Літо іде на спад. Уже настає середина магічного серпня, коли на небо висипає сила-силенна зірок. Так багато, що вони нагадують ластовиння на обличчі рудої дівчинки. Он— Велика Ведмедиця, а он—Мала. Ми з тобою сидимо на призьбі старої хати, навпроти моєї, високої, недавно збудованої. Добре, що їх розділяють густі кущі кучерявого винограду, а то б нас неодмінно помітили, або твої, або мої… Хоча, яка різниця? Вони і так всі знають, що ми тут сидимо… Сидимо і дивимося на серпневі, жовті зорі. Їх зблиски такі яскраві, що сліплять погляд і, здається, що вони бачать наше юнацьке ніяковіння, коли ні з того ні з сього затихає жвава розмова і чути тільки, як пахне насіяна мамою матіола на клумбі, прямо перед нашими обличчями, як заводять мелодійні співи цвіркуни, як гупає об землю достигле яблуко і довго котиться по гірці від блакитного паркану, аж до самого ґанку. Прозираю через листя винограду, чи не вийшла мама гукати, щоб сховати своє збентеження від тебе. Відчуваю себе так, наче винна у тому, що нитка розмови різко перервалася.

На мені світло-фіалкова сукенка із тонкими бретельками та короткою оборкою, довжину якої я, не вагаючись вкоротила для тебе і тепер у мене мерзнуть ноги. Вони такі загорілі після моря, що при місячному сяйві схожі на колір молочного шоколаду. І мене це трохи тішить, але по тілу ідуть дрижаки і я намагаюся непомітно поправити поділ так, щоб він закрив коліна. Ти це помічаєш і натягуєш неслухняну бретельку на засмагле плече, кладеш на нього руку і міцно до себе притискаєш. Тіло починає бриніти, як натягнута струна скрипки і щось легке, і приємне опускається мені з грудей у живіт.

— Змерзла?—питаєшся лагідно, притуляючи своє обличчя до волосся, що спадає на спину і лізе на щоку непокірними струмочками, кольору світло-жовтої соломи. Воно завжди заважає мені повертатись до тебе і я постійно його заправляю за праве вухо, а з лівої сторони воно так і висить, ледь завитими, кучериками, що сповзають по грудях.

—Угу,—відповідаю, вдаючи із себе спокійну і впевнену, і кладу голову тобі на груди, важко видихаю. Ти пахнеш туалетною водою, яка нагадує запах ялівцю та цитрини, сигаретами "Бонд". Ти цілуєш моє волосся, намагаєшся відшукати теплу шкіру між пасьмами і, здається, що у повітрі витає лише сіяння золотих зірок і калатання мого серця, яке ти, мабуть, не чуєш… Стає незручно і ми сповзаємо прямо на прохолоду траву, ближче до матіоли і цвіркунів.

—Ти знаєш, що ти моя?—задихаючись шепочеш і береш моє обличчя в теплі долоні. Твої очі схожі на дві стиглі черешні із яскравими проміньчиками помаранчевого місяця. Міцні передпліччя з тугими м'язами сильно стискають моє тіло і уста тягнуться до уст, а потім наші гарячі язики ковзають у ротах, і я кудись лечу, де спокійно і млосно, як у магічному наркозі.

—Поклянись?—відриваєшся ти від мене, як сполохана оса відривається від стиглого кавуна на тарілці.

—Клянусь!—чогось швидко говорю, наче боюся, що ти от-от передумаєш. І ми знову торкаємося устами, так обережно, як тільки можуть торкатися уперше закохані. Тілу стає гаряче, а щоки вганяє в рожевий рум'янець. І світу земля тікає з- під ніг.

— Світатиме скоро… Йтиму,— вирішую я і ми уже стоїмо навпроти один одного, як єдине, міцне, молоде дерево, що прагне росту і дозрілого плоду. Ти вище за мене на дві голови і виснеш наді мною із теплою, несвідомою посмішкою.

Десь кукурікає перший півень. Від річки починає клубочитися світлий туман і хочеться трохи спати, але я на те не зважаю. Здається, що ми тільки зійшлися поміж буденною роботою у веселому реготі біля паркану, що розділяє дві садиби... Ти щось допомогаєш на городі діду і бабі , до яких приїхав у гості на ціле літо. Я возькаюся із сливовим варенням у літній кухні. І, як завжди, кожного літа, ще з дитинства, збігаємося до гойдалки, там, де блакитні штахетини паркану розділють наші оселі.

Ми тікаємо разом купатися на річку: ти—хлопчик із смолянистим волоссям із Західної України, твоя старша сестра— Лєнка, мій молодший, противнючий брат—Роман і я—світло-русява дівчинка із Східної України. Хлюпаємося у Вовчій, бо тоді ще там можна було купатися, бо тоді ще вона була плавуча і стрімка. Катаємося на гойдалці на спір, бігаємо один до одного у гості на вареники з полуницею, чи на пиріжки з вишнями, крутимо унчаки, танцюємо під "Modern Talking" і кепкуємо один з одного так, як можуть кепкувати безтурботні діти.

Ми виросли. Я не вступаю до "універу" і , відплакавшись у матерені подушки, змиряюся з тим, що наступного року прийдеться битися об мудру скелю вузу іще раз, а тебе от-от мають забрати до армії. Чому ми не розуміємо, що до нас прийшло те світле, незвідане і дивне відчуття неможливості існувати один без одного?

—Вийдеш?—питаєшся.

—Та вийду,—відповідаю, неохоче і біжу у справах, намагаючись показати, що оті посиденьки, то останнє діло в житті, якого прагну. Я вимиваю волося, сушу феном, підфарбовую вії, і потай поглядаю у вікно, чи ти не сидиш на старій, підведеній смолою, лискучій призьбі, а душа, бо, напевне, то у мене душа, хилитає в грудях ніжним завмиранням, яке буває тільки на світанку першої зав'язі. Батько чухає потилицю, мама вдає , що нічогісінько не помічає, але я чую, як вони потай гомонять на кухні, що краще уже хай у дворі із тобою, чим незрозуміло з ким гуляє.

Я чекаю тебе з армії і пишу такі довгі листи, що конверт ледве склеюється, а ти відповідаєш мені скупіше. За рік ми зустрічаємося, коли ти приїжджаєш у відпустку. Ми їдемо разом у швидкому потязі Дніпропетровськ—Львів, з твоєю тіткою, і коли ти намагаєшся взяти мене за руку, я висмикую, бо побачить... І наші руки з'єднуються тільки уночі, коли ми лежимо на двух різних, верхніх полицях, у міцний замочок зціплих пальців, що висне над купейним столиком, аж до самого ранку.

А потім листи починають губитися, як губляться відірвані ґудзики від старої сорочки. Чи твоя тітка хоче кращої невістки, чи мій брат теліпає брехливим язиком різні нісенітнеці, чи тебе перекидають в оту таємну частину із Києва про, яку ти мені потай розповідав. Як би там не було, довгий відрізок часу, між нами лиш чорне провалля невідомості…

Це вже зараз я знаю, що ти мене шукав, що підглядав за мною, коли я приїджала до батьків у гості із чоловіком і дітьми. Навіть, передавав вітання, але я від них була зовсім далека... Дивно! Ми розлучилися в один рік….Доля-ворожка начаклувала нам зустріч в інтернеті і все почалося спочатку. Ти кажеш, що у тебе тоді вітер гуляв у голові, винуватиш себе... Тільки я вже не тремчу, як осиковий листок. Це ти боїшся втратити мене знову, як боїться втратити дитина свою найцікавішу іграшку.

Я — кажу:
—Це — доля!
—Хай буде так,—погоджуєшся.

Що буде завтра, коли заграє знайома мелодія мобільного, коли запалає твоя червона лампочка меседжа? Ми ідемо по тій же доріжці, якою йшли давним-давно, ще коли падали серпневі, жовті зорі нам у долоні, а ми натхненно загадували найсокровенніші бажання, коли відчувався смак роси на віях, коли солодко було кусати стиглі грушки-лимонки, що родила деревина, яку давно вже спиляли...
Звичайно, ти хорохоришся:

— Та хіба ми старі? Я, сміючись, відповідаю:
—Та ні!

Але обоє ми соромимося останніх світлин із дрібними проміньчиками зморщок, першої огрядності і запалих, тмяніших поглядів. Я знаю, що, хоч ти не скажеш, але побачиш і мені уже від того стає боляче. Хай би пам’ятав мене сонячною дівчинкою... Звичайно, я впізнаю твої очі, що тепер стали схожими на очі твого покійного діда... Звичайно, ти мені подобаєшся і таким, бо душа не змінилася, бо душа лишається юною, але, якщо чесно, ми обоє боїмося зустрітися по-справжньому.

Літо іде на спад. Уже минув Ілля і надворі глибокі ночі із Великою і Малою Ведмедицями, а ми так і лишилися незграбними впертюхами , які не вміють дійти згоди у стосунках. У нас по троє дітей, а ми до цього часу на відстані червоніємо і втрачаємо ниточку розмови, як перед першим нашим найсміливішим поцілунком. Знову небо всіяно серпневими, жовтими зорями, а земля готує до краси бурякові жоржини і у повітрі пахне твоєю туалетною водою із нотами ялівцю і цитрини, сигаретами "Бонд" і рудою, як помаренчеве сонце, вродливою, осінню.