Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.24
22:14
Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
2025.11.24
12:28
Мій любий щоденнику!
Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Ч
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало,
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
19:21
Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна П'янкова (1985) /
Проза
Вороняче щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вороняче щастя
Вороняче щастя
Вони згорблено сидять на дерев’яній лавці, обоє в чорному, аж болюче чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким десь років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній.
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
– Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
– Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
– Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
– Не пішов куди?
– Не пішов до мене…
– А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
– Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
– Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
– Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
– Він батько.
– Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
– У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
– Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
– Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
– Карр!
– Карр!
– Карр!
– Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу
Вони згорблено сидять на дерев’яній лавці, обоє в чорному, аж болюче чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким десь років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній.
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
– Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
– Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
– Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
– Не пішов куди?
– Не пішов до мене…
– А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
– Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
– Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
– Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
– Він батько.
– Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
– У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
– Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
– Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
– Карр!
– Карр!
– Карр!
– Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
