Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тетяна П'янкова (1985)



Художня проза
  1. Жебрачка
    Однозначно. У ситцевих сарафанів більше переваг, ніж недоліків. Ну, наприклад, вони легко рвуться. А коли порвуться і стають непотрібними, ними можна мити підлогу. А ще навіть не треба бути науковцем, щоби ви-міряти силу твоєї нестриманої пристрасті по кількості моїх порваних сит-цевих сарафанів, які чомусь не витримують твоїх швидких нетерплячих пальців...
    От тільки ти не купуй мені ніяких інших суконь. Не потрібно дорогих тканин. Вони ж набагато міцніші. А я не переживу, я просто не переживу, якщо ти будеш шарпати на мені дорогу стрейчеву сукню з блискучими па-цьорками...
    А ще ситцеві сарафани дуже скромні. В них не соромно випрошувати у тебе трохи уваги, трохи турботи, трохи тепла... Ну уяви, як би я могла просити у тебе всі ці речі, стоячи перед тобою в норковій шубі за „штуку” баксів? Статус не дозволяв би, а так...
    * * * * *
    Ти прикладаєш мені лід до великого синця під оком і щось кричиш. Не кричи, я все одно нічого не сприймаю. У тебе таке смішне червоне об-личчя і неприродно розширені подивом зіниці. І ти страшенно наїжачений, майже, як мій шеф у день зарплати. Заспокойся. Я все пояснила. Я нічого від тебе не приховала. Жодної деталі. Хоча деталі і мотиви тебе якраз не цікавлять. Тебе бісять наслідки.
    Послухай, досі я ніколи не спілкувалася з жебраками, з отими безпри-тульними людьми, що стоять у підземних переходах і просять милостиню. Хто збирає на хліб, а хто на дуже дорогу операцію. Як ти думаєш, в когось з них є шанс зібрати на „дуже дорогу операцію”?
    Сьогодні я у них вчилася. Намагалася зрозуміти, які слова і яку інто-націю краще підбирати, щоб той, в кого просиш, не залишився байдужим. І знаєш, через це я така брудна. Тому в мене синяк під оком. Мені зацідив якийсь п’яний бомж, так просто, для профілактики, щоб не пхалася на його територію. І хоч раз сарафан у мене порваний тому, що я впала на брудний бетон в метро, перечепившись за чиюсь валізу, а не від того... ну, ти знаєш.
    Я зрозуміла лише одне. Що у мене і в тих людей багато спільного. Я також жебрачка. Все стою під парканом твого життя і сподіваюсь вижеб-рати у тебе достатньо ніжності, аби не задихнутися. Хочу напитися її вдос-таль, назюзюкатися нею по саму зав’язку. Вони жебрають на інші напої, а мені треба оцей напій, безалкогольний, набагато міцніший. Називається „Ніжність”. Ти розумієш?
    * * * * *
    Я сиджу у просторій кімнаті на купі недбало скиданого одягу і розчі-сую своє густе сплутане волосся. Присягаюсь, що ти востаннє його сплу-тав. Мої валізи ще не спаковані, та я дуже швидко спакую їх. І поки ти по-вернешся зі свого гаража, де вічно шурупаєшся в мотоциклетному брухті, мене на цьому місці вже не буде.
    Розкладаю свої речі. Потрібні на одну купу, а зайві – на іншу. Зайвих виявляється набагато більше. Я залишаю тобі поламану парасолю, під якою ми удвох ховалися від дощу і від південної спеки. Залишаю половин-ку фотокартки, на якій лише ти (а себе відриваю). Я залишаю тобі всі свої порвані ситцеві сарафани. Вони – дуже практична річ. Ними півжиття мо-жна мити підлогу...



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Новела про щастя
    Велика сонна медуза плавно хитається в теплій воді. Хвилі легко лоскочуть її рожеве тіло, і вона відпочиває, насолоджується спокоєм і сонцем... Я збираю мушлі в обрізану пластикову пляшку з-під „Кока-коли”. Хоча не знаю, для чого вони мені здалися. Але збираю. Нахиляюсь, виколупую їх пальцями з сипучого піску і складаю в свою супер-посудину.
    На моїх ногах суха морська сіль. От би взяти і посолити нею Його нахабну посмішку, щоб не розтікалася так солодко по красивому, як у демона, обличчі. Цікаво, якою була б Його реакція?
    У Нього на мене завжди одна реакція – ерекція. Ага, такий цікавий малодосліджений рефлекс: з’являюсь я – і з’являється брудне бажання... Гидко. Досі чомусь думала, що рефлекси бувають лише у собак. Виявляється, не тільки...
    Піднімаю велику закручену мушлю. Полочу її у воді, прикладаю до вуха. Шумить. А-у, море, це ти шумиш? Ну, шуми, шуми собі. Кладу знахідку поверх іншого дріб’язку. Заспокоююсь. Сідаю дупою на розжарений пісок. Може, підсмажуся. Він ніколи не пробачить мені, якщо моя біла шкіра стане червонoю. Представниці червоної раси Йому не імпонують. А мені – попри мешти. Чи вірніше попри сандалі...
    Страшенно хочеться Його рознервувати.
    – Не чіпай мене, я зденервований! – скаже Він. І тоді я спокійно спатиму цілу ніч, не виконуючи свого обов’язку коханки. Лежатиму і знущатимусь подумки:
    – Ох, Він зденервований! Яке вишукане слово! Де Він, цікаво, його викопав? З якої здер книжки? Професор довбаний!
    Але я спокійна. Мені не можна виходити з себе. Йому – можна. Мені – зась. Я спокійна зараз, як море. Як ота рожева медуза, що, може, і не рожева зовсім. Може, це мені заважають рожеві окуляри? Категорично заявляю: я їх не зніматиму...
    Звикаю до свого статусу. Коханка. При чому без перспективи вибитись в законні дружини. Хоча тепер це не цікаво, як не цікаво бути домогосподаркою і займатися пранням Його шкарпеток...
    Цікаво любити море. Раніше не помічала моря, любила лише Його. До відчаю любила, до божевілля, до рабської покірності. А тепер от зрадила, полюбила море. І не треба питатися про докори сумління. Він хай любить теж кого захоче. Хоче, хай до непритомності залюбить ту кобилицю з сусіднього котеджу, що завжди вивішує сушити свою нижню білизну перед нашими вікнами. Хай Він біжить в її млосні обійми хоч зараз. А вона завтра вивісить поруч зі своїми стрінгами Його кольорові труси. Ненавиджу ці клоунські оранжево-зелено-рожеві труси. Але знаю, ця жриця обов’язково їх вивісить, поки Він солодко спатиме в її ліжку. Мені на зло. Хай вивішує. Моя байдужість до Його інтимного життя така ж безмежна і глибока, як Чорне море.
    Тільки от ця медуза... Якого вона кольору? Спеціально не підніматиму її з води, щоб роздивитися... Він одразу ж підняв би, бо не любить таємниць. Таємне Його бісить. Він з усього, чого торкнеться, зриває пелену загадковості. І з мене також. Надкусив, а тепер спокійно дожовує. Знає, що нікуди я не втечу від „такого щастя”...
    А я щаслива??? Скаже мені ця скеля або ця велика мушля, чи я щаслива? Чи відчуваю я приливи щастя, коли бачу, як Він щоранку укладає гелем своє волосся, приміряє спокусливі (як на мене, відразливі) посмішки або одні зі своїх кольорових трусів? Чи я тоді щаслива? Навіть чайкам смішно і боляче дивитися на нас з височини...
    Боже, як хочеться поревіти... Так голосно-голосно, як у дитинстві. Але „Ша, медузи, море наше!”. Цить. Не можна. Коханки не плачуть. Це не престижно. А оголені груди і білизна в попу – престижно...
    Я не хочу престижів. Не хочу обручки на безіменному пальці. Не хочу Його собачих рефлексів. Мені б медузою отак на хвилях трішечки погойдатися. І хай всі думають, яке маю щастя...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Недомальована осінь
    В його кімнаті напівтемрява, і тиша, і ще заблукалий в чотирьох стінах відчай, згорблений у смертельну дугу. В його очах приреченість на невідворотне і скупі гарячі сльози, в яких розчинилась, розплавилась образа на це несправедливе життя, що так поспішно, невчасно випаровується з його вимученого тіла. В його душі, напевне, страх перед неминучою здибанкою із Тим, хто панує над світом, і безмірна любов до рідних, яку він соромився проявити раніше, а зараз просто не має сили. І така неймовірна порожнеча відчувається під ногами, така безрозмірна яма, така безкінечна дорога вниз. Дорога без жодних вказівних знаків і без перехожих, що йдуть назустріч.
    В його руках уявний пензель, яким він звично плавно водить в повітрі, малюючи невидиму картину, що її обов’язково має купити постійний клієнт. Ніхто не бачить тієї картини, і лише Давид бачить, підбирає до неї фарби з тільки йому видимої палітри.
    – Мені бракує жовтої, – тихо шепоче блідими губами. –Принесіть мені жовтої фарби. Принесіть негайно. Я мушу закінчити її лице... листя... жовтий... червоний... ні, червоний не хочу... яка осінь...осі...о... – його уста вимовляють якісь нерозбірливі слова. – Не побачити, – раптом голосно і чітко каже він. – Найбільше я любив осінь...
    Висохла стареча рука втомлюється малювати, він акуратно відкладає пензель вбік, відсуває уявний мольберт, заплющує на мить хворі очі. Його голова, затремтівши, безвольно падає вниз, майже на коліна, і він сидить так довго-довго, похилений, відсторонений від світу, мовчазний, ніби занімілий. Він сидить так днями і ночами; хвилини, мов слизькі слимаки, тягнуться, волочачи за собою його болючий час. І нема жодної дрантивої надії на те, що у чаші його часу ще не скоро завидніється дно.
    Давид прощається з сонцем. Воно заходить червоно-золотою рибкою, за, напевно, синій обрій, і Давид знає, що ця рибка, яку він бачить вже востаннє, не виконає ніякого його бажання, навіть дріб’язкового.
    Він сидить і прислухається, як скажений біль безпардонно лазить по його набряклих ногах, заганяючи свої гострі пазурі в ще не відмерле тіло. І так страшно дивитися на відкриті Давидові рани, з яких постійно точиться якась гидка рідина і на які немає жодного ліку.
    Так невпинно відгнивають його ноги. По сантиметру, по шматочку... Вони гниють, як гниє не раз яблуко, непомічене в густій траві, відгнивають і горять вогнем, що пропалює наскрізь, доводить до божевілля, вимордовує аж до непритомності. Нелюдським зусиллям волі Давид терпить свій біль. І не вмовити його на операцію...
    – Я все одно вже не житиму, – каже Давид, і нікому в таке не віриться. – Мені залишилось ще кілька днів, а потім мене в цій осені вже не буде...
    Коли він говорить такі слова, його рідні починають доводити щось про надію, про Бога, про медицину. Але навіть в голосах найдорожчих Давидових людей ота славнозвісна рятівниця надія, що, кажуть, має вмирати останньою, давно відсутня, а на її місці живе зневіра. А медицина перед задавненою страшною хворобою безсила. Продажна безсила медицина, з якої Давид сміється тихим моторошним сміхом, нічим не може залікувати прогнилі аж до кісток рани-ноги. І залишається тільки Бог, хоча Він теж вже не дасть свого милосердя, бо чомусь не дав досі. Нема просвітку. Не потрібні смішні слова про надію, Бога, медицину... У його запалених червоних очах, які вже давно не спали, пригасле світло його сумної смиренної душі, що її не змусити повірити у спасіння.
    В його стиснених губах дерев’яна люлька, яку він вже не може втримати рівно. Вона тремтить під ритм лихоманкового тремтіння його тіла і випускає в повітря дим. Давид висушеною гіллякою-рукою час від часу струшує попіл в попільничку, яка лежить поруч на дивані, і знову курить. Курить і не слухає своїх дітей, які просять його кинути палити. Дві радості залишились у його кволому житті – діти і люлька, і нікому не віддасть він права розпоряджатися своїми останніми хвилинами.
    Тихо, аж занадто тихо ходять біля Давида люди, боячись порушити спокій. І тільки він один знає, що не спатиме ні хвилини, навіть не ляже, випроставши хворі ноги по ліжку. Вже дуже довго його єдиний вибір – сидіти вдень і вночі, терпіти свій біль навсидячки і тримати свій хрест так самісінько. Нічого не зміниться. Може змінитися хіба що лише пов’язка на його страшній рані, може змінитися вираз обличчя дружини із сумного на заплаканий. А більше нічого вже не міняється.
    – Не пали листя, – ловить він синову руку. – Я мушу закінчити... А яка цього року осінь? – відчайдушно чіпляється кістлявими пальцями за синові пальці. – Я правильно її малюю?... прав...ні... не можу... Ти бачиш? Прощавай, моя хороша...
    Давид готується відійти у вічність. Він просить помити його і переодягнути в чистий одяг. І важко зрозуміти, як він може думати про охайність в таку страшну хвилину. По його запалих щоках котяться великі дитячі сльози, і він вже їх не соромиться.
    Величезне сонячне коло, яке видно навіть через зашторені вікна, поволі засувається, і Давидові мокрі очі перед тим, як назавжди погаснути, проводжають його за обрій.
    Він засинає. Ніхто не сміє торкнути людину, яка здається цілу вічність не могла заснути спокійно... Великий чорний метелик, що невідомо звідки прилетів, сідає на сухе Давидове плече і складає свої лапаті крила...
    В його кімнаті ще більше горбиться відчай, і страх, і жаль. А по їхніх горбатих спинах нечутно йдуть прохолодні вечірні сутінки. І чиясь дбайлива рука кладе на ліжко сухі Давидові ноги, на яких щойно перестали боліти рани...



    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Cпочатку була сумка
    Спочатку була сумка.
    І не просто сумка, якась там мініатюрна дамська сумочка на блискавці, а справжня господарська торба, торбега для усіляких там банок-склянок, сердельок-сосисок, овочів-фруктів…
    Ні, звісно п’ятидесятикілограмова Зіна, обриваючи руки, тягнучи додому важкі торби, могла б припустити, що спочатку були якраз усі ці банки-склянки, але ж якби спочатку не було сумки, то у чому б жінки тягали харчі з базару?
    Отже, ніяких сумнівів. Спочатку була сумка.
    Потім була жінка.
    Бог, створивши сумку і жінку, тяжко замислився: “І для чого я їх створив? У чому ще призначення жінки, окрім тягання сумки? Сумно жінці з сумкою жити. Ніяких тобі розваг, ніяких радощів”
    І тоді з’явилися радощі – супермаркети, по зав’язку начинені харчами, речами, охоронцями і камерами спостереження. А з’явилися вони для того, аби жінка з сумкою мали куди піти “порозважатися.”
    Творець вже радісно потирав руки, коли зрозумів: «Сумка після таких жіночих розваг у супермаркеті, частіше за все переважує жінку, тому треба якось жінці і сумці діставатися додому, а заодно, продовжити розваги»
    І тоді Бог створив легкове авто. Але, на жаль, воно могло перевезти тільки одну-дві жінки і всього кілька сумок, і Богу довелося створювати тролейбус – зручний, дуже комфортний громадський вид транспорту, який міг би вмістити усіх жінок і всі сумки. Тролейбус з’явився для того, щоб жінка і сумка мали в чому “покататися.”
    “Далі добрий Бозя створив ліфт, – гірко думала Зіна, підіймаючись сходами на свій восьмий поверх. – Тільки ліфт – не найдосконаліше Його творіння. Часто ламається.”
    Ламається ліфт здебільшого від ваги жінок з продуктовими торебками. І не так від ваги жінок, як від ваги їх торебок. Ось, приміром, взяти Зінку – п’ятдесят кілограмів кісток, обтягнутих рожевою шкірою. Подує вітер – і полетить Зіна над містом, легка, як пташка. Та Бог створив для таких, як вона, сумку. І тримає сумка жіночку на землі, не відпускає полетіти за вітром. Ось в чому головна перевага жіночих господарських сумок.
    Потім Господь створив плиту. Він створив їх багато: малих, великих, однокамфорних, багатокамфорних, електричних, газових – різноманітних. Скільки жінок з торбами, стільки і плит. Плитa створена для того, щоб жінка мала біля чого “відпочивати.”
    “Вісім годин на роботі, одна в супермаркеті, одна в переповненому тролейбусі, дві на кухні, – сумно підраховувала Зіночка, “відпочиваючи” біля плити, – а ще одна – у ванній за пранням, а ще одну потрібно, аби прибрати, а ще… Господи, навіщо Ти створив 24-годинну добу? Мені треба удвічі довшу!”
    Потім Бог створив розкішний диван. Створив цей диван і спочатку не міг натішитися своїм творінням. А потім подивився Бог, що жінка весь свій час проводить то на роботі, то “розважаючись” в супермаркеті, то “катаючись” на тролейбусі, то “відпочиваючи” біля плити, то вбиває час пранням, прибиранням, шиттям-вишиванням, що жінка навіть не помічає розкішного дивана, який стоїть посеред кімнати, як сирітка. І дуже засмутився Бог: “Виходить, що даремно я створював цей диван? Ні до чого цей предмет інтер’єру? Що ж робити? Пропаде мій шедевр марно, нема йому призначення.”
    Сім днів міркував Отець, добряче міркував, і нарешті створив, створив чоловіка, щоб хтось міг на дивані лежати і займатися філософськими питаннями: “Що спочатку було: курка чи яйце?”
    Спочатку була сумка.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Хроніка одного життя
    Вчора
    – Я дуже хочу дітей! А ти, як завжди, зайнятий. Робота. Бізнес. клієнти. Та втомив мене вже твій бізнес! Я доросла жінка. І я хочу дітей! Ти розумієш? Розумієш, як це важливо і потрібно, щоб наш величезний будинок наповнився звуками дитячого сміху? Що? Ти ще не готовий? В тридцять не готовий! І в тридцять три теж не готовий! А коли, коли, я тебе питаю, ти підготуєшся? Коли нарешті зберешся духом? У сорок? У сорок чотири?
    Не бути цинічною? Добре, я вже не цинічна. Я дуже не-цинічно тобі кажу, що хочу від тебе дітей.
    Поговоримо про це завтра? Ні. Ми говоримо про це зараз. Досить з мене твоїх відмовок. Ти ж хотів повноцінну сім’ю?
    – Хотів. Але...
    – Ніяких „але”! Ми з тобою заводимо дітей!

    Сьогодні
    – Їх не буде... Їх ніколи не буде... Чи усвідомлює твоя хвора голова, що не буде думати про майбутнє наших дітей? Тому що материнство мені не судилося. Так сказав лікар. Хоча лікарям я не вірю... Але той сумний лікар, від якого трохи несе коньяком, не зміг збрехати:
    – Дітей у вас не буде. Співчуваю. – Так він сказав, здається. А може, якось навпаки: – Співчуваю, у вас не буде дітей.
    Та яка різниця? Від перестановки доданків сума не міняється. І Невтішний діагноз також не міняється. Навіть якщо дати тому бідному гінекологу, що так і не зміг збрехати, цілу купу грошей. Все одно Їх ніколи не буде...
    Заспокоїтись? Сподіватися? Ти що геть придурів? Сподіваються, коли ще мають якусь надію. А ми? Хіба у нас може бути надія? У нас може бути Надія чи Мишко? Який недоречний каламбур. На що у нас може бути надія? На що, я тебе питаю? Скажи, на яку манну небесну мені...нам сподіватися?
    Всиновимо? Авжеж, всиновимо. А сусідам збрешемо, що самі народили. Мені на дев’ять місяців живіт прив’яжемо. Буду начебто вагітна. Так. Прив’яжемо. Звісно. А потім я ніби народжуватиму. Ох, які щасливі молоді батьки!
    Замовкнути? Не верзти дурниць? А хіба я щось не те кажу? Я замовкну. Замовкну. А ти йди. Йди, пошукай того майстра, що повертає час назад.
    Я з’їхала з глузду? Ні це ти з’їхав! Ще тоді з’їхав, три роки тому, коли змусив мене зробити аборт. І я теж тоді, дурна, з’їхала. Забув? Щось дуже швидко забув. А воно нагадується якось. Ну, чого стоїш? Йди. Масти собі голову! Роби що хочеш! А час мені поверни! Чуєш? Поверни мені три роки часу! Поверни і котися на фіг! Тоді – аборт, а тепер – всиновимо. Так виходить? А ще як виходить? Як воно ще може вийти?
    Без істерик? Не плакати? Ти щось придумаєш? Ага. Ти придумаєш. хіба що влаштуєш свято з нагоди свого відкладеного навіки батьківства! Таке собі торжество з клоунами і феєрверками! Що ти тут іще можеш? Ти ж не хотів дітей.
    Неправда? Хотів, навіть дуже? Але трохи пізніше? Ого! Я приємно вражена. Тоді і ти плач. Їх не буде. Не буде в цих стінах дитячих усмішок, візочка, пелюшок...
    Не треба робити сумні гримаси. Я не вірю. Тоді повірила. А зараз не вірю. Ні тобі, ні комусь іншому. Хіба що тому лікарю, що не сотворить чуда навіть за всі гроші світу. Не допоможе мені...нам. Бо їх не буде. Співчуваю. Сама собі співчуваю. І ще йому (лікарю) співчуваю. Сьогодні після сліз вранішньої пацієнтки у нього в пляшці закінчився коньяк. Але я йому принесу. За правду. За те, що не втішав марними надіями. Принесу за ті слова... Їх ніколи не буде...

    Завжди
    – Ну чого ти тут сидиш? Не треба. Ходімо додому. Ти вже й так спізнюєшся. Вони не мусять бачити тебе таким. Ти бізнесмен, солідна людина.
    Що? Гарна дівчинка у наших сусідів? Навіть дуже? Так, весела, щебече. А кота як вчить, що треба слухати маму. Скільки їй? Не знаю. Може, п’ять. Або чотири. Хочеш купити їй подарунок? Перестань. Не треба. І взагалі. Не сиди більше на лавці під ворітьми їхнього будинку. Незручно якось. Щоб не подумали... Хоча... нехай думають все, що завгодно. Яка різниця? Ну добре. Їдь вже на роботу. А то розвалиться там все без тебе. Чекатиму на тебе вдома. До закордонних лікарів вже не дзвони. Іди. Я чекатиму...





    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Листи психопатки
    * * * * *
    Я цілий рік пишу тобі листи. Хоча писати тобі листи таке ж безглуздя, як приміряти на два розміри менші джинси і сподіватися, що вони „сидіти¬муть”. Або викликати пожежну бригаду, наперед знаючи, що вона не приї¬де гасити полум’я в домівці, яка вже давно згоріла.
    А я беру і пишу тобі довгі листи. Вони виходять щораз тепліші, і я не знаю, яким відмороженим треба бути, щоб не розігрітися теплом цих посл¬ань.
    Уявляєш, я подорослішала. Навела у своїй захаращеній різними дурни¬цями голові зразковий порядок. Я засмагла і одягаюсь так, як ти хо¬тів – сучасно. Завела собаку. Знаєш, коли собаку чухати за вухом, він заплю¬щує очі і ловить мить щастя. А ти? Ти зловив вже за хвіст свою омріяну синю пташку, яку шукав в мені і не розгледів?
    Знайшов? Я в це не вірю. Хоча не відкидаю такої гадки, бо не знаю достеменно. Ти ж не відписуєш мені листів. Хоч і моїх, швидше за все, не читаєш. Ось вони всі – у мене. Їх адресує назад чиясь дбайлива рука. Ду¬маю, що жіноча. А може, так і потрібно... Так і треба замріяній дурепі, що психанула, коли ти не поліз за нею на дах української багатоповерхівки, щоб розглядати зірки.
    – Боягуз! Мамин мазунчик! – щось приблизно таке я кричала тобі з десятого поверху. Ти, навіть до кінця не розуміючи значення слова „мазун¬чик”, страшенно образився. Пам’ятаю, як спітніли скельця окулярів на тво¬єму американському носі. Ти акуратно протер їх носовичком, який знову ж таки бездоганно склав вчетверо, і пішов у свій готель. Звідки ж мені було знати, що в тебе з дитинства ця клята фобія на височину? Міг би і сказати. Хоча...ні, сказати ти не міг. Мужчини ніколи не зізнаються у своїх комплек¬сах. А ти стовідсотковий мужчина. Хоча й американець. І все закін¬чилось. „Гудбай”, Україна!


    Відтоді я пишу тобі листи. Причому виключно українською державною мовою. Пишу в надії, що одного прекрасного дня їх не перехо¬пить твоя...як там її... дружина. Хоча все одно дідька лисого вона в них зрозуміє. А знаєш, я тобі скажу, що в тебе дуже розумна дружина. Не влаштовує тобі сцен. Просто закладає мої листи у чисті конверти – і „аріві¬дерчі”! Захоплююсь силою її духу. Я б точно так не змогла. Без емоцій. Пам’ятаєш, як ти жалівся мені на своє холодне, бездітне подружнє життя? А я ще тоді подумала, як може бути холодно в Америці? І не вірила тобі, якщо бути чесною. Але ось вже рік, як ми боремось холоднокровністю з твоєю як там її... забула...дружиною, і я розумію, з якою зимною жінкою ти жи¬веш.
    Але не хвилюйся. Я все одно писатиму ці листи, бо якщо не писатиму, значить перемогла вона, а така психопатка, як я, не допускає поразок. Коли ти отримаєш один з цих листів, бери його в руки і повертайся. Або відпи¬ши мені. Але чітко. Що не кохаєш...
    Беру ручку, знову сідаю за письмовий стіл... Хоча писати тобі листи таке ж безглуздя, як вмикати в сім п’ятдесят улюблений серіал, наперед знаючи, що рівно о восьмій ЖЕК з метою економії вимкне в твоїй кварти¬рі світло...


    * * * * *
    Ці кляті елітні сірники для каміна геть відвологли, разом з коробкою. Я дуже нервую, боячись не встигнути зробити цю справу до твого прихо¬ду. Довго, здається, цілу вічність черкаю їх тремтячими руками, аж поки один із них спалахує жовтим нерівним полум’ям. Беру з шухляди твій пас¬порт і відриваю сторінку з твоїм коханим „фейсом”. Язичок вогню від запале¬ного сірника торкається її нижнього краю, і вона займається. Спочат¬ку горить твій міністерський підпис, потім – прізвище і фотокартка. Обгорілі


    шматочки паперу падуть в попільничку і там перетворюються в тлін. Дивлюсь на них з філософським спокоєм… Друга сторінка… Третя… Їх ще
    багато, та сьогодні вони всі згорять дощенту, а тобі на згадку залишить¬ся темно-синя обкладинка.
    Мені набридли твої довгі закордонні відрядження. З останнього ти не повертався два місяці. Від неї не повертався, а мені казав, що робота не відпускає. Як завжди, брехав…Це вона тебе не відпускала… Я втомилась від твоєї постійної відсутності. Зрештою, діти твої втомилися. Я – це дріб¬ниці, а от діти – вже серйозно.
    Мені дивно, що такий далекоглядний, такий проникливий чоловік, як ти, недооцінює свою дружину. Невже я виглядаю в твоїх очах такою кінче¬ною ідіоткою? Хоча, спалити твій паспорт – рішення, визнаю, ідіотичне…
    То все через ці листи. Не знаю, яка хвора тобі їх пише. Підозрюю, що та сама, від якої ти не міг відірватися два місяці. Я все знаю. Її пер¬ший лист я носила до перекладачки. Хоч могла попросити тебе зробити переклад, ти ж досконало розумієшся в мовах. Та мені переклали без тебе… Пробач, я ніколи не нишпорила в твоїх кишенях і ніколи не читала твою пошту, але то був єдиний і останній раз. То був день, коли я відкрила тебе для себе заново. З гіршого боку…
    Я дуже люблю наших дітей. Ти можеш зраджувати мене, але їх я не дозво¬лю обманювати. Цікаво, твоя українська любов знає, що в тебе діти? Ти ніколи не прочитаєш її листів. Я завбачливо не залишаю їх вдома. Хоча вони – такий цінний доказ твоєї невірності.
    А вчора, підозрюю, один з них ти таки отримав. Уявляєш, я цілий рік пиль¬ную поштову скриньку, а вчора забула. І сьогодні вдень ти зателефонував сказати, що тебе відсилають у термінове відрядження…
    Любий, забудь. Без паспорта за кордон не пускають. Чуєш, це я тебе не пускаю. І навіть вислухаю ввечері твій сердитий монолог, і пропозицію пролікуватися в психіатра. Я все вислухаю. Заради дітей. Заради них ти ніко¬ли більше її не побачиш. Кажу тобі це з усією своєю ідіотською терпля¬чістю. Зрештою, ти сам винен, що одружився на такій божевільній, закоханій жінці…
    Обкладинка твого паспорта поруч з попільничкою дуже ефектно вигля¬дає на блискучій поверхні кухонного стола...



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Сонячні зайчики
    Тепла кімната. Простір три на чотири. Стіл. Стілець. Паперові стоси. Замість килимка на стіні – кольорова карта доріг. Кабінет старшого заліз-ничника.
    Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його об-личчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змі-шана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
    Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В мен-шого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – ма-лолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстра-шні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Ві-рити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
    – І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
    – До мами
    – А вона де?
    – За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
    – Вона там давно?
    – Два локи.
    – А ваша мама хто?
    – Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
    А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
    – Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
    ... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до ко-ліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – стан-ція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно ми-готить семафор...
    П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
    – А мандалинки лостуть під сонцем?
    – Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
    – Ага, – дитина підтягує шмарклі.
    – А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
    – А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
    – А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справж-ній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
    – Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
    – І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
    – Як спигун?
    – Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
    ... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими ді-тьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
    В двері стукають.
    – Заходьте!
    – Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чо-ловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
    – Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
    – Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсую-чись з-під батькової руки.
    – Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
    – А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
    – Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шап-ку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
    – І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
    – А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам ман-далинок, отих, со мама налвала?...




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Про Блоха, дітей і все, що на «Ґ»
    (Іронічне)
    Коли Сашка Блоха просять прочитати для публіки кілька віршів, він страшенно хвилюючись, синіючи-зеленіючи, створюючи навколо себе якусь незрозумілу метушню, підводиться і хрипким голосом ледве чутно, майже нерозбірливо, вибачливо мимрить, що в нього ларингіт, фарингіт, або ангіна, скарлатина, сухий кашель, або ще щось там таке з розряду страшних інфекційних недуг.
    Бреше.
    Бреше, як пес Бровко у баби Гані на ґанку.
    Бреше, як політики з екранів телевізорів.
    Бреше, як голова сільради односельчанам, як…
    Одним словом, бреше.
    Бреше Блох не тому, що злий і брехливий, і не тому, що любить брехати, а тому, що вірша останнього написав десь років десять тому. І нема у Блоха що читати людям, які вважають його поетом. І нема у нього ніяких ларингітів-фарингітів. А хрипить він, наче перед смертю, тому, що зриває голос. І то часто. Зірвати голос для Блоха – це, як під ноги плюнути.
    Щовечора і щоранку Сашко кричить на дружину. Таких диких криків ніякий, навіть залізний голос не витримає.
    А все тому, що Блох поет. І не просто поет, а ПОЕТ! І не такий собі, а Ґеніальний! Блох взагалі часто вживає літеру Ґ, бо характер у нього на Ґ, і розум на Ґ, і сама ця його Ґеніальність трохи Ґ попахує.
    А дружина в нього “Проста, як простий олівець”, “Смішна, як соняшник”, “Дурна, як Курочка Ряба, що несе золоте яйце і віддає бабі з дідом”, і ще “невдячна, черства і затуркана”. Блох – від Бога поет, у нього багатий словниковий запас, а тому список вдалих епітетів і порівнянь можна продовжувати. А коли він ще й кричить, то словниковий запас загрозливо роздувається просто до неймовірних габаритів.
    Та головне, що Блох кричить на свою дружину не зі зла, він не навмисне. Просто вона сама його “денервує”, “бісить”, “доводить до чортиків в очах”. Приміром, вона не визнає його Ґеніальності, не розуміє, що він є нащадком російського поета Олександра Блока. Навіть прізвище майже співзвучне – Блох-Блок, і походження прізвища у Блоха російське, і вірші він пише Ґеніальні. Вірніше, писав. Колись. Давно. Десять років тому. А дружина з нього сміється і крутить пальцем біля скроні. Дурепа невдячна, за таку людину заміж вийшла! Не розуміє. Як не закричати? Та то і кулаком по темній голові стукнути не гріх.
    Або ще одне. Приміром у Блоха немає гамака в саду. Треба ж придбати. Як він має черпати натхнення, сидячи в чотирьох стінах? Як? Ніяк! А так вийде в сад, заляже у гамак, погойдається, подрімає і вродить щось ґеніальне, якусь незабутню риму. А що дружина? А вона проти. Вона каже, що їй треба пральну машину, і праску в ремонт, і ще щось там незначне…
    Як не накричати? Як не зірвати голос? Як не …
    Сьогодні вранці Блох взагалі ледь не кинувся душити жінку. Знахабніла до ручки. Стала посеред кімнати, закотила рукави і грізним голосом, зовсім не схожим на квоктання безмозкої курки, поставила Блоху ряд запитань із серії вічних: “Коли нарешті ти працюватимеш і принесеш мені зарплату? Коли відремонтуєш кран у ванній кімнаті? Коли у нас з’являться діти?”
    Останнє запитання було, як контрольний вистріл – куля в голову або сіль в місце трохи нижче спини, або і те і інше разом. Блох зблід, потім зжовк, потім позеленів, вкрився рясним потом, затрусився і закричав…….що його твори – це і є його діти, а вона – дурепа-дурепою – нічого не тямить в таких речах, і що вона хоче змусити його жити серед пелюшок, плачів і горщиків з какашками……… А він не для цього створений. Він створений родити справжніх дітей, а не таких, що пісяють і какають, а потім втікають з дому і приїжджають лише, коли закінчуються гроші…….. Він з’явився на землі, щоб родити ґеніальні твори, він взагалі може родити своїх дітей без участі дружини. А вона може забиратися на всі чотири……
    Тільки от не народив Блох досі ще жодного справжнього сина, і доньки також. Саме Ґ все своє життя і народжує. Тому і бреше. Тому і не читає нічого на людях. Засміють.
    А дружина від нього пішла. Пішла жити до сусіда-сантехніка. Бо розумні жінки від усього, що на Ґ, втікають подалі.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 0 | Самооцінка -

  9. Коли янголи скидають крила...
    Коли янголи скидають крила...
    (маленька драма)
    Рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та зако¬хані, коли вогкі міські тротуари відпочивають від чобіт, підборів і плювків, вона залишає свою пекучу самотність в тісній комунальній квартирі і їде на старенькому самокаті у Парк Пережитого Кохання. Там все її, вона там бажана гостя, і кожна дерев’яна похилена лавка готова дати їй притулок. Вона вилазить з ногами на лавку, вмощується сидіти на спинці і підпирає обличчя долонями. Так зручно...
    – Хто ти? – питається надокучливий туман, що давно хворіє склерозом. Він питав це і вчора, і позавчора, завтра теж питатиме.
    – Я – Колишня... Жінка з Його Минулого...
    – Ти справжня?
    – Звичайна... земна...
    – Принесеш мені рушник? Я намок і мене холоне голос.
    – Принесу, звісно.
    ...Марі чекає, доки прийдуть янголи. Вони вже не літають, бо старі, як її Любов До Нього, з їхніх крил випадає листя, і вони схожі на брудних обскубаних лебедів, які чомусь не полетіли у вирій. Вони йдуть до неї – повільні, згорблені, гублять листок за листком... Листя непомітно відривається і ще кілька метрів летить за ними, а потім так і не наздогнавши, плавно сідає на землю і завмирає...
    Люди називають це листопад. І лише Марі знає, що то старість – глибока, безнадійна, хвора, як ці дивні янголи, які щоранку приходять показувати їй свої крила. Вони піднімають їх вгору, з’єднують кінчики над головою і невтішно перераховують залишки колишньої молодості, а потім жалібно гірко плачуть, ніби ображені, висварені марно діти...
    Марі гладить їх з нерозтраченою ніжністю Жінки, що так і не відбулася – ні дружина, ні матір. Стала лише Жінкою. Та й то Колишньою.
    Колишня Жінка з минулого життя Його Колишнього...
    Вони все розуміють... І довірливо заглядають очима голодних безпритульних цуценят. Чекають...
    Вона виймає з серця Любов, ділить, як хлібину, на три частини, годує одного, другого...
    – Стривайте, чого вас двоє? Де ж третій?
    – А він вже скинув... Щасливий.
    Тоді Марі ділить між ними навпіл третю частку Любові. Вони обережно беруть губами просто з рук. А Любові не меншає. Серце родить і родить її без перерви, і Марі тихо молиться, щоб вона ніколи не закінчилась. Пригіркла Любов перемерзлого Серця Жінки, що стала Колишньою... Так було вчора. Так буде завтра. Так буде ще довго. Вона приходитиме в парк і ділитиме хлібину Любові, аж поки всі янголи її життя не скинуть ці старі крила...
    „ Коли янгол скидає зношені крила, – монотонно звучить голос богомольної бабці, – у нього виростають нові – міцні, сильні, білі; такі, що цілий світ може знайти прихисток під ними. А для цього янгола треба нагодувати Любов’ю. Якщо він довго не годований, то помирає, і тоді якась людина залишається без Хоронителя...” Далі бабця знову починає молитися: „Ангеле-Хоронителю мій, біля мене завше стій, і вдень... і вночі...” – маленька Марі не до кінця розуміє, що вона хоче сказати...
    Вони нарешті вже не голодні. Просять казку. Нещасні вуличні діти, що ніколи не знали ласки... Вона не вміє розповідати казок і вже вкотре виймає з кишені пожовтілий від часу аркуш паперу, тихо читає їм Лист з Минулого. Вони, всівшись по обидва боки, уважно слухають, жадібно ловлячи кожне слово.
    Моя мила Марі, моя дівчинко!
    Коли ти знайдеш цього листа, я буду вже під боком у дружини. Вона народила втретє, і я маю опікуватися своїм новонародженим сином. Наші стосунки були прекрасними і свіжими, але вони зайшли занадто далеко. Ми домовлялися н е л ю б и т и. І ти на це погодилась. Знала, що мені потрібні прості стосунки з простою жінкою, доки дружина виношує дитину. А ти не дотримала слова – закохалася в жонатого чоловіка, що страждає на Синдром Вагітного Татка. І я читав це по твоїх очах, по губах, по голосу, по тремтінню рук, коли ми таємно зустрічалися в парку.
    Моя мила, маленька Марі, ти дала мені наснагу жити, але, на жаль, я не можу жити з тобою. Дуже різні у нас дороги.
    Все розумію. Ти ніколи мені не пробачиш. І я ніколи не пробачу собі, що залишився зрадником у очах ще однієї Жінки. Віддай свою Любов комусь іншому, комусь, хто гідний твого безмежного тепла.”
    Вона знайшла це рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та закохані. І відтоді в її кімнаті виє на різні голоси самотність...
    Парк Пережитого Кохання все пам’ятає... Осінь... Мокра лавка для Тих, Що Дивляться Очі в Очі... Марі сама годує янголів, із крил яких випадає листя... Десь серед них і її Хоронитель. Тільки не впізнати. Треба чекати, щоб всі скинули...
    „Коли янгол скидає зношені крила...”
    ”Ангеле-Хоронителю мій...”
    Він відродиться з суму, виборсається з цього брудного листя, переживе свою мокру старість і Охоронить її від Тих, Що роблять Жінок Колишніми...
    „Господи, не допусти, щоб у серцях закінчилася Любов!”



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Вороняче щастя
    Вороняче щастя
    Вони згорблено сидять на дерев’яній лавці, обоє в чорному, аж болюче чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким десь років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній.
    Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
    – Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
    – Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
    – Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
    – Не пішов куди?
    – Не пішов до мене…
    – А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
    – Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
    – Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
    – Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
    – Він батько.
    – Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
    – У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
    – Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
    Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
    – Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
    Молодша ворона не почула.
    Вона б втішилась.
    Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
    Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
    – Карр!
    – Карр!
    – Карр!
    – Карр!
    Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
    Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
    Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
    Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -