—Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитись не став!
—Чого?—запитався здивовано Микола, Ляньчин тато.
—Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
—Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска.
—Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здала! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
—Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
Дід Фєдя зустрів Лянку картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий, собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно». В гостинець з собою-- солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
—Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться-- манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
Чесав свою голову, біляву кульбабу, зрощимися пальцями.

Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з обличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє, безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
—Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. У стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала! Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній садибі… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася, бо баба підняла руку із усієї сили лиснула батька по спині!
— Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може болячкою, може самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

—Піди Лянко—покорми, може у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА.

Лянку покликали до прадіда Федора Чеберяка. Якось принишкло було у схололій хаті. Баба підштовхувувала малу за плечі:
—Піди, піди, Лянко, шось дід Федя тобі сказати хоче. Може, у тебе їсти візьме, бо в мене, геть, нічого не бере. Такий став, наче при своєму здравіі… Розсуждає нормально. Піди, Ляночко… Я тут… Недалечко…—бідкалася баба Аня, притулившись коло одвірка біля етажерки з вибитими серветками і новими примірниками газети « Районки».

Дівчина так і зайшла у прапрадідову відгороджену дееспешним листом кімнату із полумиском манної каші та з очима повними дитячої несміливості. Ще тоді не розумілося, що то останні дні існування її найкращого на той час друга. Прадід лежав на ліжку на якому помирав увесь Чеберяківський рід. Прозоре обличчя, як воскова свічка, величезні василькові очі, які дивилися у вікно, де яро буяло молоде життя, горда постава, яку ховала полотняна простинка… Здавалося, що дід Фєдя думає…
—Сідай, сідай, Ляночко—заворушився старий у ліжку, наче і не було тих чотирьох років, які випали із їхньої, заговореної небом, дружби.
—Як ти тут поживаєш, дєд Федя?—примостилася на ліжку Лянка коло прадіда і принишкла, як мишка.
—Та нічого, Ляночко… Потихеньку… Пора мені. Скоро у Вирій летіти буду. Як пролітатиму-- махну тобі журавлиним крилом, а ти знай, шо то я тебе бережу.
—Та шо ти, дід Федя, таке мелеш! Баба Аня он казала, шо ти нас усіх переживеш.
—Та то таке… Це тобі ось... Згодиться…—протягнув акуратно щось загорнуте у стару, помережену дрібними квітами наволочку. Лянка розкрила і трохи не зойкнула. Там була книжечка потерта із віршами, яку колись знайшла за божником і золота монета з Миколою другим. Хотіла була відмовитися, але стільки радості зустріла у прадідовому погляді, що і при нормальному його житті не бачила, а дід із придихом продовжував та, мабуть, було важко дихати старому, бо говорив із свистом і задишкою.
—Я вже старе луб'я , онучко, а тобі жить… Помниш, питалася, то я тобі розкажу, а ти тільки не перебивай…І нікому таємниці моєї не видавай. А Лянка і не збиралася. Ковдру на ліжку чогось поправляла, якось несвідомо, хотіла затишку для діда Фєді, а він хоч важко, а говорив:
—То був час, коли забирали усіх без розбору. І мене забрали… А за що? І сам не розумію. Чи бомагу, хто на мене написав? Пригадую—біг швиденько повз вугол, а там мужики зібралися—шепочуться про щось, а я бігом, бо у справах… Аж тут один: « Правда, Федька?». А я йому похапцем, бо ж справи хазяйські самі робиться не будуть, кажу: « Правда, правда…» Та й далі скоріш собі чимчикую. Другого ранку мене і забрали.
Лянка, аж рота розкрила і скоріш:
—Хто?
—Хто? Комуняки… Хто ж іще нашій пшеничці жити забороняв? Вони ж… Кляті… Пам'ятаю , довго зо мною намучилися, а таки, як шкіру наживо ножом із пальців зняли та дерев'яні такі плоскогубці на руку оділи, так я ото, онучко з ними і зжився. Обвинили мене у тому, шо проти голуду я був, чи шо… Так, а як не проти голоду, як без хліба ж усі вимерли б… А скільки вимерло? Багацько... Дуже багацько... І Дядька цього, який вірші писав, живцем спалили… Теж він проти голоду був… Харашо писав. Бувало, у шлунку пусто, ноги не носять, а сон не йде, а він нам із старого, із нового читає… А ми слухаєм людину тямущу… Тільки й зосталося, шо книжечка оця. Може, виростеш, та розшукаєш родичів, чи народу нашому згодиться та й надрукувать, а то й не знає ніхто… Час він міняється, як і влада….
Та й затих старий Федір Чеберяк, як бронзова лялька на дерев'яна ліжку, чи життя висосало, чи сонце яскраве, що це життя розлого-квітуче живить.

З того часу, як полетів старий Федір Чеберяк у Вирій, Лянка комуністів зненавиділа, попри те, що дід рідний по батькові пройшов усю Вітчизняну, був комуністом, а потім повернувся і помер від горілки, раніше чим прадід її по матері. Що Лянці до цього? Вона не пам»ятає, який той був, а прадід Фєдя—добрий за вдачею. Скільки усього приємно у долю її приніс, навіть, віконниці і двері на новій хату вичаклував. Пам'ятає добре, як у жовтенята приймали—усіх гамузом, навіть, останніх двієчників, як у піонери—так само. Як уже Черненко помер—у школі в коридор постамент з Леніним витягли, поряд портрет тільки представившогося. Усі удуть у школі, наче, якась величезна біда, а батько налаштовує вдома радіоприймач на хвилю « Радіо Свобода» та слухає нишком… Так той радіоприймач і в путч налаштовували, коли мати із вереском прибігла із поганою новиною: « Ой, Миколко, нас же до списку на виселки у міліцію внесли! Мене один з батьків мого учня попередив! Наче, багато балакаємо!» Слава Богу минув той путч, як невиправний шторм в океані, а Лянка уже доросла стала. Одним словом—студентка. В косах русявих—місяць, в очі василькові—сонце заглядає.



ЧЕТВЕРТА П"ЯТА.
===================================================================



Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк) сиділа у своєму кабінеті Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова із величезною втомою у ногах, а ще більшою у думці. Операція, наче ж і вдало пройшла… Не йшов із думки хворий— Павло Олексійович Лесик, професор філологічних наук Київського Університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Старенький, сивий дідок до якого вона ненароком зайшла у палату, як черговий лікар, поцікавитися, чи все нормально і, чи не має скарг до обслуговуючого персоналу. Скарг не виявилося, а на білій, ще совдеповській тумбочці уздрілася книжка з рукописними поезією. Вона ще тоді жартома сказала:
— О, бачу, не нудьгуєте, пане хворий! Що це у Вас? Можна—спиталася інтелігентно, вказуючи на милу книжку у сірому, ручному переплетенні.
—Звичайно можна—посміхнувся професор.
Уляна Миколаївна почала читати і її вираз обличчя враз змінилося із веселого на дивно-зацікавлене. Тихо запиталася, відірвавши очі від книжечки:
—Звідки це у Вас, пане… Павле Олексійовичу?
—О, пані лікарко! Це давнє захоплення—розшифровувати древні манускрипти нашого прихованого часу. Цей рукопис чудом зберігся і був переданий мені родичами так званого Василя Микитовича Скрипки, професора Криворізького педагогічного університету, якого не минув ГУЛАГ, а опісля і впродовж праці на теренах вразумлєнія педагогічного птаства і спокійна, дякувати Богу, смерть. І по всім натякам стилю письма цей рукопис схожий на славнозвісний почерк усім відомого нам поета Василя Стуса. І я зараз над цим мудрую… Тому, пані лікарко, ви просто зобов'язання зберегти мені життя.
Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк), аж проясніла.
—Ви знаєте… У мене теж є щось подібне!
—Тобто?—зацікавився професор.
—Мій прадід, Федір, теж пройшов Гулаг і залишив мені, ще коли я була дитиною рукописну книжечку із віршами. Я намагалася сама знайти автора, але, нажаль, мої дослідження не пішли за межі Гугла. Одне я можу сказати із впевненістю, що це не Василь Стус, бо за всіма датами, роками і обставинами Стус надто пізніший, чим те, що є у моєму рукописі.
Наступного ранку Уляна Миколаївна знайшла на балконі поміж кипою дитячих списаних зошитів і старою консервацією маленьку, затерту рукописну книжечку, що досталася у спадок від прадіда Федора і терміново доправила її до палати хворого професора. Той довго вивчав, порпався у своїх записах, здивовано посміхався, але вирок не поспішав виносити. Скоро і прийшов день оперативного втручання. І ось зараз, коли складна операція пройшла вдало, лікарка і справді відчула себе втомленою, але щасливою. Коли вискочила на подвір'я коло стаціонару була весела і цілком собою задоволена: « Павло Олексійович Лесик має можливість прожити іще довго на цьому світі! І вона, таки, має до цього суттєву присутність!"--майнула думка. Аж тут у сумочці заворушився смартфон, бо, певно, після операції не зняла із віброрежиму. « Син, син... Андрійко телефонує! Мабуть, хоче приїхати… Дружина Настя—не годує.»— пролунало у голові.
—Ало, синочок! Слухаю тебе?
—Мам! Настя народила! Хлопчик! Три п’ятсот—вага! Зріст п'ятдесят два сантиметра!
—Як народила? Їй же ще, майже, три неділі ходити!
—А так! Я завжди казав, що ваші медицинські штучки ні до чого, коли розвивається вагітність! Усе нормально, мам! Де́в'ять і десять по шкалі апгар! У мене син, мамо! А ти бабця! Чуєш, ти молода бабця—лунали із телефону радісні викрики Андрія.

На виписці, що не забарилася, син Андрій гордо підносив до матері, Уляни Миколаївни Романовської, лікарки Київської лікарні швидкої допомоги малесенький згорточок. Уляна Миколаївна акуратно відкрила блакитний, шовковий конверт і, аж здригнулася від несподіванки. На неї дивилися такі ж самі василькові очі, як і у прадіда Федора, сповнені глибокої ніжності і неприхованої василькового блаженства.
—Вилитий!—промовила і трохи не присіла на євро плитку, якою щедро було устелено грішну землю перед родильним будинком.
—Я? Я!—не вгамовувався син.
—Та ти, звичайно… І Настин носик, і посмішка, наче, моя. А тільки, усе ж вилитий прапарапрадід твій—Федір Чеберяк! У волоссі білявому—місяць, у очі василькові—сонце заглядає.
—А у нас Федір народився! Федір! Чуєте! Ти ж не проти, Настю? Так і назвемо!—невгавався Андрійко, зачіпаючи перехожих по доріжці до машини. Ті милостиво одарювали щасливу процесію прихильними усмішками, бо, у всі віки народження дитини—велика утіха для усього великого українського роду, як свіжа, тільки розквітла мальва, що увесь свій вік буде дарувати людям свою яскраву красу і свою вперту, молоду силу.

ДАЛІ.