Машина швидко мчить нас по шосе. За вікном хутко пролітають останні київські багатоповерхівки, зморені постійною спекою, пришляхові ятки із стиглими кавунами і динями, вже присушені серпнем малахітово-жовті луки, високі сосни, озера і річки, поля жовтих соняшників і густої кукурудзи.
Ось і село!

Нарешті, вибралися на дачу і я із величезною цікавістю розглядаю новий супермаркет, що недавно побудували, курні вулички, рябих кіз і корів, що мирно пасуться ближче до річки.
Гальмуємо біля чепурного двору, що щедро обсіяно оксамитовими чорнобривцями і рожевими флоксами. Поки чоловік відчиняє ворота, швиденько відкидаю люстерко у машині і підфарбовую блиском губи. На дачі воно, може, і не треба, але ж скільки не була… А сусіди зразу ж угледять, бо будинок, який заповідав якийсь давній предок розділено на три частини. Половина наша, де поряд гараж, літня кухня, город, невеличкий садочок і квітник, а на іншій стороні — родичі. Так вийшло, що три сім’ї в одному дворі, де не має ні парканів, ні будь-яких намічених кордонів і їздять туди лишень коли розкішна весна починає гукати до роботи. Там ото і товчуться усеньке літо, інколи вибираючись до Києва, сплатити «комуналку», чи привезти нових банок для концервації.

— Гуртожиток! — кепкує чоловік, — ні тобі в трусах вийти, ні, чарку випити!
І весело сміється, бо якби там не було, я знаю, що він любить туди приїжджати. Вигружаємося із торбами, дитячим візочком і теж з купою банок, що дзвінко торохтять у пакетах.
Суворе сьогодення навчило людей робити запаси на зиму, і хоч зараз усього повно в магазинах все одно , чим старше стаєш, тим більше тебе тягне до землі. Вкинути якусь насінину, зростити, а потім обов’язково закатати достигле у банки, закинути до морозилки і позносити в погріб, бо то, як люблять казати сільські жителі: « Своє і без хімії». Щось воно генетично - українське тече у наших жилах, бо, навіть, я, яка в юності божилася, що ноги моєї не буде біля картоплі і помідорів зараз із задоволенням поспішаю поглянути, що ж воно там, за той час, поки мене не було виросло? Прийшла пора врочистого урожаю...

— Я вам Юлю привіз! — весело вітаючись із першим сусідом, виголошує чоловік.

— Та ти шо!

І я вже чую, як до хвіртки швиденько чимчикує Сергійович, видний пенсіонер років семидесяти п’яти, який недавно одружився на своєму першому коханні — Олечці. Давним-давно провів колишню жінку в далеку, небесну путь, як і вона свого чоловіка, і на старість зійшлися, як сходяться дві лісові стежки в одну.

— Ого-го-го! Які люди приїхали! Красуня, ти наша! — міцно обіймає мозолистими долонями, як тільки можуть обіймають діди своїх онук після довгого розлучення!

— А маленький де?

Я витягую переносну люльку із машини і показую сонного Вікторчика і швидко накидаю вибиту, батистову накидку, намагаючись сильно не концентрувати увагу на тільки відхворілому немовляті, бо після того, що пережили, тепер вірю і в лихе слово, і в погане око, навіть, у «пороблено» вірю…
Проходимо до, завитого кучерявим виноградом сорту « Кишміш», ґаноку . З арки на нас звисають налиті медовим соком гігантські грона достиглих ягід, і я не втримуюся, і зриваю бубку, відправляю до рота, де всі врадувані рецептори відчувають смак щедрого сонця і мускатного, досконалого солоду.
Моє золото відкриває оченята і здивовано розглядається навкруги, бо над головою зелена стеля із розлогої вишні, і я беру синочка на руки.

— Де це я? — читаю у його допитливих оченятах.
Нічийний, ніким не полоханий кіт, ситий виловленою верховодкою і парними молоком треться об мою ногу.

— Дивися! Киця!
Малий проситься на землю і радісно повторює за мною:

— Кися!
Оте, що гавкає, мекає, мукає і муркоче він тільки і бачив на малюнках із дитячих книжок, або з планшету, тому у нього попереду ще багато відкриттів. З величезним зацікавленням доторкується малесенькими пальчиками до старовинної, різнокольорової мозаїки на доріжці до літньої кухні.

— Брудно! — попереджаю.

— Одно! — погоджується малюк і смішно тре долоньку об долоньку.
А потім іде з татом на руках на цікаву екскурсію і скоро знову засинає у холодку під затишною вишнею, бо свіже повітря, якого так не вистачало у місті робить усіх сп’янілими і добрими. А я біжу оглядати, що там на городі і в садку. А там справ! Робити — не переробити!
— Тільки, ради Бога, до бур’янів не лізь! Я сам, — попереджає чоловік.
В впершу чергу збираю по двору стиглі яблука і груші, щоб хтось ненароком не наступив на гниляк, вимітаю доріжки між квітниками, витираю стіл під яблунею, стелю на нього мережану клейонку, а лави вкриваю килимками. Дощу не буде…Небо ясне і чисте, у красивих візерунках хмар. Моя душа стоїть, як розквітлий соняшник у передчутті незвіданого і шукає неба.
Нарізаю чорнобривців, флокс і свіжої м’яти. Ставлю на стіл для краси, затишку тай й, щоб радувало око.

— О видно, що хазяйка приїхала !— проходить мимо Оля, дружина Сергійовича. Я скромно ховаю посмішку і питаюся:

—Ну, як ви тут поживаєте?

— Помаленьку, Юлечко. Оце цього року абрикоса зовсім не вродила, а груш і яблук повно. зав’язі у вас на помідорах не було, а помідори є! А у нас навпаки… То ми сміялися! Вашу городину у теплиці я справно поливала, як і просила, — поспішає звітуватися і потихеньку йде стежкою до криниці під журавлем, тримаючись рукою за поперек.

— На, попопий з дороги! Смачна! Йодиста… Не те, що у тому гОроді. — протягує металевий кухоль з холодною водою, і я випиваю його за одну хвилину.
Дякую і бігом на город. Зриваю, відправляючи до кошиків стиглі помідори — рожеві, жовті, « Чорний принц», сливки… В інший — огірки на консервацію. Іще в один — жовтяки на салати і насіння. Чоловік уже вкопав картоплі до вечері. Врізаю головку капусти, рум’яні перці, вириваю тугої, дозрілої моркви, цибулі, зламую баклажанів на заморську ікру, яка в таку пору, видається найсмачнішою і добрий жмут зелені із синього базиліку, кучерявої петрушки і духмяного кропу. У миску уже викладено гіркою налитого винограду і плескатих персиків. Овочева-фруктова ідилія та й годі! Завтра з цього всього будуть робитися салати, варення, соки, конфітюри, а що і кваситиметься та солитиметься.

— Доцю, Юлечко, це ти? — бачу згорблену постать старесенької баби Марії.
Вона — найкраща моя подружка на дачі. Стара, як світ. Очі — вицвівші, як вицвівший Петрів батіг наприкінці серпня, з костуром, у квітчастій хусточці, зав’язаній акуратно на підборідді. Вона на травах знається. Скільки чудес відкрила мені, а ще страх, як любить квіти. І їх лапате царство, починаючи з гордовитих рожевих і лимонних троянд, тільки приготованих сонцем до цвіту розкішних жоржин і закінчуючи дрібнотою — від чорнобривців, маргариток до пахучої матіоли розкидається по усьому доглянутому подвір’ї.

— Здрастє, баб Маш! — гукаю я щасливо, несучи повний кошик городини.
Вона намагається швиденько, але обережно перебирати ногами, щоб не заплутатись у траві, спираючись на костур. Поспішає…

— Та не біжіть так! Я сама підійду, — гукаю їй і миттю перескакую через невеличкий перелаз у паркані до її городу.

— Здрастуй, моя солодка, — обіймає худими, прозорими, зморщеними руками, — дай, хоч подивлюся!

— Та стара вже стала. — сміюся!

— Яка там стара! То ти не знаєш, шо таке стара… Ноги — крутять, як прокляті…
І я добрих пів години вислуховую про усі її болячки.

— Почекайте! Я вам мазь для колін привезла! Хутко приношу тюбика із веранди…

— Моя ти золота! Не забулася! А така?
Близько підносить коробочку до рук і читає без окулярів, а я думаю, що уже так і не зможу...

— Да, така! Оця мені, доцю, помагає! Ото намажуся, накутаю хусткою пуховою і засну. Спасибі тобі! Дай Бог тобі здоров’ячка і твоїм діткам!
—

Потім зникає, як малесенька тінь поміж дерев, і вже щось тягне у торбі.

— Юлю! А ну візьми у мене! — гукає від повітки.

— Що там? — питаюся.

У торбу акуратно поставлено трьохлітрову банку з молоком, літрову із домашніми сливками і кружальце домашнього творогу.

— Та не треба, — серджуся, — ми купимо!

— Бери, бери. Свіженьке… Вранішнє. Тільки здоїла. Без хімії і ГМО! А грошей не неси мені! Увечері за свіженьким прийдеш! А ще, як треба яблук — залазьте та збирайте. Банку візьмеш на єшку. Обірвеш, а то погниє. Рук на все не стає!— бідкається…
Тільки встигаю позбирати сливи-глечики, як із другого городу чую розкотисте:

— Го-го-го!

То дядько Микола. Веселун із смолянистими вусами. Рік, як поховав жінку і лишився сам. Засмаглий… Уже копає картоплю.

— Добрий день у Вашій хаті! — відповідаю жартома!

— Які люди в Голівуді! Шоб мені світа білого не видіть, якщо це не Юля! — доноситься до мене.

— Та видіть, видіть, — сміюся — Бо це я!

Витираю солоний піт із лоба від щедрого, серпневого сонця.
—
Приїхали? Надовго?— питається.

— Та ні. Дні на три-чотири!— гукаю, приклавши долоню до чола козирком, щоб не сліпило сонце.

— А ну йди, йди сюди!— змовницьки манить мене на свій город.

А воно ж якось і незручно відмовляти, тому прямую через малу хвіртку у сітці паркану. Дядько вказує мені на кущ із чорними ягідками, схожими на малину.

— Спробуй! — хитро і задоволено посміхається. Я зриваю чорненьку бубку і спочатку роздивляюся, а потім кладу до рота.

— У-у-у! Яке смачне — вихваляю, а він ще довго розповідає, що і з чим схрещував, щоб вийшла ожина з малиною чорного кольору одним махом, з незвичайним присмаком полуниці.
—
У мене ще чорна бульба є! Отака, — показує рукою — « Во»!Зараз вам відерце принесу, і ягід.
— Та не треба! — знічуюсь.

— Як це не треба? Я ж від чистої душі! Звариш. На смак картопля, а колір — фіолетовий! Це Вам не київська артишока.
І вже прямує до грядки із лопатою, щасливий і цілком собою задоволений.

— Агов! Кума! — чується розкотисте уже з іншого кінця городу. Це — Олег. Трохи лисуватий, сорокарічний чоловік, що теж приїхав на дачу із дружиною і дітьми.

— Привіт! — відгукуюся!
Він повагом підходить до сітки, дістає сигарети « Кемел» і протягує мені.

— Правда, крєпкуваті, як для дєвочки…

— Ти з дуба рухнув, Олег? Я ж не палю!— обурююся.

— Та…. З голови вилетіло! Як там поживається на пісатєльських хлібах?

— А то ти читаєш?

— А як же! Каждий день з Танькою, замість вечірньої казки перед сексом. Скоро сам вірші слагать буду,


— регоче задиристо! — Зараз зайду до вас. Вчора свиню закололи. Занесу трохи сальця, м’ясця та інших «життєвих радостей».

— От тільки «життєвих радостей» не треба — сміюся, бо зараз нарадуєтесь раніше потрібного, а на мені уся робота! Та і чи ви подуріли сьогодні? Навіщо я цілий возик продуктів у супермаркеті на дачу накупила?

— Так, це ж домашнє, без хімії і ГМО,— говорить уже стабільно чуте рази три за сьогоднішній день, — Шашличок замаринував… Посидимо сьогодні?

— Та можна… Не перечу я, бо знаю, що то марна трата часу і нервів.

— Юльцю, На рибалку чоловіка пустиш?

— А то, якби не пустила, то б він мене дуже слухав?
Там він, яблука на сік крутить.

Олег навпростець прямує до нашого подвір’я, де вже на повну силу горлає магнітофон.
Роботи днів на три… Але чекати до завтра марне діло. В одну хвилину у літній кухні починають вмикатися газова плита, на якій закипає вода на розсіл і компоти, мікрохвилівка для стерилізації банок, соковижималка, електром’ясорубка, чайник і все починає гудіти, пихкати, варитись, кипіти і булькати.
Жартуємо, обмінюємося у перервах рецептами із сусідами і поступово увесь правий куток літньої кухні починає заповнюватися незчисленною кількістю різнокольорових банок із концервацією, які вкриваються старим, закарпатським ліжником, а зверху ще й тестевими кухвайками.

— Зараз, позлазяться усі! — жартує чоловік, — Їм тут медом намазано, коли ти сюди приїжджаєш!
Першими приходять Олег з Танею і дівчатками. Тим за щастя побавитися з Вікторчиком. Чоловіки заходяться біля мангалу, готуючи жар під шашлик. Присмачують роботу та балачки крафтовим пивом. Я з Танею швидко кришимо салати із свіжих овочів, намиваємо фруктів, нарізаємо запашне, із присмаком копченості, сало і свіжоспечений тіткою Олею хліб, який вона уже встигла принести, смажимо, тільки наловлених дядьком Миколою карасів, а далі тушимо у сметані.
На плиті — свіжа картопелька із кропом і маслечком, приправлені часником, кружальця баклажанів. Поступово стіл під яблунею починає заставлятися полумисками і тарілками з наїдками.
Вечір потай сповзає на землю. Пахне прохолодною травою, свіжими грушами і димом від мангалу. Политі городи легко віддають свою вологу рослинам і теплому повітрю. Стає свіжо, як тільки буває на заході вродливого серпня.

Всідаємося, поки, вчотирьох, не рахуючи дітей. Недовго було чекати дядька Миколу:

— Го-го-го! Дивовижна вечеря!Стережіться жінок, які це все готували! Вони підступні, бо знають, що шлях до серця чоловіка проходить через шлунок!— шуткує, як завжди.

— А до вашого — через чарку! — не минає нагоди пожартувати Олег.

— Випити не гріх! Гріх — пиячити!— захищається дядько!

Усі добродушно сміються. Підходять і Сергійович з Олею.

— А що, молодьож, можна до вас?

— Та ми не сумнівалися, що без Вас, Сергійовичу не обійдеться, бо ви для нас, як манна небесна. Без вас і посиденьки — не посиденьки , — жартує Олег і наливає усім штрафну. Оля ставить на стіл миску з пиріжками.


— Тільки напекла, — хвалиться, — з капустою !

Повзе із костуром і баба Марія, розтягується у беззубій посмішці:

— Я , діти, не з пустими руками, я з слив’яночкою!

Ставить на стіл старомодну карафку із червоною рідиною. Всі знають, що у старенької наливки із фруктів найсмачніші на всю околицю.

Сидимо. Смакуємо. Гомонимо про те, про се…

— Це ж нашій Україні тридцять років буде! — говорить Сергійович.

— Ой, молода, як дівка,— беззубо сміється баба Марія. Мені б її года !

— Одне слово, що незалежна, а вільною і не була ніколи вставляє слово мій чоловік.
Потім пішло про політику, про президентів, які довели країну до ручки, про різке підвищення цін на електроенергію, про подорожчання хліба, про олімпіаду і Беланюка, який так і не навчився говорити українською… Про те, що шкода, що Ірина Фаріон у президенти не йде, бо путня і розумна жінка. Потроху перемикнулося на рецепти, дітей і онуків. Аж поки за третьою чаркою дядько Микола не виявляє спротиву:

— Та вимкніть уже ту шарманку!

Це він про магнітофон.

— Нашої давайте!— і починає горласто:

— Го-й, чи то кі-кі-нь стоїть, що бі-ла гри-и-и-во-нь-ка. Спо-до--ба-ла-сь ме-ні, спо-до-ба-лась мені, та-я дів-чи-нонь-ка…

І усі підхоплюють. Дарма, що не зрозуміло, хто в яку сторону тягне, а головне, що гуртом і в компанії. Коли пісня стихає, і якось так виходить, що ніхто далі двох рядків не згадає баба Марія вставляє свої п’ять копійок:

— От! Шо ви ото горлопанете! Хай Юля заспіва!

— А хай ,— підхоплюють!

— Та, ну… Чого б це я? — соромлюся!

— Давай, кума !— підтримує захмелілий Олег.

— Справді, Кицюнь, заспівай, — просить чоловік,— ти ж можеш!

Набираю повні легені повітря, думаючи, щоб, Господи, попасти в усі ноти, але під бабину слив’янку, наче співається гарно… А, може, то мені тільки здається, що гарно, бо людина ж, як трохи вип’є, то чи б пісню співала, чи танець гецала, чи вірша, писала, усе — геніальним здається, а воно ж, насправді, не так...

У такий вечір « Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав, додому я просилася, а ти мене все не пускав…» заходить на ура. А ще: "

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.
Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком,-
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.
Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою,
Житом-казкою,
Юним соняхом,-
Сива ластівко,
Сиве сонечко.

Всі щасливі і задоволені потроху починають розходитися по хатах. Чоловіки ще допивають і гомонять про рибалку та охоту, жінки прибирають зі столу, і розносять сонних дітей по хатах.
Мию посуд. Щось у траві шебуршиться… Глядь — їжак! Наливаю в блюдце молока, сідаю на лаві і дивлюся на серпневі зорі, що маленькими кометами заглядають мені у горнятко з чорною кавою. Завтра я крізь сон почую:

—Я на рибалку…
Завтра крізь сон пробурмочу:

— Сам її чиститимеш… Мене ноги не носять…
Завтра ми будемо доводити до розуму консервацію, а потім підемо до Десни, що теплими хвильками ніжитиме наші тіла. Купатимемось, ловитимемо один одного за слизькі лопатки, бо, хоч і Ілля вже у воду « н….в», але, якщо недалечко, то можна і похлюпатися, завтра ловитимемо обличчями тепле проміння, по черзі качатимемося у гамаку, і хоч у будинку є усі блага цивілізації, за дитячою звичкою, бігатимемо у літній душ. Завтра ми ще смакуватимемо літо.

Наступного дня — буде Маковія. І ми чемно повеземо бабу Марію до церкви, другого дня — на причастя.

— Молодших людей у церкві більше, ніж старих,— казатиме баба Марія. А ось, глянь — навпроти скільки хатів, — це все старі люди живуть… Ніколи до церкви не прийдуть! А у кожного ж хтось є живий, чи мертвий… Та зайди ж ти! Постав свічечку… Не нада дорогу, малесеньку постав за упокой, чи за здравіє. Ні… Не має такого понятія… От того воно таке і твориться у світі!— розмірковуватиме сумно.
Я підійду до ікони Божої Матері і прошепочу спочатку молитву за дітей: « Божа Матір, пречиста діва Мрія, збережи моїх діток: Ярослава, Евангеліну, Віктора! Дай їм здоров’я і доброти у серце, любові і злагоди! Потім за батьків: маму – Олександру, тата, раба божого, нехрещеного — Віктора. За братів Романа і Андрія, за сестер—Ксенію і Наталку і за всіх людей, які зустрічалися мені у цьому світі.»

У домі пахнутиме медом і свіжоспеченими штруделями із маком та сливами та зеленими паростками сильного любистку.

А потім ми знесемо до машини золотий урожай у клунках, торбах і банках, погрузимо у машину дитячий візочок і станемо прощатися. А коли машина вже рушить, із двору виковиляє баба Марія із величезним букетом рожево-лимонних троянд і кричатиме вслід:

— Юля!

Я вибіжу, обійму і поцілую, а потім відчую на губах смак її солоної, старечої сльози. Дивитимусь у вікно і бачитиму, як баба Марія хрестить машину у слід, як хрестять матері своїх дітей перед довгою дорогою.

— Ну чого ти рюмсаєш? За щось же вони тебе люблять? — заспокоюватиме чоловік.

— За мамою скучила,— видавлю із себе.

За довгі п’ять років зареву, анітрішечки не соромлячись ні заплаканих очей, ні червоного носа, ні того гіркого полину, що стискатиме моє горло… Серпень. Пора врочистого урожаю. І в кожного він різний, як і різні долі, що зашифровані у небесних зодіакальних знаках. Хай би цього року був у всіх ще й найщасливіший… Село повне добра і злагоди, важко видихне, услід машині, наче благословить, як у церкві на Маковія: « Хай Бог береже і всі ангели охоронці!»

Завтра буде осінь, та не та, що нестиме вогкі і хмарні дні, холодні бурі, а та у якій тягнутимуться від дерева до дерева павутиння і ніжно світитиметься на сонці, де повітря повнитиметься запахами айстр і на всьому лежатиме легкий сум за золотим літом. Моя душа стоїть, як розквітлий соняшник у передчутті незвіданого і шукає неба.
Юлія Івченко. 12-14. 08. 2021.
В тексті використано вірш Бориса Олійника " Мамо, вечір догоря". Чудова пісня у виконанні Ніни і Тоні Матвієнко. І я її люблю!