Велика сонна медуза плавно хитається в теплій воді. Хвилі легко лоскочуть її рожеве тіло, і вона відпочиває, насолоджується спокоєм і сонцем... Я збираю мушлі в обрізану пластикову пляшку з-під „Кока-коли”. Хоча не знаю, для чого вони мені здалися. Але збираю. Нахиляюсь, виколупую їх пальцями з сипучого піску і складаю в свою супер-посудину.
На моїх ногах суха морська сіль. От би взяти і посолити нею Його нахабну посмішку, щоб не розтікалася так солодко по красивому, як у демона, обличчі. Цікаво, якою була б Його реакція?
У Нього на мене завжди одна реакція – ерекція. Ага, такий цікавий малодосліджений рефлекс: з’являюсь я – і з’являється брудне бажання... Гидко. Досі чомусь думала, що рефлекси бувають лише у собак. Виявляється, не тільки...
Піднімаю велику закручену мушлю. Полочу її у воді, прикладаю до вуха. Шумить. А-у, море, це ти шумиш? Ну, шуми, шуми собі. Кладу знахідку поверх іншого дріб’язку. Заспокоююсь. Сідаю дупою на розжарений пісок. Може, підсмажуся. Він ніколи не пробачить мені, якщо моя біла шкіра стане червонoю. Представниці червоної раси Йому не імпонують. А мені – попри мешти. Чи вірніше попри сандалі...
Страшенно хочеться Його рознервувати.
– Не чіпай мене, я зденервований! – скаже Він. І тоді я спокійно спатиму цілу ніч, не виконуючи свого обов’язку коханки. Лежатиму і знущатимусь подумки:
– Ох, Він зденервований! Яке вишукане слово! Де Він, цікаво, його викопав? З якої здер книжки? Професор довбаний!
Але я спокійна. Мені не можна виходити з себе. Йому – можна. Мені – зась. Я спокійна зараз, як море. Як ота рожева медуза, що, може, і не рожева зовсім. Може, це мені заважають рожеві окуляри? Категорично заявляю: я їх не зніматиму...
Звикаю до свого статусу. Коханка. При чому без перспективи вибитись в законні дружини. Хоча тепер це не цікаво, як не цікаво бути домогосподаркою і займатися пранням Його шкарпеток...
Цікаво любити море. Раніше не помічала моря, любила лише Його. До відчаю любила, до божевілля, до рабської покірності. А тепер от зрадила, полюбила море. І не треба питатися про докори сумління. Він хай любить теж кого захоче. Хоче, хай до непритомності залюбить ту кобилицю з сусіднього котеджу, що завжди вивішує сушити свою нижню білизну перед нашими вікнами. Хай Він біжить в її млосні обійми хоч зараз. А вона завтра вивісить поруч зі своїми стрінгами Його кольорові труси. Ненавиджу ці клоунські оранжево-зелено-рожеві труси. Але знаю, ця жриця обов’язково їх вивісить, поки Він солодко спатиме в її ліжку. Мені на зло. Хай вивішує. Моя байдужість до Його інтимного життя така ж безмежна і глибока, як Чорне море.
Тільки от ця медуза... Якого вона кольору? Спеціально не підніматиму її з води, щоб роздивитися... Він одразу ж підняв би, бо не любить таємниць. Таємне Його бісить. Він з усього, чого торкнеться, зриває пелену загадковості. І з мене також. Надкусив, а тепер спокійно дожовує. Знає, що нікуди я не втечу від „такого щастя”...
А я щаслива??? Скаже мені ця скеля або ця велика мушля, чи я щаслива? Чи відчуваю я приливи щастя, коли бачу, як Він щоранку укладає гелем своє волосся, приміряє спокусливі (як на мене, відразливі) посмішки або одні зі своїх кольорових трусів? Чи я тоді щаслива? Навіть чайкам смішно і боляче дивитися на нас з височини...
Боже, як хочеться поревіти... Так голосно-голосно, як у дитинстві. Але „Ша, медузи, море наше!”. Цить. Не можна. Коханки не плачуть. Це не престижно. А оголені груди і білизна в попу – престижно...
Я не хочу престижів. Не хочу обручки на безіменному пальці. Не хочу Його собачих рефлексів. Мені б медузою отак на хвилях трішечки погойдатися. І хай всі думають, яке маю щастя...