ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
2024.05.15
12:46
Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
2024.05.15
10:14
Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
2024.05.15
05:30
Невтомні мурашки
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
2024.05.15
05:07
Безсоння. Думки про минуле.
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
2024.05.15
00:26
Ким народжений, тим і повзаю.
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна П'янкова (1985) /
Проза
Коли янголи скидають крила...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Коли янголи скидають крила...
Коли янголи скидають крила...
(маленька драма)
Рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та зако¬хані, коли вогкі міські тротуари відпочивають від чобіт, підборів і плювків, вона залишає свою пекучу самотність в тісній комунальній квартирі і їде на старенькому самокаті у Парк Пережитого Кохання. Там все її, вона там бажана гостя, і кожна дерев’яна похилена лавка готова дати їй притулок. Вона вилазить з ногами на лавку, вмощується сидіти на спинці і підпирає обличчя долонями. Так зручно...
– Хто ти? – питається надокучливий туман, що давно хворіє склерозом. Він питав це і вчора, і позавчора, завтра теж питатиме.
– Я – Колишня... Жінка з Його Минулого...
– Ти справжня?
– Звичайна... земна...
– Принесеш мені рушник? Я намок і мене холоне голос.
– Принесу, звісно.
...Марі чекає, доки прийдуть янголи. Вони вже не літають, бо старі, як її Любов До Нього, з їхніх крил випадає листя, і вони схожі на брудних обскубаних лебедів, які чомусь не полетіли у вирій. Вони йдуть до неї – повільні, згорблені, гублять листок за листком... Листя непомітно відривається і ще кілька метрів летить за ними, а потім так і не наздогнавши, плавно сідає на землю і завмирає...
Люди називають це листопад. І лише Марі знає, що то старість – глибока, безнадійна, хвора, як ці дивні янголи, які щоранку приходять показувати їй свої крила. Вони піднімають їх вгору, з’єднують кінчики над головою і невтішно перераховують залишки колишньої молодості, а потім жалібно гірко плачуть, ніби ображені, висварені марно діти...
Марі гладить їх з нерозтраченою ніжністю Жінки, що так і не відбулася – ні дружина, ні матір. Стала лише Жінкою. Та й то Колишньою.
Колишня Жінка з минулого життя Його Колишнього...
Вони все розуміють... І довірливо заглядають очима голодних безпритульних цуценят. Чекають...
Вона виймає з серця Любов, ділить, як хлібину, на три частини, годує одного, другого...
– Стривайте, чого вас двоє? Де ж третій?
– А він вже скинув... Щасливий.
Тоді Марі ділить між ними навпіл третю частку Любові. Вони обережно беруть губами просто з рук. А Любові не меншає. Серце родить і родить її без перерви, і Марі тихо молиться, щоб вона ніколи не закінчилась. Пригіркла Любов перемерзлого Серця Жінки, що стала Колишньою... Так було вчора. Так буде завтра. Так буде ще довго. Вона приходитиме в парк і ділитиме хлібину Любові, аж поки всі янголи її життя не скинуть ці старі крила...
„ Коли янгол скидає зношені крила, – монотонно звучить голос богомольної бабці, – у нього виростають нові – міцні, сильні, білі; такі, що цілий світ може знайти прихисток під ними. А для цього янгола треба нагодувати Любов’ю. Якщо він довго не годований, то помирає, і тоді якась людина залишається без Хоронителя...” Далі бабця знову починає молитися: „Ангеле-Хоронителю мій, біля мене завше стій, і вдень... і вночі...” – маленька Марі не до кінця розуміє, що вона хоче сказати...
Вони нарешті вже не голодні. Просять казку. Нещасні вуличні діти, що ніколи не знали ласки... Вона не вміє розповідати казок і вже вкотре виймає з кишені пожовтілий від часу аркуш паперу, тихо читає їм Лист з Минулого. Вони, всівшись по обидва боки, уважно слухають, жадібно ловлячи кожне слово.
Моя мила Марі, моя дівчинко!
Коли ти знайдеш цього листа, я буду вже під боком у дружини. Вона народила втретє, і я маю опікуватися своїм новонародженим сином. Наші стосунки були прекрасними і свіжими, але вони зайшли занадто далеко. Ми домовлялися н е л ю б и т и. І ти на це погодилась. Знала, що мені потрібні прості стосунки з простою жінкою, доки дружина виношує дитину. А ти не дотримала слова – закохалася в жонатого чоловіка, що страждає на Синдром Вагітного Татка. І я читав це по твоїх очах, по губах, по голосу, по тремтінню рук, коли ми таємно зустрічалися в парку.
Моя мила, маленька Марі, ти дала мені наснагу жити, але, на жаль, я не можу жити з тобою. Дуже різні у нас дороги.
Все розумію. Ти ніколи мені не пробачиш. І я ніколи не пробачу собі, що залишився зрадником у очах ще однієї Жінки. Віддай свою Любов комусь іншому, комусь, хто гідний твого безмежного тепла.”
Вона знайшла це рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та закохані. І відтоді в її кімнаті виє на різні голоси самотність...
Парк Пережитого Кохання все пам’ятає... Осінь... Мокра лавка для Тих, Що Дивляться Очі в Очі... Марі сама годує янголів, із крил яких випадає листя... Десь серед них і її Хоронитель. Тільки не впізнати. Треба чекати, щоб всі скинули...
„Коли янгол скидає зношені крила...”
”Ангеле-Хоронителю мій...”
Він відродиться з суму, виборсається з цього брудного листя, переживе свою мокру старість і Охоронить її від Тих, Що роблять Жінок Колишніми...
„Господи, не допусти, щоб у серцях закінчилася Любов!”
(маленька драма)
Рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та зако¬хані, коли вогкі міські тротуари відпочивають від чобіт, підборів і плювків, вона залишає свою пекучу самотність в тісній комунальній квартирі і їде на старенькому самокаті у Парк Пережитого Кохання. Там все її, вона там бажана гостя, і кожна дерев’яна похилена лавка готова дати їй притулок. Вона вилазить з ногами на лавку, вмощується сидіти на спинці і підпирає обличчя долонями. Так зручно...
– Хто ти? – питається надокучливий туман, що давно хворіє склерозом. Він питав це і вчора, і позавчора, завтра теж питатиме.
– Я – Колишня... Жінка з Його Минулого...
– Ти справжня?
– Звичайна... земна...
– Принесеш мені рушник? Я намок і мене холоне голос.
– Принесу, звісно.
...Марі чекає, доки прийдуть янголи. Вони вже не літають, бо старі, як її Любов До Нього, з їхніх крил випадає листя, і вони схожі на брудних обскубаних лебедів, які чомусь не полетіли у вирій. Вони йдуть до неї – повільні, згорблені, гублять листок за листком... Листя непомітно відривається і ще кілька метрів летить за ними, а потім так і не наздогнавши, плавно сідає на землю і завмирає...
Люди називають це листопад. І лише Марі знає, що то старість – глибока, безнадійна, хвора, як ці дивні янголи, які щоранку приходять показувати їй свої крила. Вони піднімають їх вгору, з’єднують кінчики над головою і невтішно перераховують залишки колишньої молодості, а потім жалібно гірко плачуть, ніби ображені, висварені марно діти...
Марі гладить їх з нерозтраченою ніжністю Жінки, що так і не відбулася – ні дружина, ні матір. Стала лише Жінкою. Та й то Колишньою.
Колишня Жінка з минулого життя Його Колишнього...
Вони все розуміють... І довірливо заглядають очима голодних безпритульних цуценят. Чекають...
Вона виймає з серця Любов, ділить, як хлібину, на три частини, годує одного, другого...
– Стривайте, чого вас двоє? Де ж третій?
– А він вже скинув... Щасливий.
Тоді Марі ділить між ними навпіл третю частку Любові. Вони обережно беруть губами просто з рук. А Любові не меншає. Серце родить і родить її без перерви, і Марі тихо молиться, щоб вона ніколи не закінчилась. Пригіркла Любов перемерзлого Серця Жінки, що стала Колишньою... Так було вчора. Так буде завтра. Так буде ще довго. Вона приходитиме в парк і ділитиме хлібину Любові, аж поки всі янголи її життя не скинуть ці старі крила...
„ Коли янгол скидає зношені крила, – монотонно звучить голос богомольної бабці, – у нього виростають нові – міцні, сильні, білі; такі, що цілий світ може знайти прихисток під ними. А для цього янгола треба нагодувати Любов’ю. Якщо він довго не годований, то помирає, і тоді якась людина залишається без Хоронителя...” Далі бабця знову починає молитися: „Ангеле-Хоронителю мій, біля мене завше стій, і вдень... і вночі...” – маленька Марі не до кінця розуміє, що вона хоче сказати...
Вони нарешті вже не голодні. Просять казку. Нещасні вуличні діти, що ніколи не знали ласки... Вона не вміє розповідати казок і вже вкотре виймає з кишені пожовтілий від часу аркуш паперу, тихо читає їм Лист з Минулого. Вони, всівшись по обидва боки, уважно слухають, жадібно ловлячи кожне слово.
Моя мила Марі, моя дівчинко!
Коли ти знайдеш цього листа, я буду вже під боком у дружини. Вона народила втретє, і я маю опікуватися своїм новонародженим сином. Наші стосунки були прекрасними і свіжими, але вони зайшли занадто далеко. Ми домовлялися н е л ю б и т и. І ти на це погодилась. Знала, що мені потрібні прості стосунки з простою жінкою, доки дружина виношує дитину. А ти не дотримала слова – закохалася в жонатого чоловіка, що страждає на Синдром Вагітного Татка. І я читав це по твоїх очах, по губах, по голосу, по тремтінню рук, коли ми таємно зустрічалися в парку.
Моя мила, маленька Марі, ти дала мені наснагу жити, але, на жаль, я не можу жити з тобою. Дуже різні у нас дороги.
Все розумію. Ти ніколи мені не пробачиш. І я ніколи не пробачу собі, що залишився зрадником у очах ще однієї Жінки. Віддай свою Любов комусь іншому, комусь, хто гідний твого безмежного тепла.”
Вона знайшла це рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та закохані. І відтоді в її кімнаті виє на різні голоси самотність...
Парк Пережитого Кохання все пам’ятає... Осінь... Мокра лавка для Тих, Що Дивляться Очі в Очі... Марі сама годує янголів, із крил яких випадає листя... Десь серед них і її Хоронитель. Тільки не впізнати. Треба чекати, щоб всі скинули...
„Коли янгол скидає зношені крила...”
”Ангеле-Хоронителю мій...”
Він відродиться з суму, виборсається з цього брудного листя, переживе свою мокру старість і Охоронить її від Тих, Що роблять Жінок Колишніми...
„Господи, не допусти, щоб у серцях закінчилася Любов!”
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію