* * * * *
Я цілий рік пишу тобі листи. Хоча писати тобі листи таке ж безглуздя, як приміряти на два розміри менші джинси і сподіватися, що вони „сидіти¬муть”. Або викликати пожежну бригаду, наперед знаючи, що вона не приї¬де гасити полум’я в домівці, яка вже давно згоріла.
А я беру і пишу тобі довгі листи. Вони виходять щораз тепліші, і я не знаю, яким відмороженим треба бути, щоб не розігрітися теплом цих посл¬ань.
Уявляєш, я подорослішала. Навела у своїй захаращеній різними дурни¬цями голові зразковий порядок. Я засмагла і одягаюсь так, як ти хо¬тів – сучасно. Завела собаку. Знаєш, коли собаку чухати за вухом, він заплю¬щує очі і ловить мить щастя. А ти? Ти зловив вже за хвіст свою омріяну синю пташку, яку шукав в мені і не розгледів?
Знайшов? Я в це не вірю. Хоча не відкидаю такої гадки, бо не знаю достеменно. Ти ж не відписуєш мені листів. Хоч і моїх, швидше за все, не читаєш. Ось вони всі – у мене. Їх адресує назад чиясь дбайлива рука. Ду¬маю, що жіноча. А може, так і потрібно... Так і треба замріяній дурепі, що психанула, коли ти не поліз за нею на дах української багатоповерхівки, щоб розглядати зірки.
– Боягуз! Мамин мазунчик! – щось приблизно таке я кричала тобі з десятого поверху. Ти, навіть до кінця не розуміючи значення слова „мазун¬чик”, страшенно образився. Пам’ятаю, як спітніли скельця окулярів на тво¬єму американському носі. Ти акуратно протер їх носовичком, який знову ж таки бездоганно склав вчетверо, і пішов у свій готель. Звідки ж мені було знати, що в тебе з дитинства ця клята фобія на височину? Міг би і сказати. Хоча...ні, сказати ти не міг. Мужчини ніколи не зізнаються у своїх комплек¬сах. А ти стовідсотковий мужчина. Хоча й американець. І все закін¬чилось. „Гудбай”, Україна!


Відтоді я пишу тобі листи. Причому виключно українською державною мовою. Пишу в надії, що одного прекрасного дня їх не перехо¬пить твоя...як там її... дружина. Хоча все одно дідька лисого вона в них зрозуміє. А знаєш, я тобі скажу, що в тебе дуже розумна дружина. Не влаштовує тобі сцен. Просто закладає мої листи у чисті конверти – і „аріві¬дерчі”! Захоплююсь силою її духу. Я б точно так не змогла. Без емоцій. Пам’ятаєш, як ти жалівся мені на своє холодне, бездітне подружнє життя? А я ще тоді подумала, як може бути холодно в Америці? І не вірила тобі, якщо бути чесною. Але ось вже рік, як ми боремось холоднокровністю з твоєю як там її... забула...дружиною, і я розумію, з якою зимною жінкою ти жи¬веш.
Але не хвилюйся. Я все одно писатиму ці листи, бо якщо не писатиму, значить перемогла вона, а така психопатка, як я, не допускає поразок. Коли ти отримаєш один з цих листів, бери його в руки і повертайся. Або відпи¬ши мені. Але чітко. Що не кохаєш...
Беру ручку, знову сідаю за письмовий стіл... Хоча писати тобі листи таке ж безглуздя, як вмикати в сім п’ятдесят улюблений серіал, наперед знаючи, що рівно о восьмій ЖЕК з метою економії вимкне в твоїй кварти¬рі світло...


* * * * *
Ці кляті елітні сірники для каміна геть відвологли, разом з коробкою. Я дуже нервую, боячись не встигнути зробити цю справу до твого прихо¬ду. Довго, здається, цілу вічність черкаю їх тремтячими руками, аж поки один із них спалахує жовтим нерівним полум’ям. Беру з шухляди твій пас¬порт і відриваю сторінку з твоїм коханим „фейсом”. Язичок вогню від запале¬ного сірника торкається її нижнього краю, і вона займається. Спочат¬ку горить твій міністерський підпис, потім – прізвище і фотокартка. Обгорілі


шматочки паперу падуть в попільничку і там перетворюються в тлін. Дивлюсь на них з філософським спокоєм… Друга сторінка… Третя… Їх ще
багато, та сьогодні вони всі згорять дощенту, а тобі на згадку залишить¬ся темно-синя обкладинка.
Мені набридли твої довгі закордонні відрядження. З останнього ти не повертався два місяці. Від неї не повертався, а мені казав, що робота не відпускає. Як завжди, брехав…Це вона тебе не відпускала… Я втомилась від твоєї постійної відсутності. Зрештою, діти твої втомилися. Я – це дріб¬ниці, а от діти – вже серйозно.
Мені дивно, що такий далекоглядний, такий проникливий чоловік, як ти, недооцінює свою дружину. Невже я виглядаю в твоїх очах такою кінче¬ною ідіоткою? Хоча, спалити твій паспорт – рішення, визнаю, ідіотичне…
То все через ці листи. Не знаю, яка хвора тобі їх пише. Підозрюю, що та сама, від якої ти не міг відірватися два місяці. Я все знаю. Її пер¬ший лист я носила до перекладачки. Хоч могла попросити тебе зробити переклад, ти ж досконало розумієшся в мовах. Та мені переклали без тебе… Пробач, я ніколи не нишпорила в твоїх кишенях і ніколи не читала твою пошту, але то був єдиний і останній раз. То був день, коли я відкрила тебе для себе заново. З гіршого боку…
Я дуже люблю наших дітей. Ти можеш зраджувати мене, але їх я не дозво¬лю обманювати. Цікаво, твоя українська любов знає, що в тебе діти? Ти ніколи не прочитаєш її листів. Я завбачливо не залишаю їх вдома. Хоча вони – такий цінний доказ твоєї невірності.
А вчора, підозрюю, один з них ти таки отримав. Уявляєш, я цілий рік пиль¬ную поштову скриньку, а вчора забула. І сьогодні вдень ти зателефонував сказати, що тебе відсилають у термінове відрядження…
Любий, забудь. Без паспорта за кордон не пускають. Чуєш, це я тебе не пускаю. І навіть вислухаю ввечері твій сердитий монолог, і пропозицію пролікуватися в психіатра. Я все вислухаю. Заради дітей. Заради них ти ніко¬ли більше її не побачиш. Кажу тобі це з усією своєю ідіотською терпля¬чістю. Зрештою, ти сам винен, що одружився на такій божевільній, закоханій жінці…
Обкладинка твого паспорта поруч з попільничкою дуже ефектно вигля¬дає на блискучій поверхні кухонного стола...