Наступного тижня усе стало на свої буденні місця, наче й нічого не було... Ранками Олена похапцем приймала душ, готувала якийсь смачнннький сніданок дітям, заплітала Ані бічні кіски-драбинки, наносила макіяж під підбадьорюючі голоси дикторів « Сніданку 1+1», що лунали із новенького телевізора-плазми. В дитячі наплічники збиралося шкільне і садочкове начиння: книжки, записники, кольорові олівці, розшукувались в світанковому гармидері планшети, телефони, косметичка, вологі серветки, антисептики для рук, запасні медичні маски і безліч дрібниць, що необхідні в освітніх закладах і на роботі.
Марк так само зачинявся в кімнаті та повністю віддавався медитаціям « Ока відродження». Так само обіймав і цілував дружину при зустрічах і розтаваннях, хіба, що із сироїдінням більше не докучав. Тарас так само натягував навушники і слухав якусь сучасну, електронну музику, щось на кшталт DZ'OB, чи Palmo X. Мала Аня так само вередувала і не хотіла їсти ненависну вівсяну кашу, і мріяла, що у неї, коли виросте, то обов’язково буде песик породи « Далматин».
Ті самі ж спільні, сімейні походи до кінотеатру, той самий секс, загалом, все те, що має бути у нормальній родині.
Коли ранкові клопоти залишалися за спиною, бо дітей було розвезено до школи і дитячого садочку, Олена, полегшено зітхнувши, заходила до світлого приміщення сучасного офісу, випрямляла рівненько спинку і з серйозним виглядом віталася до своїх підлеглих, бо вона не мала права дати десь слабинку. Колектив був здружений, але спробуй кожного ранку не збирати на таку собі « профілактику» особистого розвитку, не тримати підлеглих в тонусі, то усі успіхи полетіли б за вітром, розвалився, наче щойно збудовані пісчані башти. До того ж карантин і так забрав багато плідного часу. Добре, що Олені в голову прийшла та світла ідея працювати інакше. Виявиши довіру до людей, роздала безлімітні телефони додому, щоб мали змогу заробити якусь копійчину і повністю не посадити бізнес на повне дно.
Після Водохрещі минуло уже три тижні. Час невловимо хутко летів, не лишаючи Олені за клопотами жодних шансів на спогади про Гітариста. Але в один робочий вівторок, серед гамору сучасного офісу, пролунав несподіваний, телефонний дзвінок. Олена не барилася, швиденько взяла трубку:
— Ало, слухаю Вас?
У трубці спочатку щось зашипіло, затріскало, а потім жінка почула такий знайомий для неї, оксамитовий, аж рідний, голос:
— Привіт, Бджілко!
— Світозаре, це ти? — схопилася чогось із крісла, затремтіла уся, мов кленовий лист від сильного вітру, а серце почало калатати так сильно, що Олена, аж ліву руку до грудей піднесла, наче притиснути до себе хотіла той бажаний тембр. Зблідла і колір оличчя нагадував побілені стіни у батьковій хаті.
—Я! А хто ж ще? А ти думала, що і не перетелефоную?
Марк, що сидів за ноутбуком здивовано підняв очі на дружину, питаючись мімікою: « Який там ще Світозар?» Олена лише рукою роздратовано махнула і віхолою вилетіла у коридор.
— Чом би я мала таке думати? — швидко говорила в трубку, запинаючись: — Ти, краще, скажи! Як ти там? Де? Чи все нормально?
— Та не переживай ти так, Бджілко! Усе добре! — упевнено відповів юнак. — Віриш, я от ні крапельки, не пошкодував, що пішов на фронт! Тут такі люди! Їм ціни не має! Більшість усе ж таки розуміють, що якщо ми зараз не будемо стояти тут, то за кілька місяців, чи тижнів ворог буде стояти під нашими дверима. Є, звичайно, і «аватари», але то таке…
— Хто такі "аватари"?
— Та навіщо тобі воно треба, Бджілко! Погуглиш в інтернеті. Командир у мене тут класний — Костяном звати!
— Добре... А де ти, саме? — Олена йому.
— На Сході. Де ж іще? Не можу я тобі сказати, розумієш.
— Розумію. А важко там?
— Та нормально! Це ж війна… А на війні кому легко буває? Ти знай тільки, що я не за гроші. Розумієш?
— Розумію… А, хоч годують там вдосталь? Не холодно? Тобі там треба, може, щось? — Олена питання недорично сипле одне поперед одного, мов дрібний горох по підлозі розсипає.
— Ти краще розкажи, як Ви там? — Гітарист, наче і весело питає, а Олена у питанні якийсь тихий, прихований сум відчуває.
— Ми… — задумалася. — Ми? Та нічого Ми! Аня навчилася читати уже, а Тарас почав на гітарі бринькати. Я гітару йому купила, бо він хоче на тебе схожим бути. Згадувала тебе нещодавно… Думаю, що обіцяв озватися та чомусь ні слуху, ні духу!
— Так озвався…
— Та так…
На якусь мить у розмові запанувала незручна тиша і Олена зрозуміла, що обом їм стало якось ніяково.
— Ти привіт малим передавай. Добре ? — першим Гітарист до Олени обізвався. А ще знай, Бджілко, я розумію, що я тобі ні до чого. У тебе чоловік, діти, робота, усе є… А тільки не можу нічого вдіяти з собою... Наче не чай тоді у тебе вдома пив, а зілля приворотне... Снишся ти мені і край! Запав я на тебе...
У трубці несподівано знову щось затріщало, запікало і зв’язок обірвався.
— Ти хоч бережи себе там, Світозару, чуєш? — закричала Олена так голосно, що, із сусіднього кабінету виглянуло кілька цікавих працівників, але Гітарист уже не чув її слів...
***********************************************************************
Знову життя пішло за своїм сталим розкладом та Олена не на жарт почала хвилюватися за юнака. Вичитала в Гуглі хто такі « сучасні аватари». Наче ж ті вояки, котрі мають зберегти молодого бійця, а наче ж і ті, хто може за першої ліпшої нагоди напитися в зюзю і шмаляти зі зброї туди- сюди, бо так і тягне геройствувавати? Але то душа хоче, а тіло вже не може, тому й створюють мороку адекватним бійцям.
Спробувала знайти дані геолокації Світозара за свої мобільним, але все було марно. Скільки не набирала номер хлопця , але абонент був поза зоною досягнення. Наважилася і зайшла до матері, але виявилося, що сивенька двірничка у якої жив юнак, зовсім не мати Світозара, а тітка... Рідні ж батьки проживають у Дніпрі.
— Ой, Гітаристе, Гітаристе, де ж ти взявся на мою голову? Скільки ж за тобою стоїть іще таємниць? — шепотіла собі тихенько під ніс молода жінка і трохи не обкусювала акуратні нігтики.
Зовсім якийсь чорний розпач охопив Олену. Втискалася у м’яку канапу і мовчки сиділа непорушно вечорами, вдивляючись у яскраві вогні мирної столиці, що весело блимали за вікном, і, хіба, діти та постійні клопоти по роботі могли відволікти її від жахливих думок. Марк — пропав… Розмився для неї, як розмиваються високі брили насипаної, липкої глини від постійних, проливних дощів. Вона чула його, бачила, спала з ним, відчувала, усміхалася до нього, але через якусь сизу вуаль власного сприйняття світу.
Одного суботнього вечора, коли Олена намагалася прочитати, хоч одну сторінки із новенької книги телефон озвався номером Гітариста. Похапцем схопила до рук і перша озвалася:
— Ало, Світозаре! Привіт! Це ти! Слава Богу! Я тобі не сказала…
— Кх-Кх.. — почулося у трубці. — Вибачте.. Це не Світозар, це Костянтин. Друг Світозара. Ви — Бджілка?
Олена напружилася усім тілом і її пальці стали вологими від переживання.
—Я — Бджілка! Бджілка! — повторювала нервово переминаючи рукою кінчик муарового покривала з канапи. —А де Світозар?
— Ви тільки не хвилюйтеся. Він попросив Вам дещо передати, тому я Вам вишлю поштою. Тільки адресу скажіть і прізвище. Так буває… Це ж війна…
Олена зразу зрозуміла, що воякові на тому кінці трубки не так уже й легко говорити.
— Де Світозар, Костю? Ти чуєш? Де Світозар? — закричала розпачливо.
— Його нема більше… Розумієте, він отримав поранення, несумісне з життям, внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої, поблизу селища Крута Балка на Донеччині. — випалив Костя фразу, наче з кулемету і Олена чомусь відчула, що він просто її завчив, щоб коротше і легше було сказати про найстрашніше…
— А ще заберіть його гітару у тітки. Він так просив…
Іще, може, це й мала моя утіха, але він говорив, що у нього не було щасливішого свята, ніж Водохреща з вашою родиною! Тримайтеся Бджілко...
********************************************************************
Минув тиждень і Олена отримала поштою невеличку бандероль, запаковану у звичайний коричневий папір із печатками сургуча. В ній був зошит із піснями Світозара і тонесенький срібний ланцюжок з медальйоном. На медальйоні, у вигляді сердечка, було гравірування: « Бджілка».
Жінка давилася гіркими сльозами і світ здавався їй першою найтемнішою ніччю в житті, у якій, хіба, лихі звуки, кольорове миготіння кислотних відтінків, хіба, якийсь шелест із засвіту, що сковує тіло і шипить чорними головами змій глибокої несправедливості.
Юлія Івченко. 4. 02. 2022.