Руслан у Києві навчається, а Марина у Дніпрі.
Прийшла пора першої сесії — Руслан екзамен провалив, а потім ще довгих п’ять років брехав батькам, наче шолудивий собака, що вчиться справно. Тягнув із дому гроші та торби із домашніми наїдками, гуляв на спільно знятій з такими ж, як сам товаришами-гультіпаками, аж поки, десь, у Голосіївських хащах, не встромив гостро ножа йому якийсь п’яний волоцюжка.

Леся з Данилом забідкалися, та сина улюбленого не покинули, виходили по лікарнях. З того часу відкрилися їм очі, а серця віри йняти не хотіли, що Русланчик їх таку кривду заподіяти зміг… Падали проблеми на їх заморочені і без того у дев’яності роки, голови, наче яблука достиглі у серпні. Оклигав. Леся з Данилом слів не підбирали, тому вислухував від них Руслан ще довго, як нормальні, людські діти батьків поважати мають. Та пити все одно не кинув. По дівках бігав, сором їм великий заподіював.

Жонаті молодички радо приймали молодого, високого, як ясен, вродливого, як саме сонце у червні, чоловіка та із-за отієї шкідливої звички, напиватися оковитої, аж до всцикачки, скоро прощалися, радіючи, що не затягли стосунки на довше. Прощалися, коли ставало ясно, що у Руслана, язик, як помело. Збреше — дорого не візьме! З котрою переспить — ту ж і брудом наступного дня обіллє і все, що не так лежить — його у Покровці… У чужих боявся красти, а з материного гаманця та з батькового гаража, геть, усе начисто вимітав, а то і в полюбовниць. Не лише до навчання ледачий був, а й до роботи. Їздив-їздив по заробітках та однак повертався голий-голісінький, без копійки в кишені, брудний і замурзаний, наче бомж і одяг його тхнув вонючим димом дніпровського, сміттєвого звалища. Аж поки мати, Леся, не сплеснула в долоні і гірко мовила:

— Сиди вже ти, Руслане, вдома. Тут роботу шукай, а не вийде, то батькові помагай. Послав же Бог на голову отаке отакого бевзя!

—У Вас тєлік поламався!

—Аби у тебе мозги не подамалися! — Данько сину.

Руслан і читав. І Гюго « Собор Паризької Богоматері», і Стендаля « Червоне і чорне», і Панаса Мирного, лиш би тільки спину разом батьком у теплиці не гнути. Не такий вже Руслан і дурний був. Хитрий, як лис Микита... Прийшов час і зустрів дівчину Тетяну із Зеленого Гаю.

Гаївна. Уста — пухкі, очі — задумливі. Лише полохкі трохи, наче у лісової лані, що мисливцями на полюванні налякана. Доладна із себе, до роботи метка, як білиця, до любовних утіх ласа. Батька не мала, із сім’ї бідної. Як деякі корінні покров чани, гордовиті, кажуть: «Хутірська, забита…» Стали жити без усякого одруження разом із старшими Залізняками. Марина навчалася тоді ще. Лиш інколи приїжджала, а Леся невістки не злюбила: і те їй не так, і друге. Марина навідається, погляне на ту колотнечу. Думка у голові миготить: «Ну чисто тобі « Кайдашева сім’я»! та й назад до міста. Лиш би очі усього того гармидеру не бачили!

Руслан нап’ється і гамселить важкими кулаками у Марининій кімнаті те дрібне пташа. Таня встане — ні світ, ні зоря. Очі заплакані, тіло — Руслановою вагою замучене і мерщій до роботи, а Лесі, щоб догодить, то швидше пішки до Києва дійти можна! Коли зовсім несила стало із свекрухою жити — подалися в Запоріжжя, оселедцями торгувати.

Не витримала Гаївна такого життя спільного, загриміла у психіатричну лікарню, а Руслан до батьків повернувся та знов з них мотузки вити почав. Тільки й користі від нього, що якусь рибину у річкі Вовчій до столу принесе.

Старий Залізняк і сам потроху почав сину компанію складати. Під горілочку у літній кухні, куди Леся Миколаївна їх, як набридливих мух виганяла, стали їх розмови п’яні брехливими та їдкими. Пліткували про людей покровських, більш вдалих у господарюванні, характерних, тих, що копійку заробити уміють, а не по-вітру розфиськати. І про Марину теж пліткували…

Попри те, що мати побила колись Марину, наче сидорову козу, до баби Параски навідувати не перестала, бо то була єдина її віддушина. Світ незнаний, містичний, в якому земне і потойбічне в єдине ціле зливається, наче чоловік і жінка у шлюбну ніч. Потроху старенька почала Марину різним травам і премудростям навчати. Та Марина не дурна була. З дитинства стежила за кожним словом і рухом баби Параски. Леся спочатку лаяла доньку, а далі — рукою махнула: « Хай уже лучче до тієї відьми шастає, чим по гульках. Главне шо в хаті порядок і їсти зварено».

Поночі, там, де русалки вербові віти піснями гойдають, а рогатий місяць зірок-сестер перелічує, де залишки скіфських курганів, де притока річки Вовчої Гайчур, частенько тупцювали дві дивні постаті. Одна — стара та приземкувата і схожа на зморщену грушку із Різдвяного узвару, а інша — молода, тоненька, як срібна стеблина.