Вчора
– Я дуже хочу дітей! А ти, як завжди, зайнятий. Робота. Бізнес. клієнти. Та втомив мене вже твій бізнес! Я доросла жінка. І я хочу дітей! Ти розумієш? Розумієш, як це важливо і потрібно, щоб наш величезний будинок наповнився звуками дитячого сміху? Що? Ти ще не готовий? В тридцять не готовий! І в тридцять три теж не готовий! А коли, коли, я тебе питаю, ти підготуєшся? Коли нарешті зберешся духом? У сорок? У сорок чотири?
Не бути цинічною? Добре, я вже не цинічна. Я дуже не-цинічно тобі кажу, що хочу від тебе дітей.
Поговоримо про це завтра? Ні. Ми говоримо про це зараз. Досить з мене твоїх відмовок. Ти ж хотів повноцінну сім’ю?
– Хотів. Але...
– Ніяких „але”! Ми з тобою заводимо дітей!

Сьогодні
– Їх не буде... Їх ніколи не буде... Чи усвідомлює твоя хвора голова, що не буде думати про майбутнє наших дітей? Тому що материнство мені не судилося. Так сказав лікар. Хоча лікарям я не вірю... Але той сумний лікар, від якого трохи несе коньяком, не зміг збрехати:
– Дітей у вас не буде. Співчуваю. – Так він сказав, здається. А може, якось навпаки: – Співчуваю, у вас не буде дітей.
Та яка різниця? Від перестановки доданків сума не міняється. І Невтішний діагноз також не міняється. Навіть якщо дати тому бідному гінекологу, що так і не зміг збрехати, цілу купу грошей. Все одно Їх ніколи не буде...
Заспокоїтись? Сподіватися? Ти що геть придурів? Сподіваються, коли ще мають якусь надію. А ми? Хіба у нас може бути надія? У нас може бути Надія чи Мишко? Який недоречний каламбур. На що у нас може бути надія? На що, я тебе питаю? Скажи, на яку манну небесну мені...нам сподіватися?
Всиновимо? Авжеж, всиновимо. А сусідам збрешемо, що самі народили. Мені на дев’ять місяців живіт прив’яжемо. Буду начебто вагітна. Так. Прив’яжемо. Звісно. А потім я ніби народжуватиму. Ох, які щасливі молоді батьки!
Замовкнути? Не верзти дурниць? А хіба я щось не те кажу? Я замовкну. Замовкну. А ти йди. Йди, пошукай того майстра, що повертає час назад.
Я з’їхала з глузду? Ні це ти з’їхав! Ще тоді з’їхав, три роки тому, коли змусив мене зробити аборт. І я теж тоді, дурна, з’їхала. Забув? Щось дуже швидко забув. А воно нагадується якось. Ну, чого стоїш? Йди. Масти собі голову! Роби що хочеш! А час мені поверни! Чуєш? Поверни мені три роки часу! Поверни і котися на фіг! Тоді – аборт, а тепер – всиновимо. Так виходить? А ще як виходить? Як воно ще може вийти?
Без істерик? Не плакати? Ти щось придумаєш? Ага. Ти придумаєш. хіба що влаштуєш свято з нагоди свого відкладеного навіки батьківства! Таке собі торжество з клоунами і феєрверками! Що ти тут іще можеш? Ти ж не хотів дітей.
Неправда? Хотів, навіть дуже? Але трохи пізніше? Ого! Я приємно вражена. Тоді і ти плач. Їх не буде. Не буде в цих стінах дитячих усмішок, візочка, пелюшок...
Не треба робити сумні гримаси. Я не вірю. Тоді повірила. А зараз не вірю. Ні тобі, ні комусь іншому. Хіба що тому лікарю, що не сотворить чуда навіть за всі гроші світу. Не допоможе мені...нам. Бо їх не буде. Співчуваю. Сама собі співчуваю. І ще йому (лікарю) співчуваю. Сьогодні після сліз вранішньої пацієнтки у нього в пляшці закінчився коньяк. Але я йому принесу. За правду. За те, що не втішав марними надіями. Принесу за ті слова... Їх ніколи не буде...

Завжди
– Ну чого ти тут сидиш? Не треба. Ходімо додому. Ти вже й так спізнюєшся. Вони не мусять бачити тебе таким. Ти бізнесмен, солідна людина.
Що? Гарна дівчинка у наших сусідів? Навіть дуже? Так, весела, щебече. А кота як вчить, що треба слухати маму. Скільки їй? Не знаю. Може, п’ять. Або чотири. Хочеш купити їй подарунок? Перестань. Не треба. І взагалі. Не сиди більше на лавці під ворітьми їхнього будинку. Незручно якось. Щоб не подумали... Хоча... нехай думають все, що завгодно. Яка різниця? Ну добре. Їдь вже на роботу. А то розвалиться там все без тебе. Чекатиму на тебе вдома. До закордонних лікарів вже не дзвони. Іди. Я чекатиму...