Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
Коли щось гримить і бахка весь час біля нього.
Сидить та вишневу люльку свою набиває.
Щоб якось відволіктися, став Петрик питати:
- Скажи, діду, а ти знаєш, звідки скло взялося? –
А сам очі то на діда, то на вікно косить,
Видно, хочеться хлопчині, справді про те знати.
Дід поглянув на онука та пригладив вуса:
- Скло, питаєш, звідки взя́лось? Чи ж мені не знати.
Колись, як ще був маленький, то повідав тато,
А я, хоч роки минули, й досі не забувся.
Було то, як наші предки ще чумакували.
Їхала чумацька валка неспішно до Криму.
Воли легко тягли мажі, бо ж були пустими.
На ніч в балці чи байраці спочити ставали.
Один дядько поміж ними був за кашовара.
Мав на мажі все, що треба їсти готувати.
Звісно, не за так робив то – за окрему плату.
Як повернуться, то інші заплатять товаром.
А був такий – що завгодно з-під землі дістане.
Знав, де можна чого взяти, за скільки продати.
По дорозі десь селітри спромігся дістати,
Сказав, що вона в нагоді колись йому стане.
Продасть козакам, ті з неї порох будуть мати.
Тож кинув шматки на воза, хай лежать до часу.
А там і казан, і крупи, і сушене м’ясо,
Рогачі, на які можна казани чіпляти.
Приїхали до Сивашу, на березі стали.
Кругом тільки пісок та ще поряд Гниле море.
Хилить сонечко на захід, стемніє вже скоро.
Тож чумаки до ночівлі готуватись стали.
Дядько кинувся вечерю на всіх готувати.
До мажі поліз, аж бачить – рогачів немає.
Випали десь по дорозі. І таке буває.
Не став чоловік, одначе з того горювати.
Витяг два шматки селітри, до вогню поставив,
На них палицю, на неї казан і повісив.
Скоро уже й саламаха зготувалась, звісно.
Чумаки бігом поїли гарячої страви
Та і спати повкладались. Вогонь собі тліє.
Вітерець його із моря легкий роздуває.
Мошка, правда, налетіла, спати заважає.
Та до дьогтю підлітати близенько не сміє.
Виспались. Устали вранці. Дядько вже зібрався
На віз ту селітру класти. Коли диво бачить –
Потекла його селітра від вогнища, значить
І той потік з розпеченим піском як змішався,
Якась маса утворилась, міцна та прозора.
- Хлопці! – дядько став гукати, - а йдіть-но скоріше!
Подивіться, що стекло тут із селітри лише!
Хлопці, заспані ще трохи, вмивалися в морі.
Прибігли бігом до нього, роздивлятись стали.
Врешті, видно, здогадались, що саме тут сталось,
Що розплавлена селітра із піском змішалась
І від того вони тепер оте диво мали.
- А як ми його назвемо? – хтось узявсь питати.
- Та стекло нехай і буде! – По-москальськи наче? –
Сказав дядько, який перший те диво побачив.-
А, давайте його просто склом ми називати?!
- А для чого воно треба? – знов став хтось питати.
А дядько: - Та аби було, до чогось приставлю.
Замість міхура у вікна шибки собі вставлю…
Тож відтоді склом і стали люди користати.