наліво — пістолети, направо — кулемети…
страшна війна кривавить та спопеляє край !
час струшує з чола колишні еполети,
бо ж кожен день — борня а кожен син — відчай
та у солдатськім кухлику палає чорний чай.

це скільки вже століть знов заступа на горло
звіряча тінь орди та глушить мови гроно …
чи ж від чужих смеркань тобі ще не холонуть
бентежні сподівання солдатських цих долоней
та жовто-сині квіти Тараса на іконах?

ти мабуть міцно спиш? йому за це подякуй.
у нього завтра сповідь із відстрілом на мир,
і кожна мить востаннє живе червоним маком,
і спогадом про дім, аж стогнуть явори,
та сяє синій пролісок з-під трухлої кори.

згадаються традиції, що зрощені з дитинства
страгічний ряд цибулі зросте перед окопом,
і рвати стануть струни старого бандуриста
що також з юним хлопцем рубає злий осот
у танкових артеріях… у піхотинських сотах…

а як журлива пісня зірветься птахом добрим
у вечір васильковий й до мами в дім влетить,
його душа здобріє та стане більш хоробріша,
й об ногу стануть тертися казок м’які коти
та рідна ружі мова зайде в солдатські сни…

наліво — уже танки. направо — уже гради…
війна.. ми всі прозріли… храни Господь синів!
гніде лоша надії їсть мудрі виноградини
сучасних днів…