А завтра, наче вже мала бути страшна війна...
Віра мчить вітром до найближчого супермаркету,
згрібає до кошика сіль, сірники, гречку і пляшку вина.
(це про всяк випадок, щоб вгамувати дурнувату паніку...)
Віра ж завжди відчувалася, наче лілея мрій неземна,
зараз стоїть спантеличена звістками та заплакана.

Хутко диханням набирає номер найближчого сусіди.
(він винен їй великі гроші, що можуть згодиться…)
Той обіцяє, що неодмінно поверне все сонячним літом…
Вірі враз хочеться стати керамічною вазою і розбитися!
Та права не має, бо туляться голубами дрібнеькі діти,
старенькі батьки та казкові вірші жар-птицями.

Столиця бачить судоми її дорослих, рішень,
як раз навпроти Стрітення, де лютий вистьобує люто
народ… А щури, покидають нагріті крісельця-ліжка:
політичні владарі, іноземні посли, публічні люди…
Сьогодні ще й День визнання гріхів, а Віра — грішна!
Позувала художнику, відкривши оголені груди…

— Стрітення! — каже бабуся, що прямує до церквиці. —
Може, й ти, дитино, підеш, бо блідуєш переляком…
У нас, доню, славне військо: Віктори, Дениси, Гриці…
Москалям іще покажуть, які булки в нас із маком!
*****************************************************
І до Божої ікони сходить Вірин жовтий відчай...
У свічках блищить надія… У молитвах — добрі знаки…

Віра йде по Братиславській, а дівчатко декламує
(тут у спальному районі!) Лесю Українку стильно!
Голос — мідна блискавиця, попадає в серце кулею:
— Хто не жив посеред бурі — той ціни не знає силі!
Віра промінець зловила і від паніки відтала,
бо її земля вкраїнська вільно хвастала Ярилом…