ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
2024.05.15
12:46
Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
2024.05.15
10:14
Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
2024.05.15
05:30
Невтомні мурашки
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
2024.05.15
05:07
Безсоння. Думки про минуле.
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
2024.05.15
00:26
Ким народжений, тим і повзаю.
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна П'янкова (1985) /
Проза
Сонячні зайчики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сонячні зайчики
Тепла кімната. Простір три на чотири. Стіл. Стілець. Паперові стоси. Замість килимка на стіні – кольорова карта доріг. Кабінет старшого заліз-ничника.
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його об-личчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змі-шана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В мен-шого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – ма-лолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстра-шні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Ві-рити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до ко-ліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – стан-ція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно ми-готить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справж-ній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими ді-тьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чо-ловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсую-чись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шап-ку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам ман-далинок, отих, со мама налвала?...
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його об-личчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змі-шана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В мен-шого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – ма-лолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстра-шні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Ві-рити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до ко-ліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – стан-ція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно ми-готить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справж-ній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими ді-тьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чо-ловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсую-чись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шап-ку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам ман-далинок, отих, со мама налвала?...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію