знаю… Здається, що вперше таке зі мною,— відмовила , опираючись на бабині зів’ялі руки. А цікавість спокою не дає… Наважилася і ні з того, ні з сього — бемць— запитання:

— А ви, бабо, відьма?

Таємниче посміхнулася Параска. У кутиках уст божі корівки крильця розправили.

— А то ж! Роджена!

— То, як? — аж на ноги із бур’янів квіткових Маринка скочила. Сарафанчик свій помаранчевий у білий горошок від піску обтрусила.

— Як? Як? Сьома донька у матері я була. А сьома — то завжди , дитино, відьмою народжується і вчити її ніяким чарам не потрібно. Обпираючись на дерев’яний костур, пробуркотіла стара і поповзла до смоляної призьби, бо вже загрози ніякої для Маринки не бачила. А мала, аж рота від цікавості відкрила.

— І хвіст є— біжить за Параскою поміж високих мальв по килиму із біло-рожевої петунії.

—А хліба ж мені принесеш? — старенька хитро посміхається.

— Принесу, принесу! — Марина торохтить, мов дзиґа-іграшка, коло баби.

— Ну от, коли принесеш, то тоді і поговоримо. Тільки матері нічого не кажи, бо лаятиме.
Баба котів чорних за вушками лоскоче, а сама у собі молодо посміхається. Марина, наче вітер, — шурх і чимдуж до магазину. А за нею ангел-охоронець бабою посланий крилятами:

—Збережу! Збережу.

Мала обіцянку справно виконала, а з того часу почала потай стареньку, без упину провідувати. Свої у неї тепер таємниці, недитячі, своя тендітна дружба з’явилася, ніяким материним велінням непідвладна.
Дочекається вільної часинки,коли мама Леся до школи, або до гостини, коли на вулиці Набережній тиша фіалкова та змора сонна, опісля робочого дня спокоєм висне. Так, щоб ні вітерцю, ні душі перехожої, ні машини, ні гавкоту собачого і — шусь — мишкою-норушкою до баба Параски у двір, а то і вдень, коли діла нікому до неї,малої, нема.

Баба не лає, як серйозна мати-учителька за кожну дрібницю, як батько у плече словом не штурхає, підлості ніякої, як менший брат Русланко не витворяє. Поки дрібна була, то у квітнику бабиному Парасчиному сховається. Хіба, лиш, одна голівка білявенька із зелені виглядає. Квітки різнокольорові манюпусінькими пальчиками зриває і сік солодкий із плодоніжки висмоктує. От тобі і найсмачніша цукерка! Баба поряд на призьбі сидить та кістки старечі на сонечку літньому гріє. Поряд два чорних коти молоко свіже із блюдечок лизькають, або біля Маринки спинами гладенькими труться. Тут, у квітнику, в Маринки і цар, і царівна, і король, і королівна, і відьма молода із сну казкового повставають....

А до баба Параски люди різні за своєю потребою приходили:кому — відшепотіти, кому — приворожити, кому — на картах погадати, а кому і болячку поганську віднадити. Маринка тоді ховалася, щоб не бачив ніхто. До хати не йшла. Та тільки тишком-нишком, усе геть, вушками дитячими чула і на вус мотала.
У вітальні в баби — стіл міцний, дубовий, під образами стоїть. Довкола нього — лави, плетеними килимками- доріжками вкриті, і бабин трон — крісло величезне, дерев’яне, із високою, різьбленою спинкою. Ніде таких крісел Маринка не бачила, хіба, —у баби Параски! А на дубовому столі, вишитою скатертиною застеленою стоїть справжнісінький людський череп. В тім’ї дірку хтось акуратно зробив., а в ній звичайна піала. В піалі — свічку церковну запалено. Там, напевне, дуже багато свічок баба Параска попалила, бо липкий віск сотнями потічків, аж у дірки для очей, носа і рота затікає. Козацький череп то був…

Трав у баби — сила- силенна. Сухих — то під сволоком у верандочці, живих — ті, що з балки, степу від курганів та берегів річки-Вовчої — у сіннику дихають.
Тьмяно у хаті. Тільки й того, що баба Параска, наче богиня, по тілу від безпам’ятства, чи чорної хвороби якійсь невдашці яйцем викочує та беззубим ротом замовляння шамкотить:

Щоб тіло хвороба, не брала!
Щоб, раба божа Світлана не іздихала!
Під ногами землицю живущу відчувала!
Щоб їла, щоб спала, щоб рожала!
Вийди сила нечиста!
Розвівайся піском, розлетися листом!
На неходжені землі іди!
На болота потопельні, у мертвість пустельну!
Із білого, тіла, із живої кості!
Хто зробив тому і носить! Ключ! Замок! Во імя Отця і Сина і Святого духа! Амінь!»

Та на все хороше своя гроза є.

Поважна Леся Миколаївна уздріла своє чадо у Парасчиному квітнику, коли стала нагальна потреба провідати батьків якогось двієчника і, таки, прийшлося почимчикувати не в обхід відьминої оселі. Та й донька її непутня, щось довго за сметаною ходить. Уже б десяток тих битончиків принести можна було. Скоро обід, а дитини нема… Аж руками сплеснула! А до двору Парасчиного боїться іти. Скривила таку міну, наче їй, хто до рота грушу-кисличку поклав. Обличчя вродливе враз стало червоніше червоного буряка, що у борщ кладуть. Стрималася, кулаки зціпила. Марина сама до матері і пішла, наче бідний кролик на погляд удаву.

— А ну додому пішли !— за руку цупко схопила.
Потягла, щоб люди не бачили. Сварила доньку у найдальшій кімнаті великої і нової хати.

— Я думаю вона мені помогає, а воно линдає непонятно у кого!
Як ще раз до неї підеш, то я сама тебе удавлю! От гадючиня підколодне!— ляскала малу мокрим рушником вже й не розбираючи, куди попаде.

— Ти знаєш, що то за баба? То — страх, то — зло людське! От — виродка кусок! Чи ти тоже хочеш з-під мерців вірьовки красти, а тоді із них ворожбу на пиття робить?Людям голови дурити? Долі нівечить, зараза ти проклята! — лютувала Леся Миколаївна.
Дивно, але на той дикий, майже звіриний, мамин гнів, Маринка спокійно відредагувала. Не злякалося її маленьке тільце ні колючої лозини з дерези, ні рушника мокрого, а душа — роздратування нестримного..

— Вона чарівне зілля збирає. І в один і той же час! І людям тим помогає! А ти не кричи на мене і не бий! — відборювалася, ухиляючись, аж не по-дитячому якось...
Леся уже не чорна хмара була. Блискавиця! «Це ж сім років її пуцвірку, а вже перечить! До пубертатного періоду — ще — ой-ой! А далі, що буде?"— в голові гнів нуртує.
Розпашіла від злості Леся Миколаївна занесла над малою гінкий прут дерези. Добре, що, хоч колючки обламала… Дерезою густою увесь край городу завито: і від очей сторонніх, і овочі від злодюжок береже… Знов кинулась до доньки:

— Перечить?

За волосся вхопила?

— Матері перечить?— Та— лясь прутом по литкам дитячим.— Ти — гімно моє! Так і знай! Я тебе висрала!
Наполохана Маринка сиділа у кущах, біля паркану. Там густо: горіх молодий, чорноплідна горобина, ліщина, а ще бур’янів квіткових повно, котрі жах і сльози безпомічні ховають. Це тепер Маринчина хатка.

Великі, наче настояні на молодому зіллі, очі, дивилися в небо і ронили дитячі, пречисті градини-сльози. Ніс шморгав, періодично утикався в пахучий ранет, що лежав на колінах. В кишеньці був. Гостинець від баби Параски. Єдина, зараз дитяча втіха. Чого мама так лютує? Чому така зла на Маринку, а на бабу Параску ще більш? Вона ж людям правду розповідає. А видать не так і потрібна людям та правда, раз баби так бояться…
Юлія Івченко. Жовтень 2021р. Київ. ( Далі буде.)

Сидить Маринка із малою Ніколь і Яном на березі річки Вовчої, Голівки дитячі до свого тепла тулилить... Жовто-зелена, вереснева трава до тіла прилипає. Вже не, як шовк, а кострубата, до осені жовтизною вряджена, — противна. Березовий гайок поряд. У ньому — кози сірі пасуться, корови бурі і плямисті зустрічаються. Метрів за двадцять один від одного сонні рибалки сидять. У кожного своя кладка. Село ж…
Сидять... Кожен своє обмірковує. Рибалки, як рибу побільшу впіймати, Марина, як дітей на ноги поставити, Ніколь, як до школи завтра іти, Ян за Настею, однокласницею, сумує.
Дивляться на ту воду каламутну, бо куди ж іти? У будинку — запій. Баба Леся у школі вчителює. То нагримала б, а на Маринку брат із батьком не дуже зважають. Мальви високі коло дому пом’яті, троянда вита і та, здається, свої пальці вколоти боїться об їх матюки. На той бік вулиці перекидається. Куди там уже Маринці з дітьми?
Як і в кожної людини, що від горілки клятої залежить, спочатку — веселі, привітні та балакучі. Це ще витримати можна, а потім — стадія люті та озвіріння.. Б’ють, а потім і самі не пам’ятають кого. Тільки баба Леся і могла їх зупинити. Полається- полається, а тоді ж сама і грошей на похмелитися дасть, бо, як не дасть, то, нависне над матір’ю Руслан, як скеля величезна:
— Грошей дай, бо вб’ю!
Леся гроші ховала у старій хаті, аж у грубці, під сьомою цеглиною від стіни, справа, щоб не пропили усе. Запій починався ні з того, ні з сього. Оце тобі місяць ходять чисті, як сльоза —то по господарству, то до саду, то до теплиці. Тільки під носом запахне — пішли у загул на три тижня! І ніякі ліки не допомагають — ні кодування, ні знахарок замовляння! Чого уже Леся не вигадувала? І так у кожній сім’ї, де горілка ненависна бал править.
— Мати міцна, сильна. Вмить їх приструнює. Аби ж і мені так навчитися ... — думала Маринка. — Як воно раніше батько мене любив, а тепер — ні ? Підкидав, аж до стелі, проказував:
— Пушинка ти моя!
Добре ж пам’ятає: мати — не така добра була. Все їй до школи. На мене кухню звалить, а доброго слова не казала. Може, думала? А я ж так довго чекала, щоб похвалила … А, Вовча-річка, брудна та замурзана дівка... Чого, там у Верховній раді нічого не зробить? Люди багаті будинки змурували, та й то покинули. Раніше чистили те дно, а тепер…
Згладились чогось, Малушкині скелі. Такі красиві вранці, що тільки картини з них писати. Як дощ пройде, або вода обмиє, наче Малушкині, щирі сльози на камені виступають.
Жила-була дівчина у селі. Гарна, як квітка-троянда, чиста помислами, як роса, ранкова, багата, як нива пшенична, самостійна, як небо блакитне. Став до неї козак свататися один та другий, та третій, а вона заміж не йде. А чого? Сам тільки Бог і відає. А любить вона свого брата зведеного, якого батько у прийми взяв, а потім— у козаки відправив. Від татар рідну землю боронити. Потай і зустрічалися...
— Загинув у битві славній… — казали. І батьки повірили, і односельчани. А вона не віри тому не йняла.
— Живий він… Живий—сонце, моє ясне! Прийде вранці, до скель холодних притулиться, а увечері притулиться до теплих і пісню заспіває.
Аж тут, почав батько за іншого Малушку сватати. Не схотіла. Кинулася у простір річки дикої з тих самих скель на, яких із милим стояла. А опісля повернувся козак. Взнав, де кохана його і, щоб не вікувати одному, пішов вслід до Малушки, у чорну каламуть омута, що під скелями був. Отаке то кохання справжнє… З того часу і прозвали так—Малушкині скелі.
Вода у Вовчий, наче й чиста, а ніхто не купається. Береги замулені.
Лізло все підряд у голову Маринці, а головне, що мала роботу. Дмитра згадала — у горлі клубок застряг. А плакати не можна. Поряд дві найрідніші стеблинки до матері туляться, як туляться сліпі кошенята до кішкиної цицьки.
— Скоро друга. Давайте вже додому йти — обізвалась до дітей Маринка.
У двір зайшли, аж у дворі сизі клуби диму із-за сараю. Швидко пожежну службу викликала. Дітям наказала стояти біля паркану, а сама чимдуж ж до літньої кухні, чи живі?
Руслан спав, Данько сидів на табуреті і тужно співав над новою, налитою чаркою.
— Чьорний во-о-ро-о-н, что ж ти вьйошся, над моєю го-ло-вой…
—Тату, та чи ви з глуздзу з'їхали? Горить щось! У дворі горить!
Данько не зважав. Сиві очі, які три дні тому були ще блакитними, безпомічно водили по кухні колами.
—Ви так мозги попропиваєте! — гукнула Маринка і бігом до баку, де вода. Набрала у відра і несла до сараю. Там і люди збіглися. Один поперед одного гасять старі дошки, щоб на гараж не перекинулося та на сусідські подвір’я. Кругом, ґвалт та лемент. Добре, що Маринка з дітьми додому повернулася, а то б згоріли, ні за цапову душу. Данько стоїть у старих, розтянутих підштаниках посеред двору і не зрозуміє, що воно на власному подвір’ї робиться, а Руслан, взагалі, не второпав у кого горить та побіг сусідських дітей рятувати… Скоро почулась і сирена пожежної. Біла, густа піна миттю обкутала увесь задній двір, наче білий сніг.
Пів години не минуло — баба Леся прийшла. Обвела поглядом захламищене битим шифером подвір’я на якому з віником греблася Маринка.
— Бодай би уже повиздихали, алкоголіки чортові,— сказала із серцем і пішла до хати. Ковтнула усіх хата, бо на те ж вона і хата, щоб родинне берегти.
Якби не та пожежа, Маринка б і не згадала старе пророцтво баби Параски. Вперше Маринка побачила її, коли захворіла на астму. Районні лікарі понавиписували купу різних препаратів і увесь комод був заставлений різноманітними пляшечками і балончиками. Маринка, аж синіла від неочікуваних приступів, які не давали повністю вдихнути благодатний кисень. В один, літній вечір Леся схопила доньку за плечі і злякано промовила:
—А ну швиденько заховайся у літній кухні.
Маринка одним оком із-за мережаної фіранки поглядала надвір.
Через хвіртку сунула стара, як світ, баба з костуром, а поряд терлися об ноги два чорних коти із блискучою шерстю і хижим поглядом. У баби було бліде обличчя із глибокими рівчаками зморшок, а на ньому два карих, як ніч ока. Данько, аж до повітки відступив, а Леся натягнула красиву усмішку і рушила до гості.
—Добрий день! А що це ви до нас? — заторохтіла підлещуючись.
Баба повагом і без усякого спіху прошкандибала, аж до хати, примружила око, мовила:
— А позичте мені сусіди два пустих відра.
— Відра? — розгубилася Леся.
— Даню, а у нас два пустих відра буде?
Данько набурмосився, як чорна хмара, і, хоч відер пустих було повно на подвір’ї, бо молоді Залізняки будували нову хату, розгублено промовив:
— Так нема у нас. Де пусті? У нас усі зайняті. Ідіть, ідіть, бабо з Богом.
— Шкода, що нема — здавалося,що стара абсолютно не засмутилася. Трохи потупцяла на місці, а потім протягнула Лесі якусь пляшечку із рідиною темно-малахітового кольору.
— На даси, Маринці, як стане погано, а то загубите дитину пігулками. Прийдеш із нею... Відшепчу.
Леся автоматично протягнула руку до пляшечки. Стара повільно повернулася і пошкутильгала до хвіртки.
Молоде подружжя стояло, як кам’яне посеред двору. Маринка вибігла із кухні.
—Мам, можна уже?
— Чого ти носишся? Могла б посидіти трохи! — доньці Леся. — А ти, Данечко, правильно зробив, що відер не дав. Таким тільки відра давати. Наворожить у них, а ти потім такими відрами воду до хати носи…
Данько спантеличено поглянув на пляшечку, взяв у Лесі, відкрутив горлечко і понюхав.
— Фу, гидотна!
Винувато почалапав до клуні, а Леся ще довго розказувала Маринці, що баба Параска — сильна, страшна відьма і, що просто так їй нічого давати не можна, бо щастя не буде. Але, коли наступного ранку донька , побіліла, як крейда, а жодні із виписаних ліків не допомагали, Леся, споглядаючи, як мала мучиться у судомах, хапаючи ротом повітря, не витримала і накапала темно-зеленої рідини у чайну ложечку. Змочила Маринці губи. На диво — дитині стало легше.
А скоро про ту болячку усі й забули, а тільки не повела Леся малої, щоб баба відшептала. Минулося — та й минулося.
Коли молода учителька котила повз Парасчин двір коляску з Русланом, а поряд поспішала старшенька Маринка, то завжди наполохано шепотіла:
—А ну скрутіть усі у карманах дулі і не дивиться туди!
Маринку завжди огортав дивний страх, але переборювала цікавість. І вона, потай від матері поглядала на подвір’я старої.
Воно було густо вкрито рясним килимом із петунії і матіоли, які увечері починала пахнути найкращими квітковими парфумами.
Одного разу на літніх канікулах, коли Маринка була вже першокласницею, Леся попросила доньку сходити по хліб.
Спочатку вийшла на вулицю, оглянула дорогу і сусідські двори.
— От стара зараза. По ній пори року і годинник звіряти можна! Уже сидить... — пробуркотіла невдоволено.— Глянь, доню, оцією дорогою іди. Обминай чортову відьму,—до дочки обізвалася і пішла до хати. Але Маринку чогось самі ноги понесли не в обхід, а прямком повз хату баби Параски. В помаранчевій, в білий горошок, кишеньці літнього сарафанчику, завбачливо скрутила маленьку дульку. Баба сиділа на підведеній смолою, лискучій призьбі і гріла кістки під ранковим сонцем. Поряд костур і два чорних коти від молока парного лапи умивають, а у палісаднику — Парасчин рай. Квітки до неба блакитного голівки яскраві витягують. Чого так Маринці до баби тягне, наче залізо магнітом, — не розуміла мала.
Завжди, як з матір’ю повз двір Маринка проходила, то здавалося, що баба, наче статуя скіфська, як мертва. Сидить — не поворухнеться. А тут поворухнулася. У Маринки, аж жижки затрусилися...
— Дитинко,—обізвалася баба, — чи не принесеш мені із магазину хліба?
Якби тоді Маринці знати, що таке, як земля з під ніг іде? Чи страх, чи радість у грудях, чи почуття власного торжества і над тим, і над другим. Млосно стало тілу. Яскраво-рожеве сонце світило в обличчя і тугі, як херсонські дині, бабині груди над обличчям пахли материнкою і гірким полином...
Далі — все змішалося у райдужних колах, що заблимали перед дитячячими очима. Глядь — аж, баба стала, як дівка молода! Обличчя, наче яблуко " Білий налив" блідим відсвічує, коси білі, наче у скандинавської красуні, що Маринка у книжці розумній бачила, сукня, як у нареченої. Синім фіолетом губи і очі зелені, сповнені яскравого блиску, сяють. Білі клуби диму мліли за граційними плечами... Сон, наче давуча змія обволік Маринкину голову......
Юлія Івченко. ( Далі буде).

Гонорова Маринка прокинулася пізніше, ніж звикла. Постійний страх, що останнім часом не давав їй жити, потихеньку тікав . Голодна кішка свіжо-розлите молоко злизала, а Маринка образи із свого серця. Нема страху. Зник. Тільки страшенна втома у всьому тілі та, щось гризе із середини. Відповідальність і черв’як сумління, банальний, як і весь останній рік Мариного поневіряння.
— Нічого, — подумала — і тут люди живуть, та й стіни у рідному домі самі лікують.
Гірко зітхнула… Коли цей дім їй рідним був? Глянула на дворище, заставлене нажитим добром. Нікого не має. Тільки донька, як сонечко ясне, весняне витанцьовує.
— Мамусечко моя рідна, а де тут на роликах катаються?
— А хто мені допомогати буде? — посміхнулася хитренько Марина.
— Пішли доню вмиємося, поснідаємо, а тоді вже клунки розбиратимемо.
«Смачні у бабусі оладки. Їсть Короліна-Ніколь… Та тільки, хто її так у селі буде називати. То хай вже Ніка буде» — прийшло на думку.
—А дід де? — запиналася у старшого Яна.
— По яблука поїхав — показує.
— А Руслан? Дядько?
— Пішов кудись! —уже донька. Аж тут обізвався знайомою мелодією новенький смардфон: "І я на небі! Мила моя, на небі Зоре моя, на небі, Відколи тебе знайшов!"
— Баба, мама!—донька Марині трубку суне.
— Ало?
— Встали? — дзвінкий Лесин голос із трубки. Та й на тому і вся розмова.
— Не баба, донечко, а бабуся. Не можна на старших з неповагою. Зелено-блакитний, Маринин погляд вдячно упав на пахучу мелісу, букетик квітів у вазочці на столі, залишений матір’ю нехитрий, сільський сніданок.
— Вона зла!—набурмосилась Ніколь.
— Не зла , донечко. Життям змучена. Та й недолюблена…
— А хто її мучить? І, як то недолюблена? — заторохтіла донька?
— А так, як дитиною не любили нашу бабцю, то, як вона інших любити може? Є заповідь Божа : « Полюби ближнього свого, як себе самого».
—То виходить баба себе не любить?
—Та любить, доню. Горілка життя не дає, бо п’ють же — промовила сумно Марина і насупилась.
—Мам, як ми у цьому курятнику жити будемо?
— Нічого собі курятник! Є такі люди, що їм би цей будинок — палацом показався б. Он подивися на сусідські хати! Поприбираємо. До всього рук треба!
— Так тут « старьйо» повикидати усе треба – Ніколь їй.
— Побачимо, донцю. —відказала тихо Марина.
Хотілось, як краще. Меблі розставити, фіранки нові, машинку пральну підключити, інтернет, плазму, щоб, як у людей… Та знала, напевне, — стануть ножами поперек горла її звичайні жіночі бажання.
— Охо-хо-хо! В одній кухні три хазяйки, не вживуться — забідкалася мала.
— А третя хто — засміялася дзвінко Марина, розуміючи до чого хилить донька.
— Хто? Хто? Я!
— Твоя справа до школи ходити. Навчатися гарно. Оце твоє хазяйнування.
— Мама! А як же «Академія імені Сержа Лифаря»? Я ж у другий клас не попаду!—в карих оченятах доньки забриніли награна слізка. Та балетна академія , таки дала зчосу самотній Марині після розлучення.
Возити малу треба було три рази на тиждень, з Перова, бо там і знаходилася одна з кращих на всю Україну школа — інтернат 23, для дітей особливими вадами. Поряд придивилася Марина і квартиру гарну, а неподалік і школа для Ніколь. Інтернат — для Яна. Останній рік лишився, а далі Марина знала, як закрутити….
Вставала о четвертій. Мила два під’їзди. Одягалася гарно, як лялечка. Косу плела. По місту іде — Снігуронька. Старі — із прихильністю, малі — із радістю, а хто —і з наміром стягнути легеньку сукенку та побавитися із такою ладною Снігуронькою у ліжку. Та Марині хіба до того? Дітей до школи. Сама 46 тролейбусом до станції Лівобережна, там на МЕТРО до Вокзальної. За мить площу перескоче, де тільки і чути галасливе, то з одної, то з іншої сторони :
— Свіжа преса!
— Подайте, пані, Христа, ради! ,
— Дєвушка, шаурма свєжая! У нас берітє, пальчікі обліжеш!
— Біляші,! Біляші!»,
Усе — кава, чай , Макдональс, брудні і одягнуті в найдорожче, вічно поспішаючи люди, слизька бруківки, специфічний запах транспорту і та баця-западенка із вишитими сорочками та віночками… Там віночків і накупила, і собі, і доньці. Баба та, несумісна з величезним, вонючим мурашником Вокзальної, як свіжий ковток води… Тільки ж ніколи Маринці. У вухах —навушники. Площу переплигне до 198 маршрутки. Сім станцій і— і Солом’янка. Офіс сучасного консультативного центру. О пів на дев’яту — вже є Марина. О шостій летить додому. Маршрут той самий… Дітям їсти наварити, за писанину, щось-десь і надрукують… Теж заробіток. Факультет журналістики —не дарма закінчувала. Яка-не яка — крихта до столичного бюджету зайвою не буде. Один раз на неділю варила їсти багацько. Відвозила двом чоловікам. Обоє заможні, квартири хай -тек. Чим не женихи? Не женихи – геї. І то в її ситуації було, навіть, краще. А балетка? Ох і змучилася Маринка тоді по собачих холодах тягати свою шестилітку на громадському транспорті на Данькевича… А балет не лишили, бо — для мами велике щастя, а доньці-ластівці — радість. Усе ж прикрашала обом будень собачий.
— Тут теж багато гуртків є. А ти вправи повторюватимеш. Я допоможу. Дивись, і здаси екзамен… Гроші, доню у всьому допомагають. З ними і вмирати легше, і одружуватися, і хворіти, і в академіях навчатись. Ти, головне, без подушки спи, шийку витягуй, шпагати, щоб кожного ранку мені, а танців тут повно! Райцентр усе ж, не село забите! Правда? —заспокоїла , всміхаючись, доньку Марина.
— Я тебе люблю, мамусю! — підбігла,за шию обняла, як на останню надію повісилась.
—А у нас гроші є? – про насущне Ніколь …
— Є. А буде скільки схочу! — упевнено відказала.
— А Квілінг? А малювання?
—Та все тобі буде , квіточко. —ніжно поцілувала у русяві кіски, а в очах — туга прихована. Важка-преважка туга.
Любила доньку й сина однаково, та з дочкою іще одне дівчаче життя вишивала, як долю на сорочці — усе віддавала, що сама хотіла та не отримала у дитинстві. Не мала Маринина донька відмови ніколи і ні в чому. А душа пекла, наче, хто туди жменю солі вкинув. Розуміла уже — не вжитися. Марно саму себе заспокоює. Як у воду її мудра, не по літах донька дивилася.
Не минуло і двох дні, як у Залізняків — запій. Та який! Батько з сином у літній кухні не прокисають. А все, наче добре складалося… Правда, не так, як Маринці хотілося. Велика хата, а місця їм там не має. Мати словами, мов віником вимітає:
— Туди не став! То батькова спальня! Йому спокій треба. Там не сідайте. Ми у залу не ходимо! Діти прийдуть, а де я гроші зароблять буду? Це, що таке? — рилася по величезних спакованих клунках.—У чемодани сукні свої засовуйте. У них тільки на бал ходить!
Так-сяк за три дні розпакувалися. Подивилася Маринка на дві полички у шафі та старого вішака — забулькав гнів.
— А моя кімната , мамо?
— Просрала ти свою кімнату !— зло рявкнув захмелілий Руслан та іще із десяток матюків впали, і без того на заморочену голову сестри. Маринка тільки оком повела. Не страшно їй в цьому житті уже нічогісінько: ні кулака мужицького, ні ременя батькового, ні крику-перекрику жорстокого, від якого, ще дівчам заливалися рясними сльозами. Гасила собі пожежу у грудях від образи. Ховаючись у бур’янах та, витирала подолом сукенки роз’юшеного носа. Ото і було їй причастя – книжки. А в них світ незвіданий, незнаний, ще не згаслим пальчиком неторканий — щастя, а більшого, хіба треба?
Любив Данько хазяйнувати під чарку. Жінку не чіпав, а на доньку такі прокльони сипав, що сама Матір Божа у прадідовій хаті Залізняківській, рукою сльозу утирала. Коли була Маринка ще пуцвіркам, не втрималася Лізочка-акушерка, що у Лесі роди приймала. Проговорилася, що народжували тої ночі дві жінки. Одна — не покровська, зальотна та молода, а інша Леська. Пологи у Лесі важко йшли, то померло дитя, а зальтна —народила дівчинку справну, білявеньку. Тільки , поки Лізка, коло Лесі товклася, немовля зальотної у миску з водою звалилося, та й плідних вод наковталося. Холодина у лікарні, хоч у рукавицях ходи, а воно брьохалося, як кошеня та вищало, синіючи, аж поки Лізка не кинулася. Як би там не було, взяла Леся дівчинку собі. Зальотної на ранок і сліди простигли. Полетіла зозулька у світи далекі, незвідані. Леся Данька любила і втратити боялася. Як без дитини до кохання свого повертатися? Тудим-сюдим, за три банки згущеного молока і пухову хустку рота Лідці спритна учителька прикрила, та не назавжди…
—Не твоя, вона, Даню, ой , не твоя! Не рідної крові і не нагуляна, а так взята! У циганки якоїсь!— цокотіла під чарчину Лідка, бо сама на Данька око поклала, а тут, саме, нагода трапилася. Найсправнішого у селі майстра, покликала сарайчик змурувати. А там пішло —до хати верандочка, та ворота, та літня кухня… Ходив Данько , як змій, на первістку свою поглядаючи. Наче і його, а , наче, і ні. Бо таке ж… Як не від світу божого: малює все, малює… Іде, як жінка доросла, кучериками струсне, бісика пустить, наче говорить:
— А що гарна? Отож! Гарна Маринка та не для вас мати квіточку ростила!
— Яка циганка? Вона ж білява…
—А очі-очі? Твої? У тебе ж, як небо сині, а в неї , то жовті, то зеленні, а то, як камінь малахітовий.
—А то і блакитні бувають! – боронився , захмелілий Данько.
— Бувають. — Лідка йому. Та тільки ж і і білява!
—У бабу…
Та в яку бабу? Там твого і мачини не знайти. Ось хрест тобі!
—Я в хрести не вірю! — відмахувався нехрещений Данько.
— Угу, У Леську свою вір! — сердилася Лідка, Та, мабуть, перегнула палицю, бо хотіла Данька за чоловіка, а натомість понюхала велику дулю. Зі злості товк Данько свою Лесю кохану, як курку. Аж сітка на старому ліжку не витримала. Провалила голі тіла… Не зважив, долі качав люто, що аж під ранок поснули захекані обоє і перелякані. Перша — від Данькового навіженства, а другий — від власної сміливості.
— Гляди! Сина давай! І попробуй не родить! — гаркнув на ранок , а молода учителька мовчки почала складати дитячі зошити до портфеля.
—Та ж Марина мала. — спробувала перечити дикувато.
— Сказав — сина! Я — хазяїн!
І, як здуріла Леся . Подалі від Данькових очей бігала у прадідову, стару хату молитися. Заглядала із великим благанням у прозорі очі ікон. Просила сина. Бог пожалів і послав Руслана.
Юлія Івченко. (Далі буде).

ЯК ТИ МЕНЕ ЛЮБИШ? ( Уривок з повісті.)
Біля паркану, який занімів у вересневому світанку, щось сильно загуло. Лише треті півні відспівали, і дівчата зоряну воду ще не встигли витягнути із розкішних хризантем, щоб личка білі умивати та хлопців найкращих клеїти, аж тут неспиться комусь.
Кажуть, як нападає у святу воду зоряне світло, а ти її нап’єшся, станеш гарна, як царівна, а від хлопців відбою не буде…
Правда, то, чи неправда, а стара баба Параска, яка прожила сто один рік, ту давню таємницю сама Маринці перешіптувала. Наказала суворо: « Мовчи, бо відітнеться щастя, мов дівці коса.» Та, де тоді малій Маринці про те відати? Розпатякала усім подружкам , що й досі, усі покровські молодиці та дівки такою водою вмиваються, саме, тоді, коли повня, стає, наче повногруда, дорідна жінка, а до світла перша квітка пелюстками розкривається.
Відьмам — шабаші, чортові посиденьки та політанки на мітлах. Одне на умі — пізнавати людські долі, мов яблука червоні навпіл розрізати. А народу свою ношу нести. Темно , як на дні морському, хоч чорту в око вскоч.
Ото біля того звичайнісінького паркану десь о п’ятій зупинилася фура. З неї легко вистрибнула худенька жінка. До грудей спляче золото своє, у ковдру маслинового кольору, притискає, і — чимдуж до хати! Сусіди у вікна дивляться— роти повідкривали. Бо мало, що там? Війна ж Путінська, чорти їй, та мать перемать… До Донецька три години їзди на машині, страшні люди у чорних масках хати по дню грабують. Що там казати? На кривенькій, як качечка, хаті — стяг жовто-блакитний, пробитий кулею. Десь під Іловайськом воює чоловік... А живий! Бо був вдома та й назад, бо інші думки сіються у голові, бо друзі-братчики змінили сільський, наддніпрянський світогляд. Повісили на даху знатне знамено, пробите кулею ворожою. Хто минає — мовчки, хто — перехреститься, а хто — й плюне, бо кому війна, а кому "мать родна"…
У слід жінці сплигнув шістнадцятилітній хлопчик. Боже дитя, не розмовляє, а все, тобі, геть, розуміє, і читає, і пише, і до роботи, як кіт до масла. Та й собі до хати. Повлягалися спати вмить, і сни їх були натомлено-глибокі…Ковтнула їх хата. Двері — хряп. Від людського ока подалі. Бо очі вони різні, як і люди.
Не бачили, і не чули сусіди, як заставили усе подвір’я нажитим крамом старий дід, Данило та брат сорокарічний , Маринин, хмільний , мов семиструнна гітара. За, яку струну не вхопиш — матюк на матюкові. Бо змолоду розладився, та сім’ї не мав, мати та батько, та пляшка горілки за коханку. Паркан все сховав.
Зупинилася стара Кісенчиха, що вже шкандибала за молоком до тітки Маньки… Усміхнулася кривобоко, сама собі подумала:
—А, що, нажилася, Королєва? Буде тобі і мед , і до меду… Нічого було мого Сашка відшивати. Перебирала тих хлопців, як мак у торбині, а тепер, до матері під спідницю, а то ж їздила з чоловіком кожнісінького літа — то одна машина, то інша. Оце Залізнякам добра навезла, хоч іще один поверх будуй!
Не в гості. Знала напевне, бо про розлучення Маринене чула від місцевого судді, якому недавно усіх качок справно спродала.
« А Сашко мій, хоч у в’язниці і відсидів, а господар нині справний . І жінку яку-не -яку, а додому привіз, і онучата радують серце бабине, а ця прости-господи , ніяк жопу не пригріє. Двадцять років у Києві просиділа, а тут: « Зрастє — я ваша Настя…. Буду у вас жити!"
Згадала старе — скривилася, як від кислого лимону. « Хоч би лиха , якого не наробила… Очі — зелені, наче у кішки, гляне — сироти, аж до п’ят пробирають"…
Здригнулася , бо далі різне у голову лізло:
— А що ж бо візьмеш? Байстрючка і є байстрючка.— пробуркотіла та й ну згадувати...
Як були Марися із Сашком маленькими зовсім — вулиця Набережна, саме, будувалася. Глиняні хати цеглою білою обкладали, а все більше нові ліпили, а старий Залізняк — знатний у Покровці був. Своє відвоював справно — груди в орденах. Чотири зірки червоні, до самого Берліну дійшов, то посаду головного в автопарку займав. Синочку вигепали справну хату. І по цей день будують. Тільки й того, що за великим, зубастим парканом хата на задвірках срач береже… Правда, сам Данько і будував. Леся, дружина його, — учителька, молода тоді ще, цемент з піском колотила та відра таскала, а живіт — аж під самий ніс… По молодості ще не зачерствіла її душа , не покрилася пліснявою, наче черства хлібина, А нині – сама пліснява. Хата , як у всіх, тепла, з вікнами великими, а скільки кімнат не відала Кісеньчиха. Мовчазні ті Залізняки, а тільки і стін вуха маються…. Село воно і є село. На одному кінці жаба здохне, а на другому корову поховали…
Та прикра дитяча історія і по сей день не йшла Кісенчесі з голови. " Це ж таке мале було , та Мариська, а примхливе. І зразу видко — шельма росте! В піску свіжому грається а, коло неї дітвори, як мух! І Сашко її тути ж. Наче магнітом, його тягло! Рочків із п’ять мав, а Марисі — чотири. Данько мурує стіни уже наверху недобудованої хати та за ляльою своєю зиркає, наче кіт за мишею.
— Тату, ссе пісочку. Тіко, шоб «вавато»! — благає, хитро око примруживши Марися.
—Та на — сміється Данько. Кидає з недобудованої хати зо три лопати вологого піску, і сідає спочити, затягнувши сигарету " Прима.".
А тільки, щось не догледів, бо розповідали, що будував Сашко башту, чи Марися будувала. Та таке ж противне смагляве, білокосе дитя ! Бач, не вподобала синочкову башту. Ну, то й, що, як Сашко її ляпанку згорнув? А сам давай зачиняти справжній палац. А та гадюка встала і, як гепне Сашка кельмою по голові! Та гостряком по тім’ї! І пішла, в дім, наче серце у неї дерев’яне. Нікому слова не мовила, тільки суконьку від піску обтрусила. Наче відказала всім:
— Ось , дивіться, я справилась!
Данько перелякався, бо кровищі ж! Так і бухнувся біля
Сашуні зі своєї хати недоліпленої — високий, кремезний, очі сині — увесь світ втопиться. До лікарні хутко відвіз. Хвала Господу святому — обійшлося! А тільки , після того Кісенчиха Сашка до Залізняків не пускала. Так, ото… Як йдуть діти до школи, для годиться:
—Привіт!
—Привіт. – Марися.
А, як Марисі п’ятнадцять виповнилось, то Сашко з розуму сходив Усе троянди в її чудернацький у паркан із зубчастими трубами напихав, а доріжка в пелюстках – від самого райкому… Не вподобала. Зростом не вийшов, чи чорти його знають, чого тій дівці непутящій бажалося. Принца на коні! Так ото в думці протестувала Кісенчиха. Почимчикувала далі, бо старий Данько так на неї глипнув, що вітання вареником у горлі застряло:
— Добрий ранок , сусіди!
Сусіди на Кісенчиху не зважали. До столу б скоріше, оковитої хильнути та ж і водія нагодувати, а Леська вже й на стіл, що Бог послав, назбирала: боршу із вершками свіжими, сальця, хліба, винограду, оладків насмажила. Сама на доньку, та внучку із внуком поглянула.
— По-моєму буде Я — вчителька! Я— Відмінник народної освіти. Я— тут господиня! Може, хоч тепер навчу матір шанувати! — вирішила, і жоден м’яз на обличчі не здригнувся. Скакала одна думка на іншу, і не знали ті думки припону, як коні степові.
Донька, худа, як щука, аж сльоза стекла, хоч сліз Лесиних ніхто і не бачив. Стала, як мур гартована — сама нікого не шкодувала, а колись же…Ех…Що з людей роки-ріки вилюплюють? Бабів скіфських, таких, як ото під Покровкою ще чудом позалишалися… І Леся тепер — баба скіфська, тільки, що зростом височезна та міцна.
Поглянула — внуки випещені, теплі, сплять безтурботно у ліжках « І цей тобі не такий. Не вжилася… Менше б сцикалася б!» — майнуло зловіще в голові про доньку.» Чогось пішла надвір… Сентябринок рожевих, чорнобривців і м’яти нарвала. Поставила на стіл у залі. Донька любить… Де тих трав їй купити ? На городі петрушка та кріп. Згадала , що меліса є, і хоч, того лимонного запаху ніхто геть, у родині на дух не переносив, свіжоий, добрий пучок поставила у фігурну, кришталеву вазочку.
«.От їжа ті трави… Нахрумкається якихось бур’янів, не те, щоб, як людей…— думалося. Глянула на косу білу, що, як змія на подушці обвила шию Марисину, на внучку, дрібненька, а вдаленька — кароочка, білоличка, білоручка… Сльозу скупу, вичавлену вмить ганчіркою змахнула. Та щось добре ще відгукувалося , бо серце — не крига, а кому , яке Бог пришив. Лесі шив чорно-біле.
«Ой, доню, яка ж худа … Чи тебе життя крутить, чи мене, чи так воно на роду написано? Казали ж, як народилася, що треба було коритом накривати, а чи до корит було? Росла собі бур’яном... Доходилася , таки, до Параски… І кому ти тепер потрібна? У твоєму віці внуків няньчать, а ти все у небесах літаєш, а земля наче і не для тебе, для трави твоєї…»
Та й пішла пригощати водія, бо вже і на дев’яту годину повернуло… А діло ж не стоїть, та й до школи треба. Останній рік працює поважна учителька, хоч і на пенсії — справу свою добре знає , бо і армян української навчить вміло, не те, що покровських дітей... Хоч і негра їй посади — відмінники! Усі, геть, відмінники. І все у неї відмінно має бути. За те і поважали, та багацько і ненавиділи, такою ненавистю щирою, яка лишень у селі і причаїлася. Інша— улеслива — у своїй шпаківні сидить.
У школі життя її. Там би і ночувала. Краще в пошані чужих дітей навчати, а не на ті щомісячні запої , як пісну зупу сьорбати. Що то буде? Та хай якось приживеться…— вирішила. Знала , напевне, не втримається її гонорова донька – поїде геть. Та хай би, хоч зиму та кляту війну пересиділа. Леся внуками б побавилася. А розуму, як кажуть уже на всх порівну… Ніжний вересень терся пухнастими айстрами об ноги. Прозорим повітрям, змішаним із терпким духом спалених вчора багать, дихалося легко, але неспокійно. Леся Миколаївна покірно пошкандибала до школи.

У пологовий будинок мене вів батько. Добре, що наша оселя знаходилася недалечко від центру. Усього одна вулиця до лікарні, а якщо навпростець, то хвилин сім швидкого ходу. Мені тоді було абсолютно все одно, хто і що про мене подумає. Тупий, тягучий біль віддавав у низ живота і в поперек. Батько лагідно тримав мою руку під своєю, так, як тримають поважні чоловіки своїх молодих дружин, і заспокоював.

— Нічого, доцю. Ось зараз прийдемо і все буде нормально. Зараз у роддомі усе зроблять. Раніше баби у полі рожали і нічого!— пробував шуткувати, як завжди, але я так глипнула на нього, що він притих і потихеньку перебирав ногами, обминаючи кожен камінчик на бруківці.

Я завагітніла на п’ятому курсі інституту . Саме, тоді його і перейменували в універ.
Одного вечора готувалися до заліку із СУМУ разом з подружкою. А СУМ, то такий предмет, що і зараз наганяє жах на сьогоднішніх студентів філфаків. І от коли ми без особливого натхнення одна одній намагалися обґрунтовати фонетичні причини виникнення комбінаторних варіантів приголосних, двері блочної кімнати гуртожитку різко розчинилися. Перед нами, здивованими і трохи нажаханими, стали два, п’яні в драбадан, молодих хлопці, які раніше не потрапляли на очі. Факт, що в педагогічному вони не навчалися…

—А де? — ледве тримаючись на ногах, запитався менший зростом, намагаючись показати руками щось назразок жіночої фігури... Вищий, притулився до стіни і вдавав інтелігентного, бо підпер стінку у коридорі своїм баскетбольним ростом, а, може, йому погано було від випитого, бо нагадував розбитого хуліганами ліхтаря, що хилиться до тротуару.

— Шо за приколи? А ну бистренько на виход! Ви заблудилися, чи шо? — одна поперед одної, відкинувши підручники, збунтувалися хором.

— Какиє красівиє дєвушки! Ми — в раю, Вадім! — горлопанив менший.
В результаті виявилися, що хлопці хотіли попасти у кімнату зліва, та влізли з п’яна не в ту. За інститутською метушнею: заліками, екзаменами, студентськими фестивалями ця зустріч швидко б вилетіла із голови, якби одногрупниця, яку тоді шукали хлопці, не почала зустрічатися із нижчим — Князьком, який вчився у Медичному в Дніпрі. Вадим був старший за мене на кілька років і гриз граніт науки у Гірничому.

— Він на тебе запав, — сказала Наталка якось поміж парами.

— Хто? Потрібна мені ота дилда? Не сміши мене! — протестувала я.

Але одного разу Вадим прийшов сам, врочистий, у молочному светрі, світлих джинсах та начищених, замшевих черевиках, кольору зелених оливок. Приніс білі сентябринки, які торгашка у квітковому магазині щедро присипала блискучою мішурою. Не орав під балконом, як оруть під вікнами, наче березневі коти, кавалери, що хочуть проникнути будь-яким шляхом до гуртожитка, де жили, майже, самі дівчата. Філфак—є філфак!
Чемно попросив вахтершу мене покликати. Сиділи на кухні. Дівчата, одна за другою забігали із цікавості, то за чайником, то стрельнути сигарету. Сизий дим лоскотав ніздрі, а я смажила картоплю. Коли треба і коли не треба, з ніяковості, шаруділа ложкою по дну пательні. Перше, весневе повітря залітало через фіранку, як залітають у голови закоханих перші сміливі фантазії.

—Ти яку літературу читати любиш?—ні з того, ні з сього запитався?

—А ти?—не вірячі в те, що цей велетень, взагалі, у руках книжку тримати вміє, відповіла питанням на питання.

—У мене багато улюблених. Генрі, Стендаля, Камю, навіть Ніцше… Фіцжеральда « Ніч ніжна» — читала?
Я, аж рота відкрила? Невже у цьому величезному, бандитському медведі є щось світле, щось те, що притаманно мені?

— Дещо, звичайно читала. Ніцше — ні. Не люблю. Пробувала — не заходить мені. Та й задають багато, хоч би все по програмі встигала, — відказала, не показуючи зацікавлення.

—У мене День народження буде четвертого березня. Я тебе запрошую… Прийдеш? І бібліотека вдома велика. Якщо захочеш, обереш собі щось, —запропонував швидко, і я зразу зрозуміла, що він боїться відмови. Отієї відмови, якою можна вбити умить...

—Одну мене?—насторожилася.

— Ні! Що ти! Усі будуть. І Князька дівчина буде! Батьки мої. Не переживай — усе пристойно. З того часу ми почали зустрічатися.

Якби тоді мені, хто сказав, що між нами будуть серйозні стосунки, я б, ніколи не повірила! Та любов була схожа на на чорні хвилі розбурханого моря, дихання свіжих хризантем, що дарувалися на Дні народження і тихий сум розлущених каштани, які рясно застеляли своїми коричневими серцями тротуари криворізьких вулиць восени. Вона мала здатність жити потайним звірятком від осені до осені, бо на літо я їхала на канікули, і як у кожної студентки у дев’ятнадцять в моїй голові гуляв вітер.

У ньому було щось аристократичне і витончене, те, що мене приваблювало. Карі очі, каштанове волосся, височезний зріст, чи уміння висловлювати свої думки прозоро, або ж навпаки — змовчувати і тоді усе несказане залишалося загадкою. У його кімнаті на другому поверсі, ми дивилися останні фільми Тарантіно, скажено захоплювалися Кінгом, слухали музику. Він був непередбачуваний — то з’являвся, то зникав на якийсь відрізок часу, як зникає співоча птаха, коли їй набридає співати свою голосну пісню. Невиправний романтик від природи, вразливий меломан від народження.

Мене абсолютно не турбувало, що дівчата називають нас « Красуня і чудовисько», бо при всьому глибокому, внутрішньому наповненні душі мав худорляву фігуру і проблеми із сколіозом. Коли ми йшли по вулиці, збоку здавалося, наче, якийсь казковий велетень схиляється над маленьким, барвистим метеликом.
Я любила його так, як люблять своїх перших, у ліжку, чоловіків молоді дівчатка. Любила, змирялася з усіма його новими витівками і боялася втратити. Сердилася і плакала на його дурнувате захоплення "The Cranberries" . І коли із динаміка лунав роковий, надривний, і надзвичайно мелодійний голос ісландки, Доло́рес Мэ́ри Айли́н О'Ри́ордан, ладна була її розірвати на шматочки, бо ревнувала, навіть, до її голосу. Бігла у кабінет англійської і на слух перекладала слова пісні "Zombie". Коли ставало розуму осягнути, що слова не про кохання, а про війну, що, будь-яке страхіття може народити щось прекрасне, що присвячена вона двом невинно загубленим дітям, у голові все одно лунало:

.... In your head, in your head
Zombie, zombie, zombie-ie-ie
What's in your head, in your head
Zombie, zombie, zombie-ie-ie, oh

Це ж треба мати таку буйну фантазію, що я трактувала слова невидного тексту, як хочеш. І, наче, коли він її підспівує і дивиться прямо в очі, то має на увазі, що то у мене у голові сидять зомбі, або, що він зі мною стає зомбі, або, що, певно, ми не сім’я!
Це неможливо дивне і тягуче, як мед кохання тривало п’ять років. А потім він, як то часто бувало зник, а я відчула, що ранками незвичні і неприємні напади нудоти. Уже не могла, навіть, спокійно сприймати поряд запах сигарет і смаженої яєчні. .

—Ти — дурна? Роби аборт, — вичитувала Наталка, — усі роблять і нічого!
Я із самого початку знала, що ніяких абортів робити не буду, що хочу цю дитину, а там, як буде! Але, чим далі, тим ставало страшніше. Живіт почав округлюватися, поповзли плітки, як буває у жіночому гуртожитку. І врешті-решт треба було сказати батькам.

— Мам, я вагітна, набравши повні груди сміливості випалила я.
Моя найправильніша мама на світі спокійно дотерла рушником тарілку і промовила:
— Сядь.
Оте спокійне « сядь» було страшніше найгрізнішого крику Вона не причитала і не лаяла, не виголошувала страшне слово « приб’ю», не махала рушником і не проклинала. Вона дивилася. Своїм красивим, сумним блакитним, поглядом. Дивилася так, наче просвічувала моє сумління рентгеном .

— Якщо скажеш, щоб аборт, то я зроблю, скажеш не треба — не буду!— перебила, вдаючи сміливу, той нестерпний погляд.

— Тут, доню, тобі вирішувати… Зараз скажу: « Зроби!», а в тебе дітей не буде! Хто винуватий? Мати — винувата. Скажу: «Не треба», а ти сама з дитиною лишишся. Хто винуватий? Мати — винувата!

І я відчула, як щось солоне і рідке потекло із очей і по підборіддю. То із розкусаних губ попливла тоненька цівка крові, кольору багряних жоржин, що змішалася із слізьми всесильного полегшення.
Боже, я взагалі не знала, що таке роди! Тьмяне світло ламп у пологовому відділенні і біла ніч серпня, яка була загартована неймовірною спекою і трепетними штовханнями дитини у величезному животі. « Дівчинка — сказали на УЗІ. Дівчинка —це означає, що така сама, як я… — крутилося у голові.
Палатою блукала молода жінка, певно моя однолітка. Срібно-жовті пасма її зализаного волосся світилися яскравими сніжинками жіночого болю навпроти вікна. І ми стогнали на пару цілу ніч, спочатку — вона, потім — я, потім уже не розбереш хто перший… Її забрали уже, коли було світло, і охайна акушерка бальзаківського віку хутко заскочила до палати.

— У нас сьогодні, аж дві по-блату — прошепотіла їй товста санітарка у спину.

— Од цього ще ніхто не тікав. Усі родять! — відказала акушерка, поправляючи на тонкому сухожиллі білий носок «Nike ».
Хтось ляпнув мене по обличчю.

— Куди ви дивилися? Вона ж помре у нас тут! — нависле обличчя лікарки із їдкою, червоною помадою і неприємний запах медицинського спирту…. Далі— я кудись йду… Я іду до нього… І це — хлопчик. Синій, негарний хлопчик, який трохи не забрав моє життя. Хлопчик, що хотів жити… Зелені очі… Це — моє… Обіймаю… Це той чоловік, якого я не розлюблю ніколи… Син… Мій син!

— Куди ти встала? Ти ж тільки вчора родила! Ненормальна! Нікуди він від тебе не дінеться! — відгукнувся переляканий крик якоїсь санітарки…

Додому нас забрав тато. Швидко загріб малого, не зважаючи на виписові, безешні торти, квіти і волання родичів про подяку за народження внука. Моє втомлене тіло впало на заднє сидіння машини і, нарешті, за довгий час півторамісячних пологових тортур, повністю обм’якло. Крізь біло-рожеву пелюшку вересня я бачила уже смарагдове, мрійне сонце малого Ярослава.

М’які дотики першого сонця трепетливо осідають на дитячому тілі. Куди не глянь — зеленіють живими паростками добра віти дерев і різнобарвних півоній, якими густо обсаджено наш новий будинок. Післяобідній курячий дощ неочікувано вмиває глиняні, іще незабетоновані стежинки у нашому дворі. Біжу із лялькою-грузинкою, що одягнута у біло-ніжні, напівпрозорі шати. Я добре пам’ятаю, що цю красу придбав мені тато у « Дитячому світі» в Дніпропетровську.
Вийшло так, що я народилася двічі. Перший — як і всі нормальні діти у пологовому будинку, другий — коли відійшла від наркозу у реанімації Московської лікарні. Люди у білих халатах, наче сполохані пташки, метушилися поряд. Якась жінка нахилилася наді мною і промовила:

— Что дєтка? Нікаво нє узнайош? А етова маладова чєловєка?

Боже, як то було приємно серед усього того гамузу, де змішувалися запахи ліків, постійної тривоги, невідомої мови і медичного одягу, побачити тата. Він широко і добродушно усміхався. Важка, мускулиста, з теплим, мідним відливом літа рука лежала на спеціальній подушці. Для того, щоб мій організм переніс важку операцію у мене брали "погану" кров і вливали татові. За певний відрізок часу його організм мав випрацювати сильні кров’яні тільця, які переможуть мою хворобу, а тоді вже переливали кров мені… Якось так… Подивилася тоді на нього, мала, п’ятирічна і перелякана, і стало спокійно…

— То—тато! Я— впізнала! Тато — тут! Тато — мене рятує…

Може, і не треба було б? Але він тоді зробив власний вибір… І ми летимо уже разом назад із Москви, де мені зробили тяжку операцію на легенях на крутому літаку, ночуємо у якійсь дуже перспективному готелі, а вдосвіта він бере мене на руки і тихенько говорить:

—Донечко, прокидайся… Пора вставати…

Я відчуваю його теплий, шепіт, що нагадує медовий запах степу, бабу, що насипає мені червоний борщ , який завжди скидався на людську кров, і який я вперто не хотіла їсти , мелодійний спів цвіркунів у світло- фіолетовій , пахучій матіолі.
А потім мені стає дуже соромно, коли рука знаходить під собою неприємне відчуття вогкості на простирадлі… Батько тоді не лаяв. Швиденько згріб піді мною постіль, схопив на міцні, смугляві, м’язисті руки та й гайда...
Тато будує дім. Його високі, білі стіни уже височать на зеленому подвір’ї. Я сиджу у купі вологого піску, а поряд — галаслива дітвора, що збіглася із сусідських дворів.Ніжна прохолода вечора, смачний запах свіжовипеченого печива і гупання тугих, дозрілих абрикос об землю — усе говорить про спокій і достаток у молодій родині.

— Тільки треба вавато! — сварю на батька пальчиком, щоб він кинув іще піску.

Дивлюся — сусідський хлопчик, Сашко, ламає мої піщані, казкові замки і на їх місці заходиться будувати своє. Серджуся. З усього розмаху розбиваю йому голову вуглом кельми. Отака була противна... А тато Сашка на руки і до лікарні. Вижив Сашко. Нічого не сталося йому, а от стривожене батькове обличчя запам’яталося на усе життя... І очі — блакитні, і стурбовані, наче у них утопився увесь навколишній світ, очі — вічної боротьби, свободи і безмежної батьківської турботи.

У тій клятій болячці усі методи боротьби виправдовувалися. Ще до лікарні хтось нашепотів батькові, що добре допомогає при легеневих захворюваннях— помічний собачий жир. Я добре пам’ятаю бабиного собаку — Полкана. Чорно-жовтий, здоровезний, закутаний у густу шерсть, гавкав так, що на четвертій вулиці від нас добре було чути. Тітка Ольга, мамина сестра, що працювала тоді ще медсестрою у ЦРЛ, повернулася додому і за звичкою погукала собаку. У нього лапки із будки виглядають, і морда набік повернута, наче спить. Ольга до голови, а голова — у руках… Я того не бачила… Та кажуть баба, мама і Ольга цілий вечір пили валер’янку. Тато ж довго варив собаче м’ясо, і потихеньку давав мені. Як зараз пам’ятаю… Після довгих віднікувань татко поклав здоровенний шматок у тарілку і мило попросив віднести, хоч мамі. Я і понесла… Звідки ж мені знати чиє то м’ясо? Мама вискнула і зачиналися у кабінеті…

Перед школою тато вчив нас читати. Різнокольоровий конструктор із кислотних букв і цифр розкидав по підлозі і пропонув скласти слово. Слова він обирав чогось завжди складні, не " МАМА", "ТАТО", " БАБА" , а серйозні. Примруживши весело око, питався:

—А ну, доцю, читай слово!

—ХЛ.... ХЛІ... ХЛІБ!!!

— А це?—ворошив пласмасовими літерами.


— МО… МОЛО… МОЛОК… МОЛОКО! —нарешті вимучувала я

— Так, хто оце перше прочитає, той іде мультики дивитися!

— КО…. Р… О… В.. А…—пихкали ми з братом, та слово не давалося.

— По складах, по складах читайте!

— КОРОВА! — вигукую я. І ми один поперед одного бігли до телевізора, хоч я першою прочитала слово, а брат лише повторив… З того часу я вже знала, що усе йому в цьому житті сходитиме з рук. Мені ж—ніколи.
На татові завжди була відповідальність за математику і англійську. Першу—я перестала любити після того, як Таміла Іванівна, перша моя вчителька, змазала по обличчю мене зошитом при усьому класі, другу — після того, як моя улюблена вчителька англійського, Тамара Іванівна, виїхала за кордон…
Але оте усюдисуще татове:
— Скільки буде сім помножити на вісім?— під гойдалкою, у самий розпал канікул завжди згадується з усмішкою.

Тато у нас жартівливий. Таких ще пошукати! Хто змовницьки підморгував за обіднім столом до дітей, так, що уся запрограмована мамою серйозність, зникала умить? Варто було йому повести бровою і ми пирхали борщем від сміху. Борщ і вареники із сиром — найулюбленіша його їжа. Пухкі, великі,і щедро здобрені вершковим маслом і сметаною вареники із сиром він наколює виделкою і їсть замість хліба. Я раніше думала, що так всі їдять, аж зчасом зрозуміла, що то, як казала мати, андеграунд нашого тата. А з курки він завжди вибирав собі біле м’ясо… Боже, яка ж я дурна була, коли вірила, що йому воно найбільше смакує. То ж він, коли ділив курку — нам найсмачніші шматочки віддавав… Казав:

—Синочку —ніжки, щоб на ногах стояв упевнено, донечці—крильця, щоб летіла далеко…

Звичайно, я протестувала… Чого б ото летіти далеко, якщо я з батькового дому не хочу?

У восьмому класі мати дозволяла мені ходити на вечори до школи, але строго-настрого забороняла на дискотеку. Влітку вона поїхала до табору відпочинку з дітьми, а я підлестилася до батька свіжими пиріжками із вишнею, і змоталася на дорослу дискотеку. Тато, навіть не перечив. Сказав потім матері:

— Чого ти її на прив’язі тримаєш? Якщо борщ, вареники і пиріжки готувати уміє, то вже не втримаєш. Хай гуляє. Хіба сама такою не була?

Тато і корова—то особлива тема… Попри усю міць переконань інтелігентної родини, що тримати худобу у дворі, то вже, геть, неправильно, у дев’яностих корову, таки, завели. Мати неділю одягала білу хустинку, брала нову дійницю, і прогулялася до стійла, де стояло оте чудо-юдо — Красуля, а потім материн інтерес до доярства потихеньку зник. З коровою дружив батько: доїв, заготовляв їй сіно і силос, годував, зустрічав, або проводжав на випас, відкривав ворота, а я, приїхавши із міста, ховалася від мукального нашестя у веранді. Коров було чути ще за десять дворів, коли вони рогами несли до заходу розчервоніле, красиве сонце.

—Корови йдуть, ховайся!—попереджала матір.
Мене здувало з подвір’я. По акуратному, зацементованому крутому схилу , рясно обсадженого помаранчевими і білими лілеями, сортовим виноградом, рожево-фіолетовими айстрами і червоними сальвіями відбивали копитами руда, здоровенна корова із теличкою. Було таке враження, що бетон під їх копитами тріскається за одну мить… Батько задоволено зустрічав корів і довго щось їм мугикав.

Він і зараз обожнює співати, не тільки замолоду, тому я колись, уже дорослою, подарувала йому гітару-семиструнку. Розповідав, що коли був у стентському загоні в Новосибірску, то там проходив фестиваль пісні.

— Усі ото, як попало… А ми—хлопці, дівчата—з України! Та на все горло:

Червону руту—не шукай вечорами,
Ти у мене, єдина, тільки ти, повір,
Бо твоя врода—то є чистая вода,
То є бистрая вода—бистрих гір!

Ту любов до усього витончено-українського пішла від батька і закарбувалася у генах. За столом, коли зустрічалася рідня — обов’язково лунала народна пісня. Колись зустрічали Новий рік у чотирьох — тато, мама, брат Роман і я. Ми були уже студентами, але те свято, тільки у чотирьох — не забуду ніколи. Тато не любить одягатися у нове до свята, а того разу на ньому була блакитна сорочка під колір очей і нові брюки. Стіл, як у всіх до Нового року, аж ломився наїдками. А ми співали і співали. Дарма, що у нас з татом слух кращий… Співали, аж до чотирьох ранку:" А льон цвіте — синьо, синьо, а мати жде — додому сина…" А потім танцювали. Тато вчив мене вальсу. Мабуть, тоді гарно вивчив, бо й на моєму весіллі у Києві ми з ним найкрасивіше вальсували…

Зараз він посадив яблуневий сад і живе так, як і жив завжди, любить свою Батьківщину, дружину, дітей, внуків і ненавидить несправжніх людей. Я люблю тебе, таточку! З Днем Народження тебе! Хай Бог дає тобі іще сто років щасливого життя. Твоя доня.
.

Вересневі історії.--2. СОЛОМІЯ.
Тая сиділа на балконі київської багатоверхівки і гірко плакала. Втирала нестримну сльозу синенькою, синовою футболкою, щоб ніхто із дітей не побачив. Заходило на осінь… Перший, ще останніх чисел, серпневий дощ заполонив місто за якісь дві доби і, схоже, що ввійшов у смак, бо холодні краплі нещадно лупили по вікнах. Плакав дощ, а з ним плакала і Тая.
Чого воно так виходить у цьому житті? Правду кажуть, що біда приходить тоді, коли її не чекаєш. От і вона не чекала і, мабуть, вперше після розриву з Олексою, дала волю своїй маленькій дівчинці, що сиділа у ній, десь глибоко всередині, і мовчала... Старий клен, наче відчуваючи лихе, стукнув облетілою гілкою у вікно, а припаркований, сусідський автомобіль моторошно завив під схололим під’їздом. Тая, аж підстрибнула...
— Та, що ж це я розкисла? — промайнула у голові свідома думка…
Вона б ще й, може, трохи і посиділа, і подумала б про те, хто з них неправий був, але хіба тут до роздумів, як коло дверей притулилася меншенька — Соломійка.
—Мам…—почула тоскний голос.
—Що таке? Ти чого ревеш? — кинулась обіймати доньку, підсвідомо докоряючи самій собі, що не те, що з першорядним, а із сльозами їй у цьому житті й то не повезло.
— А можна у ту школу не йти?
— Та ти, чи боїшся, доню, серце моє? Сонечко золоте? А ну, не треба тут сирість розводити…
Узяла малу на руки, довго-довго носила по кімнаті, нашіптуючи, що у школі гарно: діти-однокласники, вчителька розумна, танцювальний гурток, столова із смачною випічкою, і вона ж — мама, поряд. Перший час, навіть, на роботу ходити не буде. І відведе та із школи забере, та й уроки разом легше буде вчити. Сміялася, лоскотала малу за боки, потім співала колискову, яку сама ще від баби знала:
—Ой ну люлі, люлі, прилетіли гулі…
З далекої сторони, до нашої дитини...
Старший — Андрійко теж заснув. Хоч і дорослий, слава Богу восьмий клас, а таки ж дитина...
Співала, а у самої в горлі — клубок нитками зеленими обмотаний стоїть, а в грудях, наче, хто перцю червоного насипав і світ заочі від всього цього втекти хочеться, або втопитися, щоб подалі від людських язиків…
— Бог їх же безкоштовно усім виписує, щоб мали чим махати! Батьки і, то віри не ймуть, а, то звичайні люди… Такий же правильний був… Та добрий був...—думала собі зле, бо тільки ж зле у голову і лізло… Добре, що хоч школи недалечко: синова і доньчина. Сама ж так і влаштувала, коли перезнімала квартиру. Якось воно буде...
Прасувала дитячий одяг, бо знала, що заснути їй — зась… Хіба наранок. Уже місяць цілесенький не спить. З того часу, як трапилася у їхньому подружньому житті з Олексою негадана, прикра історія.
—Якби знав де упав, то соломки — підіслав… — воркотіла собі тихенько під носа.
Тая з Олексою на роботі познайомилася. Разом поїхали на заробітки, разом зібрали грошей на власну справу, разом і керували. Вона більше людей навчала та з продажами возилася, а Олекса за фінансами слідкував. Наче й не було ж нічого поганого у їх житті. Так… Трохи Таєні ревнощі та й то спочатку. А це, рівно за півтори місяці до Першого дзвінка, коли діти були у Таєної матері, Олекса, як здурів. То однієї ночі затримається до темна, то другої, то третьої — напідпитку прийде. Не дуже вже на таке зважаєш, бо й дітей двійко, і бізнес спільний, і шлюб справжній, не просто без штампу у паспорті та й з часом притупилися Таєні ті витребеньки, як притупляється кожен ніж у цьому житті. Ріже-ріже, потім слабше, а потім — раз — і шматка хліба не здужає відтяти.
—Не бери, Циплятко, моє дурного в голову… — шепотів на вухо у кухні, міцно обгортаючи Таю, наче турботливий сніг, що обкутує змерзлу землю лютою зимою. Тая пом’якшає та й ну думки дурні з голови гнати! Але одного літнього вечора Олекса сам упав їй на голову несподіваним снігом: п’яним, як чіп, побитим до невпізнанності… З яскравами, свіжими плямами у яких несвідомо тонули Таєні, тонкі, прозорі від переляку пальці. Думала, що хтось з роботи, бо працювати з металом — то ж не іграшка. Конкурент — на конкурентові, ще й конкурентом поганяє! З місяць виходжувала Олексу по київських лікарнях. Та й воно ж діло таке…
— То добре, що вчасно схаменулася, бо пункція показала, що кров у хребту… А так хвилинка — туди, хвилинка сюди — та й не було б людини. Людини? Це вже так і подумалося мені, що людина після стількох років життя? — докоряла собі подумки.
Повернувся Олекса додому із дружком, якого ж Тая і своїм замом поставила, і кумом зробила. і, наче холодне відро на голову линув, що, мов, розходитися будуть… Думала спочатку:
— Жартує, бо лікарі попереджали — після таких травм, що хочеш може бути… Аж поки не втямила, що справді серйозно, бо сусід показав відео, а на ньому — її ріднесенький Олекса та із її секретаркою —Кариною. Не довго думала, згребла дітей і гайда світ за очі, щоб і тінь його пакісна перед очима не мерехтіла. І так воно, якось себе шкода ставало, що невтямки було зрозуміти найголовнішого: якщо їй так боляче, то, як же дітям? Оце тобі — ні сіло, ні в пало — був у вас татко, а тут, перед самим Першим дзвінком, коли Соломійці до першого класу іти — нема у вас татка?
Збиралися до школи радісно, як і раніше було. Тая млинців із домашнім творогом напекла, музику в телефоні поставила, в’яже Соломійці банти на білі гумки для хвостиків, а сама зайвий раз за волосся боїться потягнути, щоб не було малій так боляче, як їй у дитинстві зробили до Першого вересня… А розуму ж таки стало, коли вчителька запиналася, а хто буде дзвоника шкільного нести ляпнути:
—Ми будемо? Будеш, Соломійко?
А Соломійка у ревище, бо треба ж лізти до парубка на плечі, а Тая й не туди, що дитина у садочку була така впевнена, а тут, наче підмінив хто…
—Така ж гарнесенька, як лялечка! Очки — карі, дивним зблиском віддають, форма шкільна на ній, не, як раніше… Блузочка шовкова білесенька із квіткою збоку, сарафанчик спідничка плісе , піджачок, туфлики чорні із білими вставками, а на них пряжечка. Тай найменшенька ж зростом у класі... Це ж, може, той прийде та погляне, яке золото він лишив?
Чого ж Тая тоді не розуміла, що то вона так себе шкодує, а не те, що діти без батька лишилася?
Шкільне подвір’я вибухало сучасним флешмобом, піснями і дозрілим насінням віршів, наче вибухали дозрілі маківки чорним зерням восени на вигорілих, сільських горищах. Первачки, як горобці, тулилися до одного — незнайомі і злякані. Учителька була непривітна. Здавалося, що посмішку, вичавлює із себе, як вичавлює тюбик зубної пасти залишки із пластмасових нетрів…
—Фух!— важко промовила Соломійка і зразу повеселіла, коли вилетіла із приміщення школи.
— Ну і школа! Хай тобе Бог милує! — защебетала, наче баба,—давай, Мам, до Андрійка! У нього школа і, то краща! Я вже там була! Я хочу у ній вчитися!
Тупнула ногою, пожбурила фіолетофий рюкзак у траву.
— Там таких, як ти не беруть — витягуючи бутерброд, загорнутий у білу серветку, із сумочки втомлено відповіла Тая.
— Чого? Бо Андрійко—дебіл?
—Тобі, хто таке сказав?—сполошилася Тая. І, трохи, не коршуном глянула на дочку.
—Тато…—трохи не присіла поряд ніким неполохана Соломійка.
— Я сама бачила, як він бив тапочком у ванній Андрійка, ще у тій квартирі… Чесно-чесно, мамочко! Він його до стінки руками обпер і бив по попі. Так сильно-сильно! І кричав:
—Дебіл— на нього! Коли ти вже заговориш?
Тая похитнулася і присіла на перший ліпший бордюр. Її бліде обличчя прихилилося до щойно побілених шкільних каштанів, і здавалося, що між ними і стовбурами поступово зникає різниця. Вдихнула — видихнула, наче, як справжній письменник, якому лишилося жити один день, і він намагається надолужити все, що не встиг у своєму житті та знає, що у цьому життя--все неправда.
— Слухай, донечко, я хочу тобі сказати… Я тебе дуже люблю. Так само, як і люблю Андрійка. Ви — брат і сестра! Навіки— рідні душі! Андрійко не повністю говорить, але він не дебіл, не дурень. Він, просто не говорить, як ми... І ніколи, і нікому ти не даси більше підіймати руку на рідного брата! Чуєш? Це ти його опора в світі, навіть, не я... Так само, як і він твоя! Він ніколи нас не зрадить! Розумієш?
Соломійка протягнула рученята до Таї і не заплакала. Далі ішли мовчки. Тиха сонливість післялінійкових шкільних дворів дарувала поглядам перше жовте листя, що мелодійно опускалося на сріблясту бруківку ласкавим ,обіднім золотом. Андрійко уже на них чекав… Добрий, ніжний, сонячний син і братик. Ніс Соломійку на руках, і питався у Таї поглядом, чи скоро буде тато? Три людини, що чіпко трималися за життя упевнено міряли тротуар у МАЙБУТНЄ. Принишклі і строгі майори стояли понад усім тим, високо тримаючи свої яскраві, розпатлані Богом голови, такі розпатлані, як і увесь цей вигірклий болем, український світ.

Цілу довгу ніч я не зімкнула очей. Отак ото вовтузилася з одного боку на інший та товкла ногами ситцевий підодіяльник у дрібну рожеву трояндочку. Ще вчора була бабина затишна хата, розкішний палісадник із різнокольоровими квітами, а перед вікном — родюча яблуня. Достиглий плід упаде на дах кухні, котиться гулко, гепає об землю, і скаче мені до ніг. Схопиш його рожеву шкірку зубами і до рота прискає, аж витікаючи на підборіддя, солодка рідина. Стає так затишно, наче на цьому подвір’ї сам Бог живе і кидається червонощокими яблуками.

У баби лишився старий манеж, набитий дитячими іграшками, мої неохайно заштриховані розмальовки, балакучі сусідськи-подружки і менший брат.

— Ви ж там не дуже дитину загружайте! Хай уже, як зможе — так і вчиться. Після того, шо вона, сердешна, пережила — не вчиться треба, а в санаторіях жить,— буркотіла баба до батьків, а дід покачував смутно головою у такт бабиним настановам:

— Рєбьонок — нє...простой! К рєбєнку такому поход нужен…
Те, що я особлива дитина — наслухалася уже стільки, що мене — це уже не на жарт дратувало. Мала б піти до школи ще минулого року та батьки вирішили, що рано, бо, як казав тато:

— Куди воно піде? Якщо у руках портфеля не донесе?

Розуміння того, що я не відповідаю якимсь фізичним стандартам робили мої думки у ту ніч похмурішими за вчорашнє темне небо, що збиралося на грозу. Страх маленьким звірятком селився у свідомості.
Мати пів ночі лаяла швачок із Будинку побуту за те, що не стало розуму пошити гарного фартуха із гіпюру. Щось одривала, підрублювала і знову пришивала, збираючи у рюші мереживо у трояндах і ромашках. Далі — підшивала, вибиті бабою з нарохмаленого батисту, комірчики і манжети. Час від часу підіймала мене з ліжка і міряла шкільну форму із готовим. Мені вже тоді було абсолютно все одно у чому я піду до тієї школи. Матері обов’язково треба було, щоб, як у людей...

Коли прийшов ранок першого вересня, я була сонна і втомлена. Мати бігала від дзеркала у прихожій до трюмо і міряла сукні, бо їй теж до школи, тільки — навчати. Справжнє випробовування на міцність прийшло із в’язанням бантів. Після довгих ревів — на голові красувалися два напівпрозорі красеня, що туго розділяли моє волосся на дві половини і так стягували шкіру на голові, що посмішку не треба було примушувати з’являтися. Вона там і світилася, може від страху невідомого, а, може, від власної безпомочі.

— О, яка краса! Будеш там найвищою! — весело виголошував батько, певно, гадаючи, що я вдалася зростом у матір і впихав мені у руки розкішний букет із червоними сальвіями.

— Шо ти ото мелеш? Ніяка вона не висока! Така ж, як і всі !— протестувала матір.
Вересневим, гожим, ранком я ішла із нею вулицею до школи, а нас випереджали так же ошатно одягнені школярі старших класів.

— Добрий день, Олександро Миколаївно! Це і ваша Юля до школи уже?— радісно питалися, вітаючись.
Мати повагом обдаровувала їх такими прихильними усмішками, які у неї бували тільки у школі. Це я потім уже те зрозумію... А до цього часу я бачила таку ніжну красу тільки, сидячі на підвіконні московської лікарні, коли гірко-гірко плакала, а мати з батьком стояли внизу і були схожі на фігурки двох маленьких, пластмасових солдатиків.

Шкільне подвір’я зустріло нас галасливим гамором. Мати здала мене якійсь поважній учительці із шикарною, каштановою зачіскою, одягнуту в коричневу сукню у яскравих жовтих-гарячих гладіолусах. Трохи попустило, бо поряд стояли такого ж зросту дівчатка і хлопчики. Хто — вище, хто — нижче, а більшість — такі ж самі. А коли угледіла знайомого Ігорка, який ще до лікарні ходив зі мною до дитячого садочку, зовсім стало спокійно на душі.

Лінійка була — повний сумбур! В мікрофон співали пісні, розповідали вірші, когось нагороджували грамотами, хтось сміявся, хтось — бешкетував, хтось — змахував з очей непрохану сльозу. Потім повз вишикувані колони школярів попливла, на руках у цибатого хлопчини, дівчинка-першокласниця, теж, трохи перелякана, як я. З усієї сили замотала дзвіночком з червоним бантом, а далі увімкнули і електричний.

Усі почали дарувати квіти учительці та до неї було важко пробитися. Я розгублено озирнулася, і побачила ще одну, молоденьку, схожу за одягом і зачіскою на мою маму. До неї, майже, ніхто і не підходив. Я різко обернулася, побігла і протягнула їй свій пахучий букетик. Вона поглянула на мене теплими, блакитними очима- пташками. І якщо у старшій кидалося в очі все — від суворості, до крикливої сукні, то в цій — тільки добрий, глибокий погляд.

— Ти Юля?— прихильно запиталася вона.

— Угу. — здивувалася я, соромливо опускаючи очі.

— Я — Ольга Іванівна. Твоя друга вчителька. На продовженому будемо зустрічатися. Ти дуже на батька схожа…

—А на маму? — бевкнула я.

— Що ти ? І на маму теж дуже схожа! — заспокоїла вона, лагідно погладивши мою голівку і вже було, і несонно, і ні трішечки нестрашно.

Нас повели у клас, там — фотографували і я така, і вийшла на першій шкільній світлині — трохи сполохана, як мале звірятко, із величезними синцями під очима і обкусаними від дитячих переживань губами. Із голови не йшло одне: « Чому я маю марнувати себе у цій катівні, аж цілих десять років?» А згодом знатиму, що одинадцять...

Мій настрій піднявся, коли Ольга Іванівна відвела мене на третій поверх, де знаходився мамин десятий- Здорові дядьки і тітки фотографувалися із мамою, і вона була радіснішою, ніж тоді, коли батько подарував їй манікюрний набір. Хлопці по черзі брали мене на руки, підкидали, аж до стелі, а дівчата сунули в руки яскраві цукерки і домашнє печиво. У класі було стільки квітів, що не перелічити барв... В душі уперше з’явилося щось таке приємне: чи , то почуття захищеності, бо хто ж, мене, таку малу, зможе образити, якщо у мене так багато дорослих друзів, чи гордість за власну маму, чи відчуття спокою, що, нарешті, Перший дзвінок добіг кінця.

Уже вдома ми сортували квіти: троянди — до троянд, айстри — до айстр, гладіолуси — до гладіолусів, жоржини—до жоржин. Перше вересня завжди асоціюється у мене із новим, невідомим страхом та гладенькими пелюстками, що ще з тиждень наповнюють оселю людською вдячністю.

Потім буде ще багато Перших дзвінків… І той, в який стала студенткою, і ті, коли, я повела власних дітей до школи, і мені теж треба було, щоб усе , як у людей… Може, вперше тоді пошкодую, що не пішла працювати за фахом? Так би мої діти були завжди захищені? Але це — не так.. Учительська доля від лиха не захистить. Тепер я ,напевне, знаю, що все найкраще у дитину закладають ще до школи і колись воно обов’язково спалахне, як спалахують розкішні вересневі квіти. Цю нестримну, вроджену силу — не перебореш...

Київ оживає завжди тридцять першого серпня. На шляхах постійні затори, у дворах — дитячий мурашник. Усі з'їжджаються на навчання... З Першим вересня, моя країно! З Першим вересня, мамо! З Першим вересня, Євочко!

У дитинстві я страшенно не любила їсти мед. Можливо, тому, що перший його смак відчула з дрібно перемеленим на м’ясорубку алоє, яке рясно зловіщими вістрями прикрашало бабине підвіконня.

За її непохитним переконанням листя цієї рослини, впереміш із медом, було дуже помічне при усіх легеневих захворюваннях. М’ясисте, із специфічною слиззю всередині, а зверху з дрібними, гострими колючками, на мене наганяло жах і залишало неприємний, гіркий смак на язиці.

Мені було п’ять років. Катала ляльку в іграшковому візочку і не мала ніяких проблем окрім важкого кашлю і тривалої задишки після нього. Тоді ще ніхто не розумів, яка у мене хвороба легень, що не можуть справитися жодні лікарі, тому вхід йшла уся народна медицина від борсучого жиру до трави-мурави, ягоди-малини і чого хочеш, що людям помогло!

— Їж кажу тобі! — пхнула мені ложку до рота із ненависною зеленою кашею баба.

— Е-е!— вертіла я від тої гидоти головою вправо і вліво, бовтаючи ногами у зморщених колготах, на табуретці.

— Шо е-е? Шо е-е? Нєкаєш мені тут! Не дитина —а мішок з блохами!
Баба брала одною рукою мене за шию, вправно закидала голову назад, впихала повну ложку з місивом у рота і тримала так, поки я усе не ковтала. Воно було таке противне, що я кривилася, наче від кислого лимону, але лимон був смачніший у тисячі разів.

— Шо ти кривишся, наче, я тобі гімна дала — сердилася баба і впихала у мене другу ложку.

Я була мала і противна… Не витримала і, як той верблюд, плюнула слиною бабі просто в обличчя. Баба мовчки витерлася фартухом, похитала головою і пробурчала:

—Як ви мені всі впеклися!

Звечора перед Спасом баба погнала діда збирати яблука, бо треба було святити до церкви. Дід зривав червонобокі сорти «Мантет», « Білий налив», «Паперівку», а баба командувала:

— Коль! Та, Коль! Кажу тобі — спілі бери! Потом комусь свячене яблуко кисле попаде — доля гірка буде! От шо ти там вошкаєшся? Оно ж де… Глянь! У куточку біля заборчику таке красивеньке лежить!
Дід мовчки рачкував під деревами, акуратно клав у кошика останнє солодке яблуко, як баба знову, наче настирлива муха починала свого:

—Коль, а винограду гілочки три-чотири зріж і слив-венгерок… Та куди ти поліз? Не на ту сторону! Оно по тій драбині, шо до Райкиного двору ближче!

Дід мовчки спльовував і ліз з одної драбини на іншу, бурмочучи під ніс, про те, що, чи не однаково з якої драбини ті сливи рвати, якщо деревина одна, а тоді хапав скоріш велосипед, мішки, косу і скоріш на Вовчу, аби баба не виносила йому мозок.

— Я по траву кролям! — тільки його і бачили!

— Уже здимів! — повертаючись із повним фартухом наламаної кукурудзи з городу, з прикрістю констатувала баба дідову відсутність.

Дід завжди тікав від баби, або читати книжки, або на роботу у ПМК, де працював інженером, або на річку. По дорозі заходив до маленького магазинчику, що був у молокозаводі, купляв собі із прихованих від баби грошей, чекушку і там пив, ловив рибу, косив і співав, щасливий, і добрий, відгороджений від усього «житейського» теплими променями серпневого сонця, високим, степовим деревієм, Петровими батогами, материнкою, і всим зеленим свілом. Додому повертався з двома туго набитими мішками трави і в хорошому настрої.

— Уже нажрався — сердилася баба і починала знову гризти діда, але той умів швидко замилювати очі:

— Аня, вот— рибкі наловіл! Кушать сєгодня будєм?

І хоч у сітці було на сковорідки дві дрібних карасів, краснопірки і верховодки, баба різко змінювалася в обличчі і ставала схожа на Божу матір із вологими, блакитними очима, яка була намальована на старій іконі та висіла під вишитими, вибитими рушниками у вітальні. Коли хтось із внуків балувався, баба, як у Довженківській "Зачарованій Десні», показувала на неї пальцем і казала:

— Бач! Он — Божа матір! А он — Боженька! Усе бачать, що ти тут витворяєш!
Вишня хилилась крислатими гілками , виспівували мелодійно цвіркуни і пахло политою матіолою, полином і загадковими квітами « Анютині вічка», які баба найбільше любила.
Як у неї був хороший настрій — ставила порцелянову вазочку з фіолетово-жовтим цвітом на середину круглого столу, який дід збив своїми руками . Торохтіла мисками і каструльками коло плити, потім поважно збирала вечерю. Не, як попало, а , щоб і ложечка, і виделочка, і масленичка, і заварничок , і чашечки з блюдцями, із помаранчевими пелюстками диковинних розписів.

Вона любила дивитися, як дід їсть. Підпирала голову рукою і тепло посміхалася, як посміхається перше проміння сонця літньому ранку. У-па-си Бог, щоб дід сам собі насипав борщу, чи похапцем схопив котлету! У баби усе було, як у санаторії — по годинах і по хвилинах: сніданок, обід, вечеря. І всі були задоволені і ситі, враховуючи пістрявих курей, галасливих гусей, кролів, підсвинка Ваську і чорношерсту, красивезну кішку із зеленими очима — Стеллу.

Було Спаса. Баба прокинулася до сходу сонця, зібрала у кошик стиглі яблука, сливи-венгерки, виноград, жовтобокі груші і той ненависний мед, який вона купила у найкращого пасічника — дядька Івана, як потім говорила, за бешені гроші, і пішла до церкви. З усієї нашої родини туди носило тільки бабу, бо діду — не до того, мати моя— вчителька, а батько — нехрист. Так його баба позаочі і називала…
Всі сиділи голодні і з нетерпінням чекали тих свячених яблук, як чекають у лікарні діти потрібного укола. Гризнуть для порядку, аби не лаяла, наїстися смаженої яєчні і втекти на вулицю до банди дітвори, якої тоді було так рясно на вулиці Богдана Хмельницького, як бур’янів на сьогоднішніх городах.

Повернулася красива, як писана торба, і натхненна. На обличчі висвічувався свіжий рум’янець, білі коси було загорнуто у охайний пучок на потилиці.

Боже, яка баба була вродлива! Це тільки зараз я розумію, що її світлинами треба було прикрашати обгортки модних журналів. А вона працювала звичайним поваром у сільській столовій.
Наливала мед у тарілочку, різала червонобокі яблука і казала:

—Тепер перед тим, як їсти загадай, Юлечко, бажання і воно збудиться!
Я неохоче крутила у руках свячене яблуко, а ще страшніше було вмочати у мед... Прийшлось. І коли солодка, тягуча медово-яблучна рідина розтеклася по язиці, я відчула божественний смак…
У той день баба не вбивала мух, а навпаки, підіймала пофарбовану під батик марлю з дверей, бо будь-яка комаха на Яблучний Спас приносить достаток і благополуччя, пекла духмяні пиріжки із яблуками, бо не гріх, а тоді щедро частувала сусідів.

Зараз я шкодую, що продали бабину охайну хату, бо, може, колись і переїхала на вулицю Богдана Хмельницького 12, подалі від мегаполісної метушні. Писала б собі вірші, вирощувала квіти і няньчила онуків, як колись няньчила мене моя золота баба Аня. Та приглядала за батьковим садом, який, аж бризкає чудовими, новими сортами яблук.

Зараз я люблю мед, а коли гризу свячене яблуко здається, що всі проблеми зникають, бо я згадую свою бабу і на душі стає світло і радісно. Я знаю, що її бажання на Яблучний Спас, коли мені було п’ять років збулося, бо я вижила…Зараз у мене в холодильнику стоїть перекручене алоє з медом від застуди про всяк випадок.

Зараз мені захотілося взяти із вази найкраще свячене яблуко і з’їсти його з квітковим медом, бо все у цьому житті змінюється, і я свято вірю, що добро завжди перемагає зло, як вірила моя баба Аня.
«Анютині вічка» ніжно моргають мені фіолетово-жовтою загадковістю. На душі так приємно і мило, а може, то кучерявий ангел наді мною, якого послала баба?

Із Спасом Яблучним! Нехай життя буде солодким і соковитим, як стигле яблучко, Із першим поцілунком золотої Осені, яка вже сміливо відпускає своїх гнідих коней по раменах нашого сьогодення… Хай всім будеться!
Юлія Івченко. 19. 08. 2021.

Машина швидко мчить нас по шосе. За вікном хутко пролітають останні київські багатоповерхівки, зморені постійною спекою, пришляхові ятки із стиглими кавунами і динями, вже присушені серпнем малахітово-жовті луки, високі сосни, озера і річки, поля жовтих соняшників і густої кукурудзи.
Ось і село!

Нарешті, вибралися на дачу і я із величезною цікавістю розглядаю новий супермаркет, що недавно побудували, курні вулички, рябих кіз і корів, що мирно пасуться ближче до річки.
Гальмуємо біля чепурного двору, що щедро обсіяно оксамитовими чорнобривцями і рожевими флоксами. Поки чоловік відчиняє ворота, швиденько відкидаю люстерко у машині і підфарбовую блиском губи. На дачі воно, може, і не треба, але ж скільки не була… А сусіди зразу ж угледять, бо будинок, який заповідав якийсь давній предок розділено на три частини. Половина наша, де поряд гараж, літня кухня, город, невеличкий садочок і квітник, а на іншій стороні — родичі. Так вийшло, що три сім’ї в одному дворі, де не має ні парканів, ні будь-яких намічених кордонів і їздять туди лишень коли розкішна весна починає гукати до роботи. Там ото і товчуться усеньке літо, інколи вибираючись до Києва, сплатити «комуналку», чи привезти нових банок для концервації.

— Гуртожиток! — кепкує чоловік, — ні тобі в трусах вийти, ні, чарку випити!
І весело сміється, бо якби там не було, я знаю, що він любить туди приїжджати. Вигружаємося із торбами, дитячим візочком і теж з купою банок, що дзвінко торохтять у пакетах.
Суворе сьогодення навчило людей робити запаси на зиму, і хоч зараз усього повно в магазинах все одно , чим старше стаєш, тим більше тебе тягне до землі. Вкинути якусь насінину, зростити, а потім обов’язково закатати достигле у банки, закинути до морозилки і позносити в погріб, бо то, як люблять казати сільські жителі: « Своє і без хімії». Щось воно генетично - українське тече у наших жилах, бо, навіть, я, яка в юності божилася, що ноги моєї не буде біля картоплі і помідорів зараз із задоволенням поспішаю поглянути, що ж воно там, за той час, поки мене не було виросло? Прийшла пора врочистого урожаю...

— Я вам Юлю привіз! — весело вітаючись із першим сусідом, виголошує чоловік.

— Та ти шо!

І я вже чую, як до хвіртки швиденько чимчикує Сергійович, видний пенсіонер років семидесяти п’яти, який недавно одружився на своєму першому коханні — Олечці. Давним-давно провів колишню жінку в далеку, небесну путь, як і вона свого чоловіка, і на старість зійшлися, як сходяться дві лісові стежки в одну.

— Ого-го-го! Які люди приїхали! Красуня, ти наша! — міцно обіймає мозолистими долонями, як тільки можуть обіймають діди своїх онук після довгого розлучення!

— А маленький де?

Я витягую переносну люльку із машини і показую сонного Вікторчика і швидко накидаю вибиту, батистову накидку, намагаючись сильно не концентрувати увагу на тільки відхворілому немовляті, бо після того, що пережили, тепер вірю і в лихе слово, і в погане око, навіть, у «пороблено» вірю…
Проходимо до, завитого кучерявим виноградом сорту « Кишміш», ґаноку . З арки на нас звисають налиті медовим соком гігантські грона достиглих ягід, і я не втримуюся, і зриваю бубку, відправляю до рота, де всі врадувані рецептори відчувають смак щедрого сонця і мускатного, досконалого солоду.
Моє золото відкриває оченята і здивовано розглядається навкруги, бо над головою зелена стеля із розлогої вишні, і я беру синочка на руки.

— Де це я? — читаю у його допитливих оченятах.
Нічийний, ніким не полоханий кіт, ситий виловленою верховодкою і парними молоком треться об мою ногу.

— Дивися! Киця!
Малий проситься на землю і радісно повторює за мною:

— Кися!
Оте, що гавкає, мекає, мукає і муркоче він тільки і бачив на малюнках із дитячих книжок, або з планшету, тому у нього попереду ще багато відкриттів. З величезним зацікавленням доторкується малесенькими пальчиками до старовинної, різнокольорової мозаїки на доріжці до літньої кухні.

— Брудно! — попереджаю.

— Одно! — погоджується малюк і смішно тре долоньку об долоньку.
А потім іде з татом на руках на цікаву екскурсію і скоро знову засинає у холодку під затишною вишнею, бо свіже повітря, якого так не вистачало у місті робить усіх сп’янілими і добрими. А я біжу оглядати, що там на городі і в садку. А там справ! Робити — не переробити!
— Тільки, ради Бога, до бур’янів не лізь! Я сам, — попереджає чоловік.
В впершу чергу збираю по двору стиглі яблука і груші, щоб хтось ненароком не наступив на гниляк, вимітаю доріжки між квітниками, витираю стіл під яблунею, стелю на нього мережану клейонку, а лави вкриваю килимками. Дощу не буде…Небо ясне і чисте, у красивих візерунках хмар. Моя душа стоїть, як розквітлий соняшник у передчутті незвіданого і шукає неба.
Нарізаю чорнобривців, флокс і свіжої м’яти. Ставлю на стіл для краси, затишку тай й, щоб радувало око.

— О видно, що хазяйка приїхала !— проходить мимо Оля, дружина Сергійовича. Я скромно ховаю посмішку і питаюся:

—Ну, як ви тут поживаєте?

— Помаленьку, Юлечко. Оце цього року абрикоса зовсім не вродила, а груш і яблук повно. зав’язі у вас на помідорах не було, а помідори є! А у нас навпаки… То ми сміялися! Вашу городину у теплиці я справно поливала, як і просила, — поспішає звітуватися і потихеньку йде стежкою до криниці під журавлем, тримаючись рукою за поперек.

— На, попопий з дороги! Смачна! Йодиста… Не те, що у тому гОроді. — протягує металевий кухоль з холодною водою, і я випиваю його за одну хвилину.
Дякую і бігом на город. Зриваю, відправляючи до кошиків стиглі помідори — рожеві, жовті, « Чорний принц», сливки… В інший — огірки на консервацію. Іще в один — жовтяки на салати і насіння. Чоловік уже вкопав картоплі до вечері. Врізаю головку капусти, рум’яні перці, вириваю тугої, дозрілої моркви, цибулі, зламую баклажанів на заморську ікру, яка в таку пору, видається найсмачнішою і добрий жмут зелені із синього базиліку, кучерявої петрушки і духмяного кропу. У миску уже викладено гіркою налитого винограду і плескатих персиків. Овочева-фруктова ідилія та й годі! Завтра з цього всього будуть робитися салати, варення, соки, конфітюри, а що і кваситиметься та солитиметься.

— Доцю, Юлечко, це ти? — бачу згорблену постать старесенької баби Марії.
Вона — найкраща моя подружка на дачі. Стара, як світ. Очі — вицвівші, як вицвівший Петрів батіг наприкінці серпня, з костуром, у квітчастій хусточці, зав’язаній акуратно на підборідді. Вона на травах знається. Скільки чудес відкрила мені, а ще страх, як любить квіти. І їх лапате царство, починаючи з гордовитих рожевих і лимонних троянд, тільки приготованих сонцем до цвіту розкішних жоржин і закінчуючи дрібнотою — від чорнобривців, маргариток до пахучої матіоли розкидається по усьому доглянутому подвір’ї.

— Здрастє, баб Маш! — гукаю я щасливо, несучи повний кошик городини.
Вона намагається швиденько, але обережно перебирати ногами, щоб не заплутатись у траві, спираючись на костур. Поспішає…

— Та не біжіть так! Я сама підійду, — гукаю їй і миттю перескакую через невеличкий перелаз у паркані до її городу.

— Здрастуй, моя солодка, — обіймає худими, прозорими, зморщеними руками, — дай, хоч подивлюся!

— Та стара вже стала. — сміюся!

— Яка там стара! То ти не знаєш, шо таке стара… Ноги — крутять, як прокляті…
І я добрих пів години вислуховую про усі її болячки.

— Почекайте! Я вам мазь для колін привезла! Хутко приношу тюбика із веранди…

— Моя ти золота! Не забулася! А така?
Близько підносить коробочку до рук і читає без окулярів, а я думаю, що уже так і не зможу...

— Да, така! Оця мені, доцю, помагає! Ото намажуся, накутаю хусткою пуховою і засну. Спасибі тобі! Дай Бог тобі здоров’ячка і твоїм діткам!
—

Потім зникає, як малесенька тінь поміж дерев, і вже щось тягне у торбі.

— Юлю! А ну візьми у мене! — гукає від повітки.

— Що там? — питаюся.

У торбу акуратно поставлено трьохлітрову банку з молоком, літрову із домашніми сливками і кружальце домашнього творогу.

— Та не треба, — серджуся, — ми купимо!

— Бери, бери. Свіженьке… Вранішнє. Тільки здоїла. Без хімії і ГМО! А грошей не неси мені! Увечері за свіженьким прийдеш! А ще, як треба яблук — залазьте та збирайте. Банку візьмеш на єшку. Обірвеш, а то погниє. Рук на все не стає!— бідкається…
Тільки встигаю позбирати сливи-глечики, як із другого городу чую розкотисте:

— Го-го-го!

То дядько Микола. Веселун із смолянистими вусами. Рік, як поховав жінку і лишився сам. Засмаглий… Уже копає картоплю.

— Добрий день у Вашій хаті! — відповідаю жартома!

— Які люди в Голівуді! Шоб мені світа білого не видіть, якщо це не Юля! — доноситься до мене.

— Та видіть, видіть, — сміюся — Бо це я!

Витираю солоний піт із лоба від щедрого, серпневого сонця.
—
Приїхали? Надовго?— питається.

— Та ні. Дні на три-чотири!— гукаю, приклавши долоню до чола козирком, щоб не сліпило сонце.

— А ну йди, йди сюди!— змовницьки манить мене на свій город.

А воно ж якось і незручно відмовляти, тому прямую через малу хвіртку у сітці паркану. Дядько вказує мені на кущ із чорними ягідками, схожими на малину.

— Спробуй! — хитро і задоволено посміхається. Я зриваю чорненьку бубку і спочатку роздивляюся, а потім кладу до рота.

— У-у-у! Яке смачне — вихваляю, а він ще довго розповідає, що і з чим схрещував, щоб вийшла ожина з малиною чорного кольору одним махом, з незвичайним присмаком полуниці.
—
У мене ще чорна бульба є! Отака, — показує рукою — « Во»!Зараз вам відерце принесу, і ягід.
— Та не треба! — знічуюсь.

— Як це не треба? Я ж від чистої душі! Звариш. На смак картопля, а колір — фіолетовий! Це Вам не київська артишока.
І вже прямує до грядки із лопатою, щасливий і цілком собою задоволений.

— Агов! Кума! — чується розкотисте уже з іншого кінця городу. Це — Олег. Трохи лисуватий, сорокарічний чоловік, що теж приїхав на дачу із дружиною і дітьми.

— Привіт! — відгукуюся!
Він повагом підходить до сітки, дістає сигарети « Кемел» і протягує мені.

— Правда, крєпкуваті, як для дєвочки…

— Ти з дуба рухнув, Олег? Я ж не палю!— обурююся.

— Та…. З голови вилетіло! Як там поживається на пісатєльських хлібах?

— А то ти читаєш?

— А як же! Каждий день з Танькою, замість вечірньої казки перед сексом. Скоро сам вірші слагать буду,


— регоче задиристо! — Зараз зайду до вас. Вчора свиню закололи. Занесу трохи сальця, м’ясця та інших «життєвих радостей».

— От тільки «життєвих радостей» не треба — сміюся, бо зараз нарадуєтесь раніше потрібного, а на мені уся робота! Та і чи ви подуріли сьогодні? Навіщо я цілий возик продуктів у супермаркеті на дачу накупила?

— Так, це ж домашнє, без хімії і ГМО,— говорить уже стабільно чуте рази три за сьогоднішній день, — Шашличок замаринував… Посидимо сьогодні?

— Та можна… Не перечу я, бо знаю, що то марна трата часу і нервів.

— Юльцю, На рибалку чоловіка пустиш?

— А то, якби не пустила, то б він мене дуже слухав?
Там він, яблука на сік крутить.

Олег навпростець прямує до нашого подвір’я, де вже на повну силу горлає магнітофон.
Роботи днів на три… Але чекати до завтра марне діло. В одну хвилину у літній кухні починають вмикатися газова плита, на якій закипає вода на розсіл і компоти, мікрохвилівка для стерилізації банок, соковижималка, електром’ясорубка, чайник і все починає гудіти, пихкати, варитись, кипіти і булькати.
Жартуємо, обмінюємося у перервах рецептами із сусідами і поступово увесь правий куток літньої кухні починає заповнюватися незчисленною кількістю різнокольорових банок із концервацією, які вкриваються старим, закарпатським ліжником, а зверху ще й тестевими кухвайками.

— Зараз, позлазяться усі! — жартує чоловік, — Їм тут медом намазано, коли ти сюди приїжджаєш!
Першими приходять Олег з Танею і дівчатками. Тим за щастя побавитися з Вікторчиком. Чоловіки заходяться біля мангалу, готуючи жар під шашлик. Присмачують роботу та балачки крафтовим пивом. Я з Танею швидко кришимо салати із свіжих овочів, намиваємо фруктів, нарізаємо запашне, із присмаком копченості, сало і свіжоспечений тіткою Олею хліб, який вона уже встигла принести, смажимо, тільки наловлених дядьком Миколою карасів, а далі тушимо у сметані.
На плиті — свіжа картопелька із кропом і маслечком, приправлені часником, кружальця баклажанів. Поступово стіл під яблунею починає заставлятися полумисками і тарілками з наїдками.
Вечір потай сповзає на землю. Пахне прохолодною травою, свіжими грушами і димом від мангалу. Политі городи легко віддають свою вологу рослинам і теплому повітрю. Стає свіжо, як тільки буває на заході вродливого серпня.

Всідаємося, поки, вчотирьох, не рахуючи дітей. Недовго було чекати дядька Миколу:

— Го-го-го! Дивовижна вечеря!Стережіться жінок, які це все готували! Вони підступні, бо знають, що шлях до серця чоловіка проходить через шлунок!— шуткує, як завжди.

— А до вашого — через чарку! — не минає нагоди пожартувати Олег.

— Випити не гріх! Гріх — пиячити!— захищається дядько!

Усі добродушно сміються. Підходять і Сергійович з Олею.

— А що, молодьож, можна до вас?

— Та ми не сумнівалися, що без Вас, Сергійовичу не обійдеться, бо ви для нас, як манна небесна. Без вас і посиденьки — не посиденьки , — жартує Олег і наливає усім штрафну. Оля ставить на стіл миску з пиріжками.


— Тільки напекла, — хвалиться, — з капустою !

Повзе із костуром і баба Марія, розтягується у беззубій посмішці:

— Я , діти, не з пустими руками, я з слив’яночкою!

Ставить на стіл старомодну карафку із червоною рідиною. Всі знають, що у старенької наливки із фруктів найсмачніші на всю околицю.

Сидимо. Смакуємо. Гомонимо про те, про се…

— Це ж нашій Україні тридцять років буде! — говорить Сергійович.

— Ой, молода, як дівка,— беззубо сміється баба Марія. Мені б її года !

— Одне слово, що незалежна, а вільною і не була ніколи вставляє слово мій чоловік.
Потім пішло про політику, про президентів, які довели країну до ручки, про різке підвищення цін на електроенергію, про подорожчання хліба, про олімпіаду і Беланюка, який так і не навчився говорити українською… Про те, що шкода, що Ірина Фаріон у президенти не йде, бо путня і розумна жінка. Потроху перемикнулося на рецепти, дітей і онуків. Аж поки за третьою чаркою дядько Микола не виявляє спротиву:

— Та вимкніть уже ту шарманку!

Це він про магнітофон.

— Нашої давайте!— і починає горласто:

— Го-й, чи то кі-кі-нь стоїть, що бі-ла гри-и-и-во-нь-ка. Спо-до--ба-ла-сь ме-ні, спо-до-ба-лась мені, та-я дів-чи-нонь-ка…

І усі підхоплюють. Дарма, що не зрозуміло, хто в яку сторону тягне, а головне, що гуртом і в компанії. Коли пісня стихає, і якось так виходить, що ніхто далі двох рядків не згадає баба Марія вставляє свої п’ять копійок:

— От! Шо ви ото горлопанете! Хай Юля заспіва!

— А хай ,— підхоплюють!

— Та, ну… Чого б це я? — соромлюся!

— Давай, кума !— підтримує захмелілий Олег.

— Справді, Кицюнь, заспівай, — просить чоловік,— ти ж можеш!

Набираю повні легені повітря, думаючи, щоб, Господи, попасти в усі ноти, але під бабину слив’янку, наче співається гарно… А, може, то мені тільки здається, що гарно, бо людина ж, як трохи вип’є, то чи б пісню співала, чи танець гецала, чи вірша, писала, усе — геніальним здається, а воно ж, насправді, не так...

У такий вечір « Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав, додому я просилася, а ти мене все не пускав…» заходить на ура. А ще: "

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.
Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком,-
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.
Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою,
Житом-казкою,
Юним соняхом,-
Сива ластівко,
Сиве сонечко.

Всі щасливі і задоволені потроху починають розходитися по хатах. Чоловіки ще допивають і гомонять про рибалку та охоту, жінки прибирають зі столу, і розносять сонних дітей по хатах.
Мию посуд. Щось у траві шебуршиться… Глядь — їжак! Наливаю в блюдце молока, сідаю на лаві і дивлюся на серпневі зорі, що маленькими кометами заглядають мені у горнятко з чорною кавою. Завтра я крізь сон почую:

—Я на рибалку…
Завтра крізь сон пробурмочу:

— Сам її чиститимеш… Мене ноги не носять…
Завтра ми будемо доводити до розуму консервацію, а потім підемо до Десни, що теплими хвильками ніжитиме наші тіла. Купатимемось, ловитимемо один одного за слизькі лопатки, бо, хоч і Ілля вже у воду « н….в», але, якщо недалечко, то можна і похлюпатися, завтра ловитимемо обличчями тепле проміння, по черзі качатимемося у гамаку, і хоч у будинку є усі блага цивілізації, за дитячою звичкою, бігатимемо у літній душ. Завтра ми ще смакуватимемо літо.

Наступного дня — буде Маковія. І ми чемно повеземо бабу Марію до церкви, другого дня — на причастя.

— Молодших людей у церкві більше, ніж старих,— казатиме баба Марія. А ось, глянь — навпроти скільки хатів, — це все старі люди живуть… Ніколи до церкви не прийдуть! А у кожного ж хтось є живий, чи мертвий… Та зайди ж ти! Постав свічечку… Не нада дорогу, малесеньку постав за упокой, чи за здравіє. Ні… Не має такого понятія… От того воно таке і твориться у світі!— розмірковуватиме сумно.
Я підійду до ікони Божої Матері і прошепочу спочатку молитву за дітей: « Божа Матір, пречиста діва Мрія, збережи моїх діток: Ярослава, Евангеліну, Віктора! Дай їм здоров’я і доброти у серце, любові і злагоди! Потім за батьків: маму – Олександру, тата, раба божого, нехрещеного — Віктора. За братів Романа і Андрія, за сестер—Ксенію і Наталку і за всіх людей, які зустрічалися мені у цьому світі.»

У домі пахнутиме медом і свіжоспеченими штруделями із маком та сливами та зеленими паростками сильного любистку.

А потім ми знесемо до машини золотий урожай у клунках, торбах і банках, погрузимо у машину дитячий візочок і станемо прощатися. А коли машина вже рушить, із двору виковиляє баба Марія із величезним букетом рожево-лимонних троянд і кричатиме вслід:

— Юля!

Я вибіжу, обійму і поцілую, а потім відчую на губах смак її солоної, старечої сльози. Дивитимусь у вікно і бачитиму, як баба Марія хрестить машину у слід, як хрестять матері своїх дітей перед довгою дорогою.

— Ну чого ти рюмсаєш? За щось же вони тебе люблять? — заспокоюватиме чоловік.

— За мамою скучила,— видавлю із себе.

За довгі п’ять років зареву, анітрішечки не соромлячись ні заплаканих очей, ні червоного носа, ні того гіркого полину, що стискатиме моє горло… Серпень. Пора врочистого урожаю. І в кожного він різний, як і різні долі, що зашифровані у небесних зодіакальних знаках. Хай би цього року був у всіх ще й найщасливіший… Село повне добра і злагоди, важко видихне, услід машині, наче благословить, як у церкві на Маковія: « Хай Бог береже і всі ангели охоронці!»

Завтра буде осінь, та не та, що нестиме вогкі і хмарні дні, холодні бурі, а та у якій тягнутимуться від дерева до дерева павутиння і ніжно світитиметься на сонці, де повітря повнитиметься запахами айстр і на всьому лежатиме легкий сум за золотим літом. Моя душа стоїть, як розквітлий соняшник у передчутті незвіданого і шукає неба.
Юлія Івченко. 12-14. 08. 2021.
В тексті використано вірш Бориса Олійника " Мамо, вечір догоря". Чудова пісня у виконанні Ніни і Тоні Матвієнко. І я її люблю!

Літо іде на спад. Уже настає середина магічного серпня, коли на небо висипає сила-силенна зірок. Так багато, що вони нагадують ластовиння на обличчі рудої дівчинки. Он— Велика Ведмедиця, а он—Мала. Ми з тобою сидимо на призьбі старої хати, навпроти моєї, високої, недавно збудованої. Добре, що їх розділяють густі кущі кучерявого винограду, а то б нас неодмінно помітили, або твої, або мої… Хоча, яка різниця? Вони і так всі знають, що ми тут сидимо… Сидимо і дивимося на серпневі, жовті зорі. Їх зблиски такі яскраві, що сліплять погляд і, здається, що вони бачать наше юнацьке ніяковіння, коли ні з того ні з сього затихає жвава розмова і чути тільки, як пахне насіяна мамою матіола на клумбі, прямо перед нашими обличчями, як заводять мелодійні співи цвіркуни, як гупає об землю достигле яблуко і довго котиться по гірці від блакитного паркану, аж до самого ґанку. Прозираю через листя винограду, чи не вийшла мама гукати, щоб сховати своє збентеження від тебе. Відчуваю себе так, наче винна у тому, що нитка розмови різко перервалася.

На мені світло-фіалкова сукенка із тонкими бретельками та короткою оборкою, довжину якої я, не вагаючись вкоротила для тебе і тепер у мене мерзнуть ноги. Вони такі загорілі після моря, що при місячному сяйві схожі на колір молочного шоколаду. І мене це трохи тішить, але по тілу ідуть дрижаки і я намагаюся непомітно поправити поділ так, щоб він закрив коліна. Ти це помічаєш і натягуєш неслухняну бретельку на засмагле плече, кладеш на нього руку і міцно до себе притискаєш. Тіло починає бриніти, як натягнута струна скрипки і щось легке, і приємне опускається мені з грудей у живіт.

— Змерзла?—питаєшся лагідно, притуляючи своє обличчя до волосся, що спадає на спину і лізе на щоку непокірними струмочками, кольору світло-жовтої соломи. Воно завжди заважає мені повертатись до тебе і я постійно його заправляю за праве вухо, а з лівої сторони воно так і висить, ледь завитими, кучериками, що сповзають по грудях.

—Угу,—відповідаю, вдаючи із себе спокійну і впевнену, і кладу голову тобі на груди, важко видихаю. Ти пахнеш туалетною водою, яка нагадує запах ялівцю та цитрини, сигаретами "Бонд". Ти цілуєш моє волосся, намагаєшся відшукати теплу шкіру між пасьмами і, здається, що у повітрі витає лише сіяння золотих зірок і калатання мого серця, яке ти, мабуть, не чуєш… Стає незручно і ми сповзаємо прямо на прохолоду траву, ближче до матіоли і цвіркунів.

—Ти знаєш, що ти моя?—задихаючись шепочеш і береш моє обличчя в теплі долоні. Твої очі схожі на дві стиглі черешні із яскравими проміньчиками помаранчевого місяця. Міцні передпліччя з тугими м'язами сильно стискають моє тіло і уста тягнуться до уст, а потім наші гарячі язики ковзають у ротах, і я кудись лечу, де спокійно і млосно, як у магічному наркозі.

—Поклянись?—відриваєшся ти від мене, як сполохана оса відривається від стиглого кавуна на тарілці.

—Клянусь!—чогось швидко говорю, наче боюся, що ти от-от передумаєш. І ми знову торкаємося устами, так обережно, як тільки можуть торкатися уперше закохані. Тілу стає гаряче, а щоки вганяє в рожевий рум'янець. І світу земля тікає з- під ніг.

— Світатиме скоро… Йтиму,— вирішую я і ми уже стоїмо навпроти один одного, як єдине, міцне, молоде дерево, що прагне росту і дозрілого плоду. Ти вище за мене на дві голови і виснеш наді мною із теплою, несвідомою посмішкою.

Десь кукурікає перший півень. Від річки починає клубочитися світлий туман і хочеться трохи спати, але я на те не зважаю. Здається, що ми тільки зійшлися поміж буденною роботою у веселому реготі біля паркану, що розділяє дві садиби... Ти щось допомогаєш на городі діду і бабі , до яких приїхав у гості на ціле літо. Я возькаюся із сливовим варенням у літній кухні. І, як завжди, кожного літа, ще з дитинства, збігаємося до гойдалки, там, де блакитні штахетини паркану розділють наші оселі.

Ми тікаємо разом купатися на річку: ти—хлопчик із смолянистим волоссям із Західної України, твоя старша сестра— Лєнка, мій молодший, противнючий брат—Роман і я—світло-русява дівчинка із Східної України. Хлюпаємося у Вовчій, бо тоді ще там можна було купатися, бо тоді ще вона була плавуча і стрімка. Катаємося на гойдалці на спір, бігаємо один до одного у гості на вареники з полуницею, чи на пиріжки з вишнями, крутимо унчаки, танцюємо під "Modern Talking" і кепкуємо один з одного так, як можуть кепкувати безтурботні діти.

Ми виросли. Я не вступаю до "універу" і , відплакавшись у матерені подушки, змиряюся з тим, що наступного року прийдеться битися об мудру скелю вузу іще раз, а тебе от-от мають забрати до армії. Чому ми не розуміємо, що до нас прийшло те світле, незвідане і дивне відчуття неможливості існувати один без одного?

—Вийдеш?—питаєшся.

—Та вийду,—відповідаю, неохоче і біжу у справах, намагаючись показати, що оті посиденьки, то останнє діло в житті, якого прагну. Я вимиваю волося, сушу феном, підфарбовую вії, і потай поглядаю у вікно, чи ти не сидиш на старій, підведеній смолою, лискучій призьбі, а душа, бо, напевне, то у мене душа, хилитає в грудях ніжним завмиранням, яке буває тільки на світанку першої зав'язі. Батько чухає потилицю, мама вдає , що нічогісінько не помічає, але я чую, як вони потай гомонять на кухні, що краще уже хай у дворі із тобою, чим незрозуміло з ким гуляє.

Я чекаю тебе з армії і пишу такі довгі листи, що конверт ледве склеюється, а ти відповідаєш мені скупіше. За рік ми зустрічаємося, коли ти приїжджаєш у відпустку. Ми їдемо разом у швидкому потязі Дніпропетровськ—Львів, з твоєю тіткою, і коли ти намагаєшся взяти мене за руку, я висмикую, бо побачить... І наші руки з'єднуються тільки уночі, коли ми лежимо на двух різних, верхніх полицях, у міцний замочок зціплих пальців, що висне над купейним столиком, аж до самого ранку.

А потім листи починають губитися, як губляться відірвані ґудзики від старої сорочки. Чи твоя тітка хоче кращої невістки, чи мій брат теліпає брехливим язиком різні нісенітнеці, чи тебе перекидають в оту таємну частину із Києва про, яку ти мені потай розповідав. Як би там не було, довгий відрізок часу, між нами лиш чорне провалля невідомості…

Це вже зараз я знаю, що ти мене шукав, що підглядав за мною, коли я приїджала до батьків у гості із чоловіком і дітьми. Навіть, передавав вітання, але я від них була зовсім далека... Дивно! Ми розлучилися в один рік….Доля-ворожка начаклувала нам зустріч в інтернеті і все почалося спочатку. Ти кажеш, що у тебе тоді вітер гуляв у голові, винуватиш себе... Тільки я вже не тремчу, як осиковий листок. Це ти боїшся втратити мене знову, як боїться втратити дитина свою найцікавішу іграшку.

Я — кажу:
—Це — доля!
—Хай буде так,—погоджуєшся.

Що буде завтра, коли заграє знайома мелодія мобільного, коли запалає твоя червона лампочка меседжа? Ми ідемо по тій же доріжці, якою йшли давним-давно, ще коли падали серпневі, жовті зорі нам у долоні, а ми натхненно загадували найсокровенніші бажання, коли відчувався смак роси на віях, коли солодко було кусати стиглі грушки-лимонки, що родила деревина, яку давно вже спиляли...
Звичайно, ти хорохоришся:

— Та хіба ми старі? Я, сміючись, відповідаю:
—Та ні!

Але обоє ми соромимося останніх світлин із дрібними проміньчиками зморщок, першої огрядності і запалих, тмяніших поглядів. Я знаю, що, хоч ти не скажеш, але побачиш і мені уже від того стає боляче. Хай би пам’ятав мене сонячною дівчинкою... Звичайно, я впізнаю твої очі, що тепер стали схожими на очі твого покійного діда... Звичайно, ти мені подобаєшся і таким, бо душа не змінилася, бо душа лишається юною, але, якщо чесно, ми обоє боїмося зустрітися по-справжньому.

Літо іде на спад. Уже минув Ілля і надворі глибокі ночі із Великою і Малою Ведмедицями, а ми так і лишилися незграбними впертюхами , які не вміють дійти згоди у стосунках. У нас по троє дітей, а ми до цього часу на відстані червоніємо і втрачаємо ниточку розмови, як перед першим нашим найсміливішим поцілунком. Знову небо всіяно серпневими, жовтими зорями, а земля готує до краси бурякові жоржини і у повітрі пахне твоєю туалетною водою із нотами ялівцю і цитрини, сигаретами "Бонд" і рудою, як помаренчеве сонце, вродливою, осінню.

Андрійкова дружина—Настя була натуральною київською панянкою— загадковою, цікавезною, інтелігентною і трошечки філігарною у сприйманні світу, як складна, поезія містифікації. Вчилася на факультеті філології . Академ поки не брала та, мабуть, таки прийдеться... Дівчина горда з русявим, довгим волоссям, з витонченими рисами обличчя, заглиблена у зразкові медитації, де сама в в себе... Молодята жили неподалік матері. Уляни Миколоївни Романовської ( по крові Чеберяк.) із великою радістю кидалася на допомогу молодій родині. Маленький Федір був голосистий, тому часом, коли невістці треба було до університету, а новоспечена баба мала вільний час і могла посидіти з внуком, який звеселяв її своїм дзвінким, шовковимl голосом і не давав сумувати.
Одного разу, коли Настя повернулася за дитиною, побачила, на кухонному столі стареньку рукописну книжечку і захопила її разом з перекусом після студентського будня: філіжанкою чаю з молоком і запашним круасаном. Із великою цікавістю всілася за барну стійку сучасної, тільки відремонтованій кухні.
—О, Свідзінський!— дзвінко вигукнула.
—Хто?— здивовано підняла голову Уляна Миколаївна очі від сотейника із першою фруктовим пюре для малого Федірка.
—Володимир Свідзінський!— без тіні вагання виголосила невістка, гортаючи стареньку самошитку.
—Звідки ти, доню, знаєш?—насторожилася Уляна Миколаївна. Надто часто останнім часом доля-ворожка в плямах рудої фарби, барвила її будні новими несподіванками.
—Люблю Свідзинського!—невгамовувалася Настя. Колись він допоміг мені пережити лихі часи. Схоже на заглиблення в біль і винесення на поверхню в красивих образах. Наприклад оцей:
Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

Настя читала так заворожено втягуючись голосом у текст, наче медитувала. І Уляна Миколаївна за інших обставин, звичайно, б звернула увагу на «лихі часи», які прийшлось пережити її невістці, але не зараз... А Настя не зупинялась:
— Мені він здається особливим! Одного разу розмістила на сторінці фейсбуку цей вірш, як улюблений, а мені написала одна дівчинка, що досліджувала свої родові корені і відкопала те, що Свідзинський її родич, але у сім»ї не любили про це говорити—невгавала Настя.
Звідки Настя така розумна і тонкострунна душею взялася? Сам Бог тільки і відає!

Уляна Миколаївна скоріш здавши зміну із внуком, заглибилася в інтернет вивчати цікаві факти про Володимира Свідзінського. Тому, коли настала зустріч із професором Лесиком, Уляна Миколаївна була цілком готова до будь- якої інформації.
—Так. Ваша Настя цілком може бути права!—засвідчив профессор, з яким невдовзі була організована зустріч..
—Розумієте, це моє давнє хобі—відшуковувати і розшифровути незвідані факти українського письма, але я— аматор, дилетант… За стилем письма, глибоким нашаруванням у віршах від лексики до наповнення, ривкого занурення у себе і медитації—цілком те. Людина писала і говорила, що слово може бути поза епохою. Навіть, ті біографічні дані цілком співпадують. Припустимо... Що обставини змусили зустрітися вашого прадіда з поетом? Невідомі дві смерть Володимира Свідзінського—спалення у с. Непокритому, чи смерть у селі Батурки Уразівського району Курської області—це ще лишається питанням… А от де вони зустрілися? І як могли попасти старі поезії, і хай, навіть, нові,—це ще більше питання… Тобто одне з двох, або Свідзінський був заточений, аж у Росію, або вони зустрілися перед спалюванням.... Адже, цілком, можливо, що книжечка якимсь чином досталася у спадок іншому полоненому, а далі репресованому… Нагадує—«Медозбір» за стилем, але наполягати на те, що це, саме, Свідзінській? Це вже зібрано із поезій, які витягнуті із-за кордону… Цілком можливо, що знаходитимуть у книжеці і його невідомі…
Молоде покоління—має сенс бути престижнішим за нас! Ваша Настя— молодець! Треба показати це Єлеонорі… Замовк… Попрощався… Залишив букет рожевих троянд на столі лікарки. Обоє були збентежені і, здавалося, щасливі, спантеличені новим світлом незвіданого. Кожне відкриття нового вірша—велечезний скарб… А якщо це і справді Свідзінський? У кожного в грудях билася своя правда...
Уляна Миколаївна Романчук у глибокому задумі блукала по занімілій квартирі. Як так може бути? По яких світах таскало її прадіда Федора? Звідки він приніс ту книжечку з Харківської області, чи з Колими? Адже, вона нічого не знає і зараз пиляла свою совість, наче напильником: " Чого не стало розуму запитатися конкретніше у діда Федор? Як воно було насправді? Чого була така мала? Чого така несмілива? Чому людина завжди шукає у собі причини від того, що неспроможна бути найкращим пророком, найцілющим лікарем, найсильнішим провидцем?! Витягла з альбому світлину прадіда. Білява кульбаба на голові, сонце—у очі заглядає, місяць крізь серце розрізає! Аж жахнулася…
—Що ж це мені? Чи з глузду їду? Прадід, наче, говорив: « Смерть, ясно, жінка, наче передбачувана, але жорстока… Смерть—тільки початок. Наснилося мені... Інше--то бажання жити. Не бійтесь!».
Відняла фото від обличчя, глянула на малого Федірка—сонце у очі заглядає, місяць у кучері біляві сиплеться... Вилитий тобі прадід Фєдя і все! Бабі дулі крутить, а любові—через край великого серця. І все—до людей!
— Що, наш малий, Чеберяйчику? Посміхаєшся уже? Час прийшов! І і чомусь, незрозуміло чого, милуючись красою немовля заспівала дитячу пісеньку, яку колись співала її прабаба Фросина, а потім баба Анна, а потім мама Марійка, а потім вона, Лянка, а тепер буде співати Настя:
« Ой на горі жито, сидить, зайчик,
він ніжками чеберяє.
якби такі ніжки мала
і я б ними чеберяла,
як той зайчик,
як той зайчик..
Сіла і задумалася: « Як то воно таке може статися? Носило- носило по світах у в усе єдине переплелося—тут тобі і дід Фєдя, тут тобі і Сірківка рідна, тут тобі і Київ, тут тобі і Свідзінський.. Чи Бог Сам знає, який каторжник, чи полонений, який ту книжку заніс... Тут тобі і мій улюблений Василь Стус, якому все це якось боліло, якого ти Лянко, трепетна дитино, у одинодцятому класі по селу декламуванням розносила:
"У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней, В полі синьому, як льон.
А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон."
А ще голос Пророка Фєдора: « Чого, Лянко не пишеш? Я ж казав, що Бог дав, тільки він і відійме…» Стерепенулась… « Чого ж я раніше не писала? Відкрила ворд… Написалося: « Че-бе-ряй-чи-ки" Розділ перший. Своїм рідним—присвячую.»
Промайнула спрагла думка: "Якщо погано напишу, суспільство нічого не втратить, а, як добре, то згадуватиме про прадіда усенька вічність» І гірко-гірко заплакала, наче сам Чеберяковський рід погладив її, Уляну Миколаївну, по голові: « Усе буде добре, Ляночко! Пиши.» Пролетіла серпнева стигла зоря, сіла на повіки, бо вже серпень йшов, вже на осінь з багряною, пахучою айстрою, мускатним виноградом, яким колись пригощав прадід Фєдір Чеберяк і жирними соком кавуна хвилини мірялось...
Юлія Івченко. Серпень 2021. У творі " Чеберяйчики " використоно поезії Володимира Свідзінського, Василя Стуса, дитяча, народна пісня " Чеберяйчики", власне.

—Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитись не став!
—Чого?—запитався здивовано Микола, Ляньчин тато.
—Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
—Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска.
—Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здала! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
—Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
Дід Фєдя зустрів Лянку картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий, собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно». В гостинець з собою-- солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
—Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться-- манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
Чесав свою голову, біляву кульбабу, зрощимися пальцями.

Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з обличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє, безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
—Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. У стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала! Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній садибі… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася, бо баба підняла руку із усієї сили лиснула батька по спині!
— Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може болячкою, може самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

—Піди Лянко—покорми, може у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА.

Лянку покликали до прадіда Федора Чеберяка. Якось принишкло було у схололій хаті. Баба підштовхувувала малу за плечі:
—Піди, піди, Лянко, шось дід Федя тобі сказати хоче. Може, у тебе їсти візьме, бо в мене, геть, нічого не бере. Такий став, наче при своєму здравіі… Розсуждає нормально. Піди, Ляночко… Я тут… Недалечко…—бідкалася баба Аня, притулившись коло одвірка біля етажерки з вибитими серветками і новими примірниками газети « Районки».

Дівчина так і зайшла у прапрадідову відгороджену дееспешним листом кімнату із полумиском манної каші та з очима повними дитячої несміливості. Ще тоді не розумілося, що то останні дні існування її найкращого на той час друга. Прадід лежав на ліжку на якому помирав увесь Чеберяківський рід. Прозоре обличчя, як воскова свічка, величезні василькові очі, які дивилися у вікно, де яро буяло молоде життя, горда постава, яку ховала полотняна простинка… Здавалося, що дід Фєдя думає…
—Сідай, сідай, Ляночко—заворушився старий у ліжку, наче і не було тих чотирьох років, які випали із їхньої, заговореної небом, дружби.
—Як ти тут поживаєш, дєд Федя?—примостилася на ліжку Лянка коло прадіда і принишкла, як мишка.
—Та нічого, Ляночко… Потихеньку… Пора мені. Скоро у Вирій летіти буду. Як пролітатиму-- махну тобі журавлиним крилом, а ти знай, шо то я тебе бережу.
—Та шо ти, дід Федя, таке мелеш! Баба Аня он казала, шо ти нас усіх переживеш.
—Та то таке… Це тобі ось... Згодиться…—протягнув акуратно щось загорнуте у стару, помережену дрібними квітами наволочку. Лянка розкрила і трохи не зойкнула. Там була книжечка потерта із віршами, яку колись знайшла за божником і золота монета з Миколою другим. Хотіла була відмовитися, але стільки радості зустріла у прадідовому погляді, що і при нормальному його житті не бачила, а дід із придихом продовжував та, мабуть, було важко дихати старому, бо говорив із свистом і задишкою.
—Я вже старе луб'я , онучко, а тобі жить… Помниш, питалася, то я тобі розкажу, а ти тільки не перебивай…І нікому таємниці моєї не видавай. А Лянка і не збиралася. Ковдру на ліжку чогось поправляла, якось несвідомо, хотіла затишку для діда Фєді, а він хоч важко, а говорив:
—То був час, коли забирали усіх без розбору. І мене забрали… А за що? І сам не розумію. Чи бомагу, хто на мене написав? Пригадую—біг швиденько повз вугол, а там мужики зібралися—шепочуться про щось, а я бігом, бо у справах… Аж тут один: « Правда, Федька?». А я йому похапцем, бо ж справи хазяйські самі робиться не будуть, кажу: « Правда, правда…» Та й далі скоріш собі чимчикую. Другого ранку мене і забрали.
Лянка, аж рота розкрила і скоріш:
—Хто?
—Хто? Комуняки… Хто ж іще нашій пшеничці жити забороняв? Вони ж… Кляті… Пам'ятаю , довго зо мною намучилися, а таки, як шкіру наживо ножом із пальців зняли та дерев'яні такі плоскогубці на руку оділи, так я ото, онучко з ними і зжився. Обвинили мене у тому, шо проти голуду я був, чи шо… Так, а як не проти голоду, як без хліба ж усі вимерли б… А скільки вимерло? Багацько... Дуже багацько... І Дядька цього, який вірші писав, живцем спалили… Теж він проти голоду був… Харашо писав. Бувало, у шлунку пусто, ноги не носять, а сон не йде, а він нам із старого, із нового читає… А ми слухаєм людину тямущу… Тільки й зосталося, шо книжечка оця. Може, виростеш, та розшукаєш родичів, чи народу нашому згодиться та й надрукувать, а то й не знає ніхто… Час він міняється, як і влада….
Та й затих старий Федір Чеберяк, як бронзова лялька на дерев'яна ліжку, чи життя висосало, чи сонце яскраве, що це життя розлого-квітуче живить.

З того часу, як полетів старий Федір Чеберяк у Вирій, Лянка комуністів зненавиділа, попри те, що дід рідний по батькові пройшов усю Вітчизняну, був комуністом, а потім повернувся і помер від горілки, раніше чим прадід її по матері. Що Лянці до цього? Вона не пам»ятає, який той був, а прадід Фєдя—добрий за вдачею. Скільки усього приємно у долю її приніс, навіть, віконниці і двері на новій хату вичаклував. Пам'ятає добре, як у жовтенята приймали—усіх гамузом, навіть, останніх двієчників, як у піонери—так само. Як уже Черненко помер—у школі в коридор постамент з Леніним витягли, поряд портрет тільки представившогося. Усі удуть у школі, наче, якась величезна біда, а батько налаштовує вдома радіоприймач на хвилю « Радіо Свобода» та слухає нишком… Так той радіоприймач і в путч налаштовували, коли мати із вереском прибігла із поганою новиною: « Ой, Миколко, нас же до списку на виселки у міліцію внесли! Мене один з батьків мого учня попередив! Наче, багато балакаємо!» Слава Богу минув той путч, як невиправний шторм в океані, а Лянка уже доросла стала. Одним словом—студентка. В косах русявих—місяць, в очі василькові—сонце заглядає.



ЧЕТВЕРТА П"ЯТА.
===================================================================



Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк) сиділа у своєму кабінеті Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова із величезною втомою у ногах, а ще більшою у думці. Операція, наче ж і вдало пройшла… Не йшов із думки хворий— Павло Олексійович Лесик, професор філологічних наук Київського Університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Старенький, сивий дідок до якого вона ненароком зайшла у палату, як черговий лікар, поцікавитися, чи все нормально і, чи не має скарг до обслуговуючого персоналу. Скарг не виявилося, а на білій, ще совдеповській тумбочці уздрілася книжка з рукописними поезією. Вона ще тоді жартома сказала:
— О, бачу, не нудьгуєте, пане хворий! Що це у Вас? Можна—спиталася інтелігентно, вказуючи на милу книжку у сірому, ручному переплетенні.
—Звичайно можна—посміхнувся професор.
Уляна Миколаївна почала читати і її вираз обличчя враз змінилося із веселого на дивно-зацікавлене. Тихо запиталася, відірвавши очі від книжечки:
—Звідки це у Вас, пане… Павле Олексійовичу?
—О, пані лікарко! Це давнє захоплення—розшифровувати древні манускрипти нашого прихованого часу. Цей рукопис чудом зберігся і був переданий мені родичами так званого Василя Микитовича Скрипки, професора Криворізького педагогічного університету, якого не минув ГУЛАГ, а опісля і впродовж праці на теренах вразумлєнія педагогічного птаства і спокійна, дякувати Богу, смерть. І по всім натякам стилю письма цей рукопис схожий на славнозвісний почерк усім відомого нам поета Василя Стуса. І я зараз над цим мудрую… Тому, пані лікарко, ви просто зобов'язання зберегти мені життя.
Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк), аж проясніла.
—Ви знаєте… У мене теж є щось подібне!
—Тобто?—зацікавився професор.
—Мій прадід, Федір, теж пройшов Гулаг і залишив мені, ще коли я була дитиною рукописну книжечку із віршами. Я намагалася сама знайти автора, але, нажаль, мої дослідження не пішли за межі Гугла. Одне я можу сказати із впевненістю, що це не Василь Стус, бо за всіма датами, роками і обставинами Стус надто пізніший, чим те, що є у моєму рукописі.
Наступного ранку Уляна Миколаївна знайшла на балконі поміж кипою дитячих списаних зошитів і старою консервацією маленьку, затерту рукописну книжечку, що досталася у спадок від прадіда Федора і терміново доправила її до палати хворого професора. Той довго вивчав, порпався у своїх записах, здивовано посміхався, але вирок не поспішав виносити. Скоро і прийшов день оперативного втручання. І ось зараз, коли складна операція пройшла вдало, лікарка і справді відчула себе втомленою, але щасливою. Коли вискочила на подвір'я коло стаціонару була весела і цілком собою задоволена: « Павло Олексійович Лесик має можливість прожити іще довго на цьому світі! І вона, таки, має до цього суттєву присутність!"--майнула думка. Аж тут у сумочці заворушився смартфон, бо, певно, після операції не зняла із віброрежиму. « Син, син... Андрійко телефонує! Мабуть, хоче приїхати… Дружина Настя—не годує.»— пролунало у голові.
—Ало, синочок! Слухаю тебе?
—Мам! Настя народила! Хлопчик! Три п’ятсот—вага! Зріст п'ятдесят два сантиметра!
—Як народила? Їй же ще, майже, три неділі ходити!
—А так! Я завжди казав, що ваші медицинські штучки ні до чого, коли розвивається вагітність! Усе нормально, мам! Де́в'ять і десять по шкалі апгар! У мене син, мамо! А ти бабця! Чуєш, ти молода бабця—лунали із телефону радісні викрики Андрія.

На виписці, що не забарилася, син Андрій гордо підносив до матері, Уляни Миколаївни Романовської, лікарки Київської лікарні швидкої допомоги малесенький згорточок. Уляна Миколаївна акуратно відкрила блакитний, шовковий конверт і, аж здригнулася від несподіванки. На неї дивилися такі ж самі василькові очі, як і у прадіда Федора, сповнені глибокої ніжності і неприхованої василькового блаженства.
—Вилитий!—промовила і трохи не присіла на євро плитку, якою щедро було устелено грішну землю перед родильним будинком.
—Я? Я!—не вгамовувався син.
—Та ти, звичайно… І Настин носик, і посмішка, наче, моя. А тільки, усе ж вилитий прапарапрадід твій—Федір Чеберяк! У волоссі білявому—місяць, у очі василькові—сонце заглядає.
—А у нас Федір народився! Федір! Чуєте! Ти ж не проти, Настю? Так і назвемо!—невгавався Андрійко, зачіпаючи перехожих по доріжці до машини. Ті милостиво одарювали щасливу процесію прихильними усмішками, бо, у всі віки народження дитини—велика утіха для усього великого українського роду, як свіжа, тільки розквітла мальва, що увесь свій вік буде дарувати людям свою яскраву красу і свою вперту, молоду силу.

ДАЛІ.

Федір Чеберяк воскрес у святу неділю сорок восьмого. Хату відімкнув своїми ключами. Хазяйським оком зміряв господу та й почав жити, як нічого й не було. Худий, із потьмянілим волоссям, яке стирчало на всі боки та нагадувало відквітлу кульбабу. Вже не такий, як раніше веселий і співучий— замкнутий і неговіркий—старий сивий дід. Та і був уже дідом, бо донька Анна уже на той час мала чоловіка, малих—Марічку та Оленку, власним трудом здобуту освіту повара.

Відкрив майстерню, і почав човгати рубанком по соснових дошках. Казали люди, що видно знала Фросина, що не дочекається чоловіка, а, може, поштою якось зв'язувалися ? Бог його зна… Тепер ця таємниця кане в лету. Чого старий Федір не розпитував нічого? Кожної суботи човгав до церкви, коли уже можна було не зважати на політичні переконання, після церкви— на кладовище до Фросини, а по будням працював столяром у будівничій пригаді. Будь-яких соціальних контактів Федір намагався уникати, особливо близьких. А про те, щоб впусти у життя людей по-справжньому і зовсім не могло бути мови. Час спливав, як вода із річки Вовчої після паводків… Федір Чеберяк жив вовком-самітником, поки онука не вирішила будуватися на Чеберяківській землі, а на світ з'явилася Федору велику утіха—правнучка Лянка.

Цікавість дівчики до прадіда виростала так швидко, як виростає добре доглянута розсада у теплиці. Спочатку вона посміхнулася до нього із ліжечка, потім заагукала, пізніше схопила за носа манюсінькими пальчиками і попробувала, який дід насмак теплими устотами, які пахли молоком. Коли Федір підносив її тендітне тільце до обличчя, то мала виявляла неабияку цікавість до старого. Здавалося, що Лянка слухає з усіх оточуючих прадіда найуважніше. У рік—тягнула Федора Чеберяка за палець погуляти, у три— читала з ним казки, у п'ять — співала пісень українських … Федір Чебаряк почав відтавати від криги сердешних думок, про, які ніхто і не відав.

Дуже вже любив притулити правнуку до себе і лоскотати за боки, примовляючи: « Ой, на горі жито, сидить зайчик, він ніжками чеберяє…». А та заливалася сміхом і гоцала на дідових руках так, що місця було мало у двох хатах зразу, які притулилися поруч. Одна—стара, Чеберякова, друга—нова, вибудувана із силікатної цегли і шиферною, лискучою покрівлею—у якій жила онука Марічка з чоловіком і малою.

—А цьо у тебе три палсі злослись?— не вимовляючи усіх буков,— питалася мала у прадіда. Федір чесав потилицю і починав про природу, про степ, про те, як вовчиця рила для майбутніх вовченят глибоку нору, а їй в обличчя бризнув струмінь джерельної води і відтоді почала життя колись повновода річка Вавча, яка текла Диким Полем. Лянка відволікалася, але питання, чому у діда Фєді зрослись пальці на руці, хвилювало її не менше , чим хвилювали цікаві оповідки про сиву давнину, сусідське цуценя—Пальма та дефіцитні іграшки.

—А де твоя дєд Фєдя жінка?—спиталася уже трохи старшою, бовтаючи ногами у зморщених на колінках,
бавовняних колготах червоного кольору.
— У Вирій полетіла. Як пташка-синичка—пурх—і в небі!—намагався дохідливими словами пояснити прадід.
—І со?
— Тепел там живе?
—Літає.
—А то не больно там жить?
—Ні, не больно. Давай, Лянцю, не збивай мене з толку. Ти ото кого хочеш затуркаєш. Пішли краще книжку тобі почитаю—намагався відбитися від серйозних питань Федір. Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

Мала не вилазила із прадідової хати… А чого звідти іти? Хоч і підросла, а цікавості менше не стало. Прадід Федя— добрий! Прибіжиш до нього, а він тобі, аж цілого карбованця, а то й два-три, дрібними копійками насипе у рожеві жмені. Це ж яка радість величезна! Біжить чимдуж у магазин « Дитячий Світ», що у Сірківці уже відкрили. Купляє альбоми, олівці, книжки цікаві, а наостанок і « Ескімо» у лискучій обгортці з київськими каштанами. Смачне—не одірвати! «От виросту,—думала собі,—у Києві жити буду! Вирішила, як крапку над літерою «і» поставила.

Повернеться до прадідової хати—тягне відро із водою від колонки. Виприбирує. Дере-дере поли дубові, аж поки Федір не спинить. Принесе виноград мускатного із садочку та й стане Лянку пригощати. Сонце—у кучері Лянці світить, місяця—у очі васильково-зелені заглядає…

Одного разу при такій помочі другокласниця Лянка залізла за божник із двома красивезними, таємничими іконами. Мац- мац рукою, аж рожева рожа у віконо увіткнулася, а за божником— книжка. Якась чудна, зшита товстою, шовковою ниткою, де олівцем, де чорнилами, де шариковую ручкою пописано, наче, як вона у школі, в «Прописі» літери обводила, так і в книжці —поверх олівця жива фарба лягає:

"…Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,
Як у дому нема скоринки хліба".
Заплакала, схилилась до дитини...

""""""""""""""""""""
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

І карлючки внизу: В.С... Далі— нерозбірливо було…
Аж завмерла із книжкою- самошиткою у руках на вирізьбленому ще прапрадідовім стільцеві, під яким валявся забутий віник. І читалося, і читалося несамовито, по-дитячому сприймалося, а багато і не розумілося. Стояла Лянка, як заворожена на стільці посеред старої, Бог знає якого року побудованої хати, аж тут дід Фєдя:
— Ти що ото робиш? І схолов… Похитнувся, як стовпчик до одвірка. Може, б і матюк якийсь з губів пошерхлих злетів... Але— ні… Федір Чеберяк на таке нездатний, щоб правнучку ображати. Тільки сірий став, як стара незапалювана свічка на божнику...

—Це ти писав?— Лянка до діда. Той супиться, як темна хмара перед грозою, книжечку забрав тай почалапав до коридорчика. Там драбина на горіще—поліз ховати, там де царські гроші з Катериною Великою, Миколаєм, кєрєнки і одна золота монета із двухголовим орлом, аж за під самою стіною, де стара курадза складена. А що ж Лякка знає—не маленька. Про ті скарби ні мати, ні баба не знають, а Лянка знає, бо уміє прадідові таємниці берегти.
—Дєд Фєдя, а хто то написа? Шо то за книжка—невгамовувалася дівчинка.
—Людина одна хароша писала,—зам'ялася дід. Работали разом колись… Не нужно воно тобі те—глипнув на Лянку не стільки розсерджено, стільки—стривожено.
—Не кажи нікому Уляно, бо велика біда станеться. Чуєш дитино? Поклянись отут мені зараз перед іконами! Шоб мовчала мені! Очі твої не бачили, вуха нічого не чули та і не було тут ні кижки, ні разговорів оцих ненужних… Нічого не було!
Лянка на Бога глянула—перехрестилася(дід навчив) та й забула. А тільки з того часу завела собі схожу книжечку, перерізавши шкільний зошит напополам і писала там свої перші заримовки у прадідовій,затишній хаті, а потім читала діду. Той підправляв щось у книжечці. Казав:" Ну, давай почитай мені, як у тєатрі." Лянка підіймала руку до скроні, як спаравжня артистка і натхнено-журливо починала:

чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні...

Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні…

Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…

Якби хто сказав, що Федір Чеберяк– « враг народу», ще вчора, то засміяли би та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки– рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами— червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату –ого-го-го! Вібудувалися швидко—днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі – хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина -- Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку-- господарчий двір – клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.

Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці-- вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять—приєднатись до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть… Як зайдеш— то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв) – пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння -- переважно усе на замовлення односельців.

Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі-- між біляві кучері сиплються, місяць-- у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька

Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."

І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди -- тугі диньки на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні— Анна народилася – білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…

Не від світу цього був Федір! Їй Богу--не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить-міркує сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.

Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий-- в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були незакриті, живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...

Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім"лу траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."

А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка – біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!

Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію провожають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий— співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.

Cловами не передати, як її не любили… Що то таке: «Зовсім замужем не була!». Тихе перешіптування бабів на вуглі, прокляття чиєїсь нещасливої у щлюбі жінки, залицяння сімейних чоловіків… Ото все те збирала Ада Янівна, поки доходила із школи через всесіньке своє селище міського типу . Вона намагалась завжди чіплятися до двух подруг, які були вищі за неї, порядком на дві голови— сімейні, мали чоловіків і дітей. Збоку їх називали "Слони і моська", бо дуже вже виглядала кумедною картина, як дві цибаті жінки по обидва боки і Ада Янівна, , яку Бог наділив дрібненькою, непропорційною фігурою, що нагадувала симпатичного карлика, всередині, прямкували центральною вулицею селища міського типу. Обличчя Янівна мала привабливе, із витонченими рисами. Очі сіро-блакитні, кольору блакитного ранкового ставка на Чортомлику, великі. Коли вона підвищувала голос на дітей у школі, то він нагадував крик молочного порося, що ріжуть у Петрівку. Ада Янівна, можливо, і сама про те знала, тому кричала, вкрай, рідко, бо дуже вже смішно було дивитися, як маленька-маленька учителька переконує пискливим голосом високого, кремезного десятикласника, який звисає над нею, як кам’яна гора над тендітною стеблиною. Але, як не крути, хімія – урок важливий і оцінку в атестат треба, щоб поставили хорошу, тому старші класи намагалися обходити стороною усі провокації Ади Янівни і не створювати зайвих конфліктів. Ходила по п'ятах за Янівнаю добра слава— якщо вчити не будеш ту прокляту хімію, то нізащо не поставить гарної оцінки. Не допоможуть ні щедрі подарунки, ні батьки, що мають гарну репутацію і займають поважні посади, ні гроші у вигляді хабаря.
Янівна примружувала хитре око і, схиливши голову до правого плеча та обпершись на величезну хімічну кафедру, на якій лежала її лівий лікоть, а нога в акуратному чорному туфельку була трошки зігнута у коліні, так, що із під білого хімічного халата виглядала фірмава юбка «Сафарі», викликала до дошки:
—Каліберда!
—Є я!—доносився із задніх парт гундосявий голос чергового двієчника. Так би мовити, і, не дуже двієчника, а лінивого хлопчини, бо справжніх двієчників відсівали ще у восьмому і ті йшли здобувати професію у ПТУ, яке розміщувалося, аж за річкою, подалі від дітей, які подавали батькам перспективні надії на світле майбутнє.
—Я знаю, що ти є... Сумніше було б, якби тебе, взагалі, не було б! Так.. Каліберда, йди до дошки!
І поки той Каліберда вайлувато переминався з ноги на ногу і повз, пересікаючи шкільну кімнату, до ненависної дошки, Янівна уже встигала хутко мотнутися між партами, у які повгрузали учнівські носи і перевірити оком, чи у всіх зроблено домашнє завдання.
— Напиши на дошці структурні формули можливих ізомерів жиру до складу яких входть один залишок пальмінової та два залишки стеаринової кислот,— виголошувала переможним голосом на бідну голову Каліберди , завдання, наче якесь прокляття.
Далі йшла усім відома картина. Каліберда повертався з похнюпленим виразом обличчя за парту з двійкою, а завдання виконував хтось із відмінників, а оскільки школа була серйозна, то там через одного і відмінник, тому, похваливши якось Марченка, чи Ткаченка, Ада Янівна була цілком собою задоволена.
З хлопцями вона ще більш- менш знаходила спільну мову, а от з дівчатами… А ті в свою чергу ненавиділи Аду Янівну незрозумілою дівчачою тихою ненавистю.. Дівчат Янівна не любила, а ті, певно, відчували це на відстані, і від де-кого відповідь йшла бумерангом.
Шкільна плітка, яка швидко облетіла школу, а особливо одинадцяті класи і вчительський колектив вражала, як стріла племені тубільців—отруйна і така, що вбивала наповал. Зінка Дінячка, яка вважалася місцевою хуліганкою, і у дев'ятий клас старшої школи попала лише завдяки хабарю мами, вилізла на підвіконня і посла Янівну на три нецензурні букви прямо посеред усього класу. Старшу школу, аж підкидало від такої новини, бо у ті часи то була величезна наглість, яка не могла бути не поміченою ні школярами, ні педагогічним колективом. Кажуть, що Янівна того дня не стала прводити уроки далі, а мовчки пішла додому сама, не через центр повз усі магазини, а прямком до своєї хати, що гніздилася понад річкою. А Зінка утекла з уроків і чорти знає, де її носило, бо прийшла аж наступного ранку.
—Зіна! Доця! Що ж ти із матір'ю робиш? Давай ще принеси мені у пелені, суча дочко! Курчата не кормлені, а я на роботу запізнюся, а воно шляється не пойми де! А матері цілу ніч не спи! Чортове відроддя! Суча ти дитина!—чули сусіди у новобудовах « Жасминкового», як репетує старша крашена Дінячка.
—Та твоя ж дочка... Од сучки приведена—бурмотіла Зінка під ніс і натягувала, аж на голову марселеву ковдру салатового кольору, із милими кицьками.
Зіна Діняк, яка навчалася у в 11-В з обличчя була схожа на східну красуню. Чорнява, з карими вузькуватими, але виразними очима, невеличка зростом і таким довгим язиком, як і в її мами, яка працювала у молочному магазині продавчинею. На період вісімдесятих- дев'яностих років Зінкина матір знаходилася в досить вигідному становищі, оскільки, за сметаною і молоком вибудовувались зміїсті черги. Молочку у селищі міського типу вживали усі, а от корів тримали подекуди, тому бажаний дзвінок продавчині чекали ті, які могли відповісти дефіцитом із сусіднього "Гастроному", або універмагу " Берізка", або ті, які займали не останнє місце у житті району, або ж на крайній випадок, навчали, або лікували таких, як Зінина матір й інших смертних.
У той вечір Зінка ревіла, як недоїна корова, поки мати спілкувалася із сусідками. Ненавиділа свої розкосі, червоні від сліз, очі, які віддзеркалювало новеньке трюмо, свою коротеньку шкільну форму, яку усе важче і важче ставало одягати, стрункі ноги, що починали страждати неочікуваними набряками… У віконце постукав Вадька, Дінин давнішній друг і однокласник.
— Чого тобі?—висунула Зіна червоного від сліз носа у вікно. Однією рукаю притримувала халата на стиглій пазусі, іншою—тримала гардину у новомодних зелено-помаранчевих ромашках.
—Ти той—зам'ятися Вадька,— Зін, там Аслан кличе. "Аслан?"-- На Зіну, наче хто холодної води вилив:
—Де?
—Там. Коло танців. Чекає тебе. Вийдеш?
—Вийду, вийду…— Хутко почала збиратися Зіна. Витерла зарюмсані очі, почала водити Ленінгадською підводкою по віях, французьким пуделком "Lancome" по смаглявому личку, рожевою перламутровою помадою по пухлим, трохи ще дитячим устам. Наостанок бризнула рижськими парфумами "Dzintars". За двадцять хвилин уже стояла перед чорнявим, як смола, статним, із себе показним двадцятип'ятирічним осетинцем, якого незрозуміло з якої великої радості, чи з ще більшої біди занесло у селище міського типу. І тут він зустрів Зіну, тут усе перевернулося з ніг на голову, і усі сталі догми про кавказьку дружину, якої вартує їх давній рід зруйнувалися, як картковий будиночок.
—Ти плакала, Зін?
Зіна мовчала. Опустивши очі вниз, свердлила дірку поглядом у тротуарі та у білих босоніжках, що великим чудом були придбані розбитною матусею.
—Я тут подумав, Зін… Той... Як тобі сказати... Виходь за мене заміж...
Отаке то! Зіна уже передумала найгірше—уже бачила, як усе селище відвернулося від неї, бо народила без чоловіка, як не йшла на випускний бал, а лежала у маленькій кімнатці з великим животом нікому не потрібна, як рідна мати, як перелякана, заводила: « Ой, страмота! Простітутка ти послєдня, як же ти, зараза, змогла мене так опозорить! Я ж Вам усе до копієчки віддавала! Сама замуж не вийшла! Щоб твого тата сороки поклювали ! Таке ж вилите! Простітуцька шльондра ! У школі! У школі, нагулять!»
Уже бачилося, як Зіна стоїть на краєчку Марушкиних скель, а під сірим камінням уже чекають її вовчі русалки, наче говорять: « А йди, сестро, йди до нас, мила! Будеш подружка нам!» Ще крок і буде з ними", аж тут:
—Я тут подумав, Зін… Той, як тобі сказати… Виходь за мене заміж. Не гоже, щоб дитина без батька була. Якщо їхати, то давай зараз! Біля Сіркового кургану зустрінуть нас. Поїдеш, Зін? У нас так от заведено!—схопив дівчину на руки і миттю у машину. Ніхто й не побачив, ніхто й не почув, як Зінка уже обіймала Аслана і шепотіла на вушко: "Диво ти моє дивне, я ж із тобою, Асланчику, хоч на край світу!»
Янівна, саме, бідкалася над побитими вікнами: « Яка ж це зараза таку шкоду заподіяла? Треба вікна вставляти… Неабиякі зайві витрати, а який же сором перед усеньким селищем міського типу...Ворота чорним дьогтем змазані. Не мала баба клопоту—купила порося…» Брала віхоть, опускала у холодну воду, возила ним по дерев'яним штахетинкам, а вони не відмивалися. Добре, що, хоч батькам не видно.. Померли…»
Усе своє життя Янівна прожила із старенькими—Яном Заславовичем і Марією Тихонівною. Батьки у строгості одиначку виховували. Тільки й радості у дитинстві вирватися від книжок та домашньої роботи із сусідкою-подругою Танею на річку Вовчу. Із пляшкового скла викладати різноманітну мозайку, а далі дивитися у переливаючі скельця на яскраве сонце. Знайти божу корівку, посадивши її на дитячу долоню, промовляти: « Сонечко, сонечко,
подивися у віконечко.
Тут твої дєтки,
кушають котлєтки!»
Радості—повні штани…Більшого щастя і не побачила...
Вступила після школи до університету Дніпропетровського на хімічний. Ноги б собі поодбивала за те, що пішла на той
недоречний аборт, нікому у селищі міського типу невідомий! Мала б дитинку... А так, що? Купи журналів « Огоньок», « Юность», «Бурда»… Сама і шила собі... На літню терасу гукала двох цибатих подруг, які мали чоловіків і дітей. Пригощала власноруч випечиними тортиками. А подруги, аж підспівували: "Що ж то, Адочко, самій жити! Ми про таке тільки мріємо! Ні чоловіка,ні дітей, живи собі для себе!» Ой, якби вони знали, як то воно для себе жити, що часом, мотузку на шию хочеться вчепити! Особливо, як ото учні поза спиною шепотілися: « Мені татко казав, шо вона іще дєвочка!» І дитяче підліткове: «Ги-ги-ги!»—наповнювало лункий шкільний коридор. Між отими думками, на річці пролунав постріл. Ада Янівна підняла перелякано голову, від паркану. Добре, що жила, аж на вигоні і ніхто не бачив її здобутої ганьби. У кінці городу побачила, як ворушиться кукурудза. Високий чорнявий парубок ніс когось на руках. Кинулася до них...
—Учітєлька, спрячтє єйо. Я повернуся скоро…—промовив юнак і Янівна хутко, як мала мураха, потягла Зіну до зали. "Адо Янівно..."—підняла бліде, вимучене обличчя до учительки дівчина:
— Це я... Я Вам вікна побила і ворота смолою обмазала… Вибачте мене ради Бога, дурну, я на Вас розізлилася сильно…Бо Ви сказали, що … Сама не знаю, як вийшло... Аслан не знає… Ніхто не знає…— І впала безсило на білу накрохмалену постіль.
Левко, Танін чоловік, вставив нові вікна. Паркана Янівна металевого замовила. Люди погули, як бджоли, та й змовкли... Почала Ада Янівна, як і раніше ходити до школи, вчити хімії, наче нічого і не відбулося у її скромному учительському житті.
Про Зінку ніхто не чув, як у воду провалилася. Потім пішов слух, що Зіна вийшла, таки, заміж за Аслана в далекій Південній Осетії, що народила йому двох хлопчиків і дівчинку, що влаштувалася до продовольчий магазин, а далі і сама почала возити осетинським жінкам вишукану білизну із Турції, чи Польщі, чи звідки там можна ще возити у ті далекі від України краї. І плювати хотіла на якусь там хімію з якої у неї була стабільна двійка.
Cловами не передати, як її не любили… А похорон Янівні ловкий справили, як і подобає сільським звичаям: відспівали, бо тоді вже можна було, наготували смачного обіда. Замість пиріжків звичайних, горішків із згущеним молоком напекли, бо покійниця ласа була на вигадки кулінарні за життя. Добрим словом згадали. Та й в добру путь….
Цибата подруга, Танька, допомогала бабам розбирати нехитрі статки покійниці та й наткнулася на величезний пакет із закордонною білизною:
—Ти Ба! А Янівна, чи чула, що скоро помре, чи заміж на стрості лєт збиралася! Таку оце купу колготок, трусів і ліфчиків припасла!—вигукнула уже без суму, цікаво розглядаючи трояндове, червоне мереживо.
У підручнику хімії, що винесли на макулатуру між хімічними формулами і помітками від олівця, одиноко лежала світлина Зіни Діняк із чоловіком і дітьми, які були одягнені в ошатну шкільну форму, а на голові у дівчинки височили красивезні білі банти. На зворотньому боці рівненький підпис: «Я ніколи Вас не забуду, Адо Янівно! Ваша Зіна. Вересень 1998рік.»
Сонно гойдає берізка над могилою Янівни, тягнеться до неба потемнілий хрест, ворушиться кущ оксамитових чорнобривців. Десь, у Південній Осетії ростуть Зінині перші внуки... Янівна і Зіна порозумілися на цьому світі. Та не кожному те вдається за життя... А воно іде... Спливає, як річка, коло сонце випікає її живу вроду.

Чула, як голосно виступала мати перед батьком:
- От кажу тобі! - ну якась вона у нас, не така, як у людей! Заходжу я вчора до хати, а у нас магнітофон розривається на весь дім! І шо б ти думав грає? Озеро лебедине грає! Я тишком-нишком до кімнати, а вона там, у моїй нічній сорочці!
Бантом підперезана, підборіддя аж до стелі - кружляє перед дзеркалом! Руки за спину - і махає ними, наче ото і справді на крила їх помінять хоче! А ноги! Мати Божа! Зігнуті пальці, і вона так швидко-швидко ними перебирає!
-Ну то й шо?- доїдаючи борщ, спитався батько?
- А то! Шо больно воно! І так вона минут двадцять тими пальцями перебирала і крилами... Тьху! Руками махала! А тоді впала. Мовчки піднялася, пальці розтерла, і у вікно , як статуя стала і дивиться!
-А ти підглядала?
- Підглядала!- бралася за боки мати , і далі переповідала:
- Чи вчора: лежить книжку читає. Я одним оком глянула - "Математика». А тоді думаю, а чого « Математику» лежачи читати? Підходжу і за палітурку, -бжиг- і вирвала! А під нужною книжкою - ненужна!
- Яка це ненужна? -підняв блакитні очі батько уже від вареників.
-А Достоєвського « Ідіот»!
-Ну і шо? Так хароша книжка!
- Вітя, "Ідіота" у четвертому класі нормальні діти не читають! - мати запалювалася, як сірник...
- А коли читають « Ідіота»? - примруживши око, питався батько?
-Ідіот! – робила висновок мати і ляпала дверцятами.
- Шур, та Шур, ну не сердься! Не дарма ж її московський професор стервом називав. Пам’ятаєш, як після операції треба було зарядку робить, то вона ж і за себе, і за узбечку розтягувалася! Саме , бач, слабке, а воля сильна!
- Воляча у неї воля, Вітя, як і у тебе!- не заспокоювалася мати.
-Та чого ти так нєрвнічаєш? До баби її відправ! Хай там танцює. У баби сорочок багато! - і гиготів, бо тещу не любив...
Мамина матір - Аня була така білява, і така правильна, що не дай Бог, щоб не так, як у людей! Хата - білесенька, фіраночки- вибиті рідкісними візеруночками, прибраний двір, аж кричав, що тут живе найкраща господиня. До нас приходила завжди з великими торбами. То кавуна з власного баштану, то курку , а найкраще- свіжих пиріжків із картопелькою, спечених власноруч, турботливо принесе.
Потім хазяйновито йшла оглядати господу: там- відра розкидані, там- цегла валяється, там- кухня літня недобудована... Мовчки бралася за роботу -цеглину до цеглини, віничком та грабельками, і вже якось і кисень був приємнішим, принаймні мені. Та ніхто її не любив, бо гризти усіх уміла справно, особливо тата : " Засранці! - буркотіла, стоячи рачки над бур’янами...
А тато , вибудувавши усім "шишкам" у районі палаци із камінами та басейнами до свого не доходив... Ховався від бабиного нашестя у теплиці, споглядав перші паростки тюльпані, що звалися « Весела вдова». Випускаючи їдкий дим цигарки, цідив крізь зуби:
-От , суку принесло!
-Коль, а Коль! – не давала спокою баба Аня дідові, – ти кролям дав? А отама у заборчику штахетинка відпадає! Прибить нада... І води наноси, і трави треба ще, устигаючи робити сорок справ - від нарізки редиски до салату і до прополки останнього, обцілованого нею соняшника на межі городу.
-Я за травою!- Хапав дід велосипеда, косу,і тікав від баби, аж на саму Вовчу.
Мене баба любила. Усвідомлення цього прийшло ще тоді, коли , приїхала із Москви , через два роки після операції. Мама вже народила мені брата, а я й не знала, що ніхто не сподівався , що житиму... Тільки баба. Ходила вона до церкви , молилася, візерунчасті серветки вибивала для попа потай, бо мама- у школі учителька! І коли я ввійшла шестилітньою дитиною у царство зеленого подвір’я, де жовта черешня солодка, з медовими бубками, що не раз ховала своїм листям, подерті мої колінця, і рожеві півонії, і квітів море-силенне- від чорнобривчиків до фіалок вечірніх, що разом з кониками мене, малу мавку заколисували. Ввійшла, геть, забувши ,рідну мову! Все «чокала», да «какала», наче чужинка...
Тітка Оля, мамина сестра, дівка на виданні, уздрівши моє вбрання : оранжеву водолазучку, коричневий брючний костюм і величезну стрічку у волоссі, та почувши: « Бабушка, как прекрасєн ваш дом! Айда покажитє мне ваши книгі и маліннік!", - гепнулася на канапу і видихнула: « Ну це кадр!»
Я не дуже вдавалася тоді до того, про що, врешті, велося, але з того часу, я стала жити у баби Ані, і читала, геть, усі дідові книжки, підсвічуючи фонариком уночі під одіяльцем ( аби не лаяли), а вдень, -то діло звичне! Баба Аня не дуже розбиралася, що і коли потрібно читати. Розуміла головне, що читати –це добре!
Колись вони пішли з Олькою, а мене замкнули у хаті. Гралася поміж фіалкових горщиків у " Рукавичку". Мій погляд прикипів до ножа... І так хотілося погодувати зайчика і лисичку, що тоненькі рученята пиляли ножищем яблуко, а далі- я із страшенним переляком в очах махала закривавленим пальцем по хаті, заюшуючи червоним, накрохмалені фіранки, вишиті наволочки, і вибиті казкові квіти на серветках. У паніці шукала вату, але кров проступала крізь неї , і тоді,- уже вся хата чистесенька, була у ляпах мого жаху, а я спромоглася відчинити кватирку і волала: « Людоньки поможіть!»
Орала, я ,мабуть, добряче, бо скоро прибіг сусіда і витягнув мене на вулицю через кватирку. Свята віра, що люди хороші, входила в мене із бабиним хрестом і світлим поцілунком: « Ну, спи, з Богушком.» , і поглядом синіх очей її.
Баба Аня повернулася з Олею під вечір. Я побачила її постать на вуглі вулиці. Вона бігла, бо дітлашня, як граки на полі, обсіли її з усіх сторін. Торохтіли у бабині вуха, що її онука трохи не стекла кров’ю. Летіла швидше за Ольку, загубивши пухову хустку, і білява коса неслась позаду спини, не зважаючи, що лежить вона зараз не короною, як то потребує достойній хазяйці,- Анні Федоровні, а звисає важкою зміївною,як у дівки, не, як у людей…
-Крихотка моя, лапочка, покажи де болить? - А мені уже і не боліло. Паніка минула, і я спокійно гулялася із Сергійком, синочком сусіди.
- Люда!- Кидалася баба до сусідової жінки,- Повік не забуду!
Ласточка моя золота, квіточка...!- уже до мене. Обціловувала кожен пальчик, лобика і голівку. Далі вже ставало страшно... Бо вона мене так гарно ще ніколи і не називали, а ще чомусь лізли у голову думки різні, що там такий жах у хаті, і від крові брудно і бридко...
-От падлючина мала, от зараза! Жила б ти зі своєю мамою! Їй би хату обляпувала!- лементувала, мов різана Оля.
- Як тобі в голову прийшло ножа взять? Ма!.. Глянь... ця зараза і в залі все обляпала, і гардіни, і плаття моє! Менї ж на танці!! Я тобі зараз, гадюка мала, зроблю!
Я лише бачила, як Олькина рука схопила дідів ремінь, і блискуча бляшку на ньому- от-от... Ще б секунду- була би бита, як сидорова коза. Баба Аня розставила руки, як птаха, і затулила мене всю, наче сонце землю.
-Уб'ю !– впало каменюкою бабине слово. Ремінь і Олька були вже не такі страшні, - йди ,води принеси! Завтра натанцюєшся,- мов вперіщила баба Аня молодшу дочку, і моє тіло обім’якло уже в її лагідних, ще сильних і добрих обіймах.
Йшов час і все змінилося. Я виросла. Ще дівчиною втратила діда. Від мами, вже у Києві, взнала, що у баби Ані почалася- те... Старече... Батько позабивав вікна і двері, аби вона не тікала боса з хати. Уперто не хотіла жити ні з першою, ні з другою дочкою.. Доньки носили їй їсти , мили, прибирали, та до неї не пускали нікого. І мене не хотіли.
-Давай заїдемо, - мовила я чоловіку, коли заскочили на коротку гостину. Наскладала сумку усього, бо не гоже ж, щоб з пустими руками...
-Дітей, хоч не тягни!- з докором мовила мама. Не впізнає вона тебе...
У хаті було тихо. Баба Аня лежала прив’язана бинтами до ліжка. Простоволоса. Ніжна, як у дитини, аж прозора, шкіра світилася і погляд не спав.
-Ба…- Мовчання.
-Ба!
Поприбивані дошки до ліжка, аби не скотилася... А ні фіранок з півниками, а ні репродукцій Брюлова під склом, а ні ікон величних…
-Ба!!!
І вона повернулася, волошковими очима засяяла і впізнала зразу ж.
-Юля? Юлечка моя! Красавичка! Ласточка моя золота, квіточка…
І все... Більше ми нічого не могли, окрім того, що плакати і котилися сльози справжні, а від чого і сама не розуміла... Бинти вбитими зміями валялися на підлозі, і я годувала її , як дитину: цукерками, сирками у шоколаді, круасанами. Наче дірки у совісті власній зашпаровувала… Розповідала про Київ золотоверхий, про дітей-горобців, чоловіка надійного , роботу чудернацьку ,не жіночу, де машини та машини, про те, як гуси не летіли цієї осені над ставами, про те, як чисто і гарно у мене у домі,- і фіранки з півоніями, і квіти заморські, і пиріжки із картоплею…
Маківка її душі заснула із сльозиною щастя на моїх руках. Лишала бабусю і знала,- скоро відлитить душа на небеса Господні...
Був чорний похорон.
Був новий день.
І тепер, коли діти влягаються спати я хрещу їх русяві голівки і говорю : « Спіть з Богушком.». Як колись говорила мені моя золота баба Аня, бо віра, що люди хороші повинна рости разом з дитячим серцем, як сині квіти, як рожеві, як червоні. Немає завтра. Не знаєш, що буде потім... Є тепер . Ось це і є наше життя, як у людей...

Останнім часом Ганнуся стала до всього байдужою. Вона тихесенько сиділа на східцях великого двоповерхового , але ще недобудованого будинку, і мерзла. Сонечко було таке ласкаве і тепле, а перед ґаноком цвіли розкішні півонії— два кущі білих і один рожевий. Ще вчора Ганнуся бігала біля них і втішалася барвистими, гладенькими, ніжними, як китайський шовк маминої сукні, пелюстками, а сьогодні вона не розуміла: чому її маленькі рученята відмовляються, бодай, дотягнутися до улюбленої ляльки.?
Чому їй не хочеться, щоб татко приніс їй «вавато» пісочку, щоб будувати чудернацькі, казкові споруди, а бабусин пиріжок з вишнями не смакує, як раніше?
Гануся чула, як дорослі: тато, мама, баба і дід радилися на веранді. Тато докоряв і винуватив старших:
—Це ви у всьому винні! Якого ото дідька лисого білити у хаті серед зими ? Манежа важко було із сквозняків прибрати ? Оце ж вона ще немовлям захворіла! Шо б ото вам ваша чистота і на тому світі снилася!—виголошував сердито, а потім грюкав дверима і йшов палити надвір. Баба із дідом поганили маму:
— Твоя школа, Марічко, не розвалилася б , якби, хоч років до трьох посиділа із дитям!—захищалася баба, а мама мовчала.
Ганнуся не знала, що в маминій голові натягнулися чорною ниткою спогади: як акушерка ненарок впустила народжене немовля, як чула голос , наче крізь сон:
« Нахлєбалася води вона по- моєму…»
Далі – перше запалення легень… І пішло, і поїхало—запалення за запаленням, лікарня за лікарнею, біль за біллю…
Ганнуся знала, що завтра вони мають їхати до Москви, бо татко дуже сварився , і забрав її вчора із місцевої лікарні.
Москва— то велике місто , але уже не Україна… Сивий прадід Федір гоцав її на колінах і казав:
-- Ой, крихітко-ягідко, бач бджілка на квітку сідає? Меду нам вдосталь буде на зиму і всього вдосталь—картопелька вродить, бурячок, вишеньки на дереві достигнуть—варення наваремо… А степ… Бачиш, який степ наш величезний? Стелиться вільно і кінця- краю йому нема… Жовте та блакитне— пшеничка наша і небо— усе зливається воєдино —тикав пальцем у далечінь і чесав потилицю рукою, на якій зрослися два пальці. Про невідоме зникнення діда у безвість, Ганнуся нишком підслухала… «Катували діда десь у Сибіру, а то ж далі чим Москва… І мовчать про це треба… Язиком не ляпать… А що таке «катували»? Боляче дядьки якісь погані діду робили. Виросте Гануся за діда такого їм дасть, що мало і не покажеться!»—міркувала по-дитячому.
— А там курган скіфський—німий свідок історії! Підростеш, то поведу тебе,—продовжував дід,— там сам Сірко, славний отаман наш, воював… Тільки б не роздали нашу пшеничку знову за кордон…—журився, зітхаючи, а чого журився, Гануся не розуміла … Дід гладив її русяве волоссячко шорсткою, виробленою рукою та затягував сумної :
"Ніч яка місячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай..."
Ганнусі було вже так холодно, наче надворі настала зима … Пухнасті повіки, немов би хтось помазав медом, і вони злипалися. Вона відкрила очки- смарагдики і побачила маму, що обережно терла її долоньки, і ставало тепліше.
—Донечко моя, холодно? Вже скоро , кицюню…Ось глянь, які яскраві рукавички вив’язала тобі бабуся!
Ганнуся, хотіла запитати: « А хіба носять рукавички влітку?» Було сонно і лінько…
На мамі була її найгарніша сукня і тато такий поважний – у білому капелюсі, і потяг , який, вперше Ганнуся побачила зсередини, мелодійно виспівував :чух- чух- чух, чух- чух, чух … І Ганнуся знову закрила оченята.
Москва зустріла їх хмарами і мама на пероні виказувала татові
—Дитина у своєму житті, окрім купи піску і посадки довкола будинку нічого не бачила – а ні каруселей, ні моря! І якщо це останні її…— із острахом озиралася, наче промовила, щось дуже заборонене, таке, що її лякало найбільше:
—З яким сумлінням ми будем жити? І як жити? Люди, як люди, а ми із злиднів не вилазимо…—тихесенько, щоб ніхто окрім батька не почув шепотіла мати.
—Хочеш до Зоопарку? – тато присів навпочіпки біля Ганнусі? Сонце цікаво визирнуло із-за хмаринки, наче жовтий колобок із дитячої книжки, яка була у Ганнусі.
— Там дуже багато різних звірів: тигри, вовки , зайці і слон!—заохочував змовницьки доньку.
« Ало, Ало , телефон, - говорить слон»,— згадався Ганнусі дитячий віршик. Колись вона так часто повторювала цей однесенький рядочок, бо дуже вже він їй подобався, аж поки татко роздратовано не вигукнув:
—Дубіна, говорить, а не слон!» І Ганнуся вперше відчула , що таке сором…
Слона вона не любила. Вона хотіла пінгвіна з далекої півночі.
Тато з Ганусею на руках і мама пливли людською гущею кольорових кульок, морозива і щасливого дитячого вереску повз клітки , де сиділи звірі, долаючи наполегливо перешкоди до останньої дончиної забаганки.
Тільце Ганнусі , одягнуте в оранжеву шовкову суконьку, уже хотіло покірно лежати на татових руках. Обличчя було сірим, погляд безпомічним—обличчя старенької, зморщеної грушки-бабусі… Вона, майже, не бачила звірів і людей і дуже хотілося стогнати…
— Доню, донечко! Ось – пінгвін! – десь іздалеку почула вона голос мами.
Ганнуся знову відкрила оченята і торкнулася черевичками землі. Величезна клітка мала вигляд кола. Люди ,наче пластилін обліпили її. Батько похапцем ліктями прокладав шлях для доньки.
І ось, він—пінгвін! Такий смішний і милий, росточком з Ганнусю— стоїть собі хазяїном… І пір’я чорне і гладеньке, неначе і не пір’я на ньому, а хутряна шкірка. Пінгвін був спокійниим до останньої хвилини, поки їх очі не зустрілися—людські очі- смарагдики і очі- вуглинки птаха. пінгвін раптом чомусь розвернувся і стривожено замотав головою та вайлувато потупцяв до Ганнусі, яка трималася міцно руками за клітку, неначе трималася за життя. пінгвін їй здавався дивним, казковим створінням у чорному з білою манишкою, кожушку, чарівним і милим. Птах різко замахав крилятами і почав чалапати колами уже біля дівчинки. Густа, як борщова юшка, юрба загула… З усієї сили -силенної зівак пінгвін обрав хвору дівчинку, життя якої висіло на одній волосинці. Вони так і стояли—сам- на -сам, серед всенького світу, абсолютно, не незважаючи на оточуючих —пінгвін і Ганнуся.
У МЕТРО вона вже блювала. Дихання її стало важким… Носогубний трикутник набув панічно-синього відтінку…Перші подолані східці московської міської лікарні здавалися батькам великим полегшенням, принаймні для власній совісті.
Біля Ганнусі забігали люди у білому вбранні, і думки чомусь знову полетіла в пустку… Для батьків почалося справжнє пекло: мама плакала, батько покірно вислуховував зухвалу « масковську» говірку, якою торочили, що направлення не має і дитина – занедбана вкрай.
—Нада опєріровать…—– повідомив старенький професор, розглядаючи свіжі відбитки легень на рентгенівській плівці,—Класічєская кіста правого льогкого! Она у вас такая слабенькая. Может і нє видержать…— таким був небажаний вирок. Мати важко похитнулася… Батько зціпив кулаки…
—Мєсяц готовім к операцеі. Нужно каждий дєнь гной викачівать А патом… Довєзлі чудом..Єщьо би мінут двадцать і на тот свєт. Молітє тєперь бога—повідомив лікар наполоханим батькам. Ті мовчали , похнюпивши голови .
Ганнуся відкрила очки і якась чужа тітка, яка спочатку возила шваброю по підлозі, нахилилась над нею
—А что хахлушечка, аташла? На вот тєбє мамка канфєт шекаладних пєрєдала. Сматрі дактарам не гаварі, а то палучу я па мазгам. Шекалад запрєщається. Сегодня тєбя с реанімациі переводіть будут.
Дивна та чужа мова вразила Ганнусю більше аніж сам пінгвін. Ганнуся знала лишень одну мову—українську, таку ніжну, як мамина колискова, таку солодку, як свіже, щойно надоїне, бабцею молоко, але
дихати було легко і захотілося їсти цукерки, тому вона перестала думати про мову. Скоро прийшли інші чужі тітки , переклали на на велику таратайку і повезли широкими коридорами. Їхати було цікаво: сині фарби стін, дитячі голоси і незнайома мова …
Лікарня була поділена на бокси. Так називалися невеликі кімнати , розраховані на двох хворих. Верхня частина приміщення була скляна. Це для того, щоб найстарший лікар йшов по коридору і бачив , хто із діток балується. Це вже Ганнуся взнала пізніше. Коли до неї зверталися— мовчала, бо їй було соромно, що вона не може говорити, як усі. Ганнусину сусідку звали – Сітора. Вона була з Узбекистану. Сіторина мова була ще дивніша. У її товаришки не було частини шлунку. І тому її мама готувала дівчинку через зонд—таку трубку, яку вкрутили Сіторі прямісінько в шию. А коли їй чогось дуже-дуже хотілося з’їсти , то її мама потайки давала їжу, але— лише пожувати, а тоді примушувала виплюнути. Сіторина мама мила підлогу у відділенні. Там були такі правила: хочеш бути з дитиною—працюй , а грошей за те не платили.
Ганусю почали називати – німою, бо вона відповідала на будь-яке питання киванням голови. Ганнуся дуже сумувала за мамою і татом, і за півоніями, і за рідною мовою…Коли дозволили вставати, Ганнуся вилазила на підвіконня , дивились, як внизу ростуть незнайомі із білими стовбурами дерева, поляпані чорними плямками--берези і плакала-плакала… Минав час і Ганнуся звиклася. У неї з’явилися перші друзі, і « хахлушка»—назва для неї ненависна, почала разом з усіма дітками проводжати везунчиків до космосу. Така вже у лікарні була традиція: коли комусь мали робити операцію, то все відділення з дітьми і мамами висипали до коридору. Операційна знаходилась на останньому поверсі. Це— космос! Бути космонавтом—означає, що ти сміливий і нічого не боїшся! А потім всі тримали кулаки за везунчика. кулаки… А бувало, що із космосу не повертались… Тоді мами ховали свої безпорадні сльози від дітей.
Прийшов час Ганнусиного польоту. Ганнуся лежала на таратайці , а Сітора розпластавши, на її манюніх груденятах усю кількість своїх чорнявих змійок- косичок обіцяла, що триматиме за Ганнусю кулаки скільки треба буде, навіть, коли дуже-дуже схочеться спати! І ще щось, рідною своєю узбецькою мовою— з усіх слів Ганнуся зрозуміла лише одне « Я люблю тебе!» Сашко поклав поряд літачка, Айгюль малюнок з квітами, білоруска Олеся пухнате ведмежа. Котрась мама поцілувала..У неї були вузенькі очі , а її сина всі називали «чукча» і він теж нервував від того.
—Ну што, хахлушка, полєтєли?—сказала тьотя у білому халаті.
Ганнуся різко підвелася і, зібравши усю волю духу й останні сили, що лишалася у її кволому тільці, закричала:
—Ви нє знаєте! Ви, неправильно меня називаєте! Я… Я – українка! Україна—це степ, це—море! Пшениця там росте! Там Сірко турків гнав! Я--українка!
Намить у відділенні запанувала глуха тиша… Старенький дідусь-професор виринув із юрби проводжаючих, розуміючи, що ситуацію треба рятувати—магма плавиться, бо оте дитяче: « Я—українка!» лунало грізніше найсильніших розкатів грому.
—Всє слишалі?! Украйінка сегодня в космос лєтіт! Вот і харашо, вот и славно… Відєш і говоріть умєєш. І красіво то как! … Ложись, дєтка.
Ганнуся відчула таку полегкість, неначе величезна каменюка впала звідти, де були у неї груди. Ліфт... Синє сяйво дивної люстри...Гумова маска на обличчя... І наркоз пахнув рожевими і білими півоніями… І лунала мамина рідна колискова: « Ой, ну люлі-люлі, прилетіли гулі з далекої сторони до моєї дитини. Баю-бай, баю-бай, оченятка закривай"...