Ранкове, зимове сонце на свято Водохреща рясними променями заполонило спальню, а надворі кружляв сніг і всі машини під вікном, що стояли тісно одна біля одної було щедро вкрито молочними шапками, що нагадували опале лебедине пір'я.
Олена задоволено потягнулася. Нагадувала розніжену, доглянуту кішку, що уже має собі на меті якісь цікаві події на сьогоднішній день. Широко розкинула смагляві руки по сатиновому, блакитному простирадлу, вмить спустила ноги на ламінатну підлогу, зібравши докупи важкі коси чорною резинкою для волосся. На туалетному столику стояла таця з мініатюрною філіжанкою із порцеляни, а в ній духмяна кава із ароматом улюбленої кориці.
Невже це Марк приніс? Бо постіль була ще тепла від його тіла, що завжди пахло мускусом і сандалом. Ні …. Не Марк. Дитячі голоси, що щебетом долітали із кухні та запах розігрітого сніданку дали зрозуміти, що там ворожать син з донею, а Марк страждав у вітальні своїм « Оком відродження». Крутиться на одному місці, широко розставивши руки, стоїть уперто на голові, впевнено пихкає губами, балансуючи колоритними вдихами і видихами. " Вобщем, Марк в своєму амплуа. В нірвані... — майнула у голові звична думка.— Краще зараз не турбувати..."
—А хто це тут встав раніше чим мами? — вбігла Олена до кухні, де метушилася з тарілками Анечка, а Тарас уже розрізав торт, який Олена спекла напередодні. Обійняла донечку, закружляла і Тараса, хоч, і підліток уже, а душа добра, як в янгола, теж любові просить...
— Ай — лоскотно! — заливалася сміхом мала.
—Ми уже в душі були. — доросло повідомив Тарас. А кава добра, мам?
—Найсмачніша в світі, мій золотий синочку!
—А я?—Анечка до Олени вередливо.
—А ти моя найдорожча перлинка, найсолодша суничка, моя принцеса!— Олена у відповідь. Милує, цілує, бо, яка мама дітей не любить. Побігла, наче дівчисько, до ванної, налила води і давай бризкати на малих! З Водохрещею, рідненькі мої. Христос охрестився!
А ті обоє, як горобці, разом у відповідь, бо навчені:
—У річці Йордані!
Після того, як були вже всі прибрані, одягнені та сито нагодовані, мала Аня залізла на коліна і тихенько прошепотіла Олені на вухо:
—Мам, скажи папі, шо ми сироїдами бути не хочемо.... Хай буде усігда так, як вчора. Мені отой фреш у печінках сидить!
—Буде, доню. Тепер буде. Тільки чіпсів мені ніяких! Домовилися? А фреш корисний. Ми тобі будемо з гранату, або з яблука готувати? Ти ж любиш!
—Тільки не із сельдєрєя! — скривилася вередливо Анечка і забовтала ногами.
—Із селери, правильно говорити, доцюнь. Не хочеш, то, хіба ж примушувати буду? А з татом я поговорю...
—Ура! — розлетілося переможно на всю квартиру дитяче щастя!
Почали збиратися на Дніпро і Марк попросив Олену покласти кілька рушників. Дивно? Навіщо багато рушників? Вона ж узяла для нього тепле, махрове простирадло, приготувала зелений чай у термосі, щоб зігрівся. Ну, хоче купатися, то хай собі, бо кожен у цьому світі має право вибору.
Мала надію на те,що заїдуть до Храму Різдва Христового слоїки освяти та банку води. На Водохреща має вона неймовірно цілющу силу цілий рік...? Приготувала святковий одяг і білу оксамитову хустинку з вишитими лілеями. "Може, сама зайду, — подумала, —у мене ж щеплення є. З тим ковідом до храму, хіба потрапиш?"
—Киць, а який ти купальник одягнеш? Білий, чи отой блакитний, шо попка видна? — опецьком з’явився веселий Марк у дверному пройомі.
—Що вдягнеш?
Олена вухам своїм не повірила. То було для неї не питання, а відро холодної води, вилите на голову зненацька. Хотіла, було, зразу вихлюпнути на Марка усе своє невдоволення, але враз згадала мудрий вислів: « Перед тим, як сваритися — порахуй до десяти». Порахувала, вдихаючи свіже, зимнє повітря із, ледь, причиненого вікна і вирішила перевести все на жарт:
—Марку, я розумію, що ти чоловік — революція! То ти з мене анорексичку зробити хочеш! То тобі уже і в ополонку лізь, коли я, лишень, від грипу відійшла! Я у воду не полізу, хоч ти плач, хоч ти скач!
Накинула, граючись, хустинку Марку на шию, до себе притягла і пристрасно почала цілувати в теплі губи, у карі очі, у високого, розумного лоба. Та зрозуміло, що розм’як чоловік, як розм’якають у варенні тверді райські яблучка. А мудра жінка поволеньки шиєю його крутить в яку сторону їй потрібно.
— Ти ж сам мені говорив, що насильно сироїдити не можна. Хай трохи побалуємося смачненьким, а там і далі, і вівсяне, і кунжутне, і мигдальне молоко питимемо, ягоди-малини, кавуни-дині і все, що захочеш! — шаруділа по чоловіковому чорному чубу доглянутою рукою, підлещуючись, наче та хитра лисиця.
— Тільки я тебе прошу, не трогай ти дітей із тим сироїдінням. Он глянь, які вони щасливі! У Анечки, аж щічки рожевіші стали! Це ж їх вибір має бути. Стануть самостійними — хай самі вирішують, що їм їсти. І, доречі! — крутнулася уже ідучи по коридору, де натягували на себе теплі куртки діти, покрутилася на одній нозі , влаштовувала такі собі фіглі-міглі для чоловіка ,— Я коли при надії була, то не сироїдила! Тому все по-чесному. Як у книжці твоїй написано!
Марк посміхнувся: « От вже, жінка попалася... Як схоче, то все по-своєму завертить і відказати нічого.».— майнула думка. І хоч було не по його, усе ж розчистив сріблясте « Інфініті», нагрів машину і вся сім’я, затишно усівшись в салоні, покотила до Храму Різдва Христового, що знаходився біля живописного парку « Наталка» на Оболонській Набережній, недалеко від дому.
Олена обожнювала ходити, саме, в цей храм, який велично стояв на правому березі Дніпра, поблизу Північного мосту. І мікрорайон новий, і церква урочисто освячена була зовсім недавно! Величну Будівлю прикрашали п’ять золотистих бань, куполи були прозорі і мали внутрішнє підсвічування, тому вночі виблискували божественим сяйвом, бо у дзвіниці встановили карільйон з електричним управлінням.
Олена любила осучаснену архітектуру українського бароко, бо око приваблювало вишукана суміш етнічних елементів
привнесеними європейськими, а іконостас — краса неймовірна! Дивися на нього і здається, що кожна ікона шепоче:" Бережу тебе!" та сльоза незрозуміла, якась, аж космічна, чого виривається на волю, тече по Олененій щоці, осідає сіллю жіночого смутку на язиці. Краєм вуха чула від якоїсь бабці, яка допомагала в церкві, що його виготовлено, аж у Їндії. Була упевнена на всі сто відсотків, що тут не, просто, відтворене побачене, а створено на його основі своє, рідне і прекрасне.
До храму вирішили не заходити, бо народу було чималенько. Затяжний ковід уже не так лякав людську свідомість, тому віряни, у блакитних і чорних медичних масках, пхалися до будівлі, не зважаючи, що треба триматися один від одного на відстані руки. Усі, хто був на церковному подвір’ї, наче на Паску, поставили вряд банки із водою та кошики з домашньою випічкою: слоїками-пташками в цукровій пудрі, що символізувало голуба, який приніс добру звістку про те, що Ісус Хрестос охрестився в річці Йордані
Олена давно вже розповіла дітям, ще пізнане від баби, оповідання із Євагелія, як до Іоанна Хрестителя біля річки Йордан звернувся Ісус Христос для того, щоб прийняти хрещення: «Під час хрещення відкрилося небо, і Дух Святий зійшов на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба, який казав: Ти Син Мій Улюблений, у Тобі Моє благовоління!».
На подвір’я церкви вийшов старенький батюшка у оранжевій, святковій ризі і щедро почав кропити присутніх святою водою. В Олени на душі враз ставало так радісно, наче із краплями живої води, вона позбувалася усіх темних, грішних думок, що завжди чаяться всередині кожної людини. І чому ж так гарно на серці стає, після того ритуалу окропління, що ти наче на світ заново народилася, і жити хочеться?
У всіх був пречудовий настрій, тому швиденько повсідалися у теплу машину та помчали до Дніпра Там вже переливалася усіма відтінками сніжно-білого вирубана ополонка у вигляді хреста, вхід до якої, прикрашала арка із зеленої сосни, прибрана різнокольоровими кульками із пластику та великими сніжинами із фольги. Виглядало це настроєво. Людей було багацько, але усі різні…
Марк вийшов на морозне повітря, хутко зняв верхній одяг і знову почав розминатися на повну силу, щоб кров рухливо розігріла його тіло. Олена наказала залишатися дітям в машині, аби не померзли, а сама теж рушила за чоловіком. Вловила сніжинку з неба в руку і спробувала на смак. «Свята…»—подумала.
Було холодно і вітряно, але народ купався. Більшість уже піддатих стояли купками, дехто не з хрестом, а з міцним матюком плигав в ополонку і якісь три хвилини бультихався у річці, із виском вискакував на берег, притрушений піском, біг до друзів і, навіть, не накинувши рушника на тіло, прикладався до протягнутого кимось пластикового стаканчику з горілкою. Правду кажуть, що п’яному — море по коліна. А тут прямо картина — маслом...
Олені чомусь спало на думку, що люди в річці нагадують, аж синю, морожену рибу і від цього стало неприємно. Скрізь виски, вигуки, крики, але були і більш свідомі громадяни, які грілися після купелі гарячим чаєм і хутко сідали в машини, аби зігрітися. Десь здалека чулася і мелодія красивої щедрівки, і все було б нічого, якби Марк не вичудив таке, чого Олена ніколи від нього не сподівалася.
— Ну, що, бойци!— несподівано відкривши задні дверці машини, де сиділи діти, — Купатись будемо? — вигукнув азартно чоловік.
— Марк, ти що здурів? Зовсім уже клепка поїхала? — не втрималася Олена. Стала враз розгубленою, спантеличеною від чоловікової вихідки.
— А чого ж я вже ноги їм закаляв у душі! — відгукнувся задиркувато і до Тараса:
— Ти мужик, чи не мужик? А ну швидко вилазь і на розминку!
Тарас знехотя відчинив дверцята і ступив ногою в сріблястий сніг, подумавши, що карате для нього було б достатньо, а татові приколи уже починають не на жарт доставати.
Марк витягнув доньку з машини і похапцем почав розстібати дитячий, рожевий пуховичок-пар. Олену, наче струмом, хто вдарив. Умиротворене хвилину тому обличчя жінки вмить виказало своє невдоволення і тепер вона була більше схожа на роздратовану, люту вовчицю, чим на спокійну, молоду пані. От-от і вгризеться в горло Марку, захищаючи своє, найрідніше.
Миттю підбігла і відтягла за светра Марка від доньки. Аня почала плакати, схопилася за матір і в її карих очах відсвічувався чорним жахом страх.
—Ма-ма-ма-ма! Я не хочу в у льоді купаться! — аж захлиналася від ридань Анечка, міцно обхопивши, Оленину шию маленькими рученятами.
—Пусти її! — уже шипіла змією жінка на чоловіка, міцно притискуючи доньку до грудей.
— Та чого ти? Якшо малою попробує, то звикне! — тягнув до себе наполегливо доньку за спину Марк, глибоко переконаний, що зробить такою послугою дітям лише користь, бо в здоровому тілі — здоровий дух!
— Ти хворий! Пусти, сказала дитину! Мене лучче утопи у тій ополонці! — уже переходила на розпачливий крик Олена.—Ти вже достав із своїм сироїдінням! Тепер хочеш дітей мені застудити?
Якийсь час подружня пара сіпали злякану дівчинку один до одного, аж поки Тарас не підбіг до батька і з усієї сили, вкусив за руку.
—Давайте, ще розірвіть її пополам!— вигукнув хлопчик — Я купатися теж не буду! Не можна занурюватися у воду без сповіді і причастя! І робити це, папа, треба з чистою душею та щирим бажанням. А так гріхи ніякі вода не змиє!
Кров із прокушеної руки Марка капнула на сніг і здавалося, що на ньому поволеньки розповзається кривава квітка сімейного смутку.
—От, Серуни! — вигукнув Марк і хутко знявши останній одяг побіг до ополонки, де вже зібралися сироїди, вегани, моржі, звичайні християни. Деякі з них зовсім не розуміли, що без певної підготовки різка зміна температури може викликати, навіть, інсульт. Загалом там були усі прошарки суспільства, усі ті, хто, або за здоровий образ життя, ті, що не тямлять, що своїм алкогольним купанням собі риють могили, або ті, яким не терпілося зробити селфі, чи відео і похвалитися ним у мережі.
Олено швиденько почала заспокоювати малу Аню, що завивала так, що із сусідньої ятки, де продавали глінтвейн, на цю катавасію, уже почали поглядати люди. Не спускала малу з рук, витирала носовою хустинкою злякані оченята від слізок, цілувала у солоні щічки. Тарас, наче охоронець, чатував біля мами та сестри, і Олені, враз, здалося, що її хлопчик швидко виріс, став мужнішим, став захисником, що ні за яких обставин не дозволить знецінювати ні себе, ні свої захоплення, ні свої досягнення, ні себе як особистість. Що він ніколи-ніколи їх не зрадить...
— Не плач, сонечку. Сьогодні Водохреща, а хто у цей день плакатиме, той і цілий рік слізки литиме. Ти ж не хочеш?
— Ні...— заспокоювалася потроху Аня, бо вже не бачила загорози, що її понесуть купати у крижану воду.
— То ми з татом так пошуткували, бо любимо тебе дуже. Не могли поділити...
— Я іще не вмію правильно виражать свої мислі, але я тебе люблю, мамочка!
— І я тебе, моє сонечко, дуже-деже люблю! І Тарасика люблю! Все буде добре, мої хороші!
Додому, після Маркового купання їхали у гробовій тиші. Олена пересіла на заднє сидіння і тримала маленьку Аню на колінах. Невдоволений Марк різко притормозив біля новенького парадного.
— Киць, ви, мабуть, ідіть додому, а я до пацанів у « Чорну пантеру» заскочу.
— У секту свою? Домовлялися ж пообідати разом, з дітьми побавитися, а ти оце таке влаштував! —з серцем відказала Олена. І я тобі не Киця! Ім’я батьки при народженні дали!
Вийшла з машини, забрала дітей і свячену воду. Угу… "Чорна пантера"... То такий бойовий клуб, де мізки з дитинства так запудрюють, що у тебе скоро замість килима розбите скло валятиметься у квартирі, а унчаки, замість качалки... І шукають таких, щоб гроші видурити для самофінсування... А Марк, як Марк. Твердолобий... Нічим не проб'єш... Правду люди кажуть: у всьому має бути міра, а що занадто — то не здраво…
*******************************************************************
Вдома було затишно і Олені стало спокійніше. Погодувала дітей, Аню вклала спати, бо вже на другу годину повертало. Тарас засів за ноутбук, а Олена вирішила покропити квартиру святою водою, бо то незмінна традиція її родини, щоб спокій і мир був, і ніяка темна сила не заподіяла зла. Ходила собі у домашній сукенці із молочного льону та кожен кут квартири
перехрещувала, бризкаючи водою та шепочучи молитву. Від того і спокійніша стала.
—Білі-ім-бі-м- білім-ім-м! — хтось натиснув кнопку дзвінка.
Олена відчинила двері і трохи не остовпіла. Перед нею стояв Гітарист. Очі — натхненні, усмішка — сонячна. Одягнутий у розстібнутий пуховик блакитного кольору, з під якого виглядала звичайна, хебешна, жовта, футболка із синім надписом: « Я свідомий українець.», а в руках та плакуча гітара. У Олени ж за тими подіями, які творилися сьогодні, геть, з голови вилетіло, що сама запрошувала його на гостину пощедрувати. Думала ж, що і Марк вдома буде… Та й, хоч би нагодувала хлопця… Що там тії різниці у віці між Гітаристом і її Тарасом, якісь вісім років...
—Привіт, Бджілко! Щедрувати можна? — запитався. І не було в його погляді ні страху, що може налаяти його хазяїн родини, ні образ на цей світ, що не дав йому багатих батьків, ні якоїсь зверхності, хіба тихе сяяння тривоги перед тією жінкою, яка примушувала вкривати рум’янцем його щоки. Олена трохи знітилася, але не розгубилася, швидко зметикувала, як себе правильно вести, щоб не заподіяти шкоди ні Гітаристу, ні рідним дітям, ні власній репутації. Хіба ж вона тут не хазяйка? День і ніч той бізнес на власних плечах тягне, а тільки чомусь по тілу пробігав трепетний холодок, що був схожий на подібні відчуття, коли вони вперше зустрілися з Марком у Ботанічному саду.
— Доброго дня, Світозаре. Проходь до кухні. Тільки тихенько, бо у мене Анечка спить. А я зараз двері зачиню і познайомлю тебе з своїм сином. Там і пощедруєш. Не здумай мене бджілкою тільки називати при дітях. — останню фразу уже прошепотіла і усміхнулася чомусь. Може, тому, що і, справді, почувалася тією Бджілкою-трудівницею. Приємно усе ж таки…
Хлопець покірно попрямкував у вказану кімнату великої квартири. Олена зачинила двері дитячої і зайшла до Тараса.
—Хто там, мам?
—Пішли, синку, зі мною. До нас щедрувальник прийшов. Сама дістала із червоного гаманця гроші. Скільки ж дати: п’ятдесят , сто? Хлопець дорослий, що йому ті копійки? Взяла купюру з Лесею і поклала в кишеньку.
— Світозаре, це мій син Тарас, а це, Тарасе, наш сусід з першого поверху. Познайомтесь.
Підліток і юнак по-дорослому потиснули один одному руки. Олена зразу примітала, що обоє виявили взаємну прихильність, пожвавішали і велися розкуто.
—Чи можна щедрувати, Бджілко?
—Просимо! — відказала зі сішинкою-метеликом. І полилася по Олениній, затишній оселі світла щедрівка:
Ой, на річці на Йордані
Золотий хрест вишиваний,
Злетілися ангелоньки,
Взяли Христа на крилоньки,
Понесли Го до церковці,
Поставили на престолці.
Взяли в книгах та й читати,
Яке би Му ім'я дати.
Дають йому: "Святий Петро", –
Мати Божа не злюбила.
Мати Божа не злюбила,
Від престолу відступила.
Злетілись анегелоньки,
Взяли Христа на крилоньки,
Понесли Го до церковці,
Поставили на престольці.
Взяли йому та й читати,
Яке би Му ім'я дати.
Дали ім'я: "Ісус Христос", –
Мати Божа це злюбила.
Мати Божа це злюбила,
До престолу приступила.
Пролунав останній акорд, змовкла чайкою ніжна нота , наповнивши оселю світлою благодаттю свята і юнак порушив усі сталі закони щедрування запитався:
—Підходить? Таку щедрівка? Таку треба було вивчити?
—Таку.—Олена соромливо усміхахається.—Дякуємо за світле віншування Ісуса Христа у свято Водохреща!
Протягує Гітаристу гладеньку купюру, а він так чомусь журно на неї дивиться, що Олені крізь землю хочеться провалитися, дивиться, наче говорить: « Та я ж не за гроші»...
Усілися всі разом на кухні. Олена чайник закип’ятила, чай фіалковий заварила, солодощі на стіл поставила. Враз в один вік зрівнялися: жартували, бринькали на гітарі, розмовляли про політику і філософствували завзято. І Аня прокинулася, прибігла спритненько, мов та дюймовочка:
—Ти хто? — запитує у гостя упевнено, потягнувши зі стола цукерку.
—Світозар. — юнак їй.
—А от ні» Ти — Гітарист! Мама у сні повторювала, що до неї Гітарист прийде!
—Правда? — захоплено підігрував дитині юнак, а у самого на щоках виступив рум’янець. Ото так і сиділи обоє і Олена, і Гітаріст рум’яні, наче їм, той рум’янець в подарунок від літа сонячного дістався.
—А я давно вже не спала і все чула. Ти її чого Бджілкою називаєш? — око хитренько примружила і за боки взялася, одним лиш поглядом доводячи, що то її мама.
—Бо у неї курточка жовта! — не розгубився Гітарист.
Діти чомусь швидко знайшли спільну мову з юнаком. Тарас захоплено розповідав про кіборг-ігри, про Стіва Джобса, який стверджував, що програмування вчить думати, розвиває критичне мислення, навички вирішення проблем і аналізу різних ситуацій, про якісь загадкові коди, про існування яких Олена не відала. Буцімто, вони примушують працювати обидві півкулі мозку. Аня вилізла гітаристу на руки і тикала йому свої ляльок Русалоньку і Рампунцедь, виставила усю колекцію іграшкових коней розповіла, що найулюбленішого, коричневого, вона назвала « Спірітом», як мустанга із мультика.
Поки юнак зацікавлено вів бесіду з дітьми Оленин погляд зупинився на гітарі, що зараз нікого не цікавила і мирно стояла у кутку. Жінка до неї потягнулася рукую, взяла свою давню мрію, доторкнулася до теплога, аж живого дерева, легко пробігла по струнах. Пальці нічого не забули… В кімнаті запанувала тиша. Всі дивилися на Олену і, наче чогось чекали, якогось дивного чуда, що приходить лише у період бавлення нечистої сили на Різдвяні Свята.
— Давай! — підбадьорив Гітарист:
Олена загадково поглянула на щасливу компанію і полилася ніжна музика, що, наче, за срібну нитку, потягнула за собою сучасну пісню:
дай мені руку,
вночі ліхтарями світи,
несправедливо, що доля розвела мости.
біла конвалія хоче для тебе цвісти,
ти побач її із останньої висоти,
віддай їй звуки.
я— гравітація
ти— мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс,
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс
десь на долонях Франції.
я— твій шампунь,
я— бритва у ванній кімнаті твоїй.
нічого не варте мовчання, солодкий мій,
це яблуко Євине дав нам біблійний змій.
я хочу у піднебесся, я прагну дій,
у дифтонгах твоїх відлунь.
я— висока гора,
я— твій видих й останній вдих,
ти випиваєш мене, наче кокосовий горіх,
я на твоїх устах—перший спійманий сніг,
і втомлено між приголосних і голосних
затихає твоя кора.
ти—місячне сяйво,
у твоєму вікні не має закінчення,
де, ходять вагання з блідими обличчями,
тільки не стань мені крапкою вбивчою,
краще листами й спогадами музичними—
лягай на серце скраю.
я— гравітація,
ти мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс.
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс,
бо я— відлига твоя, я— твоя Франція.
Коли Олена співала, то намагалася дивитися у вікно, бо соромилася, але потім увійшла в смак, бо Світозар взяв дитячі
цокотілі та відбивав ними мелодію в такт, наче підтримував жінку, а діти захоплено відкривали свою маму зовсім з іншого
боку. Востаннє провела по струнах і притулила гітару до щоки.
— Ти — крута, Бджілко! — перший обізвався Гітарист.
— Що це за пісня?
—Та написала колись. — відповіла спокійно, а потім до дітей, що, заворожено сиділи, відкривши з цікавості роти. —А ну збирайтеся на вулицю! Підемо у сніжки грати!
-
— І на санках кататися! — Аня, аж підплигнула і щасливо плескала в долоньки.
********************************************************************
Марк стояв біля вікна і спостерігав, як його зразкова дружина ліпить із снігу кулі з дітворою, приліплює сніговику морквину до носа, як якийсь юнак (здається, він його, навіть бачив) катає його доньку на санках, як його син зібрав біля себе цілу ватагу друзів і надворі розігралося справжнє снігове побоїще, де не було ні переможців, ні переможених, і враз відчув, що він самотній…
Марк не чув, як Гітарист сказав його дружині з глибоким, сумом в очах: « Прощай, Бджілко. Мені завтра у воєнкомат і я тобі обов’язково дзвонитиму. Можна?», як Олена, розуміючи усю серйозність сьогоднішньої ситуації, яка слалася у рідному краю, бо загроза російського вторгнення уздовж всього кордону її України уже зашкалювала на повну силу, упевнено відповіла: «Так» і ще довго дивилася у його юні, блакитні очі, так, як дивляться матері на своїх синів, коли проводжають на війну.
Та Марк відчув щось тривожне і пекуче на рівні підсвідомості, те, що може роз’єднати їх пару, і долоні його враз стали мокрими.
І коли вже повлягилися спати, чоловік лагідно погладив втомлену Олену по волоссю. Спочатку, було, хотів сказати, що був неправий, що до трьох чортів усе те сироїдіння, що кохає Олену, але побачив, що жінка заснула, а на обличчі квітне загадкова усмішка. Завтра їх чекатиме наступний будень, кава в офісі, їх загартована команда і довгі коридори майбутнього, де завжди так потрібен стукіт її чорних ділових черевичків, її голос, її упевнені рухи, її смілива душа і співчутливе серце, бо його дружина, як той гарячий пісок пустелі. Візьмеш у руку і той пісок буде вірно лежати на долоні, а зіжмеш сильно кулак і вислизне тонкими струмочками золота на волю, бо свободу нікому і ніколи не можна обмежувати.
За вікном знову падав лапатий сніг, але сьогоднішнє Водохреще уже відходило у минуле і навіки приховувало у собі срібні ключі від їх потаємних дверцят самопізнання власних
особистостей…
Юлія Івченко. 28. 01. 2022.
П. С. У текті використано власний вірш " Дифтонги" і українська народна щедрівка.
***Цокотілі — маракаси.