Олена стрімким вітром вилетіла за двері, зачинила квартиру і хутчіш до ліфту. Натиснула поспіхом кнопку.

—Та скільки ж можна? Знову не працює! Наче, хто спеціально їй у планах перешкоджає, дражниться темна сила з нею, бо грішна і про те, що завтра Водохреща, геть, з голови вилетіло А, була — не була! Чимдуж спритно почала спускатися по східцях униз. Аж, десь, на межі шостого та п’ятого поверхів , почулося тужливе бринькання гітари. Сполохано притишила ходу і, немов хитрий звір, що винюхав на полюванні свою здобич, обережно, на пальчиках робила крок за кроком.

« Це ж, певно, знову той нахабний хлопчина, що не дає, вночі спати сусідам, а ті дратуються від дзвінкої музики і клянуть його усіма можливими висловами нецензурної лексики, що вже б і словник із них зліпити можна було. Наприклад: « Лайливі слова, що не властиві літературній українській мові, щедро застосовані жильцями будинку на Оболонській Набережній для Гітаріста»». — подумала і в рукав сміхом чмихнула , наче дівчисько. — Як там його звати Сашко, чи Славко? Що вона про нього знала?

Що його мати запиває, працює двірничкою і часто приводить додому неохайних хахалів, що неприємно тхнуть перегаром, що хлопець тоді окуповує якийсь із поверхів, коли лютує зима і завзято заводить під гітару щось надривне, те, що зносить дах: Металіку, Скорпів, Скрябіна, Скай, а влітку— бреде у сусідні хащі оболонських посадок, бо, певно, там знаходить свою вітрильну волю… Так… Здається працював кур’єром у період карантину, бо бачила його на ровері із жовто-зеленою сумкою «Glovo», що яскраво мерехтіла своїм свідомим написом: " Доставим усе, що завгодно".

Це, отой, який вперто називає її дорослу, жінку, уже давно сформовану особистість, із своїми сталими звичками, законами і стійкими правилами моральної поведінки, Оленкою, або сусідкою... Боже, там, ще молоко на губах не обсохло, а і той, як кіт до м’яса…

Біжить Олена за продуктами, чи ліками по звилистих сходинках, коли щось негаразд із тим прибацаним на усю голову, ліфтом, а хлопець перебирає тонкими пальцями струни на своїй гітарі, мовчки із сумом проводжає поглядом її постать і скільки не запевняй, що не палить, а таки ж почне клянчити сигарету… І невтямки йому зрозуміти, хоч скільки вже раз строго-настрого наказувала, що вона для нього — Олена Василівна, а ніяка там не Оленка, а все одно, хоч ти кіл на голові теши! Не доходить!" — гарячково згадувала жінка усе, що сплило спогадами про Гітаріста.

Сьогодні хлопець грав щось таке бентежне і тремтливе, що Олені враз прийшло на думку, що він виливає свою журу за коханням. Отим вільним коханням, яке завжди несе вічний страх — втратити свою любов… Наче, так, як і вона, постійно балансує по невидимому канату і, лише, варто буде хоч трохи оступитися, то зірвешся у чорне провалля і летітимеш у безвість невідомості, станеш уже нікому непотрібна. Але, однак, балансуєш, наче акробат по канату, бо інакше не можеш…

Що ж це за знайома мелодія? Невже це ще та пісня, яку вона співала за студентства у компанії одногрупників? Це ж Лорка! Гарсія Федеріко Лорка! І до того ж українською! Аж, присіла на східцях за дверима за мить, за один крок, за єдину порошинку до Гітаріста. А на усю сходову клітку ніжно бринів голос, того, кого Бог потай поцілував у лоба, обдарувавши ангельським променем світла:

Починається
Плач гітари.
Розбивається
Чаша ранку.
О, не чекай від неї
Мовчання.
Не благай у неї
Мовчання!
Неутомно
Гітара плаче,
Мов вода по протоках плаче,
Мов вітри над снігами плаче.
Не моли її про мовчання!
О, мовчання!
Так плаче ніченька за світанком,
Так плаче стріла без мети своєї,
Так пісок розпечений плаче
За прохолодою красою камелій.
Так з життям прощається птаха
Від загрози зміїного жала.
О, гітара, бідна жертва.
П’ять спритних кинджалів!

Пісня повільно стихла, а Олена вирішила швиденько прослизнути повз Гітаріста. Та, де там! Тільки зробила перші два кроки із зверхньою міною на обличчі, усіма рухами тіла намагалася показати, що та пісня її абсолютно нецікава, аж хлопець стрепенувся, сидячі на підвіконні, і весело озвався:

— Привіт, Бджілко!

У Олени, аж спина мокрою стала. Обернулася і вже, трохи кокетуючи, взявшись за боки, ( то, мабуть, уже генетично- закодований прийом кожної українки, коли треба за себе постояти, то умить за боки берешся і в бій!) сміливо запитала:

— Ну, і чого це я бджілка, Гітаристе із Бременських музикантів? — насміхалася, чи, то вже виявлялася таким чином захисна реакція організму на його присутність.

— Бо курточка у тебе жовта… Мене Світозаром звать, якщо шо…

Олена зупинилася, задумалася:

—А де це ти переклад Лорки українською мовою взяв, Світозаре?

—В ітернеті найшов російський текст, а тоді переклав на українську. А ти звідки узнала, що то Лорка?

— Сам переклав?

— Угу!

— Люблю Лорку просто… — очі Олена в підлогу потупила, а самій не вірилося, що звичайний, оболонський хлопчина із бідної родини, однолітки якого палять крек, виціджують із батьків грошенята, щоб потім блотонути перед однолітками найновішим айфоном за чималі гроші, чи новенькою спортивною тачкою Ferrari , може сидіти у тісній квартирці і перекладати Лорку…

— Слухай, Світозаре, мені зараз у садочок за малою і супермаркет забігти треба. Ніколи ляси з тобою точити. А граєш ти круто! Українських пісень умієш?

— Звичайно! — зрадів хлопчина.

—А щедрівок?

—Можна! — усміхнувся так осяйно, наче небо йому розхмарилось від заметілі зимової. — Це ота, що « Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка»? Леонтовича?

— Ні Йорданських. Що на Водохреща співають — Олена
йому.

— Прийдеться вивчити… — чи жартома, чи серйозно відказує. — Я можу пакети допомогти принести! Хочеш?— услід Олені гукає.

— Не хочеш, а хочете! — Оленка хлопцеві у відповідь, згадавши, що Вона ж жінка заміжня, дама статусна і серйозна. Я сама…. Ти іди, он, щедрівки вчи! Прийдеш і нам пощедруєш. На Водохрещу! Завтра!

Світозар ще довго стояв розгублений, а Олена, забравши, маленьку Аню з садочку хутко змітала із прилавків сусіднього супермаркету усю корисну і некорисну їжу: цукерки, борошно, м’ясні сосиски, все для суші, морозиво, тістечка, цукор, вершки, яйця, сири, і звичайно, що усе, що для куті треба. Мала Аня бігала і вищала від задоволення, не розуміючи, що то таке сталося, як мама така щедра і дозволяє, навіть, узяти батончик Twix і улюблені зефірки Marshmello?

************************************************************************************

Уже вдома мала весело вистрибувала по канапі і пухнастому молочному килимі-травичці, радіючи, що її передчасно забрали із садочку, уся замурзана шоколадом і печивом. А Олена розходилася на кухні на повну силу. Зварила кутю, додавши до пшениці, не лише меду, горіхів, маку, родзинок, а й модного кумквату, кураги, китайської вишні і сушеного манго. Українського глечика з узваром і полумисок з кутею віднесла у вітальню до старовинних ікон, що лишилися від бабусі у спадок. Свічки в срібні підсвічники поставила, щоб у Святий вечір вже запалити, бо Христос хрещатиметься у річці Йордані.

Металася по кухні із благословенною радістю. Як же можна у жінки із тим сироїдством забрати те, що з покон-віків мала за обов’язк кожна господиня оселі: їсти готувати? Оце тісто на вареники з картоплею і грибами, це голубці — швидко загортала фарш у капустяне листя — вже назавтра буде! Грибна юшка вже доходила, один за одним шпурлялися спечені коржі для торту на рушник, булькалили креми: анасний, вершковий, шоколадний, млів царський холодець, смажена риба складалася гіркою. «Ще, ще — билися чайками у Олениній голові думки. —Щоб сьогодні скоромне, а вже завтра — смачненьке. І сама їстиму… Хоч трохи, а їстиму! Салатів ще пару. Хочу, як у мами Мімомозу, чи Оселедця під шубою? А хай і те й друге буде! Хрумкнула свіжим пиріжком, що купила у супермаркеті і запашний смак дріжджового, ну вкрай некорисного, але ванільного тіста п’янив рецептори і додавав сили.

Марк із Тарасиком повернулися додому, коли Олена вже й з холодцем справилася і коржі перемастила на торт до завтрашнього свята і стіл скромно накрила на чотири страви Голодної куті. Про овочі та фрукти не забула. Саме, давила апельсиновий фреш, коли Марк весело загукав:

— Киця, а що це у нас тут твориться? А пахне як!

Жінка, як завжди, кинулася назустріч, солодко поцілувала. Тарасика в щоку цьомкнула.

— Так свято ж сьогодні! А завтра Водохреща, то ж вирішила різного до столу!

Умиті і прибрані разом посідали за вечерю, бо вже перша звізда зійшла і свічки яскраво блимали біля столітніх ікон. Діти сміялися і за обидві щоки уминали вареники з грибною юшкою, спочатку спробувавши по ложці куті та ковтку духмяного узвару. Олена і собі трохи насипала, ложку до рота піднесла та не полізло. Стиха запиталася:

— Ти будеш, Марку?

— Та ні. Ви їжте, а я соку та горіхів.—сумно чогось так відказав, так, як відказують ображені діти батькам, коли їм не придбали бажану іграшку.

— Завтра тоді і на Дніпро поїдемо. Скупаюся в ополонці. Усі сироїди купаються.

— Так воно ж якось не по-людські.. — Олена чоловіку,— не причащалися ж.

— Бог простить. На те він і Бог — вронив таке недоречне до сьогоднішнього свята, дрібне, як чорна квасолина речення, що може виправдати усі людські гріхи.

За вікном чулася Йорданська колядка і Олена знала, що то співає її Гітаріст. Можливо, навіть, для неї?
*************************************************************************************

Хлопець з гітарою під вікном Олениної квартири, сховав свої змерзлі пальці в кишені спортивної куртки з капюшоном і подумав, що дозріла жінка, старша жінка завжди спекотніше, що вона, наче той вогонь, що може і зігріти, і спалити водночас, що вона недоступно висить яблуком, аж на самій маківці дерева і її завжди чомусь так важко зірвати…
Звідсіль лунало радісні щедрівки:

Ой на річці, та й на Йордані,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я.

Божа мати ризи прала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я.

Світозар перекинув гітару через плечі і поплентався, наче голодний пес, до материної, убогої квартири, а яскраві вогні вікон нічного Києва святкували Хрестове хрещення у річці Йордані.

**************************************************************************************************

Ранкове, зимове сонце на свято Водохреща рясними променями заполонило спальню, а надворі кружляв сніг і всі машини під вікном, що стояли тісно одна біля одної було щедро вкрито молочними шапками, що нагадували тісно складене лебедине пір'я. Олена задоволено потягнулася. Нагадувала сонну, доглянуту кішку, що уже має собі на меті якісь радісні події на сьогоднішній день. Широко розкинула смагляві руки по сатиновому, блакитному простирадлу і зібрала докупи важкі коси чорною резинкою для волосся. На таці стояла мініатюрна філіжанка із порцеляни, а в ній духмяна кава із ароматом кориці.

Невже це Марк приніс? Бо постіль була ще тепла від його тіла, що завжди пахло мускусом і сандалом. Ні …. Не Марк. Дитячі голоси, що щебетом долітали із кухні і запах розігрітого сніданку дали зрозуміти, що там ворожать син з донею, а Марк страждав у вітальні своїм « Оком відродження». Крутиться на одному місці, широко розставивши руки, стояв на голові. Упевнено пихкав губами, балансував колоритними вдихами і видихами.

—А хто це тут встав раніше чим мами? — вбігла Олена на кухню, де метушилася з тарілками Анечка, а Тарас уже розрізав торт, який Олена спекла вчора. Обійняла донечку, закружляла і Тараса, хоч, і дорослий, а душа добра, як в янгола, теж любові просить...

— Ай — лоскотно! — заливалася сміхом мала.

—Ми уже в душі були. — доросло повідомив Тарас. А кава добра, мам?

—Найсмачніша в світі, мій золотий синочку!

—А я?—Анечка до Олени вередливо.

—А ти моя найдорожча перлинка, найсолодша суничка, моя принцеса!— Олена у відповідь. Милує, цілує, бо, яка мама дітей не любить. Побігла, наче дівчисько, до ванної, налила води і давай бризкати на малих! З Водохрещею, рідненькі мої. Христос охрестився!

А ті обоє, як горобці, разом у відповідь, бо навчені:

—У річці Йордані!

Після того, як були вже всі прибрані і одягнені та сито нагодовані, мала Аня залізла на коліна і тихенько прошепотіла Олені на вухо:

—Мам, скажи папі, шо ми сироїдами бути не хочемо.... Хай буде усігда так, як вчора. Мені отой фреш у печінках сидить!

—Буде, доню. Тепер буде. Тільки чіпсів мені ніяких! Домовилися?
А фреш корисний. Ми тобі будемо з гранату, або з яблука готувати? Ти ж любиш!

—Тільки не із сельдєрєя! — скривилася вередливо Анечка.

—Із селери, правильно говорити, доцюнь. Не хочеш, то, хіба ж примушувати буду? А з татом я поговорю.

—Ура! — розлетілося переможно на всю квартиру дитяче щастя!

Почали збиратися на Дніпро і Марк попросив Олену покласти кілька рушників. Дивно. Навіщо багато рушників? Вона ж узяла для нього тепле, махрове простирадло, приготувала зелений чай у термосі, щоб зігрівся. Ну, хоче купатися, то хай собі, бо кожен у цьому світі має право вибору.

Мала надію на те, що заїдуть до церкви, хоч слоїки освяти і набрати цілющої Йорданської води, бо з тим ковідом до храму, хіба потрапиш? Приготувала святковий одяг і білу оксамитову хустинкою з вишитими лілеями. Може, сама зайду — подумала —у мене ж щеплення є.

—Киць, а який ти купальник одягнеш? Білий, чи отой блакитний, шо попка видна?

—Що вдягнеш?

Олена вухам своїм не вірила. То було для неї не питання, а відро холодної води, вилите на голову Марком зненацька. Хотіла, було, зразу вихлюпнути на Марка усе своє невдоволення, але враз згадала мудрий вислів: « Перед тим, як сваритися, порахуй до десяти». Порахувала, вдихаючи свіже, зимнє повітря із, ледь, причиненого вікна і вирішила перевести все на жарт.

—Марку, я розумію, що ти чоловік — революція! То ти з мене анорексичку зробити хочеш! То тобі уже і в ополонку лізь, коли я лишень із грипу відійшла! Я у воду не полізу, хоч ти плач, хоч ти скач!

Накинула, граючись, хустинку Марку на шию, до себе притягла і пристрасно почала цілувати в теплі губи, у карі очі, у високого, розумного лоба. Та зрозуміло, що розм’як чоловік, як розм’якають у варенні тверді райські яблучка. А мудра жінка поволеньки шиєю його крутить в яку сторону їй потрібно.

— Ти ж сам мені говорив, що насильно сироїди ти не можна. Хай трохи побалувалуємося вкусненьким потроху, а там і далі і вівсяне, і кунжутне, і мигдальне молоко питимемо, ягоди-малини, кавуни-дині і все, що захочеш! — шаруділа по чоловіковому чорному чубу лагідно рукою, підлещуючись, наче та хитра лисиця. — Тільки я тебе прошу, не трогай ти дітей із тим сироїдінням. Он глянь, які вони щасливі! У Анечки, аж щічки рожевіші стали! Це ж їх вибір має бути. Стануть самостійними — хай самі вирішують, що їм їсти. І, до речі, — крутнулася уже ідучи по коридору взуватися, де натягували на себе теплі куртки діти, покрутилася на одній нозі , влаштовувала такі собі фіглі-міглі для чоловіка ,— я коли при надії була, то не сироїдила! Тому все по-чесному. Як у книжці твоїй написано!

Марк посміхнувся: « От вже, жінка попалася.. Як схоче, то все по-своєму завертить і відказати нічого».— майнула думка. І хоч було не по його, усе ж розчистив сріблясте « Інфініті», нагрів машину і вся сім’я, затишно усівшись в салоні, покотила до Храму Різдва Христового, що знаходився біля живописного парку « Наталка» на Оболонській Набережній, недалеко від дому.

Олена обожнювала ходити, саме в цей храм, який велично стояв на правому березі Дніпра, поблизу Північного мосту. І мікрорайон новий і церква урочисто освячена була зовсім недавно — у дві тисячі восьмому році. Будівлю прикрашали п’ять золотистих бань, куполи були прозорі і мали внутрішнє підсвічування, тому вночі виблискувала величним сяйвом, а у дзвіниці, навіть, було встановлено карільйон з електричним управлінням. Олена любила осучаснену архітектуру українського бароко, бо око приваблювало вишукана суміш етнічних елементів з привнесеними європейськими, а іконостас — краса неймовірна і вишукана. Краєм вуха чула від якоїсь бабці, яка допомагала в церкві, що його виготовлено, аж у Їндії. Була упевнена на всі сто відсотків, що тут не, просто, відтворене побачене, а створено на його основі своє, рідне і прекрасне.

До храму вирішили не заходити, бо людей було чималенько. Затяжний ковід уже не так лякав людську свідомість, тому
віряни, у блакитних і чорних медичних масках, пхалися до будівлі, не зважаючи, що треба триматися один від одного на відстані руки. Усі, хто був на церковному подвір’ї, наче на паску, поставили вряд банки із водою та кошики з домашньою випічкою — слоїками-пташками в цукровій пудрі. Скоро вийшов старенький батюшка у оранжевій, святковій ризі і щедро почав кропити присутніх Йорданською, святою водою. В Олени на душі враз ставало так радісно, наче із краплями святої води, вона позбувалася усього темних, чи грішних думок, що могли причаїтися десь всередині кожної людини. У всіх був пречудовий настрій, тому швиденько повсідалися у теплу машину і помчали до Дніпра.

Марк вийшов на морозне повітря, хутко зняв верхній одяг і знову почав розминатися на повну силу, щоб кров рухливо розігріла його тіло. Олена наказала залишатися дітям в машині, аби не померзли, а сама теж пішла за чоловіком. Було холодно і вітряно, але люди купалися. Більшість уже піддатих стояли купками, дехто не з хрестом, а з міцним матюком плигав в ополонку і якісь три хвилини бультихався у річці, присідаючи, щоб і голова намокла, а потім із виском вискакував на кригу, притрушену піском, біг до друзів і, навіть, не накинувши рушника на тіло прикладався до протягнутого друзями пластикового стаканчику з горілкою. Правду кажуть, що п’яному — море по коліна. А тут прямо картина — маслом!

Олені чомусь спало на думку, що люди в річці нагадують, аж синю, морожену рибу і від цього стало неприємно. Скрізь виски, вигуки, крики, але були і більш свідомі громадяни, які грілися після Йорданської купелі гарячим чаєм і хутко сідали в машини, аби зігрітися. Десь здалека чулася і мелодія красивої щедрівки і все було б нічого, якби Марк не вичудив таке, чого Олена ніколи від нього не сподівалася.
— Ну, що, бойци!— несподівано відкривши задні дверці машини, де сиділи діти, — Купатись будемо? — вигукнув чоловік.

— Марк, ти що здурів? Зовсім уже клепка поїхала — не втрималася спантеличена Олена.

— А чого ж я вже ноги їм закаляв у душі! — відгукнувся задиркувато і до Тараса. — Ти мужик, чи не мужик? А ну швидко вилазь і на розминку!

Тарас знехотя відчинив дверцята і ступив ногою в сріблястий сніг, подумавши, що карате для нього і так достатньо. А татові приколи уже починають не на жарт достават.
Марк уже схопив малу і похапцем почав розстібати дитячий, рожевий пуховичок-пар. Олену, наче струмом, хто вдарив. Умиротворене хвилину тому обличчя жінки вмить виказало своє невдоволення і тепер вона була більше схожа на роздратовану вовчицю, чим на спокійну, молоду пані. От-от і вгризеться в горло Марку, захищаючи своє, найрідніше. Миттю підбігла і відтягла за светра Марка від доньки. Аня почала плакати, схопилася за матір і в її карих очах відсвічувався чорним жахом страх.

—Ма-ма-ма-ма! Я не хочу в у льоді купаться! — Аж захлиналася від ридань Анечка, міцно обхопивши, мамину шию маленькими рученятами.

—Пусти її! — уже шипіла змією Олена на чоловіка, міцно притискуючи доньку до грудей.

— Якшо малою попробує, то звикне! — тягнув до себе наполегливо малу за спину Марк, глибоко переконаний, що зробить такою послугою дітям лише користь, бо в здоровому тілі — здоровий дух.

— Ти хворий! Пусти сказала дитину. Мене лучче утопи у тій ополонці! — уже переходила на розпачливий крик Олена.

Якийсь час подружня пара сіпали злякану дівчинку один до одного, аж поки Тарас не підбіг до батька і з усієї сили, вкусив за руку.

—Давайте, ще розірвіть її пополам!— вигукнув хлопчик — Я купатися теж не буду! Не можна занурюватися у воду без сповіді і причастя! І робити це, папа, треба з чистою душею та щирим бажанням. А так гріхи ніякі вода не змиє!

Кров із прокушеної руки Марка капнула на сніг і здавалося, що на ньому розповзається кривавий смуток.

—От, Серуни! — вигукнув Марк і хутко знявши останній одяг побіг до ополонки, де вже зібралися сироїди, вегани, моржі, звичайні християни, які не розуміли, що без певної підготовки різка зміна температури може викликати, навіть, інсульт. Загалом, усі ті, хто, або за здоровий образ життя, або ті, що не тямлять, що своїм алкогольним купанням самі собі риють могили.

Олено швиденько почала заспокоювати малу Аню, що завивала так, що із сусідньої ятки, де продавали глінтвейн, на цю катавасію, уже почали поглядати люди. Не спускала малу з рук, витирала носовою хустинкою злякані слізки цілувала у солоні щічки. Тарас, наче охоронець стояв із біля мами та сестри і Олені враз здалося, що її хлопчик виріс, став мужнішим, став захисником, що ніколи їх не зрадить.

— Неплач, сонечко. Сьогодні Водохреща, а хто сьогодні плакатиме, той і цілий рік пллакатиме. Ти ж не хочеш?

— Ні...— заспокоювалася потроху Аня, бо вже не бачила загорози, що її понесуть купати у крижану воду.

— То ми з татом так пошуткували, бо любимо тебе дуже. Не могли поділити...