В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до часу своїх справ.
- Дідусю, - хлопчик раптом запитав, -
А правда, що ти молодим ще зовсім
З поляками й «червоними» боровся
Та українську землю захищав?
Дідусь поглянув, гірко усміхнувсь:
- То правда…звісно. Та гірка, одначе,
Бо ж вільного я краю не побачив.
Край у крові бездонній захлинувсь.
- Як то було? Дідусю, розкажи!
- Щоб все розповісти часу не стачить.
Але тобі цікаво дуже, бачу.
Хоч згадувать, мов знову пережить.
Та ж розкажу. Те, що найбільш важливе
Для мене, що у пам‘яті навік.
Про грізний дев‘ятнадцятий той рік.
Ти чув щось про Чортківську офензиву?
- Не чув, дідусю. Що воно таке?
То те, чим всі ми маємо гордитись,
Бо ж таки вмієм за свободу битись.
Хоч в результаті відчуття гірке.
Ще в лютому ми ляхів потовкли
Й на захід їх, аж під Польщу́ загнали,
Уже і Львів в оточення узяли,
Вже ляхів зовсім вигнати могли
Із України. Та на жаль…На жаль…
Європа не хотіла про нас знати.
Спинитися нам стала вимагати.
Бо хто ми їй – якась слов‘янська шваль,
Що плутається тільки під ногами.
Тут москалі із усіх дірок пруть,
В Європу «революцію» несуть.
Аби із ними не сусідить прямо,
Європа городитися взялась
«Кордоном санітарним» від загрози –
У москалів країни на дорозі,
В які москаль би лобом упиравсь:
Польща́, Чехословаччина та угри,
Немов форпост у диких на шляху.
Європа аж тряслася у страху,
Отож міцні і будувала «мури».
Як українці стали заявлять
У світ про себе – слухать не схотіли,
Без нас і долю нашу порішили -
Не мали права незалежні стать.
Ні, на словах, багато говорили,
Про право націй. Та то не про нас…
Спинили наше військо у той час,
Коли від ляхів майже край звільнили.
Ми ж змушені послухатись були,
Бо все ще сподівались – допоможуть.
Вони ж на ляхів тільки крикнуть можуть
І ті б одразу в Польщу відійшли.
Спинились, перемови почали,
Але Європа стільки зажадала,
Що ми б державу тільки так прода́ли.
Тож змушені відмовитись були.
Та, поки перемовини велись
З Європою, зібрали ляхи сили
І нас від Львова скоро відтіснили.
Європа, наче цикнула на них,
Щоб зупинились та то лиш для виду,
Бо ж зброї ляхам надіслали слідом,
Прислали офіцерів ще своїх,
Аби навчити ляхів воювати.
А ми… А ми у розпачі були.
Той наступ зупинити не змогли
І мусили все далі відступати.
Куди й подівся бойовий наш дух.
Загони, навіть невеликі ляхів
Наводили на військо наше страху.
Здавалося, вогонь свободи вщух.
Не тільки ми – звичайні вояки,
Командування втратило вже віру,
У вояків питалося допіру:
Боротися чи здатися-таки.
Чи на румунську землю перейти
І здатися, щоб десь по закордонах
Пізніш військові формувать загони
І боротьбу уже звідтіль вести?
Чи то полякам здатись? Шлях привів
За Збруч нас. У трикутнику отому
Тулились, не страшні уже нікому.
Зостався шлях один лише – Чортків,
Через який ми вибратись могли
З тієї пастки, у яку попали.
Та ляхи раптом на Чортків напали
І легко, хоч і з боєм узяли.
Тепер усе. Не вибратися нам
Із тої пастки. Тут всім помирати,
Або, хоча би бій останній дати,
Ще зуби показати ворогам.
Тоді ще Омелянович-Павленко
Віддав наказ – Чортків потрібно взять
І став до того сили готувать,
Бо ж розумів – зробити то нелегко.
І не тому, що сил тих не було,
А просто у військах гнітючий настрій.
Ніхто не вірив, що таке удасться.
Вже ледве не до паніки ішло.
Та, мовби подих вітру – новина:
Наші побили ляхів в Ягільниці,
Тепер Чорткова легше підступиться.
І дух одразу підняла вона.
То сьоме червня, ввечері було,
А вранці ми вже на Чортків напали,
Із двох боків його у кліщі взяли.
В атаку військо, як на свято йшло.
Гармати били ляхів упритул,
Позиції з землею їх рівняли.
І той Чортків надвечір ми узяли,
Хоча багато і лягло від куль
Та ляхів ми добряче потовкли.
Ще кілька сот до нас в полон попало,
Трофеїв чималенько там узяли.
У війську всі окрилені були.
Чи тільки в війську? Навіть, нагорі
Прокинулися раптом. Подих вітру
З Чорткова зміг суспільство розбудити
І кожен знов свободою горів.
І дезертирів, мов і не було,
А добровольці тисячами рвались
До війська, воювати сподівались.
Мов свято Великодня знов прийшло.
Державне керівництво «віднайшлось»,
А то про нього досі ми не знали.
І Петрушевича в диктатори обрали,
Немовби вже про перемогу йшлось.
Він Греківа призначив генералом,
Що мав в подальший наступ нас вести
І перемоги тої досягти.
Ми з нетерпінням наступу чекали.
Щоби не згас той дух наш бойовий,
Командування швидко розібралось,
Куди би саме наступати взялись,
Де перше треба дати ляхам бій.
Щоб наступати, треба мати тил,
Який би харчував та повнив складом.
Без того бойовий дух лиш бравада.
Тож Греків швидко вирішив – звідсіль
На Бучач й Теребовлю мали йти,
Аби у ляхів їх скоріш відбити,
За Стрипою надійний тил створити
І звідти дальший наступ повести.
То вже було нелегко. Ляхи знали
Вже про Чортків, тож сили підтягли,
Щоб ми до міст прорватись не змогли.
Вони надію нас здолати мали,
Бо думали, що ми ще досі ті
Понурі і безвольні. Що без бою
Здавали ляхам села і міста.
Лякатись нас не було в них підстав,
Вважали нас не військом, а юрбою.
Гадали нас здолати. Але їх
Чекали наші віра, лють, відвага.
І невгасима перемоги спрага.
І ми зустріли їх уланів тих,
Що від одного імені втікали
Ще досі, понад Стрипою. Лягли
Улани, нас спинити не змогли.
На їхніх плечах Бучач ми узяли.
Й за Теребовлю битва почалась.
Хоч ляхи її люто боронили
І мали задля того більші сили.
Та їхня сила нашій піддалась.
Ми мали проти ляхів мало сил,
Але тоді вже дух високий мали
І сміло проти них ми виступали,
Ще й маючи тепер надійний тил.
Ми, звісно, уже мріяли про Львів,
Що скоро будем місто визволяти.
Та Греків знав, що ляхів там багато,
Тож наступ в зовсім інший бік повів.
Ми напрям на Тернопіль узяли,
Де ляхи дуже міцно окопались,
Спинити нас під містом сподівались,
Поки б вони резерви підтягли.
Бій був жорстокий, ляхи добре бились,
Прорватись намагалися крізь нас.
Але це був зовсім не їхній час.
Тепер вони у пастці опинились
І мусили скоріше відступать,
Тернопіль нам трофеєм залишити.
А нас уже було не зупинити,
Вже подалися Бережани брать.
У ляхів вже резервів не було
Достатньо близько, щоб у бій кидати.
Тож мусили у Бережанах стати,
Їх військо наступати не могло.
Але оборонятися ще в силі.
Отож під містом стріли вони нас.
Ми кидались в атаку раз по раз,
Але пробитись в місто не зуміли.
Та, поки ляхи билися із нами,
Їх наші сили з флангів обійшли
Й спокійно Бережани узяли.
Впіймали гаву, правда, скажу прямо.
Могли б у лантух ляхів «зав’язать»,
Але не встигли – вирвалися кляті.
Та ж перемога – Бережани взяті!.
Було що і без того святкувать.
Події дуже стрімко розвивались,
Немов у сні. Лиш кільканадцять днів
І наступ наш раптово все змінив.
Ми на таке ніяк не сподівались,
Як відступали по оцих шляхах.
Тепер же очі переможно сяють,
Нас люди всюди радісно стрічають.
Куди й поділись відчай наш і страх.
А в ляхів все робилось навпаки.
Розбиті, вони в паніці втікали
Та від Варшави помочі чекали
І врешті дочекалися-таки.
Ми на підйомі після Бережан
Взялися далі ляхів виганяти,
Вдалося нам і Броди, й Белз узяти,
Розбить під Рогатином польський стан.
Вже до Гнилої Липи підійшли,
Лиш два дні маршу і ми вже у Львові.
До того маршу ми були готові…
Та далі наступати не змогли.
І зброї брак – де ж нам її узяти?
Європа ляхам зброю шле весь час.
А всі запаси вичерпались в нас.
І як тепер без зброї воювати?
Європа, хоч комизилась весь час,
Себе за справедливу видавала,
Урешті-решт все ж нам свиню підклала.
Й коли? Як на підйомі ми якраз.
Тож рішення Європа прийняла
І край наш ляхам врешті-решт віддала.
Про нашу згоду, навіть не питала.
Ще й Польщі зброю в котрий раз дала.
Отримавши те, що вона хотіла,
Все кинула Варшава проти нас.
Їх стало втроє більше на той час.
А ми, хоча резерви і створили,
Але не встигли їх підготувать.
Замало часу нам відвела доля.
Ми б билися, якби то наша воля,
За рідний край готові помирать.
Та наша смерть нічого б не дала.
Щоби боротись, треба було жити.
І мусили ми знову відступити.
Але тепер в нас армія була
Готова битись. Знову під Чортків,
За Збруч, щоб з наддніпрянцями єднатись.
Разом до боротьби важкої братись…
Про те я б іншим разом розповів.