ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Проза
ЯК ТИ МЕНЕ ЛЮБИШ__7. ( В роботі.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЯК ТИ МЕНЕ ЛЮБИШ__7. ( В роботі.)
Руслан у Києві навчається, а Марина у Дніпрі.
Прийшла пора першої сесії — Руслан екзамен провалив, а потім ще довгих п’ять років брехав батькам, наче шолудивий собака, що вчиться справно. Тягнув із дому гроші та торби із домашніми наїдками, гуляв на спільно знятій з такими ж, як сам товаришами-гультіпаками, аж поки, десь, у Голосіївських хащах, не встромив гостро ножа йому якийсь п’яний волоцюжка.
Леся з Данилом забідкалися, та сина улюбленого не покинули, виходили по лікарнях. З того часу відкрилися їм очі, а серця віри йняти не хотіли, що Русланчик їх таку кривду заподіяти зміг… Падали проблеми на їх заморочені і без того у дев’яності роки, голови, наче яблука достиглі у серпні. Оклигав. Леся з Данилом слів не підбирали, тому вислухував від них Руслан ще довго, як нормальні, людські діти батьків поважати мають. Та пити все одно не кинув. По дівках бігав, сором їм великий заподіював.
Жонаті молодички радо приймали молодого, високого, як ясен, вродливого, як саме сонце у червні, чоловіка та із-за отієї шкідливої звички, напиватися оковитої, аж до всцикачки, скоро прощалися, радіючи, що не затягли стосунки на довше. Прощалися, коли ставало ясно, що у Руслана, язик, як помело. Збреше — дорого не візьме! З котрою переспить — ту ж і брудом наступного дня обіллє і все, що не так лежить — його у Покровці… У чужих боявся красти, а з материного гаманця та з батькового гаража, геть, усе начисто вимітав, а то і в полюбовниць. Не лише до навчання ледачий був, а й до роботи. Їздив-їздив по заробітках та однак повертався голий-голісінький, без копійки в кишені, брудний і замурзаний, наче бомж і одяг його тхнув вонючим димом дніпровського, сміттєвого звалища. Аж поки мати, Леся, не сплеснула в долоні і гірко мовила:
— Сиди вже ти, Руслане, вдома. Тут роботу шукай, а не вийде, то батькові помагай. Послав же Бог на голову отаке отакого бевзя!
—У Вас тєлік поламався!
—Аби у тебе мозги не подамалися! — Данько сину.
Руслан і читав. І Гюго « Собор Паризької Богоматері», і Стендаля « Червоне і чорне», і Панаса Мирного, лиш би тільки спину разом батьком у теплиці не гнути. Не такий вже Руслан і дурний був. Хитрий, як лис Микита... Прийшов час і зустрів дівчину Тетяну із Зеленого Гаю.
Гаївна. Уста — пухкі, очі — задумливі. Лише полохкі трохи, наче у лісової лані, що мисливцями на полюванні налякана. Доладна із себе, до роботи метка, як білиця, до любовних утіх ласа. Батька не мала, із сім’ї бідної. Як деякі корінні покров чани, гордовиті, кажуть: «Хутірська, забита…» Стали жити без усякого одруження разом із старшими Залізняками. Марина навчалася тоді ще. Лиш інколи приїжджала, а Леся невістки не злюбила: і те їй не так, і друге. Марина навідається, погляне на ту колотнечу. Думка у голові миготить: «Ну чисто тобі « Кайдашева сім’я»! та й назад до міста. Лиш би очі усього того гармидеру не бачили!
Руслан нап’ється і гамселить важкими кулаками у Марининій кімнаті те дрібне пташа. Таня встане — ні світ, ні зоря. Очі заплакані, тіло — Руслановою вагою замучене і мерщій до роботи, а Лесі, щоб догодить, то швидше пішки до Києва дійти можна! Коли зовсім несила стало із свекрухою жити — подалися в Запоріжжя, оселедцями торгувати.
Не витримала Гаївна такого життя спільного, загриміла у психіатричну лікарню, а Руслан до батьків повернувся та знов з них мотузки вити почав. Тільки й користі від нього, що якусь рибину у річкі Вовчій до столу принесе.
Старий Залізняк і сам потроху почав сину компанію складати. Під горілочку у літній кухні, куди Леся Миколаївна їх, як набридливих мух виганяла, стали їх розмови п’яні брехливими та їдкими. Пліткували про людей покровських, більш вдалих у господарюванні, характерних, тих, що копійку заробити уміють, а не по-вітру розфиськати. І про Марину теж пліткували…
Попри те, що мати побила колись Марину, наче сидорову козу, до баби Параски навідувати не перестала, бо то була єдина її віддушина. Світ незнаний, містичний, в якому земне і потойбічне в єдине ціле зливається, наче чоловік і жінка у шлюбну ніч. Потроху старенька почала Марину різним травам і премудростям навчати. Та Марина не дурна була. З дитинства стежила за кожним словом і рухом баби Параски. Леся спочатку лаяла доньку, а далі — рукою махнула: « Хай уже лучче до тієї відьми шастає, чим по гульках. Главне шо в хаті порядок і їсти зварено».
Поночі, там, де русалки вербові віти піснями гойдають, а рогатий місяць зірок-сестер перелічує, де залишки скіфських курганів, де притока річки Вовчої Гайчур, частенько тупцювали дві дивні постаті. Одна — стара та приземкувата і схожа на зморщену грушку із Різдвяного узвару, а інша — молода, тоненька, як срібна стеблина.
Прийшла пора першої сесії — Руслан екзамен провалив, а потім ще довгих п’ять років брехав батькам, наче шолудивий собака, що вчиться справно. Тягнув із дому гроші та торби із домашніми наїдками, гуляв на спільно знятій з такими ж, як сам товаришами-гультіпаками, аж поки, десь, у Голосіївських хащах, не встромив гостро ножа йому якийсь п’яний волоцюжка.
Леся з Данилом забідкалися, та сина улюбленого не покинули, виходили по лікарнях. З того часу відкрилися їм очі, а серця віри йняти не хотіли, що Русланчик їх таку кривду заподіяти зміг… Падали проблеми на їх заморочені і без того у дев’яності роки, голови, наче яблука достиглі у серпні. Оклигав. Леся з Данилом слів не підбирали, тому вислухував від них Руслан ще довго, як нормальні, людські діти батьків поважати мають. Та пити все одно не кинув. По дівках бігав, сором їм великий заподіював.
Жонаті молодички радо приймали молодого, високого, як ясен, вродливого, як саме сонце у червні, чоловіка та із-за отієї шкідливої звички, напиватися оковитої, аж до всцикачки, скоро прощалися, радіючи, що не затягли стосунки на довше. Прощалися, коли ставало ясно, що у Руслана, язик, як помело. Збреше — дорого не візьме! З котрою переспить — ту ж і брудом наступного дня обіллє і все, що не так лежить — його у Покровці… У чужих боявся красти, а з материного гаманця та з батькового гаража, геть, усе начисто вимітав, а то і в полюбовниць. Не лише до навчання ледачий був, а й до роботи. Їздив-їздив по заробітках та однак повертався голий-голісінький, без копійки в кишені, брудний і замурзаний, наче бомж і одяг його тхнув вонючим димом дніпровського, сміттєвого звалища. Аж поки мати, Леся, не сплеснула в долоні і гірко мовила:
— Сиди вже ти, Руслане, вдома. Тут роботу шукай, а не вийде, то батькові помагай. Послав же Бог на голову отаке отакого бевзя!
—У Вас тєлік поламався!
—Аби у тебе мозги не подамалися! — Данько сину.
Руслан і читав. І Гюго « Собор Паризької Богоматері», і Стендаля « Червоне і чорне», і Панаса Мирного, лиш би тільки спину разом батьком у теплиці не гнути. Не такий вже Руслан і дурний був. Хитрий, як лис Микита... Прийшов час і зустрів дівчину Тетяну із Зеленого Гаю.
Гаївна. Уста — пухкі, очі — задумливі. Лише полохкі трохи, наче у лісової лані, що мисливцями на полюванні налякана. Доладна із себе, до роботи метка, як білиця, до любовних утіх ласа. Батька не мала, із сім’ї бідної. Як деякі корінні покров чани, гордовиті, кажуть: «Хутірська, забита…» Стали жити без усякого одруження разом із старшими Залізняками. Марина навчалася тоді ще. Лиш інколи приїжджала, а Леся невістки не злюбила: і те їй не так, і друге. Марина навідається, погляне на ту колотнечу. Думка у голові миготить: «Ну чисто тобі « Кайдашева сім’я»! та й назад до міста. Лиш би очі усього того гармидеру не бачили!
Руслан нап’ється і гамселить важкими кулаками у Марининій кімнаті те дрібне пташа. Таня встане — ні світ, ні зоря. Очі заплакані, тіло — Руслановою вагою замучене і мерщій до роботи, а Лесі, щоб догодить, то швидше пішки до Києва дійти можна! Коли зовсім несила стало із свекрухою жити — подалися в Запоріжжя, оселедцями торгувати.
Не витримала Гаївна такого життя спільного, загриміла у психіатричну лікарню, а Руслан до батьків повернувся та знов з них мотузки вити почав. Тільки й користі від нього, що якусь рибину у річкі Вовчій до столу принесе.
Старий Залізняк і сам потроху почав сину компанію складати. Під горілочку у літній кухні, куди Леся Миколаївна їх, як набридливих мух виганяла, стали їх розмови п’яні брехливими та їдкими. Пліткували про людей покровських, більш вдалих у господарюванні, характерних, тих, що копійку заробити уміють, а не по-вітру розфиськати. І про Марину теж пліткували…
Попри те, що мати побила колись Марину, наче сидорову козу, до баби Параски навідувати не перестала, бо то була єдина її віддушина. Світ незнаний, містичний, в якому земне і потойбічне в єдине ціле зливається, наче чоловік і жінка у шлюбну ніч. Потроху старенька почала Марину різним травам і премудростям навчати. Та Марина не дурна була. З дитинства стежила за кожним словом і рухом баби Параски. Леся спочатку лаяла доньку, а далі — рукою махнула: « Хай уже лучче до тієї відьми шастає, чим по гульках. Главне шо в хаті порядок і їсти зварено».
Поночі, там, де русалки вербові віти піснями гойдають, а рогатий місяць зірок-сестер перелічує, де залишки скіфських курганів, де притока річки Вовчої Гайчур, частенько тупцювали дві дивні постаті. Одна — стара та приземкувата і схожа на зморщену грушку із Різдвяного узвару, а інша — молода, тоненька, як срібна стеблина.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію