ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Каразуб
2023.02.09 11:22
Сотню знайдено, двісті втрачено,
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серціжодної, погляд спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Йдуть по вулицях, в дощ і площами
Двоє вибраних тут на землі.

Олександр Сушко
2023.02.09 08:38
Сонячний образ Дажбожий,
А чи розп'яття Христа?
Зрадити рід свій не можу,
Віра у мене тверда.

Та і чужинець вже рідний,
Наче для Цезаря Брут...
Віра цвіте, там де злидні,

Віктор Кучерук
2023.02.09 04:56
Багато нас у цьому світі,
Чимало – в іншому, мабуть, –
Згадаю всіх за алфавітом,
Аби нікого не забуть.
І призабуті, й найновіші
Ввійдуть вони у кров мою, –
Я кожен образ наймиліший
В уяві радо відтворю.

Володимир Бойко
2023.02.08 22:25
Росія вірує в царя
Довіку й без ума.
Тому і трощить все підряд
Великоросівський вар’ят,
Бо вибору нема.

Така паскудна рабська суть,
Гнилий менталітет.

Володимир Каразуб
2023.02.08 20:09
Коли б я міг зв’язати словом серце,

Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,

І ви б за вітром дихала грудьми,

Пасатами наливши білі перса.

Ігор Шоха
2023.02.08 19:53
А нашій раті заважають наші
відомі самураї-шахраї...
то хай на раші
в золотій параші
лишаються лакеями її.

***
А НАТО нам і досі помагає,

Хельґі Йогансен
2023.02.08 18:47
Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входили  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні

Гриць Янківська
2023.02.08 18:35
У півтон одягнувши оклик душі: зачекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.

Віддаляється тінь, чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком к

Олена Малєєва
2023.02.08 18:18
Маруся-дівка варила зілля, свій приворіт
Я причарую, я знаю: вихід, там де і вхід.
А там любисток, там рута-м'ята, там меліса...
А хто не любить, нехай прямує на небеса!

Маруся пізно вночі вставала - зливала віск...
І чарувала, і знов гадала: ч

Микола Дудар
2023.02.08 15:21
Вибачайте пані та панове
Пам’ятаю, щось наговорив…
Маю у собі я гонорове -
Накотила зіронька з гори
Розтеклось по тілу, по судинах
І ніяк не впоратись, отож
По мені, з найкращих - Україна
Якщо, вже по правді, без вельмож…

Віктор Кучерук
2023.02.08 14:46
Гугнявить ніч за зледенілим,
Сніжком притрушеним, вікном, -
Сліди густої заметілі
Біліють гашеним вапном.
Рябіють смуги світлі й темні
В місцях відбитків і падінь,
А відгомони потаємні
Негоди тиснуться до стін.

Тетяна Левицька
2023.02.08 12:55
Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.

Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,

Іван Потьомкін
2023.02.08 11:27
Эта история, рассказанная мне дважды, первый раз в Тель-Авиве, на Блошином рынке, а второй раз – в Иерусалиме, у меня дома, связана с популярной песней, конечно же, косвенно. Наша героиня действительно была артисткой цирка и по проволоке ходила. А все ост

Сергій Губерначук
2023.02.08 11:24
Ми на планеті цій – неміряна сім’я, а наші голоси – багатомовний хор. * * * Тримає іспит наше людство молоде задля ідеї гуманізму і добра. * * * Царства земного вічний неспокій, скоєний тільки людьми. То у гордині, то у зневірі ми. * * *

Микола Соболь
2023.02.08 06:41
Намистинками по світу,
перлами роси,
розлетілись наші діти,
доню, й ти лети.
Чи зігріє Батьківщина
сиріт і калік?,
схоронила мати сина
у сирій землі,

Гриць Янківська
2023.02.08 00:45
Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І, медово пролитим затишком небо вдягаючи, не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів їх впізнавано
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Гриць Янківська
2023.01.04

Максим мксклгн
2023.01.03

Хельґі Йогансен
2022.12.08

Ірина Вірна
2022.12.03

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юлія Івченко (1978) / Проза

 ТИ ЯК МЕНЕ ЛЮБИШ, ( Частина--4.
Марина розплющила здивовані оченята. Страху не було. Було тепле літо і море яскравих квітів, що ніжно схиляли над нею свої ранкові обличчя.

— Ой, дитино, і часто з тобою таке?
Над дівчинко, наче легка хмара, над враженим злою грозою деревцем, турботливо нависала, стара, як білий світ, баба Параска. Жовтувато-рожеве, аж прозоре обличчя було рясно помережено тоненькими ниточками-зморшками, а очі — довірливо-добрі. Тільки зовсім і не карі, а одне — коричнево-жовте, а інше — зелене. Незвичайні такі очі, наче і не людські, а казкові.

— Як ти почуваєшся, мала?— тихесенько зашепотіла. До рота Маринчиного ягоди дрібні, зелені піднесла.

— Що це?— дівчинка до старої. Уже без переляку, бо видиво враз зникло і здавалося, що Марина гарно поспала, хоча минуло хвилини дві. І переляку немає. Лише туманна згадка про те, що баба, стара і беззуба Параска, може бути молодою, прекрасною дівчиною, лишилася.
— Лимонник. Зеленкуватий ще правда, але тобі і такий зараз згодиться.
Кислі, наче новорічні цитрини, що колись привозив татко Данило із Дніпропетровська, дрібненькі ягідки, швидко танули у роті, наче м’ятні цукерки. Чогось Маринці ставало легко на душі. Оченята — засяяли, а на щічках з’явився ніжний рум’янець. Біда несподівано відступила.

— Та я і не знаю… Здається, що вперше таке зі мною,— відмовила , опираючись на бабині зів’ялі руки. А цікавість спокою не дає… Наважилася і ні з того, ні з сього — бемць— запитання:

— А ви, бабо, відьма?

Таємниче посміхнулася Параска. У кутиках уст божі корівки крильця розправили.

— А то ж! Роджена!

— То, як? — аж на ноги із бур’янів квіткових Маринка скочила. Сарафанчик свій помаранчевий у білий горошок від піску обтрусила.

— Як? Як? Сьома донька у матері я була. А сьома — то завжди , дитино, відьмою народжується і вчити її ніяким чарам не потрібно. Обпираючись на дерев’яний костур, пробуркотіла стара і поповзла до смоляної призьби, бо вже загрози ніякої для Маринки не бачила. А мала, аж рота від цікавості відкрила.

— І хвіст є— біжить за Параскою поміж високих мальв по килиму із біло-рожевої петунії.

—А хліба ж мені принесеш? — старенька хитро посміхається.

— Принесу, принесу! — Марина торохтить, мов дзиґа-іграшка, коло баби.

— Ну от, коли принесеш, то тоді і поговоримо. Тільки матері нічого не кажи, бо лаятиме.
Баба котів чорних за вушками лоскоче, а сама у собі молодо посміхається. Марина, наче вітер, — шурх і чимдуж до магазину. А за нею ангел-охоронець бабою посланий крилятами:

—Збережу! Збережу.

Мала обіцянку справно виконала, а з того часу почала потай стареньку, без упину провідувати. Свої у неї тепер таємниці, недитячі, своя тендітна дружба з’явилася, ніяким материним велінням непідвладна.
Дочекається вільної часинки,коли мама Леся до школи, або до гостини, коли на вулиці Набережній тиша фіалкова та змора сонна, опісля робочого дня спокоєм висне. Так, щоб ні вітерцю, ні душі перехожої, ні машини, ні гавкоту собачого і — шусь — мишкою-норушкою до баба Параски у двір, а то і вдень, коли діла нікому до неї,малої, нема.

Баба не лає, як серйозна мати-учителька за кожну дрібницю, як батько у плече словом не штурхає, підлості ніякої, як менший брат Русланко не витворяє. Поки дрібна була, то у квітнику бабиному Парасчиному сховається. Хіба, лиш, одна голівка білявенька із зелені виглядає. Квітки різнокольорові манюпусінькими пальчиками зриває і сік солодкий із плодоніжки висмоктує. От тобі і найсмачніша цукерка! Баба поряд на призьбі сидить та кістки старечі на сонечку літньому гріє. Поряд два чорних коти молоко свіже із блюдечок лизькають, або біля Маринки спинами гладенькими труться. Тут, у квітнику, в Маринки і цар, і царівна, і король, і королівна, і відьма молода із сну казкового повставають....

А до баба Параски люди різні за своєю потребою приходили:кому — відшепотіти, кому — приворожити, кому — на картах погадати, а кому і болячку поганську віднадити. Маринка тоді ховалася, щоб не бачив ніхто. До хати не йшла. Та тільки тишком-нишком, усе геть, вушками дитячими чула і на вус мотала.
У вітальні в баби — стіл міцний, дубовий, під образами стоїть. Довкола нього — лави, плетеними килимками- доріжками вкриті, і бабин трон — крісло величезне, дерев’яне, із високою, різьбленою спинкою. Ніде таких крісел Маринка не бачила, хіба, —у баби Параски! А на дубовому столі, вишитою скатертиною застеленою стоїть справжнісінький людський череп. В тім’ї дірку хтось акуратно зробив., а в ній звичайна піала. В піалі — свічку церковну запалено. Там, напевне, дуже багато свічок баба Параска попалила, бо липкий віск сотнями потічків, аж у дірки для очей, носа і рота затікає. Козацький череп то був…

Трав у баби — сила- силенна. Сухих — то під сволоком у верандочці, живих — ті, що з балки, степу від курганів та берегів річки-Вовчої — у сіннику дихають.
Тьмяно у хаті. Тільки й того, що баба Параска, наче богиня, по тілу від безпам’ятства, чи чорної хвороби якійсь невдашці яйцем викочує та беззубим ротом замовляння шамкотить:

Щоб тіло хвороба, не брала!
Щоб, раба божа Світлана не іздихала!
Під ногами землицю живущу відчувала!
Щоб їла, щоб спала, щоб рожала!
Вийди сила нечиста!
Розвівайся піском, розлетися листом!
На неходжені землі іди!
На болота потопельні, у мертвість пустельну!
Із білого, тіла, із живої кості!
Хто зробив тому і носить! Ключ! Замок! Во імя Отця і Сина і Святого духа! Амінь!»

Та на все хороше своя гроза є.

Поважна Леся Миколаївна уздріла своє чадо у Парасчиному квітнику, коли стала нагальна потреба провідати батьків якогось двієчника і, таки, прийшлося почимчикувати не в обхід відьминої оселі. Та й донька її непутня, щось довго за сметаною ходить. Уже б десяток тих битончиків принести можна було. Скоро обід, а дитини нема… Аж руками сплеснула! А до двору Парасчиного боїться іти. Скривила таку міну, наче їй, хто до рота грушу-кисличку поклав. Обличчя вродливе враз стало червоніше червоного буряка, що у борщ кладуть. Стрималася, кулаки зціпила. Марина сама до матері і пішла, наче бідний кролик на погляд удаву.

— А ну додому пішли !— за руку цупко схопила.
Потягла, щоб люди не бачили. Сварила доньку у найдальшій кімнаті великої і нової хати.

— Я думаю вона мені помогає, а воно линдає непонятно у кого!
Як ще раз до неї підеш, то я сама тебе удавлю! От гадючиня підколодне!— ляскала малу мокрим рушником вже й не розбираючи, куди попаде.

— Ти знаєш, що то за баба? То — страх, то — зло людське! От — виродка кусок! Чи ти тоже хочеш з-під мерців вірьовки красти, а тоді із них ворожбу на пиття робить?Людям голови дурити? Долі нівечить, зараза ти проклята! — лютувала Леся Миколаївна.
Дивно, але на той дикий, майже звіриний, мамин гнів, Маринка спокійно відредагувала. Не злякалося її маленьке тільце ні колючої лозини з дерези, ні рушника мокрого, а душа — роздратування нестримного..

— Вона чарівне зілля збирає. І в один і той же час! І людям тим помогає! А ти не кричи на мене і не бий! — відборювалася, ухиляючись, аж не по-дитячому якось...
Леся уже не чорна хмара була. Блискавиця! «Це ж сім років її пуцвірку, а вже перечить! До пубертатного періоду — ще — ой-ой! А далі, що буде?"— в голові гнів нуртує.
Розпашіла від злості Леся Миколаївна занесла над малою гінкий прут дерези. Добре, що, хоч колючки обламала… Дерезою густою увесь край городу завито: і від очей сторонніх, і овочі від злодюжок береже… Знов кинулась до доньки:

— Перечить?

За волосся вхопила?

— Матері перечить?— Та— лясь прутом по литкам дитячим.— Ти — гімно моє! Так і знай! Я тебе висрала!
Наполохана Маринка сиділа у кущах, біля паркану. Там густо: горіх молодий, чорноплідна горобина, ліщина, а ще бур’янів квіткових повно, котрі жах і сльози безпомічні ховають. Це тепер Маринчина хатка.

Великі, наче настояні на молодому зіллі, очі, дивилися в небо і ронили дитячі, пречисті градини-сльози. Ніс шморгав, періодично утикався в пахучий ранет, що лежав на колінах. В кишеньці був. Гостинець від баби Параски. Єдина, зараз дитяча втіха. Чого мама так лютує? Чому така зла на Маринку, а на бабу Параску ще більш? Вона ж людям правду розповідає. А видать не так і потрібна людям та правда, раз баби так бояться…
Юлія Івченко. Жовтень 2021р. Київ. ( Далі буде.)




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-12-04 01:14:34
Переглядів сторінки твору 535
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.735 / 6  (5.164 / 5.67)
* Рейтинг "Майстерень" 5.645 / 6  (5.164 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.815
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАН
Автор востаннє на сайті 2022.12.29 00:23
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (Л.П./М.К.) [ 2021-12-04 20:56:34 ]
Молодець, Юлю, гарно написала! Зримо уявила і бабцю- ворожку і дівчинку! Цікаво! Дуже талановито!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Івченко (М.К./М.К.) [ 2021-12-05 15:03:45 ]
Дякую, Таню. Це продовження. Буде час, то почитаєте попередні частини. Натхнення і Божої благодаті!