Цілу довгу ніч я не зімкнула очей. Отак ото вовтузилася з одного боку на інший та товкла ногами ситцевий підодіяльник у дрібну рожеву трояндочку. Ще вчора була бабина затишна хата, розкішний палісадник із різнокольоровими квітами, а перед вікном — родюча яблуня. Достиглий плід упаде на дах кухні, котиться гулко, гепає об землю, і скаче мені до ніг. Схопиш його рожеву шкірку зубами і до рота прискає, аж витікаючи на підборіддя, солодка рідина. Стає так затишно, наче на цьому подвір’ї сам Бог живе і кидається червонощокими яблуками.

У баби лишився старий манеж, набитий дитячими іграшками, мої неохайно заштриховані розмальовки, балакучі сусідськи-подружки і менший брат.

— Ви ж там не дуже дитину загружайте! Хай уже, як зможе — так і вчиться. Після того, шо вона, сердешна, пережила — не вчиться треба, а в санаторіях жить,— буркотіла баба до батьків, а дід покачував смутно головою у такт бабиним настановам:

— Рєбьонок — нє...простой! К рєбєнку такому поход нужен…
Те, що я особлива дитина — наслухалася уже стільки, що мене — це уже не на жарт дратувало. Мала б піти до школи ще минулого року та батьки вирішили, що рано, бо, як казав тато:

— Куди воно піде? Якщо у руках портфеля не донесе?

Розуміння того, що я не відповідаю якимсь фізичним стандартам робили мої думки у ту ніч похмурішими за вчорашнє темне небо, що збиралося на грозу. Страх маленьким звірятком селився у свідомості.
Мати пів ночі лаяла швачок із Будинку побуту за те, що не стало розуму пошити гарного фартуха із гіпюру. Щось одривала, підрублювала і знову пришивала, збираючи у рюші мереживо у трояндах і ромашках. Далі — підшивала, вибиті бабою з нарохмаленого батисту, комірчики і манжети. Час від часу підіймала мене з ліжка і міряла шкільну форму із готовим. Мені вже тоді було абсолютно все одно у чому я піду до тієї школи. Матері обов’язково треба було, щоб, як у людей...

Коли прийшов ранок першого вересня, я була сонна і втомлена. Мати бігала від дзеркала у прихожій до трюмо і міряла сукні, бо їй теж до школи, тільки — навчати. Справжнє випробовування на міцність прийшло із в’язанням бантів. Після довгих ревів — на голові красувалися два напівпрозорі красеня, що туго розділяли моє волосся на дві половини і так стягували шкіру на голові, що посмішку не треба було примушувати з’являтися. Вона там і світилася, може від страху невідомого, а, може, від власної безпомочі.

— О, яка краса! Будеш там найвищою! — весело виголошував батько, певно, гадаючи, що я вдалася зростом у матір і впихав мені у руки розкішний букет із червоними сальвіями.

— Шо ти ото мелеш? Ніяка вона не висока! Така ж, як і всі !— протестувала матір.
Вересневим, гожим, ранком я ішла із нею вулицею до школи, а нас випереджали так же ошатно одягнені школярі старших класів.

— Добрий день, Олександро Миколаївно! Це і ваша Юля до школи уже?— радісно питалися, вітаючись.
Мати повагом обдаровувала їх такими прихильними усмішками, які у неї бували тільки у школі. Це я потім уже те зрозумію... А до цього часу я бачила таку ніжну красу тільки, сидячі на підвіконні московської лікарні, коли гірко-гірко плакала, а мати з батьком стояли внизу і були схожі на фігурки двох маленьких, пластмасових солдатиків.

Шкільне подвір’я зустріло нас галасливим гамором. Мати здала мене якійсь поважній учительці із шикарною, каштановою зачіскою, одягнуту в коричневу сукню у яскравих жовтих-гарячих гладіолусах. Трохи попустило, бо поряд стояли такого ж зросту дівчатка і хлопчики. Хто — вище, хто — нижче, а більшість — такі ж самі. А коли угледіла знайомого Ігорка, який ще до лікарні ходив зі мною до дитячого садочку, зовсім стало спокійно на душі.

Лінійка була — повний сумбур! В мікрофон співали пісні, розповідали вірші, когось нагороджували грамотами, хтось сміявся, хтось — бешкетував, хтось — змахував з очей непрохану сльозу. Потім повз вишикувані колони школярів попливла, на руках у цибатого хлопчини, дівчинка-першокласниця, теж, трохи перелякана, як я. З усієї сили замотала дзвіночком з червоним бантом, а далі увімкнули і електричний.

Усі почали дарувати квіти учительці та до неї було важко пробитися. Я розгублено озирнулася, і побачила ще одну, молоденьку, схожу за одягом і зачіскою на мою маму. До неї, майже, ніхто і не підходив. Я різко обернулася, побігла і протягнула їй свій пахучий букетик. Вона поглянула на мене теплими, блакитними очима- пташками. І якщо у старшій кидалося в очі все — від суворості, до крикливої сукні, то в цій — тільки добрий, глибокий погляд.

— Ти Юля?— прихильно запиталася вона.

— Угу. — здивувалася я, соромливо опускаючи очі.

— Я — Ольга Іванівна. Твоя друга вчителька. На продовженому будемо зустрічатися. Ти дуже на батька схожа…

—А на маму? — бевкнула я.

— Що ти ? І на маму теж дуже схожа! — заспокоїла вона, лагідно погладивши мою голівку і вже було, і несонно, і ні трішечки нестрашно.

Нас повели у клас, там — фотографували і я така, і вийшла на першій шкільній світлині — трохи сполохана, як мале звірятко, із величезними синцями під очима і обкусаними від дитячих переживань губами. Із голови не йшло одне: « Чому я маю марнувати себе у цій катівні, аж цілих десять років?» А згодом знатиму, що одинадцять...

Мій настрій піднявся, коли Ольга Іванівна відвела мене на третій поверх, де знаходився мамин десятий- Здорові дядьки і тітки фотографувалися із мамою, і вона була радіснішою, ніж тоді, коли батько подарував їй манікюрний набір. Хлопці по черзі брали мене на руки, підкидали, аж до стелі, а дівчата сунули в руки яскраві цукерки і домашнє печиво. У класі було стільки квітів, що не перелічити барв... В душі уперше з’явилося щось таке приємне: чи , то почуття захищеності, бо хто ж, мене, таку малу, зможе образити, якщо у мене так багато дорослих друзів, чи гордість за власну маму, чи відчуття спокою, що, нарешті, Перший дзвінок добіг кінця.

Уже вдома ми сортували квіти: троянди — до троянд, айстри — до айстр, гладіолуси — до гладіолусів, жоржини—до жоржин. Перше вересня завжди асоціюється у мене із новим, невідомим страхом та гладенькими пелюстками, що ще з тиждень наповнюють оселю людською вдячністю.

Потім буде ще багато Перших дзвінків… І той, в який стала студенткою, і ті, коли, я повела власних дітей до школи, і мені теж треба було, щоб усе , як у людей… Може, вперше тоді пошкодую, що не пішла працювати за фахом? Так би мої діти були завжди захищені? Але це — не так.. Учительська доля від лиха не захистить. Тепер я ,напевне, знаю, що все найкраще у дитину закладають ще до школи і колись воно обов’язково спалахне, як спалахують розкішні вересневі квіти. Цю нестримну, вроджену силу — не перебореш...

Київ оживає завжди тридцять першого серпня. На шляхах постійні затори, у дворах — дитячий мурашник. Усі з'їжджаються на навчання... З Першим вересня, моя країно! З Першим вересня, мамо! З Першим вересня, Євочко!