ми обіцяли один одному: ні — коханню!
лише дотики слів, лише легкі розмови,
що не напружують зіркових інів та янів,
бо ми не уміє вчасно з’являтись додому.
рому ти хочеш? рому й роменових квітів?
уже за сонник, а ми — лише склад із літер?

мені не подобаються на світлинах наші обличчя…
леді якісь танцюють навколо тебе, певно, в червонім...
це, уже, мій солодкий, не червень, а січень.
в нього світлини бувають лиш біло-чорні.
хтось тобе слухав, а хтось — намагався слухати...
то вирізнюй оту, яка на палець врізаний дмухає.

ну, не взяла телефон. ну, скажи, і що із того?
там помінялись місяці, букви, тремтячі цифри…
я не беру у борги ні слів, ні тернову тривогу.
мрію, буває, звичайно, надівши панчішки сірі.
ти мене усе лаєш:

— сестричко, потрібно спати!
на вісім карат, брате, розігнала смарагдовий катер!

ось мій малюнок — тут тільки чорне і біле,
наче шахова дошка. ти сам розставляй фігури.
хочеш — Надію постав направо, хочеш Віру — наліво,
хочеш — з’їдай морозиво слів і купайся в лазурі.
—дами! — ти кажеш? і кожна з них — пікова драма...

хочу я, просто, в кедах і в синіх джинсах,
щоби пісок в обличчя там, де щемне хінді Рампхуру!
серце моє коралове спокоєм заколисувало,
бо там не соромно бути сліпою під сивими мурами.

хочу, щоб рими мої не рівняли рівно,
бо у мені ужився і Аваль і Каїн.
може, в дитинстві багато читала Гріна?
може, у в багатстві багато мліла за Каєм?
рани? які там рани? то — загартовані перспективи...
то у нас граються барсами сніжними білі зими...
Юлія Івченко 20. 19. 2022.