ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Проза
Вереснева історія.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вереснева історія.
Цілу довгу ніч я не зімкнула очей. Отак ото вовтузилася з одного боку на інший та товкла ногами ситцевий підодіяльник у дрібну рожеву трояндочку. Ще вчора була бабина затишна хата, розкішний палісадник із різнокольоровими квітами, а перед вікном — родюча яблуня. Достиглий плід упаде на дах кухні, котиться гулко, гепає об землю, і скаче мені до ніг. Схопиш його рожеву шкірку зубами і до рота прискає, аж витікаючи на підборіддя, солодка рідина. Стає так затишно, наче на цьому подвір’ї сам Бог живе і кидається червонощокими яблуками.
У баби лишився старий манеж, набитий дитячими іграшками, мої неохайно заштриховані розмальовки, балакучі сусідськи-подружки і менший брат.
— Ви ж там не дуже дитину загружайте! Хай уже, як зможе — так і вчиться. Після того, шо вона, сердешна, пережила — не вчиться треба, а в санаторіях жить,— буркотіла баба до батьків, а дід покачував смутно головою у такт бабиним настановам:
— Рєбьонок — нє...простой! К рєбєнку такому поход нужен…
Те, що я особлива дитина — наслухалася уже стільки, що мене — це уже не на жарт дратувало. Мала б піти до школи ще минулого року та батьки вирішили, що рано, бо, як казав тато:
— Куди воно піде? Якщо у руках портфеля не донесе?
Розуміння того, що я не відповідаю якимсь фізичним стандартам робили мої думки у ту ніч похмурішими за вчорашнє темне небо, що збиралося на грозу. Страх маленьким звірятком селився у свідомості.
Мати пів ночі лаяла швачок із Будинку побуту за те, що не стало розуму пошити гарного фартуха із гіпюру. Щось одривала, підрублювала і знову пришивала, збираючи у рюші мереживо у трояндах і ромашках. Далі — підшивала, вибиті бабою з нарохмаленого батисту, комірчики і манжети. Час від часу підіймала мене з ліжка і міряла шкільну форму із готовим. Мені вже тоді було абсолютно все одно у чому я піду до тієї школи. Матері обов’язково треба було, щоб, як у людей...
Коли прийшов ранок першого вересня, я була сонна і втомлена. Мати бігала від дзеркала у прихожій до трюмо і міряла сукні, бо їй теж до школи, тільки — навчати. Справжнє випробовування на міцність прийшло із в’язанням бантів. Після довгих ревів — на голові красувалися два напівпрозорі красеня, що туго розділяли моє волосся на дві половини і так стягували шкіру на голові, що посмішку не треба було примушувати з’являтися. Вона там і світилася, може від страху невідомого, а, може, від власної безпомочі.
— О, яка краса! Будеш там найвищою! — весело виголошував батько, певно, гадаючи, що я вдалася зростом у матір і впихав мені у руки розкішний букет із червоними сальвіями.
— Шо ти ото мелеш? Ніяка вона не висока! Така ж, як і всі !— протестувала матір.
Вересневим, гожим, ранком я ішла із нею вулицею до школи, а нас випереджали так же ошатно одягнені школярі старших класів.
— Добрий день, Олександро Миколаївно! Це і ваша Юля до школи уже?— радісно питалися, вітаючись.
Мати повагом обдаровувала їх такими прихильними усмішками, які у неї бували тільки у школі. Це я потім уже те зрозумію... А до цього часу я бачила таку ніжну красу тільки, сидячі на підвіконні московської лікарні, коли гірко-гірко плакала, а мати з батьком стояли внизу і були схожі на фігурки двох маленьких, пластмасових солдатиків.
Шкільне подвір’я зустріло нас галасливим гамором. Мати здала мене якійсь поважній учительці із шикарною, каштановою зачіскою, одягнуту в коричневу сукню у яскравих жовтих-гарячих гладіолусах. Трохи попустило, бо поряд стояли такого ж зросту дівчатка і хлопчики. Хто — вище, хто — нижче, а більшість — такі ж самі. А коли угледіла знайомого Ігорка, який ще до лікарні ходив зі мною до дитячого садочку, зовсім стало спокійно на душі.
Лінійка була — повний сумбур! В мікрофон співали пісні, розповідали вірші, когось нагороджували грамотами, хтось сміявся, хтось — бешкетував, хтось — змахував з очей непрохану сльозу. Потім повз вишикувані колони школярів попливла, на руках у цибатого хлопчини, дівчинка-першокласниця, теж, трохи перелякана, як я. З усієї сили замотала дзвіночком з червоним бантом, а далі увімкнули і електричний.
Усі почали дарувати квіти учительці та до неї було важко пробитися. Я розгублено озирнулася, і побачила ще одну, молоденьку, схожу за одягом і зачіскою на мою маму. До неї, майже, ніхто і не підходив. Я різко обернулася, побігла і протягнула їй свій пахучий букетик. Вона поглянула на мене теплими, блакитними очима- пташками. І якщо у старшій кидалося в очі все — від суворості, до крикливої сукні, то в цій — тільки добрий, глибокий погляд.
— Ти Юля?— прихильно запиталася вона.
— Угу. — здивувалася я, соромливо опускаючи очі.
— Я — Ольга Іванівна. Твоя друга вчителька. На продовженому будемо зустрічатися. Ти дуже на батька схожа…
—А на маму? — бевкнула я.
— Що ти ? І на маму теж дуже схожа! — заспокоїла вона, лагідно погладивши мою голівку і вже було, і несонно, і ні трішечки нестрашно.
Нас повели у клас, там — фотографували і я така, і вийшла на першій шкільній світлині — трохи сполохана, як мале звірятко, із величезними синцями під очима і обкусаними від дитячих переживань губами. Із голови не йшло одне: « Чому я маю марнувати себе у цій катівні, аж цілих десять років?» А згодом знатиму, що одинадцять...
Мій настрій піднявся, коли Ольга Іванівна відвела мене на третій поверх, де знаходився мамин десятий- Здорові дядьки і тітки фотографувалися із мамою, і вона була радіснішою, ніж тоді, коли батько подарував їй манікюрний набір. Хлопці по черзі брали мене на руки, підкидали, аж до стелі, а дівчата сунули в руки яскраві цукерки і домашнє печиво. У класі було стільки квітів, що не перелічити барв... В душі уперше з’явилося щось таке приємне: чи , то почуття захищеності, бо хто ж, мене, таку малу, зможе образити, якщо у мене так багато дорослих друзів, чи гордість за власну маму, чи відчуття спокою, що, нарешті, Перший дзвінок добіг кінця.
Уже вдома ми сортували квіти: троянди — до троянд, айстри — до айстр, гладіолуси — до гладіолусів, жоржини—до жоржин. Перше вересня завжди асоціюється у мене із новим, невідомим страхом та гладенькими пелюстками, що ще з тиждень наповнюють оселю людською вдячністю.
Потім буде ще багато Перших дзвінків… І той, в який стала студенткою, і ті, коли, я повела власних дітей до школи, і мені теж треба було, щоб усе , як у людей… Може, вперше тоді пошкодую, що не пішла працювати за фахом? Так би мої діти були завжди захищені? Але це — не так.. Учительська доля від лиха не захистить. Тепер я ,напевне, знаю, що все найкраще у дитину закладають ще до школи і колись воно обов’язково спалахне, як спалахують розкішні вересневі квіти. Цю нестримну, вроджену силу — не перебореш...
Київ оживає завжди тридцять першого серпня. На шляхах постійні затори, у дворах — дитячий мурашник. Усі з'їжджаються на навчання... З Першим вересня, моя країно! З Першим вересня, мамо! З Першим вересня, Євочко!
У баби лишився старий манеж, набитий дитячими іграшками, мої неохайно заштриховані розмальовки, балакучі сусідськи-подружки і менший брат.
— Ви ж там не дуже дитину загружайте! Хай уже, як зможе — так і вчиться. Після того, шо вона, сердешна, пережила — не вчиться треба, а в санаторіях жить,— буркотіла баба до батьків, а дід покачував смутно головою у такт бабиним настановам:
— Рєбьонок — нє...простой! К рєбєнку такому поход нужен…
Те, що я особлива дитина — наслухалася уже стільки, що мене — це уже не на жарт дратувало. Мала б піти до школи ще минулого року та батьки вирішили, що рано, бо, як казав тато:
— Куди воно піде? Якщо у руках портфеля не донесе?
Розуміння того, що я не відповідаю якимсь фізичним стандартам робили мої думки у ту ніч похмурішими за вчорашнє темне небо, що збиралося на грозу. Страх маленьким звірятком селився у свідомості.
Мати пів ночі лаяла швачок із Будинку побуту за те, що не стало розуму пошити гарного фартуха із гіпюру. Щось одривала, підрублювала і знову пришивала, збираючи у рюші мереживо у трояндах і ромашках. Далі — підшивала, вибиті бабою з нарохмаленого батисту, комірчики і манжети. Час від часу підіймала мене з ліжка і міряла шкільну форму із готовим. Мені вже тоді було абсолютно все одно у чому я піду до тієї школи. Матері обов’язково треба було, щоб, як у людей...
Коли прийшов ранок першого вересня, я була сонна і втомлена. Мати бігала від дзеркала у прихожій до трюмо і міряла сукні, бо їй теж до школи, тільки — навчати. Справжнє випробовування на міцність прийшло із в’язанням бантів. Після довгих ревів — на голові красувалися два напівпрозорі красеня, що туго розділяли моє волосся на дві половини і так стягували шкіру на голові, що посмішку не треба було примушувати з’являтися. Вона там і світилася, може від страху невідомого, а, може, від власної безпомочі.
— О, яка краса! Будеш там найвищою! — весело виголошував батько, певно, гадаючи, що я вдалася зростом у матір і впихав мені у руки розкішний букет із червоними сальвіями.
— Шо ти ото мелеш? Ніяка вона не висока! Така ж, як і всі !— протестувала матір.
Вересневим, гожим, ранком я ішла із нею вулицею до школи, а нас випереджали так же ошатно одягнені школярі старших класів.
— Добрий день, Олександро Миколаївно! Це і ваша Юля до школи уже?— радісно питалися, вітаючись.
Мати повагом обдаровувала їх такими прихильними усмішками, які у неї бували тільки у школі. Це я потім уже те зрозумію... А до цього часу я бачила таку ніжну красу тільки, сидячі на підвіконні московської лікарні, коли гірко-гірко плакала, а мати з батьком стояли внизу і були схожі на фігурки двох маленьких, пластмасових солдатиків.
Шкільне подвір’я зустріло нас галасливим гамором. Мати здала мене якійсь поважній учительці із шикарною, каштановою зачіскою, одягнуту в коричневу сукню у яскравих жовтих-гарячих гладіолусах. Трохи попустило, бо поряд стояли такого ж зросту дівчатка і хлопчики. Хто — вище, хто — нижче, а більшість — такі ж самі. А коли угледіла знайомого Ігорка, який ще до лікарні ходив зі мною до дитячого садочку, зовсім стало спокійно на душі.
Лінійка була — повний сумбур! В мікрофон співали пісні, розповідали вірші, когось нагороджували грамотами, хтось сміявся, хтось — бешкетував, хтось — змахував з очей непрохану сльозу. Потім повз вишикувані колони школярів попливла, на руках у цибатого хлопчини, дівчинка-першокласниця, теж, трохи перелякана, як я. З усієї сили замотала дзвіночком з червоним бантом, а далі увімкнули і електричний.
Усі почали дарувати квіти учительці та до неї було важко пробитися. Я розгублено озирнулася, і побачила ще одну, молоденьку, схожу за одягом і зачіскою на мою маму. До неї, майже, ніхто і не підходив. Я різко обернулася, побігла і протягнула їй свій пахучий букетик. Вона поглянула на мене теплими, блакитними очима- пташками. І якщо у старшій кидалося в очі все — від суворості, до крикливої сукні, то в цій — тільки добрий, глибокий погляд.
— Ти Юля?— прихильно запиталася вона.
— Угу. — здивувалася я, соромливо опускаючи очі.
— Я — Ольга Іванівна. Твоя друга вчителька. На продовженому будемо зустрічатися. Ти дуже на батька схожа…
—А на маму? — бевкнула я.
— Що ти ? І на маму теж дуже схожа! — заспокоїла вона, лагідно погладивши мою голівку і вже було, і несонно, і ні трішечки нестрашно.
Нас повели у клас, там — фотографували і я така, і вийшла на першій шкільній світлині — трохи сполохана, як мале звірятко, із величезними синцями під очима і обкусаними від дитячих переживань губами. Із голови не йшло одне: « Чому я маю марнувати себе у цій катівні, аж цілих десять років?» А згодом знатиму, що одинадцять...
Мій настрій піднявся, коли Ольга Іванівна відвела мене на третій поверх, де знаходився мамин десятий- Здорові дядьки і тітки фотографувалися із мамою, і вона була радіснішою, ніж тоді, коли батько подарував їй манікюрний набір. Хлопці по черзі брали мене на руки, підкидали, аж до стелі, а дівчата сунули в руки яскраві цукерки і домашнє печиво. У класі було стільки квітів, що не перелічити барв... В душі уперше з’явилося щось таке приємне: чи , то почуття захищеності, бо хто ж, мене, таку малу, зможе образити, якщо у мене так багато дорослих друзів, чи гордість за власну маму, чи відчуття спокою, що, нарешті, Перший дзвінок добіг кінця.
Уже вдома ми сортували квіти: троянди — до троянд, айстри — до айстр, гладіолуси — до гладіолусів, жоржини—до жоржин. Перше вересня завжди асоціюється у мене із новим, невідомим страхом та гладенькими пелюстками, що ще з тиждень наповнюють оселю людською вдячністю.
Потім буде ще багато Перших дзвінків… І той, в який стала студенткою, і ті, коли, я повела власних дітей до школи, і мені теж треба було, щоб усе , як у людей… Може, вперше тоді пошкодую, що не пішла працювати за фахом? Так би мої діти були завжди захищені? Але це — не так.. Учительська доля від лиха не захистить. Тепер я ,напевне, знаю, що все найкраще у дитину закладають ще до школи і колись воно обов’язково спалахне, як спалахують розкішні вересневі квіти. Цю нестримну, вроджену силу — не перебореш...
Київ оживає завжди тридцять першого серпня. На шляхах постійні затори, у дворах — дитячий мурашник. Усі з'їжджаються на навчання... З Першим вересня, моя країно! З Першим вересня, мамо! З Першим вересня, Євочко!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію